Ті ж обри воювали проти слов’ян
і примучили дулібів, теж слов’ян,
і насильство чинили жінкам дулібським.
Якщо поїхати треба обрину, то не давав
він запрягти ні коня, ні вола, а велів
запрягти три, чотири або й п’ять жінок
у воза та везти його, обрина, і так
мучили вони дулібів.

Літописець Нестор.


Лиха вість

Чимале село Береськ. Таких на Волині небагато. І то, певне, через те, що коло самого боярського двору примостилося. Росте собі та й росте нівроку. Декотрі вже й про соху та ціпа забувають: один вози робить, другий горщики крутить, третій – із кузні не виходить, ще інший – шкури вичиняє або упряж шиє. Тільки він, Окіст, по старості своїй, нині робить те, що тут мало не кожен уміє: кошики плете. Правда, кошики некепські, хе-хе. Навіть бояринова дівчина бігає по ягоди з його, Окістовим, кошичком. Бо Окіст який хочеш узор на нім покладе. Що хочеш покаже: і лисичку-сестричку, і вовчика-братика, і самого Клишоногого. Хе-хе, у кошичок, звісно, ліпше, ніж у козубець...
І раптом щось глухо стукнуло – відразу ж кілька жінок пронизливо заверещали. „Ну що там за переляк?.. Чи не ведмідь у село прийшов? – Окіст насилу витяг з-за недоплетеного коша свої хворі ноги і подибав до прочинених дверей. – Ото згадав у недобру годину!” Та тільки-но висунув голову з клуні, як здивувався ще більше. То не звір. То якісь озброєні верхівці – присадкуваті, в гостроверхих шапках – прудко сновигали між хатами на різномастих конях. Глянув ближче: ой людоньки! Бурулиха колодою лежить під його плотом, мертву свою руку на жердку звісила... І чомусь аж тепер старий почув незрозумілі вигуки чужинців, побачив, як з боку Теслюків до самого неба валує густий чорний дим... „Супостат” – од цієї здогадки тяжко стиснулось Окістове серце.
А тут ще внук його, Левко, хряснув хатніми дверима і – вже готовий бігти на вулицю. Собі подивитись.
– Левку! Левунцю дорогий! – покликав упівголоса.– Ходи-но сюди!.. Біжи хутенько в Дубрівку – на поле, на сіножать (ой там же десь і пастухи!). Скажи своєму батькові, усім скажи: хай у село не вертаються, а втікають за болото, у нетрі. Скажи: в село наїхали вороги. Багато-багато. Убивають людей. ...І постарайся, щоб ніхто тебе в дорозі не зловив.
– А ти? А баба? – злякано глипнув Левко.– Ми тобі поможемо – разом утечемо.
– Ні, внуцю! – ласкаво мовив Окіст.– Не бійся за нас.– На очі старому набігли сльози.– Бабу я сховаю, і сам з нею сховаюсь. Я тут знаю таке місце... Ну, з богом, Левунцю! Окіст пригорнув до себе внука і, поцілувавши його, підштовхнув у плече. „Головне – то зберегти рід, людей. Тих, кого ще можна врятувати, – зітхнув старий, коли постать онука зникла у вільшанику. – А він, а баба... вони своє віджили. От шкода тільки: нема кого послати у Волицю – до сусідів... Ну, а тепер піду до тебе, стара, – разом смерть нашу приймемо”,– і дід сумно похилив голову. Та раптом усе подвір’я сколихнув передсмертний людський ѓвалт. Кричали із середини хати. Од того зойку, мов оперіщений батогом, звився старий Окіст.
– Прощай, Милуню! – тужно закричав він у відповідь, боляче загупав себе кулаками по скронях. І так же несподівано спинився. Застиг. Мов пригадав щось надзвичайно важливе, тільки давно-давно забуте. По тому хутко метнувся в куток і схопив до рук сокиру. Стара як світ ота сокира. Кам’яна. Навіть його, Окістів, прадід не пам’ятав, хто з їхнього роду робив такі.
Затиснувши обома руками сокиру, Окіст прожогом кинувся до дверей. І вже якось мимохідь подумав: „Боже великий! А куди ж поділась моя хворість?! Ноги – як у молодого!”
– Я йду до тебе, Милуню, до всіх вас, рідних!.. – і аж задихнувся од радості, коли з усього маху затопив в обличчя першому на своїй останній дорозі ворогові...
Прохромлений двома списами одразу, впав на своєму подвір’ї Окіст і вже не бачив, не чув, як від удару ноги розчинилися хатні двері і звідти викинули тіло його відданої жони Милуні.

