Прошу уваги! | Друк |  e-mail


                                                                       


  

                                                       

   ШАНОВНІ ПАНІ ТА ПАНОВЕ!
  Більшість із презентованих тут книжок видало київське підприємство «Боривітер»,            засноване   1991 року. Назване видавництво не має спонсорів чи меценатів, тому його наклади невеликі  за обсягом. Зате воно цілком незалежне і на кошти замовника видасть потрібну йому літературу будь-яким накладом і в будь-якому оформленні з найбільшою для нього вигодою. Бо це підприємство, маючи всі видавничі права, не утримує штатних працівників, а наймає потрібних фахівців лише за тимчасовими трудовими угодами на конкретний проект. Нині
видавництво називається ТОВ "Боривітер".
З пропозиціями звертатися:
м. Київ, тел. +380504104132.
E-mail: Ольга Палійчук <olga Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду >
На все добре!

Мій батько

Іноді мене запитують, чи, бува, не про свого батька я пишу у вірші «Скажи мені, батьку,,,». Ні, то збірний образ і стосується тих дітей, чиї батьки за примхою долі опинилися за рубежем.
Мій батько, волинський селянин Палійчук Андрій Степанович, 1939 року був мобілізований за віком до Війська Польського, де, у 21 артилерійському полку, і застала його війна. До речі, я беру під сумнів твердження офіційних кіл Польщі про те, що у війні з Гітлером на її боці брали участь всього 5000 українців. Лише з нашого невеликого села в Польській Армії перебували на той час 17 чоловік. А мого батька мобілізували на строкову службу, незважаючи на те, що у нього було двійко маленьких дітей – мої трирічна та однорічна сестри. І він не був винятком.
Після воєнної ліквідації Польщі батько дістався додому, де вже була радянська влада. Та вдома був недовго: 1940 року його як резервіста мобілізували копати окопи за Володимир-Волинським уже на новому кордоні, що розділяв СРСР та Німеччину. Це було порівняно недалеко від нашого села, тому моя мати навідувала його і підсобляла харчами.
Коли почалася війна з німцями, батька просто з окопів мобілізували на фронт, де він служив у 118 окремому зенітному батальйоні. Там, із тяжкою контузією, він потрапив у полон. 
Після всіляких перипетій німці відправили їхню групу полонених працювати на цегельний завод. Звільнила їх уже Червона Армія, і відразу ж по «фільтрації» батько знову став червоноармійцем. Демобілізувався у 1947 році. Я добре памятаю ту мить, коли у 6-річному віці вперше побачив свого батька, а він – теж уперше – мене. Мій батько був рядовим солдатом, і мені запам’яталася лише його типова «Сталінська грамота».
У колгоспі батько працював прицепщиком, згодом, по закінченні курсів у МТС, трактористом. За добру роботу, як і мати, був занесений до «Книги Пошани» колгоспу.
На початку 1999 року мого батька знайшла польська медаль «За участь в оборонній війні», але в живих його вже не застала. Кілька місяців тому батько отримав свій вічний спочинок.


Нотатки

Що було?

Річка Трубіж (Трубайло) – ліва притока Дніпра, тече у Чернігівській та Київській областях і впадає у Канівське водосховище. 
Часто мені приходить думка, що справжня її назва Стрибіж. В Україні, як і в усьому світі, топоніми доволі часто повторюються. За поданням К.Мілінга, «Из топонимики известны названия, образованные от имени Стрибога: село Стрибожь в Новгородской губернии, Стрибоже озеро, река Стрибожская на Киевщине, село Стрибож на Житомирщине, польское местечко Strzyboga, там же речка Striboc [1]». http://community.livejournal.com/slav_drevnosti/43134.html
В Україні чимало топонімів зникло через меліораційні роботи, але багато ще й лишилося. Так, лише на Житомирщині, за повідомленням обласного управління водних ресурсів, «несуть свої води 2822 річки загальною довжиною 13,7 тис.км».
Цілком можливо, що під тиском властей, які вже викорінювали попередню віру і не хотіли терпіти в себе під боком пов’язані з нею слова, назва Стрибіж змінилася на Трубіж. Ба й паралельне Стрибайло теж могло змінитися на Трубайло. Як підказують мені логіка і вухо, якраз перше мало більше шансів утворитися природнім чином.
Але древляни проживали далі від Києва і, як ми знаємо, не завжди мирилися з ним, тим-то річку Стрибіж на Житомирщині ми знаходимо ще в довіднику «Адміністративно-територіальний поділ» − 1947 та 1974 роки (Українська РСР).

