|
(Із книжки «Іконостас»).
* * *
Де смаглявий колос,
де розгін полів,
лине срібний голос,
даленіє спів.
Умліває спокій,
сонце і блакить,
онде тільки обрій
ледь-ледь мерехтить.
Затишок у скронях,
канули жалі –
то свята долоня
в мене на чолі.
ІСТИНА
Істина у вині.
Крилатий вислів.
Ні. Істина, скажу, не у вині,
і доказом того є ви, солодка панно.
Он як ви мило поступаєтесь мені,
і пахнете, і розкриваєтесь тюльпанно.
Аж сумніваюся, чорт забирай,
чи вартий я такої нагороди –
творити з вами цей інтимний рай,
оцю найпершу істину природи.
* * *
Голодним ельфом знову покидаю
цей вкрадений у Господа куток,
цей клаптик опустошеного раю
і ложе з паперових пелюсток.
За ким лечу, відкіль береться сила –
не відаю, не знаю, хоч убий,
та жваво мерехтять на сонці крила,
і пахне світ рожево-голубий.
Для мене кожна хмарка – то обнова;
внизу пливе на весь широкий мах…
пливе земля, як повінь смарагдова,
у всіх своїх чеснотах і гріхах.
Якого ж я дістануся чертога
за квіти щастя втрачені мої?..
Мовчить закон, мовчить сама дорога,
дорога у незвідані краї.
* * *
На галяві теплий вітер.
На галяві лісовій
теплий вітер тепло витер
сльози дівчинці малій.
Десь у листі прошелеснув,
затремтів од гіркоти
і – поніс у вись небесну
тихий позов сироти.
ЯНИЧАРИ
Нехай горить земля, горить вода:
ми йдем дорогою Аллаха і султана,
кривава ніч, як відьма молода,
танцює голою у нас на ятаганах.
Аллах, аллах, не відаю тепер,
чи ти, чи сатана для мене вищий:
я, може, з батька вчора паси дер
і гвалтував сестру на попелищі.
Ригай століттями, Залізний Вік:
то я, славетніший од воєн, мору,
дитячим трупом завалив потік
і божеволіти примусив Чорногору.
А вашу кинув у голодний транс,
її на чверть похоронив у землю;
у мене вчився гітлерівський Ганс,
я... Сина Божого застрелю!!
Червоні, жовто-сині чи руді –
для всіх петлю готовий звити,
а сам – ха-ха! – не житиму тоді,
коли прийдеш мене судити.
Ми яничари, слуги, упирі,
ми яничари(!), та за наші орти
споганять найсвятіші вівтарі
султани будь-якої Порти.
Нехай горить земля, горить вода:
ми йдем дорогою аллаха і султана,
кривава ніч, як відьма молода,
танцює голою у нас на ятаганах.
ЧАС
Страшна умовносте! Я дав тобі ім'я.
І мірку вигадав тобі так само я,
щоб, оглядаючись на позначки-буї,
плисти в твоїй непереможній течії.
Та в тебе і людина, що кленовий лист, –
плював і чхав ти на мій розум, душу, хист.
І не знайти ніде того, щоб ти не з'їв.
Ти абсолютний канібал усіх світів.
Ти пожирач рослин, тварин. Ти людоїд.
Могила для богів. Не Час – якийсь Всеїд.
Не хочу більше знати... Геть! Іди з думок! –
як страус, я ховаю голову в пісок.
Але, до дідька, не виходить, ну ніяк.
Ось знов крутнувся у свідомості черв'як:
"А що – тебе не запевняли вчителі,
що я найліпший лікар на Землі?
Хіба я сам не вчу тебе й твоє дитя?
У всіх утробах не виношую життя?
Так, я життя і смерть, але не ортодокс.
Я, чоловіче, необхідний парадокс.
Якби я дбав про твій окремий інтерес,
який би розвиток тут був?! Який прогрес?!
Тож угамуйся, синку, плаксо всіх часів:
ти маєш те, що в еволюції посів.
Удоскональ себе, своє людське лице,
стань кращим, ніж ти є, і – я врахую це".
* * *
То все плачі наболених сердець,
глухі кути і спад крамоли-схизми,
коли, позаздривши гуртам овець,
мчимо до пастухів на їхні "ізми".
То люба нам зупинка для ума,
зупинка після подивів і лету
у затишку Спини, під проводом Керма,
у магії Авторитету.
Коли безодня прозирає нас
людським стражданням і космічним оком,
так хочеться знайти дороговказ
і броневик – теоретичний кокон.
Бо лиш тоді змаліє вічний страх,
тоді ми поладнаємо з собою,
як намалюємо над головою
нехай примарний, але дах,
як з голосу нового Заповіту
для нас вкладеться на нових китах
струнка й закінчена картина Світу.
* * *
Олесеві Берднику
Ми кличемо зі Всесвіту братів,
ждемо, коли той розум відгукнеться,
але чомусь соромимося слів
про тугу нашого земного серця.
Тим часом, друзі, то якраз воно
боїться самоти, неначе ката,
і в космосі прорубує вікно,
бо хоче, бідолашне, мати брата.
Спочатку тільки радарами душ
ми лебеділи в небо таємниче...
Тож хай не забуває вчений муж,
яка-то сила до зірок нас кличе.
Ясним вождем для нашої руки,
хиткої між вулканом і морозом,
живуть, немов сіамські близнюки,
гаряче серце і холодний розум.
* * *
Уже ви тут – без масок, без наймень,
прийшли за стіл німого товариства,
і вмить заграв, заусміхався день
веселками з озер мого дитинства.
Я тільки трохи-трохи вас забув,
як забувають те пахуче літо,
що хтось по ньому болісно зітхнув
і знов пішов блукати далі світом.
Ех, куций шлях – довічні мозолі...
а часом треба, кишнувши зневіру,
сховатись у безлюдному дуплі
і скинути цю загрубілу шкіру.
Солодкі болі, тінь моя і мить!
Я завтра буду вас чекати знову:
нехай пониє ще раз, пощемить
в осінню пору сутінкову.
Бо так лягає низько дим осель,
і вже не загадка людські обличчя,
зів'ялу мальву не вшанує ельф,
а під калиною сумує притча.
Дитячі врази! Я згублю вам лік,
та кликатиму довше, ніж кохану,
як тужну пісню жебрущих калік,
як тихий обрій сонячного лану.
А може, тільки свисне чортомла –
і я схоплюся, як сліпа покритка:
десь тут була... ще мить тому цвіла
з мого дитинства непорочна квітка.
Приречені атланти
(Цикл)
Українській Повстанчій Армії
присвячую.
ЧОРНИЙ КІНЬ
Чорний кінь летить у високості.
Чорний кінь жере небесну синь.
Не приїду вже до тебе в гості,
Галю, Галю, плакати покинь.
Чорний коник дався молодому –
хоч до пекла з ним лети-біжи.
Не чекай, матусю, нас додому,
більше не гадай, не ворожи.
Чорний коник – око смарагдове –
у безкраю ніч поніс мене.
Ой не скоро нас, мої братове,
мати Україна пом'яне.
На горі, на білому помості,
наче ворон, звився чорний кінь.