А Левко тим часом був уже за селом. Він біг вузькою, протоптаною вівцями стежкою, лишаючи обіч себе дерева, кущі, а за ними – в’їжджену колісьми доріжину. З кожним кроком бігти ставало тяжче. В грудях і скронях аж стугоніло, в горлі розросталася справжня мука. І ось настав час, коли хлопець уже мусив безсило впасти на своєму довгому шляху. Та саме тієї миті в його розбурханій голові, що вже, здавалось, ні про що не могла подумати, майнула страшна підозра: дід і баба зовсім не будуть ховатися. Та й куди?! Кругом же повно ворогів, а в діда ще й такі хворі ноги... Від тієї здогадки Левко аж спинився. Та не надовго: невимовний жах знову погнав його далі. І дивно: що більше терзався думкою про своїх рідних Левко, то все легше ставало йому бігти. Уже й не гупало в скронях, не мучило горло. Тепер ноги наче самі несли хлопця в потрібному напрямку. Туди, де його батько й мати, де односельці.
Враз Левко насторожився: десь вельми близько застукотіли кінські копита. Як же він не почув їх раніше?! Хутко кинувся за найперший кущ і припав до землі. Та хлопця вже помітили: з дороги в його бік повернув вершник.
– Агов, хлопчику! Не бійся. То я – Жданка!..
Та Левко мов не чув того оклику. Схопився на ноги і – щодуху помчав у густий очерет. У вершникові він справді упізнав бояринову доньку. Оту задерикувату багацьку дівчину, що іноді могла пригостити горіхами з медом, а іншого разу – в’їдливо поглузувати. Вона була років на п’ять старша від Левка і, казали, от-от вийде заміж за якогось далекого боярина.
– Хлопче! Та не бійся ж мене! – не переставала кликати Жданка. Голос її зривався на плач.– Біда у нас велика, – одверто заплакала дівчина.– Наїхали обри. Мати моя загинула, а батька схопили.
– То їдь собі дорогою! – вигулькнув з очерету Левко.– А я побіжу своєю стежкою.
– Як хочеш,– схлипнула дівчина.– Хай буде по-твоєму.
Ось так удвох, майже поруч: та – дорогою, той – обочиною, і дістались вони задубрівських полів, Люди тут якраз кінчали обідати та так, з ложками в руках, і заніміли од лихої вісті.
Першою залементувала молода В’юниця:
– Ой боже!.. Мої діти! – і стрімко кинулась у бік села. За нею, ні слова не кажучи, метнувся її чоловік. Невідомо: хтів затримати жінку чи й собі побіг до дітей. Інші теж посхоплювались: кожен лишив удома рідних, кожен летів душею туди, до них... Та раптом весь цей гуртовий порух зупинив суворий чоловічий окрик.
– Ані з місця! Не поріть гарячки! – то наперед вийшов Борим – приземкуватий, літнього віку чоловік.– Якщо хочете загинути всі як один і навіть сліду не зоставити на землі, то – біжіть. Біжіть! Там з великою охотою, як дурних телят, переріжуть вас чужинці. А тебе, Волосе, і тебе, Живице, як молоду здорову пару спочатку ще запряжуть у воза... Щоб ви веселенько, отак з підскоком, повозили своїх непроханих гостей. Чи, може, ти , Мокрино, хочеш, аби тебе списом і вогнем змушували їсти твоє рідне дитя?.. Бо нема, нема межі для насильника, якому нізвідки ждати відплати.
Борим замовк. Мовчали і його односельці. Авжеж, чоловік має рацію. Та серця їхні, мов навіжені птахи, без упину бились об щойно зведену розумом стіну. Першим озвався Левків батько:
– Мудро каже Борим. Таку ж пораду передали нам і з села. ...Треба йти в лози, у болота. Бо тільки там – за трясовинами, за драговиною – ми будемо в безпеці. Туди не пройде ворожа кіннота.
– Тож не гаймо часу,– відразу підхопив Борим.– Берімо все, що можна нести, і – в дорогу. А худобу нехай пастухи женуть до Чорного лісу. Щоб ревом своїм не видавала нашого пристанища... Гей, люди, та притримайте, хто-небудь, Мокрину: геть, бідна, коси на собі повириває! – А тоді зупинив погляд на своїй дружині. Тим поглядом наче скував її з голови до п’ят: мовчи! не смій!.. Ми потім удвох заплачемо по них, по наших з тобою рідних.