Слово про "попит"

«Продукція користується попитом»,− слава богу, наші мовознавці вже відмовилися від цієї недолугої конструкції. Тепер вони радять нам писати «продукція має попит», що, на жаль, не вирішує проблеми остаточно, бо попит не ознака, не властивість і не функція самого продукту, аби він міг щось із того мати. Це слово означає лише ставлення до продукту ззовні, тобто оцінку його з боку покупця. Отож ліпше казати і писати «на продукт (виріб) є попит у населення» або простіше − «на продукцію є попит». Зауважимо: не «серед населення», бо попит не гуляє серед людей.

Я не вживаю слова «дійсно»

Тому що його ніде не вживали українці – ні на Сході, ні на Заході. Для цього значення вони мали слово «справді». Коли в нашій мові з’явилися слова «здійснити», «дійсність», «дійсний», відбулася підміна природного для українця «справді» штучним «дійсно».
Певна річ, кожна мова розвивається разом з інтелектуальним розвитком суспільства: де під культурним впливом інших мов, а де − за відсутності свободи − змушена творити кальки. Паралельно відбувається витіснення рідних слів чужими.  Так у нас і поширилася лексична калька з російського «дєйствітєльно».
Авжеж нам потрібні слова «здійснити», «дійсність», «дійсний», «діяльність» і навіть «дійство». Вживання їх виправдане й тим, що в нашій мові є слова «дія», «діяти», але для стверджувального прислівника в цій позиції ми маємо рідне повнозначне слово, що походить від слова «правда».

Що і коли проситься у речення?

Дуже приємно, що нарешті наші офіційні консультанти з культури мови правильно розрізнили поняття «плутати» і «путати», а то навіть один доктор філології якось написав у заголовку своєї статті «путати» в значенні «плутати». Мені,  вихідцеві з села, який знав, що путають і стриножать коней, а не поняття, доводилося не раз подовгу сперечатися на цю тему з окремими київськими редакторами.
Надмірні впливи російської і польської мови досі заважають нашій рідній мові. Наприклад, нема жодної потреби вживати польське «кревний», коли є наше «кровний», «костьол», коли є «костел». Далі – не погоджуюся з професором Олександром Пономаревим, що «Слово "корИсний" у сучасній українській літературній мові має лише один наголос - на другому складі. "КОрисний" - наголос діалектний і застарілий».
Заперечую, бо наші предки в цьому слові такого наголосу не знали. Прикметник «корИсний» виник у нас за аналогією з російським «полЄзний». Інша справа − «корИсливий», що може утворюватися і від слова «кОрисний», хоч мені доводилося чути й «корислИвий». Тут я швидше погоджуся з такими рекомендаціями: «ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Деякі слова мають подвійний наголос: байдуже, завжди, корисний, мабуть, первісний, помилка, простий… Порушення акцентуаційних норм української мови виникає через уплив інших мов, зокрема російської, та місцевих говірок» (ШКОЛЯР. НАГОЛОС. ВИДИ НАГОЛОСУ). http://lessons.com.ua/nagolos-vidi-nagolosu/ Правда, окремі словники ще подають подвійний наголос в іменнику «користь», але не більше. Зазначу: маю заперечення щодо наголошення  "помИлка". Вважаю, тут має бути лише "пОмилка", у множині – помилкИ.

Так само моє «вухо» підтримує пересічного мовця, коли той каже «до магазина», «до фунікулера», а не «до магазину», «до фунікулеру». Тут аж проситься закінчення родового відмінка, а не давального. Вважаю, не треба таким ось чином (собі на шкоду) відрізняти нашу мову од російської. Бо вже дійшло до абсурду: з телеекранів чуємо «прибув до Києву», «виробили хлібу» тощо.
Зате дедалі ширше паразитує калька «тим не менше» (з російської «тєм нє мєнєє»), яка нічого в нашій мові не означає. Наприклад: «Тим не менш, розповідь є повноцінним видом мовної діяльності, ... тому її зміст повинен описуватись через відношення між мовцем і адресатом». Адже маємо слова «проте, одначе, однак, та все ж, та все-таки», інші. Про це я колись писав у «Літературній Україні», але досі нічого не змінилося. Тим часом ту кальку треба виполоти так рішуче, як це колись було зроблено з «міроприємством».
Часто чуємо і читаємо, як не до речі вживають сполуку «між тим», особливо коли йдеться про одночасні процеси, дії чи події. Наприклад: «А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких протиріч між ними не існує». Але якщо між тими розділами ніяких суперечностей нема, то навіщо «між тим»?.. До речі, на «Уроках державної мови» зазначено, що «між тим» ніколи не буває вставним словом. І взагалі – для таких мовних відтінків є прислівникове сполучення «тим часом».
Чимало помилок ми знаходимо в словниках, покликаних слугувати людині мовними нормативами.  І великою мірою це відбувається тому, що з кожним наступним виданням їх майже всіх просто переписують. Укладачі словників уже давно не цікавляться, як розмовляють в українській глибинці. Вони не полишають своїх кабінетів і можуть вам лише розповісти, як укладав свого чотиритомного словника Борис Грінченко. 