Тут за волю краю клали кості
без перерви сорок поколінь.
НЕЧУТНО ЙШОВ
У ГОСПОДА ГОДИННИК
Історичний факт, що мав місце
під смт. Локачі на Волині.
Тугий обруч стиснув гарячі скроні,
запульсував, зриваючись на біль.
Холодну зброю вигріли долоні,
в натомі зір веде рухому ціль.
Хтось там, за плотом, сторожко крадеться –
його вистежує, мов дичину.
Для них обох тривожний стукіт серця
лякає цю вразливу тишину.
Нечутно йшов у Господа годинник…
І ось нарешті долинає свист –
умовний знак в отой густий вільшинник
вивідник подає, енкаведист.
Вони сипнули враз, красноголовці*,
і щільно оточили всі кути,
«Здавайся! – крикнули.– Ти в нас на оці!
Тобі нізащо звідси не втекти!»
«Уже здаюся! Тут я, на горищі!
Приставте лиш драбину на підхват!» –
і навздогін як докази найвищі
летять його наган та автомат.
Він опускався надто вже поволі,
наóпашки притримував шинель…
Так бережуть останні крихти долі,
так віддаляють чорний свій щабель.
Гуртом до нього кинулись в’язати,
а він стоїть собі – ані шелесть…
І раптом світ струснули дві гранати –
вісьмом красноголовцям вірна смерть.
__________
* Так за червону околичку кашкетів
у народі називали військових НКВС.
ДЛЯ ВСІХ
МАТЕРІВ-СИРІТ
І зорі в імлі світанку,
і струни близьких сердець
почули, як тут, на ґанку,
героєм упав боєць.
А хутір принишк, зелений,
і з жахом тепер чекав
дороги у край студений,
сухотних казенних лав.
Та з вечором замість кари,
з узгоджень і протиріч
взялася снувати чари
духмяна травнева ніч.
І бачила чародійка,
як тихо, мов хижий звір,
до ґанку ішла злодійка –
скрадалася через двір.
Туди – за пекельним крамом,
туди, щоб ніхто не чув,
до того, хто слово «мамо»
востаннє їй там шепнув.
На тому чужому ґанку,
що холодом стрів жахким,
вона проклячúть до ранку
над сином уже німим.
Умиється світ росою,
ласкаво засяє світ.
Лише загірчить сльозою
для всіх матерів-сиріт.
СХРОН
То не оселя – дивина:
нема дверей, нема вікна.
Кругом одна глуха стіна.
Але, мій друже, не сумуй:
ти ж не якийсь там чистоплюй.
У тебе є надійний схрон,
у нім життя твоє і скон.
Я дещо «підлатаю» вам освіту
із розділу старих закритих зон
і розкажу про восьме чудо світу,
про славнозвісний український схрон**.
Не наша в тім вина, що рідне диво,
наперекір єгипетським гробам,
у глиб Землі вгризалося тужливо…
Зате не заздрило чужим рабам!
Чудовий прихисток по всьому фронту,
він справді був міцніший за бетон,
мала фортеця нашого П’ємонту,
останній мілітарний бастіон.
Юначе! Тут мені забракне мови.
Ти уяви: жінки й чоловіки
терплять у ямі каторжні умови,
і це триває місяці, роки…
Але найвищий сенс – то їхній подвиг,
чого не знають інші чудеса.
То боротьба і смерть повстанців гордих,
їх світлоносна жертва, їх яса.
______________
* Схрони або криївки – масові, добре замасковані
стаціонарні земляні схованки для українських повстанців.
Їх будували переважно за кресленнями, надісланими із
Центрального Проводу ОУН. У виявлених ворогом схронах
повстанці так само масово стрілялися, щоб не потрапити у полон.
В ОУН–УПА під землею нерідко діяли керівні центри та лазарети.
ДОРОГА
Уже сховав тривогу безгомінну,
відшепотів прощальну тихий Сян –
ми покидали рідну Україну,
ішли загонами в нічний туман.
Похмуро нам стелилася дорога,
невтішні образи плела журба;
і не один із нас питав у Бога,
за що така недоля та ганьба.
На всі часи будь проклята, дорого!
Одвіку ти вінчала крах надій,
вела шукати прихистку чужого
і мачуху при матері живій.
Повік одрізано шляхи додому,
а всі попереду – в тяжких боях...
І враз, як вуж, у серце курінному
ковзнув донині невідомий страх.
Той страх йому не вигнати із серця –
на все життя пристане, мов іржа:
лягти у землю всім їм доведеться,
а та земля не горнеться – чужа.
СКАЖИ МЕНІ, БАТЬКУ
Скажи мені, батьку, чи сивий туман
країни чужої цілющий для ран?
Чи лондонська діва богинею втіх
висушує сльози на віях твоїх?
Скажи мені, батьку, чи навіть у гріб
тобі покладуть чужинецький той хліб?..
Чи знаєш ти, батьку, я стільки вже літ
у серці ношу твій гіркий заповіт!
Я змалку душив свою кривду і страх,
собакою вив у болотних корчах.
Тобою втішався, і марив, і снив,
тобою для ворога помсту творив...
Згадай же, мій батьку, про рідний свій край:
чи досі живий ти – хоч вістку подай.
ДВІЙНИК
Мій невсипущий записник –
слуга і відданий товариш –
ти знов, зриваючись на крик,
про рідний край в гарячці мариш.
...Воно вже тут, моє село, –
томи поезії і прози;
тремтять вуста, хилю чоло,
цілую материні сльози.
Мені лелека на гнізді
читає вулицю святкову:
хутчій... тут пари молоді,
вони смакують рідну мову!..
Он зовсім близько – по той бік
моєї щирої оселі –
клекоче-піниться потік
і б'ється беркутом об скелі.
А ген, де урвище круте,
де не лягла рука чужинця,
пустує сонце золоте
на сивих вусах верховинця...
Я сплю? Ні. Спить моє весло (!),
вже задрімало і легке вітрило,
вже сонце небо обійшло
і чашу моря запалило.
А милий світ видінь і мрій
пливе красою дорогою:
то вмить захопить, як прибій,
то кличе бігти за собою...
О, годі, бідний записник:
хандра не поміч у роботі.
Цить, уречевлений двійник
одухотвореної плоті!
НАДЬКА СТРІЛА
Тітці моїй, зв’язковій Марії Палійчук
Я жінкою, матір΄ю, люди, була…
тепер залишилася Надька Стріла***.
На згадці про мене, про мій грізний хист
нервово здригається енкаведист.
Цей нелюд ганьбою позначив свій крок:
уже забирає маленьких діток.
Мій рідний синок у моїх ріс батьків,
а зараз десь плаче в руках ворогів…
Прощай, мій синочку! Прости, дорогий,
за хрест недитячий, за шлях свій тяжкий.
Прощай, бо вже мама на вівтар іде
й тобі не всміхнеться ніколи, ніде.
Та, доки світитиме сонце мені,
я буду палати в кривавій борні.
За сльози сиріток, за біль їхніх мам
я страшно всміхнуся забродам-катам.
На грудях у мене лежить пістолет,
у схованці в лісі – ручний кулемет…
Я викошу вас і спалю на золу!
