ДЯКУЮ ЗА ДОБРЕ СЛОВО | Друк |  e-mail

  ВІДКРИТТЯ ПРАВДИ

     Нотатки на берегах книжки Олекси Палійчука «Іконостас» 

   Несподівано і тріумфально ввійшов у поезію автор цієї книжки. Схоже, саме його бракувало нам у світі слова, бо саме він так разюче влучно відповів на стіль­ки важливих учорашніх і сьогоднішніх запитань, сакраментально завислих в ук­раїнському повітрі. Відповів, як і нале­жить справжньому поетові, чесно і ви­черпно.
   У 20 років остаточно сформувався на­ціонально-демократичний світогляд ав­тора — тоді й потрапив під пильне око КДБ. Як педагог, і журналіст, працював у Волинській, Житомирській та Київській областях. Хронічне безробіття для нього загострилося на початку 70-х, коли Оле­ксу Палійчука як політично неблагодійного звільнили з посади літературно­го редактора в „Українському історично­му журналі". Після того йому доводило­ся працювати і сторожем, і землекопом...
   Але, за прикладом письменника Сергія Плачинди, він разом із небагатьма свої­ми однодумцями відвідував зросійщені школи та дитячі садки, керівні освітні й партійні установи, навіть КДБ — із кло­потанням повернути нашим дітям їхню рідну мову. Разом із однодумцями писав на цю тему скарги до перших державних і партійних осіб та найвищих владних ор­ганів УРСР і СРСР. „На жаль, — як за­значає сам автор, — результати були мізерні". Поширював Олекса і матеріали самвидаву, особливо працю Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?".
   У роки т.зв. „перебудови" автор влас­норуч збирав підписи на підтримку На­родного Руху України, проекту Закону про мови, був одним з організаторів То­вариства української мови та осередку НРУ у м. Броварах Київської області. З 1989 по 1991 рр. включно, у період ак­тивізації боротьби за незалежність Украї­ни, видавав газету, яку доводилося дру­кувати переважно в Литві. У своїй газеті він першим опублікував Статут і Програ­му тоді першої некомуністичної партії в Україні — УРП. Знайомство з такими ге­роїчними постатями, як Левко Лук'янен-ко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Го­ринь, Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Степан Хмара, Олесь Шевченко та ін., додавало авторові сил і досвіду в боротьбі за життя нації.
   З доброю третиною поетичного до­робку О.Палійчука я ознайомився ще в 1970-ті роки, працюючи в журналі „Ук­раїна", а нині пересвідчився, що тодішні враження мене не ошукали. Автор поло­нить читача лаконічністю поетичної дум­ки, вмінням знаходити оптимальний варіант фрази. У нього невимушена, щи­ра, філігранно відточена мова, гнучка і розмаїта строфіка, чітка й оригінальна рима. Усе це викликає миттєву асоціацію в читача, засвідчує високу вимогливість автора до себе.
   Так само виразно характеризує автора і тематика його творів. Поет не ухиляєть­ся від найскладніших як історичних, так і сучасних проблем суспільства. Книжка пройнята пафосом гнівного і нерідко вбивчо-саркастичного розвінчання чу­жих богів та ідолів, накинутих нашому народові вчорашнім людиноненавис­ницьким режимом. Усі людські діяння автор міряє з найвищої людської позиції: „Совість — єдиний стяг і кумир для оди­ниць і народів".
   Вірші Олекси Палійчука позначені глибоким художнім проникненням у са­му суть явищ, чимало, з них — справжні поетичні прозріння. Його образне мис­лення гостре, діалектичне, вільне від будь-яких стереотипів; воно — будівни­чий власної оригінальної концепції світу. Таким підходам відповідає вся образна система, надзвичайно сугестивна, містка, афористична. Його „Декларація" — без декларативності, моральні принципи — без моралізаторства. За вільним плином напрочуд органічної поетичної мови стоїть нещадно вимоглива праця грано-слова. „Я Сина Божого застрелю!" — ви­гукує в несамовитому ражі свого націо­нального самознищення яничар. А ось уже зовсім інша, осяяна світлим ліриз­мом інтонація: „Теплий вітер тепло ви­тер сльози дівчинці малій".
   Як лірик, поет багатогранний: він і громадянин,, і закоханий у красу естет, і філософ. Його хвилюють проблеми Вітчизни й усього людства, таємниці життя і світобудови:

 Життя — це поклик у безмежжі німоти.