Легко вдосконалити

Яка прекрасна пісня «Черемшина»! Як плідно спрацювали її автори М.Юрійчук та В.Михайлюк! Як велично і проникливо виконав пісню Дмитро Гнатюк!.. Але є позиція в тексті, яку, вважаю, треба було вдосконалити з самого початку. Уважний редактор звернув би увагу, що дерево не порівнюють із деревом, бо, виходить, сама черемшина не може вбратися до шлюбу, а от калина може. Насправді позицію легко вдосконалити: у приспіві «Всюди буйно квiтне черемшина, Мов до шлюбу вбралася калина, Вiвчара в садочку, В тихому куточку, Жде дiвчина, жде» варто лише замість «калина» вжити «дівчѝна», а замість «дівчина» – «гуцулка» або щось подібне. З такою пропозицією я колись-колись звертався до Дмитра Гнатюка, та моя ініціатива лишилася без підтримки.

Пісня: відповідальність за слово

Сьогодні всім українцям доступна милозвучна повстанська пісня «Ой у лісі, на полянці». Її співають Іван Мацялко,  Володимир Вермінський та інші. Хоч пісню записували ще й на Волині, все-таки, за багатьма ознаками, її автором був галичанин. Тож не треба боятися галицизмів: вони природні та історично виправдані. Але, на жаль, дехто по-своєму (частіше це не виконавець, а порадник) захотів «осучаснити» чи то пак «інтегрувати» пісню в культуру всієї України. І от вийшло:

Декотрі ся повмивали,
Декотрі ще ні.
Більшовицького нападу
Ся не сподівали.

Як бачимо, слухач не отримав жодного римованого рядка, коли тут автор обов'язково римував другий із четвертим. На ґвалт спотворено мелодику строфи, бо автор у другому рядку скрізь наголошував передостанній склад, а не останній. Виконавець такого варіанту змушений штучно затягувати голосну, від чого пісня лише програє. І навіщо це було робити, коли для означеної позиції вживали значно ліпші слова "мали", "стояли", "чекали" і навіть "спали"? Так, відсипатися могли ті повстанці, які ходили на нічні завдання.
На жаль, випадки подібної "глухоти" або недостатньої орієнтації в сучасній літературній мові не поодинокі. Трапляється, навіть доволі талановиті автори скаржаться нам у піснях,  як їм "важко на серці", "важко на душі", коли українець завжди казав "тяжко на серці", "тяжко на душі", адже йдеться не про матеріальний еквівалент людського болю. Звідси висновок: авторові слів ніколи не зашкодить звернутися до редактора. Навіть коли він у чомусь не погодиться із зауваженнями, все одно обопільне спілкування піде йому на користь. Пам'ятаймо: робота над текстом пісні вимагає значно вищої відповідальності, ніж над віршем.

Природне українське слово

А ось вам новий витвір «застовпив» як недолугий переклад слова «застолбіл». Так ніколи не скаже українець, але цю до комізму потворну кальку з російської можете нерідко побачити в тексті якогось невибагливого автора. Тим часом для означення цього поняття українці мають своє природне слово «запалювáв». ПалІ – невеликі кілочки, якими наші люди здавна позначають межі певної ділянки на землі, на сіножаті, у воді. Отож користуйтесь палЯми, а не стовпами.

Чи цього ми хочемо?