Де не ступала людська нога

Через густі очерети, по хитких купинах та болотній рудавині поволі брела невелика громада людей. Майже не розмовляли. Та й нащо було говорити? Для чого кожен мав ділитися горем? Воно й так усім зрозуміле. Аж надто зрозуміле. Бо єдине для всіх: для села, для краю. Вів же берещуків Борим. Саме його обрала старшим купка цих осиротілих людей, кожен з яких міг будь-кого вжахнути своїм почорнілим лицем, наболеним серцем. Вони йшли у хащі, в дикі нетрі. Туди, де ніколи не ступала і після них віками не ступатиме людська нога, зате вони йшли жити.
Коли почало смеркати, Борим зупинив людей. „Поки що станемо тут, – сказав.– А далі буде видно”.
Ніч перебули просто неба. Майже ніхто не спав: сиділи, блукали, вслухаючись у крики нічного птаха, або подовгу стояли, спершись чолом о перше-ліпше дерево. І тільки вранці, після гарячої молитви новому сонцю, взялися робити курені. „Боже наш! – діймали люди передусім Дажбога.– чим же ми тебе так тяжко прогнівили? Нащо допустив отаку напасть?!” І тоді втручався Борим: „Та дайте богові спокій. Що – у нього мало клопоту, аби ще мусив боронити нас од таких же, як ми, людей? Ні. Те діло він полишив нам самим, як і ростити дітей, хліб. І коли ми не будемо ледачі – зробимо все, на що здатні, – тоді й бог свою ласку явить. Бог любить того, хто сам за себе дбає. Такому і колиску золоту може дати. Пам’ятаєте, як у тій притчі? Бо ж сказано: не все до бога, треба й до розуму свого...” І ватаг ступав далі, сам на сам зі своєю скрухою: „Ну, що інше я можу сказати бідній людині, аби вона зовсім не опустила рук?! Ех, був би тут хоч Ладивір – волох*!.. А що – його треба покликати: може, й уцілів чоловік”.
Уже пополудні, якось несподівано для всіх, Борим оповістив, що сам піде розвідати, як там, у селі. Старшим після себе залишив Левкового батька – Гука. Йому ж наказав старанно перевіряти, як несуть варту дозорці і що робити в тім разі, коли сам він більше не повернеться.
Удвох з міцним парубком Чепилом ватаг ступав учорашньою стежкою біженців. За плечима в кожного висів лук зі стрілами, за поясом – сокира й мотузок, у руці – довгі вила-двійчата.
Час од часу парубок поривався заговорити, та його старший супутник одразу перебивав: „Не тут. За будь-яким деревом, кущем може бути ворог”. Нарешті обидва берещуки вийшли з лісу. Перед їхніми очима лежала простора болотиста місцевість, то тут, то там поросла очеретом й осокою, ріденьким верболозом.
– А тепер говори,– мовив Борим.– Та не вельми голосно: Стрибог, як чуєш, лоскоче нас у спину.
Та не встиг Чепило і розтулити рота, як обидва здригнулися від несподіваного тріску й шуму. То з молодого осичника, що гострим виступом лишався у них справа, вискочив і прудко помчав уперед величезний чорний тур. Бугай несхибно прошкував до березового гайка і вже от-от мав упірнути в його білокору гущавину, як раптом спинився, голосно рикнув і – круто повернув до Чорного лісу. А за хвилю наші вивідники побачили, як із того ж таки березняка вийшов, ведучи на поводі коня, якийсь чоловік.
– Давай-но, парубче, присядемо. Хоч би тут, за кущем,– запропонував Борим.– Видно, той чоловік пройде близько нас. Чи, бува, не дорогу собі шукає?
Незнайомець таки справді простував у бік берещуків, які ні на мить не спускали з нього очей. Незабаром ті вже могли розгледіти його одяг, зброю і навіть те, що він має поранену ліву руку. Коли ж невідомий підійшов на відстань кількадесяти кроків, берещуки поклали на землю свої вила і вийшли йому назустріч.
– Не тривожся, вою, почав Борим. – Ми тутешні селяни... і, певне, бачимо перед собою теж не чужинця?
– Так, я дуліб, із Великої Рудні. Ото,– показав на поранену руку,– вражий обрин колупнув. А ви часом не з Береська?
– З Береська. Були з Береська. Тепер же сидимо в болотах і не знаємо, що нині побачимо у своєму селі... А ти, друже, як тут опинився?
– Шукаю живих людей. Учора був у своєму селі. Там – ні одної живої душі, ні одної хати. Те саме в Любомлі, Тернищі, Стоянові, Бондарях... – усіх понищив супостат. А моїх... видно, забавлявся клятий обрин: батька і матір одним списом прохромив.