Життя це вухо у безмежжі глухоти.

Життя — це око у безмежжі сліпоти.

Життям твоя Земля розумна і красива.

  Значне місце в книжці посідає темати­ка національно-визвольної боротьби на­шого народу на початку та в середині XX століття. У вірші „Галичині" автор зізнається:

 Прости нам, грішним, з нашою бідою,

напевне, відає один лиш Бог,

наскільки вже розпух перед тобою

всеукраїнський неокупний борг.

   У багатьох із нас озветься болюча за­таєна струна при знайомстві з віршем „Іконостас", який закінчується словами: „Бо в серці кожного із нас є потайний іко­ностас; він і присуджує розплату, якщо завдав йому образ — покинув край чи зра­див рідну хату ".
   Доля рідної мови в Україні — то неза­гойна рана в поетовій душі, рана, що по­стійно ятриться і волає до нашої свідо­мості' та честі: „Ото нарешті, ми діжда­лись „волі", таке відродження тепер у нас: перевертень у запорізькій школі закрив єдиний український клас. Верхи торочать: все, мовляв, у нормі, спецслужби проковт­нули язики. Як павичі, у пишній уніформі застигли бутафорні козаки".
   Неабияку естетичну втіху і водночас поживу для роздумів матиме читач од віршів „Ми вічні пілігрими на Землі", „Уже ви тут, без масок, без наймень", „Балада про Чорного Тюльпана", „Кен­таври", „Дивний чоловік на мене ди­виться", „Сакральна путь", від мікро-байок та рефлексій, оригінальної шев­ченкіани.
   Особливе місце у вітчизняній поезії посядуть новації автора на тематику: „Людина — Земля — Всесвіт". Новації, що так само полонять афористичною об­разністю, прозорістю мови і думки. З певністю можемо сказати: книжка „Іко­ностас" — це відкриття у світі слова, це, як зазначено в газеті „Українське слово", справді висока поезія.

Валентин КОРНІЄНКО,
письменник

м. Тернопіль

   ______________
   Опубліковано в газ. «Літературна Україна», №13 за 15 квітня 2010 р.

 

                           НОВИЙ ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ

 

Сьогодні українська науково-фантастична література ще недостатньо охоплює найважливіші аспекти суспільного буття, особливо в його футурологічній проекції. Заповнити одну з таких прогалин і може, як нам видається, книжка Олекси Палійчука «На дорогах Всесвіту». 

Книжку складають як нові оповідання автора, так і твори, опубліковані раніше в періодиці та колективних збірниках. Усі вони недвозначно передають громадянську позицію автора, що грунтується на принципах людяності, патріотизму й демократії. 

     Так, оповідання «Велика гатерія», «З'ява», «Мій Жук», «Образ», «Люб'язне запрошення», «Страх заплющити очі» висвітлюють питання людської честі, товариського обов'язку і любові до Батьківщини в складних умовах космосу. У творах «Сумлінний рахівник», «Оптимальний варіант» ідеться про конфлікт комп'ютера з людиною, про необхідність постійного контролю над будь-якою «розумною» машиною і - як логічний висновок - про незаперечну перевагу людини; в оповіданнях «Уренги», «Несим­патична планета» показано розмаїті форми життя у Всесвіті. 

      Особливої уваги в збірнику заслуговує повість «На поклик привида». Суворе застереження проти ядерної війни - це найперша з нагальних тем для всього людства. І, варто сказати, автор не пошкодував зусиль для її науково-вірогідного висвітлення: простудіював низку посібників з радіобіології, численні прогнози вчених зі світовим ім'ям. Ця поінформованість, а також аналітичний склад мислення дозволяють авторові грунтовно обмірковувати важливі і, безперечно, цікаві для читача питання: яким на вигляд може вижити людство після атомних ударів та які соціально-етичні проблеми постануть перед ним на новій стадії існування. Між іншим, здається, ще ніхто в нашій літературі так глибоко не зазирав у вікову далину після гіпотетичної ядерної катастрофи, і з цього погляду спроба Олекси Палійчука може стати навіть прецедентом. 

