НЕБЕЗПЕЧНІ ІГРИ | Друк |

(ВПРАВИ ДЛЯ МОЗКУ)

П’єса на один акт

Дійові особи:
Автор
Арань (посланець Вищого розуму)

Пролог
Був тихий час. Був настрій безтурботний.
Завиграшки я згріб гілля в садку        
і більше не шукав собі роботи.                 
Мій зір спинявся на молодику;
про вічне думалось, про суть живого…      
Як раптом дрож пронизала мене,  
і ось навпроти – просто із нічого –
вродилося обличчя неземне.

АВТОР
Істен Арань?.. Я не в полоні казки?..
Які ж дари бувають від планид!     
Мабỳть, комусь добряче я набрид,
якщо сподобився такої ласки:
на поклик відгукнувся сам Арань,
готовий до найважчих запитань.    
Отож добридень, гостю. Дуже радий,   
приймаю всі роз‘яснення, поради.         

АРАНЬ
Коли хтось лоба б’є об невідомість
і зачастив у змінену свідомість,
коли доходить справа до страждань –
як міг це не помітити Арань!?     
Відкрий, мій друже, все, що непокоїть.  
І, хоч не кожна рада рану гоїть,                           
я виявлю твої глухі кути                         
й охоче спробую допомогти.                     

АВТОР
Але ж ти вигадка, тебе нема.
Ти образ із «Космічної оферти».

АРАНЬ
Проте як мислеформа ще не стертий.
Ніщо не відбувається дарма.
Цей образ, цю метарморфозу                                                              
обрав якраз для тебе Вищий Розум.
Я той, кого ти кликав і питав.
Он як одразу ти мене впізнав!

АВТОР
А чим таким я став йому примітний?
Щό я йому? Мікроба і не більш!
Серед своїх я навіть не елітний,    
у мене за душею тільки вірш.

АРАНЬ
Еге ж, про це тобі скажу я потім.
А зараз інша тема у роботі.
Ще мусить зауважити Арань:                     
у нас є рівень доступу до знань.                 
Для нашої подальшої розмови
прийняти зараз мусиш ці умови.
І доступ не залежить від суддівств,
лише від розвитку самих суспільств.

АВТОР
Що тут казатиму? Авжеж приймаю:
альтернативи, бачу, я не маю.
Про те, що кожен планетянин сам –               
уперто, без позичених програм –  
удома  мусить плуга свого перти,
дізнався я від тебе ще з «Оферти».
Отож, як не перечиш, розпочну      
шукати істину – цю птаху чарівну.

А річ у тім: як стверджують учені        
(зусилля їхні, мáбуть, недаремні),
на рід людський чекають сім смертей.
Коли самі не знищимось допіру,                          
то може погубити всіх людей
великий астероїд чи Нібіру.
Пізніше Сонечко розширить лик,
і – знову гарантований гаплик.

А ось наступна смертоносна мітка –  
либонь, уже тремтить Чумацький Шлях:
до нього «в гості» мчить на всіх парах
недоброзичлива близька сусідка –
галактика Туманність Андромеди.
Тут не врятують жодні архімеди:         
прицільно йде на зіткнення вона.       
І це: обом галактикам хана.                              

АРАНЬ
Що ж, у далекому переформаті    
народиться галактика нова.
Матерія по-своєму жива,                 
і організми, наново зачаті,
долаючи всі ризики і страх,
відкриють свій еволюційний шлях.

АВТОР
Скажи, Араню, щό кому із тόго?
Щό дасть усім такий переформат?..
Ну, знов народиться якийсь примат,
а де майбутнє для життя нового?
Адже немає вічних зір, систем…
Навіщо марні нам зусилля, жертви?
Яка потреба жити, щоби вмерти?..     
Зникає навіть сенс подібних тем.

Он ще страшніші висновки готові.    
Як переконують яйцеголові,
і Всесвіту погибель не мине:
світила витратять своє пальне,
й суцільна темрява скрізь запанує.        
Життю – кінець. Усі надбання всує,
хоч як не тужся, лоба як не бий.                            
Що нам, як Всесвіт виникне новий?!

Той обіцяє Всесвіт паралельний,
мовляв, забудьте про кінець пекельний:
усі ми переселимось туди.
Цей порятунок завше нам знайдеться.     
А зараз близько не беріть до серця –
попереду великі ще труди.
Але яку це викличе довіру?..                       
Не більшу, ніж балачка про Нібіру.    

АРАНЬ
(з усмішкою)
Даруй, що посміхаюся, але
для вас це буде ще не вельми зле…
(Серйозніше)
І не кажи так скромно ти про вірші:
вони як дія набагато ліпші.     
Я знаю, що тобі допомогла
настроєна по-філософськи Ліра
донести власну думку без посла      
доречною цитатою з Шекспіра.   

АВТОР
(далі про своє)
Утворення нових зірок, планет;
самого Розуму високий злет.
І все те марно? Все у нуль? Дарма?
То є резон, то вже його нема…
Яка безглузда ця пуста двоякість
чи цей конвеєр болісних утворень?!  
Щось має залишатись від повторень,
а кількість – переходити у якість.

Тут має бути розвиток, прогрес
і, звісно, чийсь високий інтерес,               
і своєрідна «додаткова вартість».
Хіба не доказом набутків є
до вдосконалення постійна здатність?
Таке сьогодні бачення моє.
Бо всі оті повтори вхолосту    
хоронять і доцільність, і мету.