На жаль, сьогодні в Україні відбуваються події, які ми не можемо обійти мовчанкою. Тож думаю, що свідомі, з почуттям справедливості, росіяни знають, для чого влада розгорнула цю кампанію за російську мову. Знають, що такі розкоші, як узаконене право обходитися в Україні без української мови, нікому добра не принесуть, а лише активізують розбрат у нашому суспільстві за національною ознакою. Чи цього ми хочемо? Невже комусь так приємно бачити Україну калікою?

Партії

Рахунок політичних партій в Україні пішов уже на третю сотню. Серед найновіших – партія В.Семиноженка «Нова політика». ЗМІ показують нам  його великий послужний список… Та він іще непогано співає, але всі оті здібності, звання і регалії поглинає "чорна діра" в його душі якраз на тому місці, де має бути Україна. Уявіть собі: два роки тому він захотів навіть розпочати всеукраїнську дискусію щодо створення нового Союзу з України, Росії та Білорусії!.. Про це я 2010 року  писав у статті «Небезпечні витівки чи конкретна мета?» Тому не здивуюся, якщо виявиться, що Москва поставила саме на В.Семиноженка, який повинен довершити справу Януковича. І «Нова партія» – то  її планова «розсада». Можливо, й Медведчук виринув лише для того, щоб відволікти увагу від головного ставленика, пізніше стати йому вигідним контрастним фоном.

Вживаймо рідні слова!

Із рекомендованих варіантів «курити – палити», «бритися – голитися» я обираю перші. За українськими законами мовлення дієслово «палити» ще вимагає певного іменника (що саме палити?). Тим більше, слово «курити» точніше відображає процес (щось там курить, куриться, а не палиться), тобто йдеться про дим, а не полум’я. Семантика слова «курити» в цьому значенні ширша, бо є ще поняття «курець», «прикурив», «дав прикурки» тощо (згадаймо народне: «Курець на чужий тютюнець»). Звідси – цигарку ліпше прикурити, можна ще запалити, але не палити. Такі ж переваги для українця має дієслово «бритися»: точніше передає процес, бо «голий», «заголитися» понятійно інші, також є слово «бритва». Отже, я проти «паління й гоління», я за «бриття і куріння». Добре, що виходить з ужитку полонізм «кревний» і повертається наше «кровний», адже ми не кажемо «крев», а лише «кров». Справді, яка потреба вживати полонізми, якщо є точніші рідні слова?

Дискусійний коментар

Цілком погоджуюся з Тимуром Литовченком. Україномовну фантастику є кому читати, її майже нікому друкувати. Лише в Зах. Україні набереться доволі читачів та й Сх. Україна ще не зовсім русифікувалася, навпаки, тепер потроху одужує, натуралізується. Про видавничу справу знаю з власного досвіду. Коли я взяв позику в банку і почав видавати свій щоквартальник "Оберіг" (накладом 30 тисяч), то число передплатників та покупців невпинно зростало. Так само доволі було авторів, яким я сплачував гонорари. Тоді Україна мала великі проблеми з папером. Але нещастя чекало з іншого боку: згідно з офіційними угодами, я половину тиражу №2 (по 2-3 тисячі, за свій рахунок) розіслав по областях, і ... нічого від них не отримав. Тоді якраз пішла пошесть на поділ і розпорошення зі зміною назв різних моїх клієнтів, лиху справу довершила гвалтівна інфляція. Але я ще встиг за решту грошей видати об'єднаний 3 і 4 номери та вибачитися перед читачами. За мною ніхто з грошовитих людей не стояв, щоб допоміг пережити часи цієї галопуючої інфляції. Я ледве не втратив своєї скромної квартири, але все-таки розрахувався з банком, врахуйте, що страхувальна Сторона, завдяки якій мені видали кредит, з самого початку взяла з нього свої відсотки. Сьогодні люди порозумнішали і не стануть так ризикувати, а "грошових мішків" не цікавить ні фантастика, ні українська мова.