Із повісті ми довідуємося не лише про драматичні колізії з реанімацією довоєнної людини як біологічного виду, її культури, мови, а й бачимо дуже виразні аналогії з не менш драматичними проблемами українського суспільства 80-х років. Тим-то Спілка письменників України ще тоді зверталась до видавництва з листом за підписом Дмитра Павличка, в якому рекомендувала видрукувати названу повість. Більшість із тих проблем досі лишаються для України не вирішеними.Гумористичні новели О. Палійчука, що іноді набувають сатиричного звучання, характерні динамічністю та образною дотепністю. В них читач легко пізнає реакцію автора на негативні політико-економічні процеси в країні та за рубежем.

Для своїх ідейних задумів Олекса Палійчук знаходить цікаві художні рішення, експериментує з монологом. Жива і доступна читачеві його мова, невимушена манера викладу. Загалом, у творах органічно поєднано авторську фантазію і самобутність, що вигідно вирізняє їх з-поміж багатьох відомих нам пре­тензійних штампів.

  

Валентина ОЛІЙНИК                                                                    

 

ВІДГУКИ ДАВНИНИ
   

    Книжка „Священний вогонь” – цікава розповідь про життя наших предків у дохристиянські часи. З неї читач довідається, які звичаї, вірування і справи мали давні українці, який тернистий шлях їм доводилось долати у боротьбі за виживання.
    До книжки увійшли повісті «Священний вогонь» та «Колиска Дажбога». У першій з них перед читачем постає непростий образ головного героя Капа (Посмітюха), історія якого є і лишатиметься повчальною для всіх поколінь та народів. Це переконливий приклад того, що може зробити з обдарованою людиною фанатизм, спричинений надзвичайними обставинами та завжди недостатніми її знаннями.
    У повісті „Колиска Дажбога” йдеться про події на рубежі 5-6 ст.ст. н.е. Зокрема, показано трагічну долю с. Береськ, яке разом з усім Волинським краєм зазнало віроломного нападу з боку аварів (обрів). Вихідці з Азії, кочівники авари на той час населяли Середній Дунай і нападали на Візантію, Франкську державу та слов’ян.
    У названому творі автор не висуває власних історичних концепцій, а лише за допомогою художніх засобів спонукує читача глибше зацікавитись минулим своєї Батьківщини, а саме її періодом, відомим в історії під назвою „антський”. Антами греки називали найбільший і наймогутніший слов’янський племінний союз, що консолідувався навколо найвпливовішого тоді волинського племені – дулібів.
    У міжнародному житті анти успішно конкурували з аварами і нерідко воювали з ними. 602 року аварський каган послав численну кінноту з наказом цілковито винищити антів. Археологічні розкопки підтверджують повсюдне масове нищення місцевої людності, що, зокрема, зазначає в монографії «Етногенез слов’ян» видатний вітчизняний археолог В.П.Петров. Після цієї навали назва „анти” більше не згадується в писемних джерелах. Одначе східні слов’яни вижили, їхню роль в історії не було перекреслено. Пізніше утвориться нове державне об’єднання Київська Русь, а слід аварів назовсім щезне в наступних поколіннях людства. Побутуватиме навіть відома нам з літописних джерел приказка „Погібоша, акі обри”.
    Сам за фахом історик, О.Палійчук опрацював цілу низку найважливіших історичних джерел та наукових розвідок із названого питання, що, безперечно, збільшує пізнавально-виховне значення твору, який від початку до кінця звучить на високій патріотичній ноті. Заслуга автора в тім, що він за допомогою художнього слова подає широкому загалу читачів інформацію про давній геноцид, якого зазнав наш народ і який досі відомий лише обмеженому колу фахівців.
    Цікавий твір і за композиційною побудовою та художніми прийомами. Особливо вдало, на нашу думку, автор обрав для нього мову. Взявши собі за приклад творчі принципи вітчизняних класиків, він, досвідчений літредактор, щасливо уникає як архаїзмів, так і ультрасучасних художніх засобів, натомість важливу роль відводить фольклору. Жива народна мова з деякими прикметними для Волині рисами забезпечила волинянинові О.Палійчуку успішне вирішення проблеми часу, місця й образу. Взагалі, автор тонко відчуває слово, і це відчуття мови, любов до неї свого часу помітив Максим Рильський.
    На предмет історичної вірогідності твір читали і схвалили знані фахівці з історії давніх слов’ян, серед них автор статті в БСЭ „Анты” нині покійний історик та археолог, доктор історичних наук, професор М.Ю.Брайчевський і доктор філологічних наук, професор С.П.Пінчук.
    Книжка «Священний вогонь» важлива для молодого читача й тим, що переконливо вчить цінувати і захищати життя, збережене йому всіма попередніми поколіннями.
   