Та хто б коли  і що десь не прокумкав,
у мене є своя наскрізна  думка:
наука не викреслює Творця,
а стверджує його на вищих рівнях.   
Без Бога вчений ти не до кінця,
скоріше, схожий на смішного півня,     
що не за розкладом злетів на пліт                           
закукурікати на цілий світ.

Аби з нуля якийсь хосèн узяти,
одна лиш є з усіх відомих дій:
ти мусиш неодмінно щось додати,
а всякий інший хід чи спосіб твій –
то вже з умовностей, маніпуляцій.
Такий пасаж, його мудрацький зміст                
пиши до філософських провокацій.
…Мабỳть, в ученому спав атеїст.

АРАНЬ
У пошуках дороги незліченні,
і тим, хто ходить, думати не гріх,                                
тож хай собі вправляються учені
в гіпотезах, теоріях своїх.
Так само як вони не можуть знати,
тобі також не слід переживати,
щό станеться через мільярди літ,
чи існуватиме життя, твій світ.              

Колись ти сам лишив це для нащадків.
І правильно сказав: то їхня путь.
Вони сильнішими на сто порядків
у всі складні проблеми увійдуть.           
Авжеж не можуть знати ваші люди,  
який у них потужний мозок буде,                   
бодай, через мільйон років.
…Ось так і заспокоїш земляків.   

Життя, доцільність, світло і пітьма…
Питань для роздумів було чимало,                 
та я сказав тобі не жартома:
ніщо не відбувається дарма,
інакше б те життя й не виникало.
Як рух до знань, як ночі творчих мук,    
життя триває, що б там не лякало,
і просить нас не опускати рук.

Знання епоху скрізь відображали
з умовами у сув’язі тісній.
Траплялись, правда, часто інтервали,    
коли доводилось тримати бій…
До Місяця літали ви у гості
не на коні баскому, вибачай,
тож силу людства, друже, визначай                                                    
хоча б за здатністю долати простір.

АВТОР
Тут успіхам лиш почали ми лік,
та вже помітний фактор дистанційний.      
На скромний наш етап еволюційний
ще вказують людський короткий вік,
тяжка данина вбивствам і хворобам.                           
Аби позбутися найбільших лих,
чом я не можу вчитися у тих,
що десь відповідають вищим «пробам»?!     

АРАНЬ
Знання завждѝ у комплексі ідуть,
знання не діють, друже, вибірково.
Самі ж, буває, лихо принесуть –
згадай про це в «Оферті» моє слово.

АВТОР
(скрушно)
Мовчу, мовчу. Я добре все згадав.
Хай далі помирають наші діти,
а вчені хай не полишають «вправ»...
(З острахом).
Ти що – зібрався відлетіти?

АРАНЬ
(мов не почув)
Хай світлий обрій зáвжди манить вас,
от тільки на м’якину не ведіться,
до Совісті  звертайтесь повсякчас,
на ідолів ніколи не моліться.
І не завищуйте своїх вершин:
кумири ваші, генії найбільші –
то, може, кращі з вас, але не інші:       
еволюційний рівень же один.

АВТОР
Він усміхнувся – взяв мене за руку
й у вічі глянув приязно мені,
немов скріпив, засвідчив нашу злуку           
у вищій, незбагненній площині.                
Чиясь велика сила та офіра
на мить звилася над моїм чолом,
І я відчув усім своїм єством,
як повертаються надія, віра.

Я вже не мав до нього запитань.       
В його усмішці теплій, синьоокій
мені відкрився чудодійний спокій,      
бо усміхався непростий Арань.                                      
Він обіймав моря, ліси і гори,
він підкоряв у Всесвіті простори,    
і я був поруч, був повсюди з ним,
тепер богоподібним, дорогим.                   

Так ми творили дивний симбіоз:                   
на дрібку я і він, далеко інший,                      
далеко вищий, незрівнянно  більший.
Він лагідно дивився, мов Христос,
про мене знав усе, що сам я знаю.
І я тонув у величі його
та вдячно пив густе блаженство раю.    
Не передати відчуття того…

Він попрощався і раптово зник –
немов актор сховався за лаштунки.
Й одразу незворушний молодик
мене легенько підштовхнув до думки:
що значить «заспокоїш земляків»?..
О, так,  я маю вже чітке завдання
допомогти позбутися страхів
усім, кого тривожить це питання.

І вмить прокинувся Здоровий Глузд
зо всім набором власних гальм та узд:
«Еге, це мозок твій тут роль зіграв.                        
Згадай: життя і Всесвіт, людство, совість…
Він, увімкнувши змінену свідомість,
твої переконання вдовольняв.
Лиш уві сні довільно мозок грає,                  
отож ти сам хотів пожити раєм».                                  

Роблю на захист несміливий крок:
«Ця зміна й забезпечила зв’язок»…        
Та Глузд ніяк не хоче йняти віри:
«Ти ліпше кинь ці небезпечні ігри,
а то, дивись, не скінчаться добром.       
Іди й поспи людським нормальним сном».   
І я, у роздумах, пішов до хати,
лише так рано не збирався спати.

Кінець

Олекса Палійчук.


Січень 2013 року.