Стрічайте, недолюдки, Надьку Стрілу!
_________________________________________
*** Реальна особа, що діяла в поліських районах
Волині. По війні від горя за відібраним сином
захворіла на сухоти. У своїй помсті не знала
страху; владні та репресивні органи називали її
несамовитою. Вона могла зупинити ворожу
автомашину, вбити з пістолета шофера, по тому
дістати зі схову кулемета й увірватися в райцентр.
Там відчайдушно косила по вікнах найбільш
ненависної їй установи, після чого так само
хутко зникала.
* * *
Я знову йшов, я біг вві сні додому.
Холодний страх, як вітер, гнав сірому –
штовхав, благав синочка поспішати:
останній день живе на світі мати.
Я кляв свої неміряні дороги,
просив у Бога жалю й допомоги.
Нацьковував на гадину-розпуку
новітню філософію, науку.
Та все дарма – закону не зламати:
занадто мудрий Бог, а ще й прагматик.
Не буде пільг ні татові, ні мамі:
не передбачені в Його програмі.
Прокинувся – та ж курява дорожна
і тиша-тиша болісно тривожна.
Мовчить земля і небо не озветься,
лиш скалкою вина у зоні серця…
* * *
Шукаєм істину в чистилищах земних,
пускаємо бульки на сонячну орбіту:
навіщо присмоктались ми, голодні сисуни,
до цього теплого, як вим'я, світу?
Сипнули врозтіч – поспліталися клубком,
та все даремно: і проста амеба,
і той, хто з випуклим чолом
на пальці сп'явся, щоб торкнутись неба, –
усі, як мухи, під надійним ковпаком,
як риби, у полоні вічного потоку,
спроможні тільки вдарити хвостом,
але на глянути на себе збоку.
Наш скромний орган світовідчуття
дає лиш волю думати-гадати
і за свого короткого життя
отак багато налюбити, настраждати.
* * *
Я мушу повернути все назад,
моє життя – позичена година;
як у негоду захирілий сад,
уже лякає друга половина–
зворотний шлях у морок небуття,
коли найпершою покинула надія,
коли, мов зорі, гаснуть почуття,
і навіть сльози не печуть на віях.
Що рік, то більше гнуть мене борги,
спиняє втомою чудна покора,
що рік, то ближче, як закон тайги,
невідворотний позов кредитора.
КРАМОЛА
Марії Овдієнко
Хай вічно крамола годує вогонь,
нехай у найширшому полі
на вічний для людства предмет "хто кого"
стикаються пера і долі.
Хай вічно крамола годує вогонь,
бо знаю вже як аксіому:
не йде революція під батогом,
не йде і не піде нікому.
Хай вічно крамола годує вогонь,
лише б не в кривавім двобої
стикались на вічний предмет "хто кого"
нові і вчорашні герої.
Хай вічно крамола годує вогонь.
А щоб не гуляти шаблюці –
потрібні щодня для народу мого
мільйони малих революцій.
Хай вічно крамола годує вогонь –
нападника і оборонця.
Повік нам іти за поривом його,
рости до все вищого сонця.
* * *
Де розгубив я безтурботні сни?
Якої вже торкнувся таїни?
Якому богу не віддячив?..
Чому тепер отак, до глибини,
у серце ранить плач дитячий?!
КЕНТАВРИ
Валентинові Корнієнку
Вони, кентаври, тільки мруть самотніми.
Вони століттями шукають булаву
і мчать до моря табунами-сотнями
топити суєтну рутину степову.
Я бачив їх з вікна у світлі місяця,
що тихо сіяв лагідний свій чар.
Я бачив там, як їхні очі світяться,
і чув неописанні звуки їх кіфар.
Відкіль вони, і як могло це статится?
Чи не міраж поманює звіддалеки?..
Я вибіг на дорогу, щоб дізнатися,
і остовпів: то не кентаври – козаки.
Їх так багато... Йдуть чіткими парами.
Ідуть і їдуть цілі сотні, курені.
А он музики з кобзами, цимбалами –
і я вже чую рідні похідні пісні.
Ще здогадався: військо – перед битвою.
О Україно! – і я кинувся до них,
схвильований, з єдиною молитвою:
"Візьміть мене у бій, заради всіх святих!"
Але ніхто, ніхто не озивається,
ніхто й бровою не повів на ті слова.
"Послухайте!.." – з розпуки серце крається,
мовчанки тої не сприймає голова.
Я ще стою над битою дорогою,
та військо покидає вже моє село:
ген потяглося в небо за корогвою,
у бік до місяця поволі попливло.
Ті образи, живі, не намальовані,
так несподівано явились уві сні,
розворушили болі притамовані
і нагадали про обов'язок мені.
ФІЛІППІКА
Моїй молодшій тітці Василині Палійчук –
невинній жертві комуністичного режиму.
Увага – божевільний старт!
Увага – не питають броду!
Вже трубить фанатичний Бонапарт
похід супроти власного народу.
Уже втикає скальпелем свій "ізм",
неначе в кролика без апеляцій.
Гряде на весь суспільний організм
найтяжча, найстрашніша з операцій.
А так же сталося... з його ідей.
І те нас, голубе, не тішить:
мовляв, до смерті думав про людей,
хотів зробити якнайліпше.
За кого ж треба мати весь народ
і на які себе занести гори?!
Бо чинять силою добро
лиш дітям та душевно хворим.
Що це?
Ведмежа послуга?
Якась "діра"?..
Історія повість, коли замірить,
наскільки вчинено того добра
і скільки видерто живої шкіри.
Іронія судьби, прокляття Кабали:
ми справді виконали місію велику,
ми всій Землі наочно довели,
куди не варто, небезпечно пхати пику.
Якому ж богові в який недобрий час
ми наплювали на пекучі стигми-рани,
що так жорстоко безпорадних нас
полосував той скальпель невблаганний?!
ЗЛО
Жахливий демон вибився зі сну.
Жахливий демон тишу розчахнув –
загримотів по всій планеті.
Змітав хати, як папірці,
затис, як мух, у кулаці
музик, художників, поетів.
Ішов під звуки маршові
через кордони і загати,
йшов, по коліна у крові,
з піднятим трупом немовляти.
Гула, здригалася земля,
коли його страшне ім'я
ніс ураганом чорний вітер,
ніс як прокляття: "Гітлер! Гітлер!"
Усе палало, бухало, ревло,
і довго-довго тішилося Зло.
КОБА
Такий не бігтиме за возом
і сам не гладитиме псів.
Такий... О Кобо – мафіозо
усіх народів і часів!
Ти не годив, не ліз, як шило,
та, глянь, кому ще із людей
так грандіозно пофартило
на гребені чужих ідей?!
Хай невисокий, рябуватий...
але, скажи, хто в нас, коли
умів так гамузом рубати
складні гордієві вузли?!
І як було в такі моменти
сокиру випустити з рук (?!) –
довкола "вумні" конкуренти,
а ти, кацо, лиш самоук.
Хай ще гризуться між собою,
трактати пишуть про народ –
їх ти затюкаєш юрбою,
а там, відомо, – у "расход".
Дарма, що снились рідні гори,
збагнув ти наш менталітет,
знайшов родовища покори,
відкрив її гидкий секрет.