    Віктор ТКАЧЕНКО,
    кандидат історичних наук


    
ПРОГРАМА ПАМ'ЯТІ  


    
    Мені особливо приємно відзначити не лише літературний, а й дослідницький успіх свого земляка. Справді, тут мало мати літературний хист – потрібні ще неабияка працьовитість, терпіння, і, певна річ, та велика рушійна сила, що зветься любов'ю до рідного краю, патріотизмом.
    Як і годиться у художніх творах на історичну тематику, наш автор старанно простудіював доступні йому наукові матеріали, щоб створити характерний для далекої минувшини світ і таких же вірогідних у ньому персонажів.
    Дуже добре, що в цих історичних повістях автор не вдається до т. зв. літературщини, яка останнім часом разом із канцеляризмами, немов бур'ян, засмічує наші літературні ниви. Мова героїв О.Палійчука – проста і жива, по-народному образна. Тому так природно в її барвах звучать думки персонажів та описуються старожитності.
    Олекса Палійчук – селянин від діда-прадіда. Він народився і зростав у селі, добре знає натуральне господарство волинського селянина, його мову, стосунки. Все те у сув'язі з вивченням джерел, наукових розвідок, монографій якраз і дало йому право на історичну ретроспективу, тобто право глянути на життя своїх далеких предків і глибоко перейнятися їхніми болями. 
    Треба зазначити, що у повісті "Колиска Дажбога" автор мав перед собою надзвичайно складне завдання: на історії фактично одного села показати жах руйнівної для всього нашого народу навали обрів.  І він це зробив – показав причину нашої глобальної катастрофи та, що головне, переконав читача, що з будь-яким тотальним лихом можна і треба боротись. Якраз у тім і полягає неабияке виховне значення названого твору як для сучасника, так і для майбутніх поколінь.
    Олекса Палійчук любить Волинь, любить Україну, бо вся та земля йому рідна і дорога. Такої синівської любові навчає він і своїх читачів.  Хіба може бути вище, ніж це, завдання для письменника?
    Багато віків минуло від згаданої трагедії, жахливі її наслідки живуть переважно у пам'яті істориків, у їхніх дослідженнях, і цей мінімум не може нас не турбувати. Власну історію, особливо нещасливі її сторінки, повинен широко знати і пам'ятати народ, тоді її знатимуть і не забуватимуть політики, державні діячі, аби навчитися берегти свій етнос за будь-яких обставин, виходити з усіх лихоліть і трднощів з якомога меншими втратами. Сьогодні це називається потребою та вмінням захищати національні інтереси. Таку "програму пам'яті" якраз і покликані виконувати художні твори на історичну тематику. З цього погляду книжка Олекси Палійчука "Священний вогонь" – одна з перших ластівок.
   
    Степан ПІНЧУК,
    доктор філілогічних наук,
    професор

 

ДЗИҐАР, ЯКОМУ ДОВІРЯЄШ

Позірна легкість перекладу з братніх слов’янських мов (особливо східнослов’янських) нерідко спричиняла справдешній бум у нашому перекладацтві. Що казати, найблагороднішу справу можна звести нанівець, якщо віддати її на відкуп черствому заробітчанину. Та, на щастя, маємо серед цього легіону й істинних сподвижників – літераторів, які докладають усіх зусиль, аби засади вітчизняної школи перекладу не замулювались формалістичним буквоїдством.
Гадаю, видавництво не помилилося, запросивши до співпраці Олексу Палійчука, сумлінного дослідника й перекладача білоруської поезії. В його відтворенні українською мовою творів Анатоля Вертинського ми не сплутаємо цього поета з жодним іншим – настільки точний і ощадливий у лексичних засобах перекладач. До того ж, Олекса Палійчук уміє вжитися в оригінал, перейнятися симпатіями й антипатіями автора, а отже, й повноцінно відтворити його думки та образи  засобами української мови. У цьому ми вже могли  переконатися, читаючи опубліковані раніше добірки перекладача. Як приклад високого професійного рівня Олекси Палійчука наведемо початок перекладеного вірша «Про вовка помовка»:

Про вовка помовка, а він і тут.
Ну, як навмисне дивує люд!

У перекладі нема жодної неточності, бо в оригіналі ці рядки звучать буквально:

Пра воўка памоўка, а ён і тут.
А ён і тут – ну, проста цуд!

Ні, справа зовсім не в тому, що їх перекласти неважко. Справа саме в достеменному відтворенні задуму поета, побудованому на фольклорних паралелях. І це потверджується подальшими рядками:

Там, дзе авечкі – у шкуры авечай.
Там, дзе чалавекі,– у чалавечай.

Відходячи від букви оригіналу, перекладач повністю відтворює його дух:

Поміж овець він в овечій шкурі.
Трапить між люди – людей одурить.

Це ж бачимо у вірші «Порятунок»:

Думаў: спасцігну тую старую,
тую адвечную цішыню –
і многае сабе дарую,
і ўсё зразумею ўпершыню...

Його відтворено адекватно:

Надіявся: серцем її відчую,
одвічну цю тишу нічну,
і – може, багато собі прощу я, 
і – може, вперше усе збагну...

Мабуть, нелегко було перекласти рядки поета «Так крычаў і мой сярэдненькі» та «Бач, які галасок сярэбранькі» – рима просто віртуозна. Але й тут визрів прийнятний варіант: «Так гукав і середульшенький» та «Ач, мов срібло ллється з душеньки!» Читаючи подібні переклади, відчуваєш естетичну насолоду, справжню насолоду, яку можна пізнати лише у поетичному контексті.
Взагалі, громадянський пафос поезії Анатоля Вертинського – саме те джерело, яке особливо потрібне сьогодні молоді, здешевленій сурогатами чужомовних шлягерів. Чітко й недвозначно говорить поет про відповідальність людини за все суще у цьому житті; майстерно, точно відтворює його ідейно-естетичну позицію Олекса Палійчук. Ось хоча б як у вірші «Косим траву...»:

Косім траву – яна не крычыць.
Яна маўчыць адчайна.
Мы пачынаем камень крышыць –
зацятає тое ж маўчанне.
Тое ж маўчанне, калі тапаром
мы дрэва зялёнае нішчым,
калі мы за жабры рыбу бяром
і б’ём галавой аб днішча…

Перекладач не схибив ніде:

Косим траву – вона не кричить.
Вона мовчить у відчаї.
Кришимо каменя – й він мовчить
бранцем німотності вічної.
Затята мовчанка в зелених дерев,
коли їх сокирою нищим,
у риб – як за зябра міцно берем
і б’єм головою об днище...

Не менш актуальний, гострий вірш «Новорічний тост», якнайточніше відтворений перекладачем. Порівняймо:

Нам памагае ўбачыць Час:
тут толькі попел, там – алмаз,
тут – зерне, там палова,
тут – пустазвонства гучных фраз,
там – ісціннае слова.

Ось як звучить це українською:

Нам помагає знати час,
де тільки попіл, де – алмаз,
зерно це чи полова,
де слався дзвін порожніх фраз,
де – істинного слова.

Особливої чутливості до нюансів поетичного мислення відомого білоруського поета потребувала робота над відтворенням поеми «Заозер’я», що її поет присвятив передчасно померлій матері… Тут, аби не зачіпати святих синівських почуттів, скажемо, на нашу думку, тільки головне: переклала цей твір людина совісна.
Видавши книжку «Білоруський годинник», Культурологічне ПП «Боривітер» дало змогу українському читачеві повніше ознайомитися з творчістю визначного білоруського поета Анатоля Вертинського. Тобто зробило реальний внесок у зміцнення дружби двох братніх народів, у формування гуманістичного світогляду молодого покоління.