На ті слова Борим тяжко зітхнув:
– Ех, сказано: лихо по людях ходить, а не по лісі. Що ж, коли не маєш нічого проти, ходи, земляче, до нас – разом бідувати будемо. А зараз покажи-но мені свою руку... Чепило! – обернувся він до парубка.– Поможи чоловікові скинути сорочку, а я тим часом дещо тут пошукаю.
Недовго бродив поблизу ватаг: повернувся із пучком бабки і деревію в руці. Усе те він старанно пожував, а тоді дістав з-за пазухи кусень хліба, відламав од нього кавалок і розім’яв у тому кришиві.– Ну от і буде наразі... Поки до знахаря дістанемось.– Та й поклав на рану оту свою м’якишку.– Тепер ще в луб’я, аби менше нею ворушив... А сього кусня візьми та з’їж, земляче. З’їж на здоров’я.
До села підходили всі троє. Пручан – так звали нового супутника – здоровою рукою вів за собою коня; розмовляли зрідка і напівпошепки. Спинилися вже на околиці, в терняку. Тут і домовились: першим ітиме Борим, за ним на відстані кроків ста – Чепило й Пручан. У такому порядку, крадучись од куща до дерева, і ввійшли вони у тепер уже пустку село.


Дивися, Перуне!

Не пусткою, а пустелею був нині Береськ. Навіть дерева, здавалось, уже не шелестіли над попелищами. Обпалені та скалічені людьми, вони мовби навіки одвернулись од роду людського і розмовляли з одним лише небом.
Не поминули наші вивідники і першого згарища, як дикий жах здибив їм на головах волосся. Недалеко від плоту, із застиглою мукою в очах, лежала вся родина Мороза. На обличчях дітей ще збереглися сліди від розмазаних учора сліз. Одного з них і досі не випускав з рук їхній батько.
Перед оселею багатодітного Книша всі троє попадали на коліна. На воротах висів розп’ятий господар – з відрізаними вухами й носом, з виколотими очима. Його діти були настромлені хто на частокіл, хто на сучки дерев. Борим уже хитався: його нудило. Блідий як смерть був і Пручан. Тільки Чепило, як несамовитий тур, знай крутив головою та дряпав пальцями землю.
Із цього стану їх вивів чийсь далекий самотній голос. Уривчасті викрики і тягуче завивання людини розпачливо слались над мертвим селом. Вивідники поволі звелись на ноги і рушили на той моторошний голос. Невдовзі вони побачили розпатланого сивого діда, що, похитуючись, брів од подвір’я. На стрічних людей він чомусь не звернув уваги, зате не переставав говорити з дерев’яним богом, якого притискав до грудей жовтими кощавими руками:
– Дивись, Перуне! Добре дивися своїми великими очима... і попри ворога немилосердно. Сокруши його громом гримучим, вогнем палючим, димом їдучим... Хай пропаде ненависний супостат. Пропаде! Щоб не зосталося на землі його роду-племені, його сліду...
– Пручане! Тепер я сам буду твою рану гоїти,– неголосно сказав Борим.– Як бачиш, нашому волохові не до нас: із богом та мертвими говорить... Та ти-но поглянь: не тільки говорить, а й діло робить. Оно вже випрягає когось із воза... Ох ти ж, недоленько! Таки за смертю своєю побігли у село В’юниця та її Гудим. А з ними... чи не самого боярина нашого загнали?
– Ходімо ліпше звідси, Бориме! – взяв його за руку Пручан.– Коли той дід зробить своє діло, тре’ буде послати йому людей на поміч – поховати. А зараз... нам зоставатись тут більше не можна.
– Підемо, друже, підемо, та тільки мушу я глянути на своїх... Он же десь і Чепило зник, мій сусіда. Хоч і нема йому на кого там дивитися. Два роки вже круглий сирота. ...Ех, може, й на ліпше: таки своєю смертю вмерли і поховані по-людському.
– Я тут, дядьку,– немов уродився весь чорний од сажі парубок.– Нема вам чого заходити на своє подвір’я: там уже побував Ладивір. Тільки хлопців ваших ніде не видно – чи не погнали їх обри з собою? А може, десь блукають по лісі, бо Ярко вже чималий... І з острахом запнувся, не відриваючи погляду від Борима. Той тремтячими руками розщібав на собі комір сорочки і – хилився, на очах никнув, як потяте дерево.
– Дядьку!.. – кинувся до нього хлопець, та Борим уже сам важко опустився на землю.