Що там царі чи фараони,
вулкани, землетруси, мор?!
Ти штабелями клав мільйони
Весь Есесер – великий морг…
Прийшов кінець тобі, катюзі,
та довго будемо ще ми
рабами чахнути в Союзі –
аж від Карпат до Колими.
Тоді почнемо оживати,
як згине табірна доба,
як бризне гноєм сукроватим
твоя мализна і ганьба.
ОДНОМУ
СПОКУШЕНОМУ
РУСИНОВІ
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
Тарас Шевченко.
Я українець, теж давно русин.
Я, дяка Богу, рясно визрів плодом
на дереві життя як слов’янин
і маю честь назватися народом.
Наш плід на диво видався чіпкий,
хоч як його трусили і стинали,
і обливали відрами помий,
хоч як морили голодом вандали.
А ти, русине, з іншого «вершка»?
Невже таки без нашої кровинки?..
То хто ти без Шевченка, без Франка,
без Гоголя, без Лесі Українки?..
І дітям скажеш на предмет рідні,
що Україна лиш умовно з ними?
Її стражденна доля та пісні
чужі для них і лишаться чужими?..
З упертістю глухого простака
ти спокусився знов чужою грою
і заковтнув з наживкою гачка,
і вийшов на «тропу війни» зі мною.
Ось чую вибухи зухвалих слів...
Та що слова – почуті, не почуті?!
Ти всіх не скаламутиш русинів,
їх не відселиш на духовний хутір.
Отямся, брате! Мир твоїм хатам!..
Наважся сам собі сказати «годі!».
Не треба більше в Україні нам
сільських республік, тіньових народів.
БАЛАДА
ПРО ЧОРНОГО
ТЮЛЬПАНА
Дмитрові Обуху
Хилить голову Чорний Тюльпан
ще відкóли побрався з журбою.
Наче лицар, ослаблий від ран,
що вклякнýв, занімів після бою.
Німувала скорботна краса,
навіть зáйманець Вітер склав крила,
і лише світанкова роса
всім-усім щедро очі сльозила.
Як не стало на небі зірок,
як зайнявся на обрії пломінь,
народився у Сонця синок –
пустотливий, допитливий Промінь.
Він грайливо знайшов цей причал
та ковзнув по його обеліску.
Як зустрів чорний квіт – закричав
і поніс до вітця свого звістку:
"Там чужак, там слуга всіх смертей.
Він, як жах, перехоплює подих,
забирає усмішки в людей,
він тобі тільки шкодить і шкодить.
Хто дозволив, скажи, і коли
там з'явитися тій поторочі?..
Швидше, батьку, убий, спопели
цього виплодка чорної Ночі!"
Батько вислухав, скрушно зітхнув
і повідав страшкóві малому:
"Ти зустрів не потвору нічну,
а послáнця вселюдського дому.
Глянь – спинилися жінка, дідусь...
Квітка – сльози, бо слів їм замало.
Плачуть люди за тим, що комусь
уже сонця навіки не стало.
І не завжди мовчить сам Тюльпан:
лиш зігрію я землю ранкову,
цілий день буде чути майдан
так потрібну живим його мову".
ПСИ
Середньовічні алхіміки вважали,
що можна штучно створити
маленьку людину – гомункула.
Довідка.
Лише на мить прислухайтесь, панове,
яка луна йде в небо вечорове!..
То, догори здіймаючи носи,
тужливо скавучать і виють пси.
Але не місяць, не зірки небесні
схиляють їх на спогади й жалі,
для зграї інші є зірки чудесні,
вони земні і сяють на Кремлі.
Та ще скажу: побачені тут псиська
такими виглядали тільки зблизька.
На відстані (пішли б вони до буди!)
всі тусувались, як звичайні люди.
Дошкульна загадка терзала вчених:
хто в біса цей покручений гунцвот?..
Чи сапієнс із партії трансгенних?
Чи представник мутованих істот?
А може, вискочив, як той фурункул,
на тілі людства капосний гомункул –
доправді, злого генія продукт,
бо надто вже відразний типус-фрукт…
Нарешті висновок ученого загалу
на грунті Біблії і «Капіталу»:
завбачливий московський суверен
таки вживляв собачий психоген
у мізки нашій братії-васалу.
Робив це довго він, систематично,
теоретично й емпірично,
впливав морально і фізично,
аж доки не створив цей вид
на свій і наш великий встид.
А той, з тавром собачого синдрому,
і досі вірним є чужому дому.
Його боїться він і любить,
за нього завше встромить зуби,
обгавкає скажено будь-кого
і навіть брата кровного свого.
НОМЕНКЛАТУРА
Не вір ні чоловікові, ні жінці,
що десь у пеклі наші українці
с в о ї х не випускають з казана,
мовляв, за ноги стягують до дна.
Той, хто малює ці карикатури,
не знає нашої номенклатури.
Ця каста завше дружною була
і завше руку за своїх тягла –
як до московського тулилась тіла,
як «рідна» партія плекала й гріла.
Її не знищила Велика переміна,
не розігнала вільна Україна.
Все та ж колода карт поміж гравцями,
все ті ж валети, королі і дами.
Вони й потойбіч – я підозру маю –
своїх людей проштовхують до раю.
ВІЧНІСТЬ
Архипові Данилюку
Це нуль-матерія, нуль-динамічність,
абстрактна категорія, і – все.
Але вона закон безсмертя, Вічність.
Вона за нами стежить, нас "пасе".
Таке її призначення і право
іти за міріадами життів,
стояти незворушно й величаво
над юрмищами зоряних світів.
Страшна її нічим не бита карта
у грі зі Всесвітом на вічне забуття,
але сама і назвиська не варта
без нашого миттєвого життя.
Либонь, тому не зловживає грою
і поспіхом не спалює мости,
а залюбки лишає нам з тобою
надію відігратись, підрости.
Вона сама, з надією під сподом,
невпинно ловить свій майбутній час,
усім смертям є чистим антиподом
і, може, навіть породила нас.
СЕНС ЖИТТЯ
Немає вічного «царя природи» –
Земля щораз могутнішого родить.
Закономірність.
Вони покірно відійшли,
як ті невдахи-поторочі,
і вже з правічної імли
на нас не глянуть їхні очі.
Вони пішли у небуття,
еректус і неандерталець,
бо вже скінчили власний танець
на сцені вічного життя.
Чому ж тут вижили давніші –
комаха, птаха, риба, звір –
а не кмітливіші, вправніші?..
Хто режисує цей добір?
Хто поховав старих акторів,
аби не слухати докорів,
аби цю нішу для нових
звільнити від ротів старих?..
Той розпорядник, певне, чує –
заміну вже й мені готує.
Так-так, про неї він подбає
і кроманьйонця поховає,
аби у ніші гомінідів
не залишилось дармоїдів.
Аби я виглядом живим,
на ті часи уже бридким,
не викликáв будь-де, щоразу
таку небажану відразу
в нового славного «царя»,
а той плекав без тягаря
цю ноосферу, як оазу…
Хтось предковічний, незбагненний
посіяв задум сокровенний,
де кожний «цар» повинен жити,
щоб зміну вище підсадити.