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ,
письменник, літературознавець

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕРНОВИЙ ВІНОК

Громадянська і філософська лірика в поемі Олекси Палійчука «Материнська ніч» („Іконостас".  К.: Боривітер. – 2009). 

   Поетична книжка Олекси Палійчука «Іконостас» зацікавила мене як людину і педагога-словесника не лише тому, що її автор активно боронить нашу рідну мову та національну ідею взагалі. Є в ній той, не замулений штампами і не зацяцькований псевдолітературним витійством, одвічний дух, що протягом тисячоліть творив й оберігав наш народ, вів і нині веде його у майбутнє життя. З цього погляду найбільш ідейно вмотивованим і художньо виписаним є твір, який поет цілком справедливо назвав ліро-епічною поемою, «Материнська ніч». У ньому йдеться про боротьбу українців за волю і власну державу на початку ХХ століття. Про це нам одразу повідомляє епіграф – рядки стрілецької пісні: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали».
   Події розгортаються на тлі братовбивчої громадянської війни, коли «Наші очі, лихі од кривди,
жерли кіптяву протиріч, никли люди – вставали привиди, і – «дайош» материнську ніч!»... Тоді в Україну вторгалися чужоземні війська, й патріотично налаштовані українці йшли захищати рідний край.
   Персоніфікована героїня твору – вдова Олена, що нестерпно страждає від втрати свого єдиного сина: той поліг у бою недалеко за їхнім селом. І поет з разючою силою передає материнську муку:

Милуй, Боже, того довіку:
як вона коліньми ступала
і на всяку червону квітку,
мов худоба в огні, кричала!..

   Олену вже «повели до хати, обтирають скусані губи». Вона втрачає свідомість, і так природно «стало тісно Христу в іконі». З моторошними видіннями знесиленої матері, що «застигла між подушками, мов цариця на смутку-троні», тепер містерією перегукується метафоричний відступ автора:

Що за сон і чиї химери,
хто, який повелів тиран
виступати з імли-печери
кволим привидам на майдан?
Клопіт привидів – таємниця,
лиш на долях сумна печать,
і – тихіше шелесту листя
безіменна ступає рать.
Попереду болючим дивом
завінчався скорботний штиль.
То рвонувся до неба символ –
обеліска гранчастий шпиль…

   Уже перші строфи поеми розкривають властиву Олексі Палійчуку художню рельєфність образу і думки:

Хто ви, смертні і невмирущі,
як покинули білий світ,
ваші болі скороминущі
де згубили останній слід?
...Виснуть тишею сталактити,
пухнуть мрякою болота –
як завгодно, лиш говорити
не дозволить вам німота.
Хай учені, з ними поети,
переплющать обойми лінз –
може, більші видасть секрети
загадкова потвора Сфінкс...
  
Жахлива для матері ніч триває. Її «скроні взяло в обценьки, груди лиже гадюче вістря»…

Затулявся Христос долонями,
сатанів для Олени сон,
у розпечені пеклом соняхи
плив її полотняний трон.
Замість обрію встало марево:
січа,
     зойки,
             шал корогов...
Підкладає під люте вариво
щедрий кат оберемки дров.
А коли пурпурові янголи
доспівали прощальний гімн,
із клубочка дрібної пахоли
несподівано взявся  в і н...

   Підступний гість пропонує матері звільнення від усіх мук – смерть. Для вихованої в християнських традиціях Олени це може бути лише антибог:

Той, що з райського саду-дерева,
та облуда, повзучий лик,
ач, як висунув бронзу черева,
очі – вугля, і в’юн язик:
«Молодице! Чого катуємось?
Тут уже безнадійний бій.
Плюнь на сонце – дай поцілуємось:
я холодний і мудрий Змій…

   Далі у словах спокусника звучить уже до болю знайомий переможеним або розчарованим у боротьбі за високу мету аргумент:

Ваша плоть дичавіє в просторі,
зґвалтував її тупіт ніг,
он ридають нові апостоли
у пилюці старих доріг.
Ваше серце, в намордник спіймане,
мчить нездарі почесний круг,
хрестоносці Христовим іменем
на хресті засушили Дух.
Закаляли твою релігію:
як і тисячу літ назад,
можновладець приборкав Біблію,
возвеличив темницю кат.
Ось тобі пампушки до патоки,
ось тобі цілий гурт музик,
і – з такої страшної каторги
я єдиний, бач, рятівник.
Тільки раз пригорну, як дівчину,
тільки раз поцілую – ох! –
і шукай собі в царстві вічному
чоловіка, синка, обох».