Про Котовського

Наприкінці 70-х я в с. Мостище під Києвом зустрічався з колишньою штабісткою Котовського п. Соколовою (вже не пригадую, як звати). У місцевому санаторії вона лікувалася в урологічному відділенні. Ця бабуся показувала мені всесоюзну газету "Правда", де було повідомлення про її високу урядову нагороду, здається, орден Леніна. За її словами, по Котовському 4 постріли зробив його офіцер (справді єврей), який застав свого голого командира в ліжку з власною дружиною - високою красивою єврейкою. Він - геть блідий, з опущеним пістолетом - прибіг до них у кімнату і сказав" "Я убив Котовського". Спочатку ніхто йому не повірив, але... виявилося, що і дружина бідолахи отримала поранення в руку. Штабістам було суворо наказано приховати справжню причину загибелі Котовського. За цей вчинок офіцер отримав 10 років тюрми, де навчився робити всілякі дрібнички. Відсидівши свій термін, він теж отримав ордена. Але дружбани Котовського помстилися за свого "пахана" - убили десь біля залізничного переїзду. У с. Нові Велідники Овруцького р-ну ще живе жінка, до чиєї бабусі (тоді молодої попівни) теж приставав Котовський, що перебував там на постої. "Він був такий здоровий, але негарний, рудий", - згадувала бабуся. Вся інформація про чоловіка, що в стані афекту захистив свою честь, пізніше подавалася надто тенденційно, а то й зовсім неправдиво.

Памятні враження

Наша хата стояла над широкою піщаною дорогою. За нею навпроти були ще ямиська, звідки люди брали пісок. Ще далі, на пагорбку під двома соснами, стояла найбідніша хата в селі, просто халупа, в якій жили баба Яфросина та її вже доросла глухоніма донька Наталка. Дівчина втратила мову ще в дитячому віці – одразу після того, як її побили чужі коні.
Того ранку я прокинувся од моторошного голосіння з убогого Яфросининого подвір’я. Сам іще малий, я вже зі слів матері дізнався, що бідних сусідок «вивозять» до Сибіру. Вивозять за сина – бандерівця СянькА, якого вже заслали на 10 років і який загине в далеких каторжних шахтах.
Бідним жінкам і нічого взяти з собою в дорогу. Маленьку діжчину (фашчину) із засоленими огірками конвойні, звісно, не беруть. До того ж, Наталці нема уві що взутися: хоч була вже пізня осінь, вона усе ще ходила босоніж. Допомогла моя мати. Я досі пам’ятаю ті, ще польські, жовті черевики, які вона винесла Наталці.
Весь свій 10-річний термін стара Яфросина молила Бога, щоб дав сили померти вдома, щоби поховали на рідному цвинтарі. І Бог таки почув її молитву. Вони повернулися – геть згорблена мати і зі свистячим диханням її донька. Спочату, розказує баба Яфросина, було дуже тяжко. Єдине, що вона могла продати, був її дівочий вишитий рушник. «Подивилася, як люди тримають на руках речі для продажу і - собі так виставила. Одразу якась жінка: «Покажітє, покажітє, - я й дала їй подивитися. Але вона вмить передала рушника другій жінці і вони разом хутко покинули базарчик. Сіли ми з Наталкою під парканом і плачемо. Я плачу та ще й приказую. Аж тут якийсь чоловік спиняється коло нас, по-нашому питає, звідки ми… Він і допоміг нам вижити. Перш за все Наталку влаштував на роботу в сушарні. Авжеж своя людина…».
Справді, дуже важливо, коли в тяжку годину поруч з’являється своя людина.

Твій найдорожчий спадок

Дедалі чакстіше зупиняюся на цій думці. Воістину, крім самого тіла, нема дорожчого для людини спадку. Наш мозок як набуток усіх попередніх поколінь містить закодовану інформацію про історію нашого роду-племені і, що дивує на перший погляд, виступає незалежним від твоєї свідомості суб’єктом. Так уві сні він може створювати персонажі, здатні вступати з тобою в діалог: заперечувати тобі, ставити запитання. Твої поточні справи, враження і спогади дають йому зачіпки і теми для довільної гри під час твого сну, якою він вигадливо супроводжує так потрібну роботу зі свого і твого відновлення.
Іноді вві сні мозок надсилає людині важливі повідомлення, вдаючись до зрозумілих їй засобів. Так, моя мати заздалегідь знала, що народить хлопчика, дарма що про якісь там "узі" в довоєнному селі і чуток не було. ...Ні-ні, йдеться не про якісь там народні прикмети, хоча можливі й такі. Моїй матері приснилося, що з ікони спускається Мати Божа, забирає у неї з рук мою другу сестричку і замість неї садовить хлопчика, тобто мене. Отакої!
Незбагненно велика і тому загадкова сила нашого мозку. Одначе людина може уповні не скористатися його багатющим потенціалом через власні та чужі помилки. В силу незалежних від себе обставин може втратити його назавжди. Така доля чекатиме кожного «мауглі», який вчасно не активував можливостей свого мозку.