Такий от рух у майбуття –
чи не єдиний сенс життя?..
САКРАЛЬНА ПУТЬ
Вікторові Мокрицькому
0, так, духмяних руж для нас уже нема,
вже одлетіли наші срібні гуси,
та залишилась нам, старий, іще зима,
лишились клопоти, удари, струси.
І філософія про марність суєти,
ота, що нас привчає не лякатись,
що нас готує тихо-мудро відійти,
підштовхує беззастережно здатись.
Для всіх один закон, одна стаття й етап.
Та ось потрапив ти зненацька в пастку –
дістав нову біду, яку вже ескулап
тобі не виріже, не вшиє латку.
Ти знаєш це – тобі загрожує обвал,
тому повинен бути ще мудріший,
бо хоч той самий наближається фінал,
та шлях до нього зовсім-зовсім інший.
Він бачиться у присмерку твоїх зіниць,
кружляє в черепі, як у печері,
й атаками своїх палючих блискавиць
штурмує потаємні Божі двері.
Жадає істини твоя сакральна путь...
О, не хвилюйся: все збагнеш, людино,
коли твоє самотнє "Я" і Богосуть
розкриються, щоб злитись воєдино.
ВІДКРИТТЯ
Скажи, зізнайся, юносте мрійлива,
як пристрасно тобі хотілось дива.
Як солодко манив тебе казковий світ,
чарівна сила й подвиги у ньому!..
Проте чомусь лише на схилку літ,
коли вже Хронос кличе нас «додому»,
приходить геніальне відкриття,
що дивом є довкола все життя,
що нам не бракувало тої сили…
От тільки подвигів ми не чинили.
НЕБЕСНЕ КОЛО
Дядькові моєму Олексієві Калишуку,
який 1944 року згорів у танку під Ковелем.
Спадкоємець Германарика Вінітарій – із германо-вендського царського роду Амалів – 368 року «рушив військо у землі антів (слов’ян) і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але далі став діяти рішучіше і розіп’яв короля їхнього Божа (Буса) з його синами та сімдесятьма князями для остраху, щоб трупи розіп’ятих подвоїли страх покорених» (Йордан. Гетика).
Як обернулося Небесне Коло
й настала Ніч (затемнення) Сварога,
нараз усе змінилося навколо:
боги покинули слов’янську Русь,
і влада перейшла до Чорнобога,
і на хресті сконав король наш Бус.
Але не вічна милість у фортуни.
Знов порух Кола, і – нова година:
ордою вдруге викотились гунни
і готів скинули на маргінес.
Інакшою не бачилась картина,
бо вже на третій день наш Бус воскрес.
Свароже Коло оберталось далі,
являло нам літа, нові епохи.
Стикалися народи і скрижалі
комусь на світлий День, комусь на Ніч,
і вже хтось мав усе, хтось – тільки трохи,
бо здав сусідам навіть рідну піч.
Нащадки готів знали генетично слов’янські щедрі землі-води. Заволодіти ними рухала спокуса. Відтак пізнали Чудське озеро, Грюнвальд і Першу світову війну, і вже останній, пам’ятний «бліцкріґ».
Білява бестія була з Дойчлянду,
шукала простору в чужих пенатах
і запустила бомбову гірлянду
під Badenweiler Marsch* мені у двір,
на бідний дім, що у чужих лещатах
без просвітку вже гибів з давніх пір.
Не звинувачую тебе, Свароже,
тепер уже слабкого пра-пра-Бога:
я мусив рвати сам кільце вороже
і зупинити цю ганебну Ніч.
Така мені судилася дорога –
оборонятися повік і навсібіч…
Он як націлились «пантери» грізно,
готові смерть обрушити вогнисто,
але танкістів повертати пізно…
«Вперед!» – і мить скінчиться вічним сном.
За їхні смерті фюрер особисто
когось вшанує Рицарським хрестом.
1944 р. у невдалій операції під Ковелем відбулась трагічна для Червоної Армії бронетанкова битва з гітлерівцями. По її закінченні для похоронних команд відкрилось моторошне видовище. Те, що було людьми, стало шматками сплавлених з металом тіл. Як повідомляють хроніки, Ставка ВГК розформувала 2-й Білоруський фронт, його вищих командирів понизила у званнях та посадах і разом з особовим складом передала 1-му Білоруському фронту.
Йому не побажаєш землю «пухом»,
небесне царство теж не обіцяли.
Росли могили з кожним кроком, рухом –
звичайні, братські: це ж не генерали!
Росли повсюди й менші могилки
через чиїсь великі помилки.
І зойкнула Земля – найперша мати,
здригнулася, запричитала слізно:
«Невже за мене варт себе вбивати?!
Чи так уже вам, діти мої, тісно?..
Мені вже сняться сироти і вдови.
Молю: навчіться мирної любови!»
Я з острахом запалюю ці свічі
(хіба ще мало «там» було вогню?)...
І подумки свій ирій бороню:
що б не складалося у потойбіччі,
я дядька од заброди відокремлю –
вони по-різному любили Землю.
____________
* Баденвейлерський марш.
ВІН
Він одкриває тільки півлиця,
у ньому правди тільки половина.
Його ще досі тягне до «мерця»
партійно-комсомольська пуповина.
Він перетік у наш новітній час:
керує, головує – на дві хати.
Хоч сам нездара, буде вчити вас,
як треба творчо мислити й писати.
Його самого вчила КПУ,
дала і «біблію», і «молитовник»,
і «вірну ленінську» тропу,
і фах – функціонер-перестраховник.
Він живиться й росте, як омела,
шикує у «лівиці» та «правиці»,
ще й кпиться з двоголового орла –
на двоє крісел розпростер сідниці.
ОЛЕКСА ГІРНИК
У ніч на 22 січня 1978 р., в річницю
Дня соборності України, спалив себе
колишній політв’язень польських і
радянських тюрем Олекса Гірник.
Сталося це на Чернечій горі, непо-
далік могили Тараса Шевченка.
Перед самоспаленням він розкидав
1000 власноруч написаних листівок.
То був протест проти поневолення
України.
Коли мовчать блаженніші отці,
коли мовчать державні верховоди,
я сам, з його листівкою в руці,
ступаю босим на небесні сходи,
не вперше йду побачитися з ним,
героєм нашим і моїм Святим.
Наш оборонцю, світоче недремний!
Прийми від нас уклін земний;
знай – подвиг твій не був даремний:
у світ жорстокий, морок темний
пробився промінь осяйний.
На тлі буденних наших справ,
у час ворожої сваволі
ти кинув виклик нашій долі.
Своєю смертю смерть здолав,
як смолоскипом запалав,
щоб освітити шлях до волі.
Чи ти сміявся в небо голубе?
Чи милувався днем чудовим?
...Нестерпний біль щодень терзав тебе
одноголовим, двоголовим
до крові жадібним орлом,
казився молотом, серпом,
щорік виснажував нещадно.
Ти все пізнав, аби нащадок
не став калікою, не став рабом.
Я знаю: ти не «відійшов», не зник –
для нас навіки будеш оборонцем.
Ти лиш руками затулив свій лик
на мить, коли душа пішла за сонцем.