   Погодитися на добровільну смерть – для Олени непрощéнний гріх. Тим більше, вона має виконати святу материнську місію: знайти синове тіло. Про це їй нагадало чергове марення: наляканий «клятим вороном», Іванко просить собі на очі китайку. І ошаліла від горя мати біжить на пошуки сина.

Гей, куди ти біжиш, Олено,
вієш коси – похмурий шлик?..
Тут зависло одне стремено
та вготований долі крик.
Тут порізалась осокою
розповита його червінь,
і блукає, оно, марою,
і сурмить полохливий кінь.
Повертай у село, до церкви,
там останню хильнув козак,
там гойдали живих і мертвих –
перекидали, мов собак...

   Мати відчайдушно долає «очерети» і «темні води». Їй «хіттю кільчиться Змій навпроти – от-от плигне,  замучить, з’їсть, насилає голодні рвоти, фіолетову повінь-млість. Але все то дарма, синочку, не тривожся і не зітхай: причешу тебе, дам сорочку, поговоримо – зачекай»...
Олена вже на церковному подвір’ї, та бачить: ворожий солдат охороняє тіла загиблих. І тут вона після миттєвого, але тяжкого боріння з собою приймає немислиме рішення:

Ось і камінь.
             ...Великий творче наш!
Погаси мій родимий страх –
буду тяжко в поклонах корчитись
на почаївських цвинтарях.
Буду ревно тобі поститися,
ляжу стервом на твій поріг,
все до нитки спущу – наситишся,
тільки дай учинити гріх!!
Аж у раї калатали
                         дзвони голосні,
і звивалося розп’яття,
                         і німіло на стіні,
та нарешті, наче в яму,
провалився божий двір:
«А-а-а, Іванка вартуєш,
                         зві-і-і-і!..».

   І чиє серце не торкнуть такі строфи?

Іванку!.. – і закусила
враз пальці на кров і піт:
ох, як же б заголосила,
кляла б остогидлий світ!..
Поволі взялась за діло –
мій Боже, як гне в дугу,
як чує нещасне тіло
вже мертву його вагу!
Дивися ж, безумний світе,
дивися на власний глум:
несу не дитя сповите,
несу твій одвічний сум!..

   У невеликому окопі поховала мати сина. І весь рідний край звеличив обох у скорботній шані:

Довкола земля молилась,
творила палкі слова,
а прапором їм хилилась
і маяла шовк-трава.
Десь тужно озвались чаші,
і скрипка зайшлась плачем:
прощайте, прощайте,  н а ш і,
даруйте, що ми живем.
Незайманий келих щастя
у вас, хто в борні упав,
хто кров як святе причастя
не випив, а людям дав…

   Поема Олекси Палійчука багата на авторські відступи, що містять потужну фактуру вірша й органічно посилюють фабулу твору. Вони то переходять у філософсько-пророчі узагальнення, то звучать на рівні урочистої клятви:

Хоч убий мене, замуруй мене,
та знай, вороже: все одно –
і царями, і псами труєне –
згине, згине пусте зерно!
Перекрутимо, перемелемо
найчутливішими кістьми,
перетрусимо, перестелимо
чесно виткані килими.
Десь у звитому болем кратері
вже значи́ть нас кривавий Стікс,
рушниками чиєї матері
витре посмішку клятий Сфінкс.