Ні, не блукають... – забрав їх ворог у неволю. Про це йому щойно ридма крикнуло батьківське серце, що вже другий день тужно зипало за живою стіною грудей. ...Пропали. Обидва. Ну як же ти так, Ярко?! Та все село знало, який ти тямущий! Спритний! Ярко... Ще й десяти не мав, а вже взявся теслювати. Зимою ж якого гребеня вирізав! Не ручка – викапана голова лося. Каже: продаси, тату, або на щось виміняєш. А Сміхун... того не раз у боярські палати закликали. Аби пограв на сопілці. Повернеться було додому хлопець і довго розказує, чим там його пригощали, як одягнена бояринова сім’я і що то за світлиці. Не такі, як у них, селян, де кожна хата на півсажня у землю вкопана... Ой хлопчики мої-і! Що з вами буде?! – обхопив голову і – мов закам’янів.
– Ходімо, Бориме,– обережно торкнув його за руку Пручан.– Ходімо звідси...
– Ні. Я до матері. ...Зачекайте мене тут.
Він повернувся раніше, ніж сподівалися – з великою одміною в поставі і на лиці. Бо йшов од них, мало не падаючи, понурий та змарнілий, а зараз... мов на руїнах власного дому лишив ярмо своєї розпуки. То знову був ватаг – муж добрий, сильний і мудрий. От тільки пітьми в його очах погустішало, і вона, як той морений дуб, вражала тепер якимось холодним важким блиском.
Пручан, який пережив свій чорний день раніше, зараз вважав, що просто мусить чимось заговорити товаришів, одначе довго не знаходив слів.
– А знаєте, що я собі надумав? – казав він уже по дорозі назад.– Ото знайду собі людину до пари та й піду з нею нашим краєм. Виберу підходяще місце, щасливіше місце, і зачну нове село. На злість ворогам. Ще й назову його так само Рудня. Бо й руду топити будемо. Щоб чули про нього далеко, щоб їздили до нас люди звідусіль.
– Ти добре надумав, Пручане, от тільки наречену тобі знайти буде нелегко. Мало людей нині зосталося. А проте – шукай. І побачите, хлопці,– враз пожвавішав Борим,– не одна ще Рудня постане у нашому краї. Бо нарід наш волинський – плодючий і до праці беручкий. Та й із назвами рідними не захоче розлучатися – не дасть їм померти.
Уже виходили з села, коли біля останнього згарища натрапили на тіло старого Окіста. Він так і лежав на своєму подвір’ї, неподалік жінки, тримаючи в закляклих пальцях кам’яну сокиру.
– А на сокирі запеклася кров!.. То кров напасника! – блиснув очима Чепило.
– Хутко помер старий,– мов не чуючи того, заговорив Борим.– Легко помер. І щоб знали: зі зброєю в руках завжди помирати легше. Таких ворог боїться!..


Час бути вкупі

Немов то кров людську показав Дажбог. Немов то вона, огниста, піднялась туди з Береська, Волиці, Стоянова, Рогізного, Великої та малої Рудні... – з усієї понищеної ворогом Волині. Піднялась і застигла там широкими плесами в науку і пам’ять живим людям.
Усі вже помолилися, та Борим не переставав дивитися на величаво скорботне сонце, що, поволі ховаючись за обрій, відпалахувало у прихмареному небі. І хтозна, доки він отак ще сидів би, коли б не заговорив Пручан:
– Вони навмисне оточують село, щоб ніхто не втік... Нас теж оточили, на Бранному полі... Багато їх, і кожний мовби родився у сідлі. Збивали нас кінськими грудьми, топтали нас копитами...
– А чого ж дурний ваш цар вивів рать на Бранне поле? – аж зойкнув Борим.– У нього ж на конях тільки дружинники! Та й вони замість того, щоб ратному ділу вчитися, знай брагу пили і простих дядьків за шивороти хапали. Може, не так?.. У лісі змушуйте обрина битись, на болоті! Там зверху будеш ти, а не він.
– Ех, коб–то знаття,– скрушно затяг Пручан.
– Кому „знаття”? – хутко перепитав Борим.– Тобі? Може, з тобою цар тримав би раду, як і де воювати?.. Еге, брацю, давно минули ті часи, коли він чи бояри навіть боялися самі рішати важливі справи. Ану ж не вийде – і він один зостанеться винен. Колись була рада старших людей, а мало того – й віче. Нині ж спробуй знайди, куди бояри сховали наш давній вічовий дзвін. Тепер громада може тільки гадати: розумного чи дурного сина пошле цареві бог. І якщо вже пошле дурня, караючи батька, то горе тоді й усім нам. Як і тепер. Бо то ж який з нього правитель, коли навіть не розіслав оповісників, щоб його нарід хоч у ліс вивтікав. Ото тільки й чули, що обри забили нашого посла Межамира. Та й ту вість самі люди один одному переказували.