ОДА ЛЬВОВУ
То вже історія нових епох
творила Львів для України,
неначе Спарту і Афіни
в щасливому поєднанні обох.
З давнього зошита
У наше досі малокровне українство
навіки увійшло як Божа благодать,
як гордість Галицько-Волинське королівство
і ти, великий Львове, і твоя печать.
На тлі впокорених, беззубих та безрогих
ти, лицарю, не впав у перелюбний гріх:
собі не наплодив перевертнів убогих
нащадкам на ганьбу, сусідові на сміх.
Ти як ніхто зберіг обличчя рідній мові,
проніс його крізь лиховісну круговерть.
І серце України билося у Львові,
коли вганяли Київ у клінічну смерть.
Ти не згубив ні частки власної натури,
а вибрав із планети весь набутий зміст.
Чуттям своїм і розумом сягнув культури,
найвищої з культур східнослов’янських міст.
У бій за рідний край твої рушали стіни.
Ти брата підпирав рукою вояка,
авжеж П’ємонт і… донор України –
для голови її, для серця й кулака.
Твоєї аури, офіри дорогої
не здатний оцінити лиш дрімучий «ґой».
Десь за окремий вчинок місто йде в герої –
ти, Львове, для Вітчизни повсякчас герой.
Отак віки стоїш камінним командором
на варті наших українських рубежів
та оглядаєш світ своїм недремним зором,
чи десь не сплять, не гострять вороги ножів.
О незабутній Львове – місто волі й гарту!
В часи рептильних недомовок, пантомім
ти садовив мене дорослого за парту,
живив надією і подвигом своїм.
ГАЛИЧИНІ
Здавалось, ніби вщухли буревії,
вже має прапор наш, та все одно
ми знову покладаємо надії
на твій залізний щит, Галичино.
Тебе одну благає Україна,
бо ти найдужча з наших скромних лав:
тебе не отруїла вража піна
і вірус псячо-мавп’ячий не взяв.
Прости нам, грішним, з нашою бідою:
напевне, відає один лиш Бог,
наскільки вже розпух перед тобою
всеукраїнський неокупний борг.
Та блуд не вічний: згинуть яничари,
а з ними вишкіри кривих дзеркал.
І засурмлять на честь твою фанфари,
і злине до небес щемкий хорал.
Вкарбуються у всі часи прийдешні
донецький степ, волинські болота…
де падали сини твої сердешні,
де билась наша спільна правота.
Галичино! Прийшла твоя година
вести нас далі – у нові бої.
Час народити Україні сина
із серцем лева й мудрістю змії.
МОНОЛОГ
Україна ще не українська.
В’ячеслав Чорновіл
Сьогодні в тебе лиш одне заняття:
за гривнею розпачлива гонитва,
та завтра вигасне тяжке закляття –
тебе захопить фронт, затягне битва.
Той фронт проляже у твоєму серці
між українцем та безпечним ґоєм,
і повертати втрачені фортеці
ти будеш знову тільки боєм.
Але спочатку, голубе, ще встигнеш
безсонні ночі в роздумах пізнати,
для себе сам чистилище воздвигнеш
і камінь покаяльної розплати.
Лише по тому трапиться це диво:
за мить воскресне вся твоя природа,
джерела милості заб’ють бурхливо
від праотця твого ясного Рода.
Так, Україна ще не українська,
ще мало думає своєю головою.
Тож хай болить душа твоя синівська,
нехай живе святою боротьбою.
ЗАХВОРІЙ УКРАЇНОЮ
Захворій Україною, захворій.
Хай без просвітку мучиться розум твій.
Хай не знає спокою душа твоя.
Захворій Україною так, як я.
І не клич лікарів, нагороди не жди –
захворій Україною назавжди.
ДАВНО ЛЕЖИТЬ
ПОКІРНА УКРАЇНА
Маємо те, що маємо.
Леонід Кравчук
Ото, нарешті, ми діждались «волі»,
таке відродження тепер у нас:
перевертень у запорізькій школі
закрив єдиний український клас.
Верхи торочать: все, мовляв, у нормі,
спецслужби проковтнули язики.
Як павичі, у пишній уніформі
застигли бутафорні козаки.
Того не маємо, чого не мали.
Своєї влади досі ще нема!
Перевертні вхопили капітали,
засиділи, як мухи, пульт керма.
Давно лежить покірна Україна,
давно чекає із небес мани.
Коли і як настане переміна –
тим не морочаться її сини.
ЗМРОК
То прихвостень безодні хижий змрок.
Він близько-близько, він уже за крок.
Під музику новітньої конкісти
роззявив пащу – знову хоче з’їсти
мене і весь мій український світ.
Он, бачу, новоявлений лакей
уже схилився перед ним: «Окей!»
Ось давній звично гнеться, як лоза:
«Да-да, таваріщі, ми дружно – за!»
Ще маряться йому людські отари
і розподільники, і яничари.
Змрок оточив. Тепер на всі боки
гнуть карк лакеї і лакейчуки.
Скавчать, як пси, готові знов і знову
продати честь Вітчизни, рідну мову…
Безодня – скрізь безодня, скрізь без дна.
Мінлива тільки форма, суть одна.
ПЛАЧ ОТЕЛЛО
О, так, я мавр, я чорний ефіоп,
тугий клубок розпаленого тіла.
Мені до ваших пудрених європ
нема ніякогісінького діла.
Із вас усіх лише Вона одна
моїй душі давала дивні крила.
І в райський сад лише Вона, Вона
мене, як щедра гурія, водила.
Чи міг забути я той лик, той стан,
віддати хоч на мить той усміх, щебет?!
Моя природа, мов розбурханий вулкан,
пекельну муку вивергла із себе.
Підступний ворог Яго вбив її
моїми, нині грішними, руками…
Навколішки стою – без друзів, без сім’ї –
нікчемна жертва власної нестями.
ІКОНОСТАС
Сестрам Мілі та Зоні
І знов наснилося село,
високі липи у сріблястих шатах...
Їх видно здалеку було.
Одна, стара, така вже черевата,
що ми, дітьми, в її дупло
утрьох залазили, мов котенята.
Іду додому я, студент,
як завше, йду знайомими стежками.
Ось наближається момент
святої прощі, зустрічі з батьками.
Ось мій лужок... Чого притих?..
І враз у мить, чи не закляту,
я знов прокинувся. Не встиг,
не встиг і глянути на рідну хату.
Мов не осилив перелаз,
немов спіткнувся на чиїсь підніжці.
Чому, чому отак щораз
я прокидаюсь на одному місці?
Хто затулив мені вікно,
з якого рідна мати виглядає?..
Так. Хату продали давно,
а дорогих батьків уже немає.
Того й короткі маю сни,
того й показують вони
мені мій гріх, мою болючу втрату.
Бо в серці кожного із нас
є потайний іконостас;
він і присуджує розплату,
якщо завдав йому образ –
покинув край чи зрадив рідну хату.
* * *
Так ти, чоловіче, ґаздував:
ниву українську занедбав.
Мало сіяв – зовсім не полов;
недруга у хаті не зборов.
Може, справді був ти нездоров?
* * *
Він мав дорогу, Богом дану,
але зійшов на куций крок
і всю енергію Майдану
спустив, як воду, у пісок.