   «Промінь, промінь, валет червовий, скікнув зайчик – лови не зловиш»... Неприродна втрата кожного людського життя – це непоправна втрата для всього світу, і автор стверджує: покласти його варто лише за волю рідного краю, за найсвітліші людські ідеали:

Що не промінь, то гімн природі,
неповторний, без вороття,
в міріадах живих мелодій
на гарячих вустах життя.
Наймиліший, в людській обнові,
йде із пралісів, диких піль..
Та що вищий акорд любові,
то жорстокіша помста – біль…

   Для вшанування подвигу вірних Україні синів і дочок автор так само знаходить високотональний афористичний ряд:

Хай буявіє, хай колоситься
мовчазний (!), а не мертвий, штиль,
голим зойком у Всесвіт проситься
закорінений в серці шпиль.
Вам, герої,
               мужі,
                       характери,
вам на місці яруг, темниць
кожний камінь захоче плакати,
кожна квітка – упасти ниць.
Вам, хто виссав пітьму,
                           апостолам,
хто зневажив медузу Мить,
на дорогу до сонця й Господа
з неба висічемо блакить...

   Не менш проникливо звучить останній розділ поеми, в якому автор звертається до власної матері:

Як не вдарить мене самотність,
де не кану, в які світи –
я за сонце куплю німотність,
а стогнатимеш, мамо, ти.
Проросту невідомим злаком
десь далеко на чужині,
а дозрію кривавим маком
на твоєму туман-вікні…

   Закінчується поема так само щиро і зворушливо. Звучить невигадана і тому незаперечна істина, зрозуміла для всіх матерів і синів:

Перемігши людську суворість,
ти й у смітті мене знайдеш,
а на ніч приворожиш совість
і – оголену – покладеш.
Всюди тінню бредеш за мною,
скрізь, як птаха, з останніх сил
над моєю буй-головою
стелиш вату сріблястих крил.
Безконечно і без спочинку
в’ється лебідь – лютує смерч,
то в одвічному поєдинку
серце матері й наша смерть.

   На короткому людському житті відображаються вічні та минущі трагедії людства, катастрофи того чи того народу. І коли чуєш цей авторизований зойк матері: «Ой же ж люта орда наїхала, і якраз над її чолом закрутилася буря-віхола, вже терновим лягла вінком!» та коли знаєш неполаковану історію свого народу, неодмінно вжахнешся: на українських матерях ніколи не зникали тернові вінки! Вся розчленована і гноблена, Україна віками страждала в терновому вінку. Якраз на таку думку наводить нас автор, віддаючи високу шану вічним материнським почуттям і гармонійно поєднуючи філософію та пасіонарність.
   Тож, коли я бачу, як сьогодні українці шиють великі прапори, гаптують всеукраїнські рушники, прошу їх: вшануйте і наших багатостраждальних матерів: сплетіть руками українського Сходу і Заходу великого тернового вінка. Це добре освіжить нашу пам’ять, допоможе укріпитися у висновках. Бо українці поєднані давно. Крім етнокультурних рис, їх ще поєднала доля в одному терновому вінку. Образ матері-України в такій короні вже проситься до втілення у наших скульпторів та художників. І в жодному штучно створеному посібнику в інтересах сусідньої держави не приховати нашої гіркої долі.
   Одним із перших названу поему прочитав письменник Валентин Корнієнко, і я вважаю для себе за честь процитувати його враження: «Пам’ятаю, яким болем відлунювали в моїй душі вогненні, овіяні глибоким трагізмом рядки цього поетичного реквієму загиблим у борні за українську волю патріотам. Але вони, ті карбовані, пругкі рядки, кожен з яких звучить як афоризм, воднораз спонукували ширше розпростувати плечі й вище підносити голову, адже героїня, мати, що втратила свою дитину, не скоряється вбивцям, долає страх і, поховавши гідно, за найвищими законами свого серця полеглого на бойовищі сина, підноситься до висот громадянського, патріотичного подвигу. Так, твір сильний своїм ідейно-філософським патосом. Глибоке розкриття образу матері-страдниці, напруженої роботи її душі в годину найтяжчих випробувань виводить на широке поле художніх узагальнень про могутню моральну силу і незнищенність волелюбного народу, який утверджує своє буття на землі чесним і правим діянням. «Крізь терни до зірок»! Цей величний девіз червоною ниткою проходить крізь поему і лунає, мов дзвін, лунає з такою надзвичайною силою і художньою виразністю, яка до снаги хіба що геніальному перу»…

   Міла ЛУК'ЯНЕНКО