– То, виходить, усе лихо від царя? – спитав Чепило.
– Від нього раз, а від нас самих – два,– твердо відповів Борим.
– А чого ж і від нас? – щиро здивувався парубок. Ми люди прості, наше діло селянське – орати й сіяти, кувати й тесати, пасти худобу. Ми щороку платимо бояринові данину і завше ходимо битися туди, куди він нас покличе.
– Вина наша така, що ми самі – з головою – влізли у боярський міх і навіть дали себе в нім зав’язати. Що ми – як у тій парі стриножених коней, де слабший кінь мусить завше ступати туди, куди хоче кріпший.
– Тоді боярина не треба. Нащо він нам?!
– Без боярина, може, й не обійдемось: повинен же бути якийсь ватаг. Хоч би для того, щоб суд чинити, супроти ворога рать збирати... Але між боярином і громадою має бути рівновага в силі. А слово віча – те має переважати і бояринове слово. Так і було колись. ...А от бачився я з одним розумним чоловіком, то той казав, що і правитель, і судді мусять бути виборними.
– А чого ж, дядьку, я такого раніше од вас не чув?
– Е–е, молодику, ти не чув – інші чули. Та й сам я винен: мало говорив, тихо говорив. А те, що ми з тобою нині пережили, і мені розуму додало.

Другого дня берещуки ховали своїх односельців. Сліз уже не було. Тільки болісне голосіння роздирало тишу мертвого села, далеко відганяло хижого звіра. Бояринова Жданка більше не могла стояти на колінах: без жодного звуку впала біля тіл своїх батьків. Завидівши таке, Левко хутко кинувся по воду та, коли повернувся назад, дівчину вже тримав на руках дядько Борим.
– Ну, чого став, Левку? Ти не спізнився: їй якраз треба води,– і, взявши у хлопця глека, щедро полив з нього Жданці обличчя.– От і розплющила очі. Молодець дівка!.. Левку, ти тут наглядай за нею, а я мушу йти.
З усіх берещуків один Борим, здавалось, не піддавався тузі. Так, наче не його мати лежала серед загиблих, наче не його дітей забрав ворог. Лише на якусь хвилю прикляк поруч своєї змарнілої жони і знову подався на край села – змінити вартового. Сьогодні він просто мусив бути на ногах: мусив пильнувати живих і мертвих.
Борим уже ступав стежкою, що вела на заставу, коли враз помітив людську постать, що самотньо тулилася до берези. Підійшов ближче – і впізнав у ній колишнього свого односельця Вовчука. Той, відомо, зовсім не сподівався на таку зустріч, тож зараз ніяково переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди діти свій косуватий погляд. Одразу було видно: Вовчука притягли сюди похорони, та підійти ближче до людей він не зважувався або не хотів.
Глянувши на замкнуте бородате обличчя гостя, Борим невесело подумав: „Прийди Вовчук сюди тижнем раніше – всеньке село вибігло б на таку оказію”. Бо не жарт: цілих п’ятнадцять літ не бачило його в себе. Та що хотіти, коли кожний сам обминав його пристанище за версту, а про випадкову зустріч із ним розказував, немов про якусь небезпечну пригоду.
Несказанно похмура доля випала цьому чоловікові. Ще коли був у сповитку, підхопила якось його вовчиця, і хтозна, що трапилося б далі, якби її не перейняли. Вовчицю забили, на немовляті не знайшли жодної подряпини, та люди ще довго не могли заспокоїтись: ночами їжились од моторошного вовчого завивання. Якби ж то один вив, а то ціла зграя, коли не більше!.. Чи не по своє, мічене їхнім, вовчим, родом приходили?..
З того часу і став хлопець Вовчуком. Ріс добре – ніколи не слабував, та от чомусь відлюдьком тримався поміж ровесників. Ще ж і погляд мав!.. Тільки вовкуватим і назвеш, не інакше. Навіть дорослих ним дратував. Діти – ті просто знущалися над хлопцем. Бо завше він був один, до того ж, якийсь вайлуватий: не викрутиться тобі, не намовить дітлахів зайнятися кимось іншим. А тут ще без батьків рано зостався: спочатку захиріла й померла мати, через рік нестало і батька: пішов у ліс, та так і не вернувся додому. Знову ж таки – чи не вовчий рід порахунки звів?.. Так і ріс Вовчук до сімнадцяти, з одним старезним дідом у хаті. А коли переставився і той, взяв хлопця боярський порядник – ліс корчувати. Відтоді довго не бачили Вовчука у селі... А появився він якось несподівано, якраз на Купайла. Видно, таки молодість погнала до гурту: захотілося й собі з парубками та дівками через вогнище поскакати, хмільних пісень поспівати. Але тут, як на біду, ровесник його, Цвіркун, – може, й через дівчину вже – про давнє згадав: іди, каже, в нетрі, до своїх ікластих братчиків. Прилюдно отак викрикнув. Та Вовчук уже був не той... тепер він знав свою силу. Зміряв кривдника важким поглядом, одвів руку, і – мов не стояв парубчака на ногах. Підскочив другий – усе ще не вірилось... – і той простягнувся долілиць. Водою одливали.