* * *
Тебе я розкусив під час знайомства:
моє оповідання зупинив ти сам,
але прикрився невибагливим дівчам,
так опустив його до віроломства.
* * *
Я українець, виріс у селі
і маю погляд особистий:
хай будуть фермери чи куркулі,
та не пани-латифундисти.
ОБРІЙ
Балада
Він таємниця, зваба, навіть смерть,
але не пастка, не міраж пустині,
його мінливу, неприступну твердь
ніколи не уразити людині.
Він без упину посилає клич,
мов дальній фронт невидимих облич.
Який поманювач!.. Та щось ховає,
бо завше дражнить, завше відступає.
І так уже десятки тисяч літ
він піднімає з печі цілий світ:
«Пізнай себе, наскільки ти хоробрий!» –
…О, цей магічний мерехтливий ОБРІЙ!
Все. Годі. Нащо мріяти дарма,
для мене обрію того нема:
як тільки перші зорі підступають,
за ними інші миттю виростають.
Але… це теж насправді обрій,
лише незвичний, сподіваюсь, добрий.
Безмежний Всесвіт оточив мене
космічною рухливою стіною.
Так, знаю, що ніхто не осягне
його глибин і думкою людською,
ба навіть мріяти про це не можу.
Тоді чому я розум свій тривожу
і заздрю, заздрю всім отим «братам»,
що знають більше, аніж знаю сам.
Де ви – зелені, сірі розумахи?..
Я так уже багато чув про вас.
Які б ви не були – примати чи комахи –
люб’язно привітаю: в добрий час!
Та ви не чуєте, а може, я «в ігнорі»?
Гай-гай, дивись, яка у нас пихá!
Чи вам Земля, неначе лепрозорій,
чи боїтеся нашого гріха?..
Ет, мабуть, ви самі ще хуторяни,
і завтра відкриватиму вас я.
Відтак дізнаєтесь, хто ми, земляни,
яку мораль сповідує Земля,
що в намірах не маємо лихого
і не тікаємо в таємний схов;
нам непотрібна інша «свіжа кров»,
тому не викрадаємо нікого.
Та всі сценарії можливих стріч
змела, як пух, самоуправна ніч,
і в голові без явної причини
враз літописні виникли картини.
Ось бачу: мій волинський рідний обрій
уже втрачає загадковий вид –
потворно почорнів од кінних обрів,
які несуть кривавий геноцид…
Прокинувся: ото були порядки!
Віками звичні до негод,
не знали поневолені нащадки,
щ̀о їхній пережив колись народ.
Але історії нелюба невідомість,
тому немає сп̀окою мені,
бо компенсатори на підсвідомість
ще досі тяжко тиснуть уві сні.
Тепер я знав, щ́о думав археолог,
і уявляв його душевний стан,
коли він одкривав той біль, той молох,
у похованнях знищених селян…
O tempora, o mores!1 …Милий Боже,
нам Україну, цілий світ храни! –
хай ця молитва-пісня допоможе
мені владнати неспокійні сни…
Наш курс на Сіріус2. Я літописець,
звіряю хронозаписи систем.
Графічні знаки тчуться, наче ситець,
довкола методів, об’єктів, тем.
Весь екіпаж, мов оповитий чаром,
давно перебуває уві сні.
А я ще «бігаю», та незабаром
настане час вкладатись і мені.
Усіх кладе нас подорож далека,
і протиставити нема чого.
Уже здолали півтора парсека,
лишилось трохи більше одного.
Великий Пес від зоряного світу
свою доньку одвіку там стеріг,
та є у нас нагрудний оберіг –
знак ялівцю на фоні хризоліту3.
Дивлюся у безмежжя чорноти:
десь там є острівці життя, брати,
що, як і ми, давно плекають розум.
Є ниви, ріки, сонячна блакить,
завінчані в поезію і прозу.
Тому так звабно онде мерехтить
і кличе на діла сміливі, добрі
ясними зорями новий наш обрій.
_____________
1 О часи, о звичаї! (лат.).
2 Сіріус – подвійна зірка в сузір’ї Великого Пса.
3 У середньовічних астрологів ялівець і камінь хризоліт
уособлювали зірку Сіріус.
ТАЛАНТИ І БОРГИ
Диптих
1. Монолог повстанця
Слова, слова, як птáхи навесні,
злітаються до мене звідусюди
і просяться у вірші, у пісні,
обсіли голову, здіймають груди.
Якась хвилина – і моя рука,
змахнувши ката Сталіна до біса,
таки рішуче відставляє кріса
й поспішно дістає записника.
«Ой у лісі, на полянці
Стояли повстанці,
Посходились до потічка
Вмиватися вранці…
Декотрі ся повмивали,
Декотрі ще мали –
Більшовицького нападу
Ся не сподівали.
Кулемети терескочуть,
Мов ті накажені...
Крикнув сотник Соловейко:
"Хлопці, я ранéний!"
Упав Орел, упав Корінь,
Упав, Соловейко,
Крикнув: "Слава Україні!
Будь здорова, ненько!
Будь здорова, дівчинонько,
І ти, рідна нене,
А ти, славна Україно,
Не забудь за мене".
Наш сотник мав таке ліричне псевдо,
бо ліпше меду був для нього спів,
але найвище він поставив кредо:
звільнити рідний край од ворогів.
За ним вохіть пішли всі наші хлопці,
і, видить Бог, не схибив ні один.
Їм на кривавій праведній толоці
висока честь звела високий чин.
Мої герої, славні побратими,
не набагато я вас пережив:
оточений прицілами чужими,
повстанську честь востаннє захистив.
Я в цю годину – сонячну, чудову –
поставив хрест на власному житті,
а зараз тихо починаю мову
з ясними небесами в забутті.
2. Священний борг
І розчинилися господні двері,
коли від прикарпатського села
злетів пісняр у світ тонких матерій,
де Україна душу берегла
й одвіку розвивався, ріс «еґреґор» –
народу нашого рушій і щит,
який судив і судить кожне «еґо»,
який виносить пам’ятний вердикт.
Субстанція, складна для розуміння
(її не «розжують» учителі),
дає таланти, розум та уміння,
щоб їх ти втілив на своїй землі.
Але якщо свій дар, свою дорогу
ти здав чужинцям, навіть ворогам,
закон повернення святого боргу
постукає тобі, твоїм синам.
Усіх без винятку від самого зачаття
вкриватиме одна злощасна Тінь,
як чорний пил, як родове прокляття
на невідомо скільки поколінь.
А тим зоря засяє веселково,
хто не змінив обличчя на чуже,
хто у своїй оселі рідне слово
і українську душу береже.
РІДНЕ СЛОВО
На шлях Добра, де не холоне слід,
на щедру землю і на чисту воду
мене покликав ясночолий світ
живою мовою мого народу.
Приспів
О рідне слово,як ти мене торкнуло пелюстково!Як полилося сонцем і дощем!..О дивний чар, солодкий щем!
Я знову чую голос отчих стін,
мені шепоче тут билина кожна:
"Ніколи мову не здолає Тлін,
її лише у серці вбити можна".
Приспів
Лягло на мову наше все життя:
і материнська ласка голубина,
і найдорожче нам серцебиття,
і найскладніші запитання сина.
Приспів
Уже батьки на крепових щитах –
відходять, як зірниця вечорова,
та на скрижалях наших і вустах
лишається священна їхня мова.
Приспів
Єдиний мій нехитрий заповіт,
єдину я прошу винагороду:
хай і розлучиться зі мною світ
живою мовою мого народу.
Приспів
НА "ТАК СЛОЖІЛОСЬ"
Вічних тенет і ловців не буває,
ганьба обезкрилює не назавжди.
Завтра тебе Україна спитає:
"Ти теж користався з моєї біди"?
ГРОЗА ПЕРЕВЕРТНІВ
Шкварчить од люті в недруга печінка,
здригається його потворний Вавилон,
бо йде хоробра і красива жінка –
гроза перевертнів Ірина Фаріон.
СОВКИ
Он завертілися, бачу, совки –
згадали свої ритуальні танці.
Їй-право, неначе ті черв’яки
в іржавій консервній бляшанці
з поміткою СССР.
Такий у них статус тепер.
ЗАШТРИК ВІД МАВПУВАННЯ
Будь ти лівак чи «регіонал»,
знай, українцю: Європі,
як і всім іншим, оригінал
вартніший за сотні копій.
ГРІХИ
Усі твої гріхи не плодяться без тебе,
і що посієш, те колись пожнеш.
Якщо перевертня лишаєш після себе,
ти грішником із цього світу йдеш
ДАРУНОК
Наш організм – то не лише вода:
у ньому також рветься там, де тонко.
Тоді і виникає та біда,
оте страшне і нездоланне «онко».
Як раптом здаленів пташиний спів!
Як спорожнів мій світ і край, відколи
не стало майже враз товаришів –
і Валентина, й Віктора, Миколи!
Ось чую голоси звіддалекѝ.
Вони відлунюють у мене в хаті.
Я знаю: то голосять розпочаті
і недописані живі книжки.
По тому – роздуми тяжкі, нестерпні…
О, не втішай мене, що всі ми смертні,
що помирають зéмлі, вόди, зόрі,
не тільки ми, зістарені чи хворі!
Таким і є життя – моє, твоє.
Це так природа жорстко нами грає:
дарунок найдорожчий всім дає,
а потім, наче цяцьку, забирає.
ДИЛЕМА
Гораціо, на небі та землі
багато є такого,
що і не снилось
нашим мудрецям.
Вільям Шекспір.
Всесвіт наш не пов’язаний з Богом,
просто так собі взявся з нічого;
так собі виник і простір-час –
пан Стівен Хокінг запевнив нас.
Бачите, як чоловік зняв дилему?
Божі дива на свої замінив,
тим і нащадкам не залишив
клопоту далі вивчати цю тему.
А людству ще жити ой скільки літ!
І має забути про це питання?..
Такої хвороби не знав іще світ
за все трудове своє існування.
Вірю, завтра інший Стівен прийде
з більшим набутком від Розуму й Духа.
Гляне вибагливо, хто з нас і де
вищі ідеї тлумачив та рухав.
Може, всміхнеться у вус: «Ну й дивак!»,
та не осудить: «Яка ахінея!»,
а лиш оцінить твій труд, певно, так,
як оцінив ти модель Птоломея.
Онде на Місяці наші сліди,
нині мудрець одягається в смокінг,
чом же не хочу я, аби завжди
рацію мав архівчений пан Хокінг?!
У Бога всі рівні: я, він і ти.
Бог проти черствості і глухоти.
З Богом увечері, з Богом і вранці;
без нього ми, як скорпіони в банці.
Зовсім одні, без «розумних братів»,
що відчували б земляни сьогодні?
Дику самотність в космічній безодні
посеред голих, мовчазних світів.
З юрби легковірних давно я вибув,
мені підозрілий «Великий Вибух».
Тож обираю для перестороги
«Великі Роди», «Великі Пологи».
Вищі ідеї керують людьми,
досі дилему не зрушили ми.
Тим-то із Хокінгом, а чи без нього
людство надалі лишається з Богом.
ГЕТЬ, БОЯЗНІ ДУМКИ!
Коли я проклинаю той закон,
що спалював людей в середньовіччі,
мені ввижається Лаокоон,
якому гад завис на передпліччі.
Античний міф і – спалений Ян Гус.
Про що нагадує це порівняння?..
Нелегко вчився і мотав на вус
наш предок переваги від навчання.
Учителю, герою всіх часів!
Ти чесно йшов на кожне бранне поле
і як герой в душі моїй посів
довічний п’єдестал, увитий болем.
Я пізнаю̀ твою жертовну путь
не в тому шалі, прòклятому гоні,
де люблять почесті, де шиї гнуть,
де судді «колядують» при законі.
Довкола твердь глухої таїни
простерлась на мільярди світлороків
і кпиться із твоєї сивини,
з нікчемності людських мізерних кроків.
Що їй до мук у пошуках твоїх?..
До покликів твоїх немає діла,
нехай волає на стежках усіх
людське безсилля розуму і тіла.
З прицілом на досягнення круте,
вистрілюють у безвість наші мізки
(хто вглиб, хто вгору міриться), проте
яка то відстань!? …Лиш скупі відрізки.
Хоч від природи з нас цікавість пре,
ми більше помиляємось жорстоко,
бо і того, що бачить наше око,
молочний «зуб науки» не бере.
Та може статися доправді диво,
що людство гідний шлях собі знайде
і без глобальних викликів, щасливо,
якусь критичну точку перейде.
Лише тоді, як світ уникне згуби,
як подолає власну ранню смерть,
наука виростить постійні «зуби»
й успішно гризтиме звабливу твердь.
О, ні… Геть, геть, прояво страху!
Покинь снувати бόязні думки!
Нащадки наші – славні козаки –
ще їстимуть «космічну» соломаху,
бо мандри в невідоме – то святе.
А лиш сидіти і чогось чекати –
це значить, не виходити із хати...
Рішуче не погоджуюсь на те.
НЕ ЧАС Великий наш сусід Удав,
глитнувши Кролика, сказав:
- Не час мені Цапка душити,
час те, що з’їв, перетравити.
ІСТИНА
Високочесна… ні, не пані – категорія
(для нас поняття не нове і не старе).
Її не знає матінка історія,
футурологія теж сліду не бере.
Але про неї люд говорить часто
і рухає думки далеко не прості,
бо кличе нас усіх вона як гасло,
як вища ціль на ще незвіданій путі.
Невтримна, що твій подих на долоні,
вона являє тільки півлиця
та ще в доступному діапазоні
і без продовження, і без кінця.
Їй назва: істина. Вже десь те слово
звучить так само звабно, загадково,
та гіркоту на серці залишає знов,
як мертва мрія, нерозділена любов.
Дарма, хай дражнить нас – ми реалісти
і добре знаємо: у череві її
нуртує стільки вже відкритих істин,
що вистачить на долі ваші та мої.
Так-так, ми спо̀вна, без мороки
щомиті дізнаємося про них,
оно, байдужих і жорстоких;
оно, прекрасних, милих і… гидких.
Квітень 2014 року.
|