Після того випадку оглух на ліве вухо Цвіркун, а Вовчук знову пішов у ліс – на вирубки. Повернувся літа через два. У парі вже. Таки в батьківській хаті й оселився. Незабаром і худобу розвів, дітей двійко нажив. Та не було йому житки в селі. Заслабла в Дидя корова – не інакше як Вовчук своїм недобрим оком глянув. Зламав Моргун ногу – згадав, що перед тим Вовчука на дорозі стрів. Кляли „відьмака” всіляко, різної біди йому зичили – спочатку позаочі, а після й у вічі. Особливо невгавали жінки. І не витримав Вовчук. Зібрав якось свої пожитки, зайняв худобу і – всенькою сім’єю подався у ліс. Цього разу назовсім. Там і хату собі поставив, і клуню, і хліва. Ще й обгородився високим частоколом. Отак: ні ти мені, ні я тобі! Зась!
Усе те минуле гірким докором ожило в пам’яті Борима. Тепер він із жалем дивився на просте мужицьке обличчя Вовчука, на його грубу полотняну сорочку, почорнілі постоли... Подумати, якихось п’ять верст розділяло їх, а мов не було чоловіка! Та, зрештою, доки вже йому сторонитися?! Ступив до Вовчука – взяв за руку:
– Прости нам, брате. І ходи до гурту: настав час, коли ми всі повинні бути вкупі.
Немов чекав того відлюдько: лише зітхнув тяженько і – слухняно послідкував за Боримом. А як прийшли, то його появі ніхто і не подивувався. Люди одразу дали йому місце поміж себе, а сам ватаг знову рушив на заставу.
Він ішов і все думав. Од тих думок його не відволікло навіть величезне згарисько на городищі – донедавнє обійстя їхнього боярина. Борим невідступно думав про те, хто така, власне, людина: він, його сусіди, всі інші. Чому ота нужденна мізерія так часто бере в людині гору над її добром – серцем. Бо якого страшного струсу треба було для нього самого, для всіх уцілілих берещуків, аби вони, нарешті, схаменулися і сьогодні в тяжких муках виблювали з себе вчорашнє паскудство. Певне, тільки велика спільна біда чи велике щастя в змозі розігнати хмари з-перед лиця чудесного Дажбога. І чи надовго? Скільки вже було на землі кривди, а скільки-то ще буде?! Тоді чого в людині та й у світі більше – доброго чи лихого? Доки так буде?..
Далеко пополудні Борим одного за одним звів берещуків на ноги:
– Пора йти! Ловіть уцілілу худобу, шукайте на згарищах все, що може пригодитись, і – рушаймо!
Йому ніхто не перечив. Як сновиди, розійшлись по недавніх своїх дворищах, з тупою покорою копирсались у рудій золі, щось там знаходили, зв’язували докупи, піддавали один одному на плечі, впрягались у вози... Тут було село.

Не звик говорити до людей Вовчук. От і зараз він якось боком підступився до Борима, торкнув його за пазуху і, мов пересилюючи себе, сказав:
– Хочу тобі щось показати – недалеко звідси, верстви зо дві буде.
Борим навіть не став допитуватись – одразу погодився. Тут і Чепило, свідок їхньої розмови, подав голос: візьміть і мене, дядьку, з собою.
– Дядько то візьме, а от що скаже на те чоловік? – глянув на Вовчука ватаг.
– А „чоловік” скаже те саме, що й „дядько”,– ледь усміхнувся той. І диво – аж крутнув головою Борим – яка хороша, людяна усмішка в того Вовчука! Боже мій, цілих п’ятнадцять літ!..
Спочатку йшли лісовою стежкою, затим уподовж звивистого яру, що його так добре знав кожен берещук. Зрідка Вовчук оглядався і якось винувато казав: „Ще трохи. Вже близенько”. Нарешті він спинився навпроти великого куща глоду, під яким лежала така ж велика купа хмизу. Тут, ні слова не кажучи, Вовчук узяв з Чепилових рук вила і почав розкидати з тої купи верхнє гілля. Його супутникам лишалось тільки дожидатися, що то за дивину покаже їм учорашній „відьмак”. І враз обидва здригнулися: з-поміж гілляччя на них дивились три мертві голови – усі в довгому, зв’язаному пучками і переплетеному волоссі.
– Обри! – аж тепер заговорив Вовчук.–Корову я пас близько дороги. Вони уже з Береська йшли. Всі пройшли. А ті, останні, – показав вилами,– корову мою зобачили – злапати хтіли. Корова втікати – вони за нею, а я за ними... Тут їх і порішив: двох стрілою, третього – сокирою.
Борим не знав, що й казати. Правда, від серця таки відлягло: побиті виявились ворогами, та од вигляду мертвих тіл було йому досі не по собі. І тільки вже по дорозі назад, під вельми виразними поглядами Чепила, він ледве спромігся на скупу похвалу Вовчукові. Що ж, хай не ображається, він хоробрий муж, та стільки вже крові, стільки мертвих тіл за ці останні дні!.. Певне, йому Боримові, куди легше було б самому помститися ворогові, ніж спокійно дивитися в оту страшну купу гілля.
Але потроху моторошне враження зникало. Видно, людина звикає навіть до таких видовиськ. Якщо не божеволіє. А то ж таки були вороги, його запеклі кривдники! Ні, тепер йому нема чого жахатися. Все, що могло вжахнути людину, його вжахнуло. Ой вжахнуло! І дивуватися далі він просто неспроможний. Він витратився. А це що – байдужість? Тупість? Зрештою, чи не все одно...
– Не знаю, про що ти думаєш, Бориме, та ми вже недалеко від моєї хати,– прохально звів очі Вовчук.– Ну, то зайдемо, га?.. Ото зрадіють мої – жінка, діти.
„Але спочатку перелякаються чи добряче збентежаться”,– подумав Борим, та вголос відповів:
– Дякую, брате. Неодмінно зайдемо. Навіть цілим гуртом. Тільки не сьогодні: пізно ж як!.. Ех, пора нам, куликам, на своє болото!


Без ровесників

Уже другий тиждень сидять берещуки в куренях. Кругом лози, корчі та болотні дерева, а тут, у них, справжнє сільце. Посередині, на видному місці, навіть боги стоять – Перун і Стрибог. Їх узяли з собою ще тоді, як покидали поле. Велеса забрали пастухи, бо то якраз він їхній найперший благодійник. Шкода тільки: нема Дажбога, його батька Сварога, нема й умілорукої Мокоші... Але ті два, що є, теж великі боги, і, як добре попросити, вони й самі поможуть, і передадуть кому треба. Спочатку берещуки пробували зробити нове капище – таки осторонь жител. Та на другий же день якийсь безтямний вепр поперекидав обох богів. Звісно, богам що – варто, скажімо, Перунові тицьнути пальцем, і – з того вепра зостався б один порох, чи Стрибогові – тільки добре дмухни... Але бог богом: завше хоче знати, як його шанують та бережуть люди. Може, він сам і наслав того вепра, щоб їх, берещуків, випробувати. Через те і стоять нині боги посеред людських осель – у всіх на оці. А сьогодні вони ще й стали свідками важливої розмови: Борим скликав коло них сільське віче. Хтось було занепокоївся, мовляв, що робимо – стривожимо богів! Та Борим хутко втішив: навпаки, каже, так буде ліпше. Не вік же їм одні молитви слухати. Хай почують живу людську мову, то, може, й думку слушну комусь із нас підкинуть. О, Борим знає, що сказати, такий упорожні голову не носить!
А зібрались берещуки тому, що вельми захотіли погомоніти. І то з самого ранку, як тільки пастухи принесли молоко. Мова ж одна: доки вже носитися то з тим, то з тим, доки хапатися сама не знаєш за що. Як той казав, ані печі, ані лави, і на столі нема страви. То чого тутечки нидіти?.. Он поки тепло, можна й до зими приготуватись. Головне – збити таку-сяку хатину, хлівця. Інші зовсім не хотіли вертатись на згарища: страшне і нещасливе для нас те місце, казали, пошукаймо нового.
Дивився на них Борим, слухав, а сам думав: ”Еге, начисто посивіли мої земляки, а про життя, оно, все-таки не забувають. І слава богу. От тільки рано ще їм пориватись додому. Ой рано!” І встав з місця.
– Люди! Бачу, набридло вам гілляччя над головою. Добре набридло. Що ж, так воно і має бути. Тільки... – Боримів голос посуворішав: – згадайте зараз, чого бігла до вас ота дитина,– і він показав рукою на Левка.– А для того бігла, щоб його рід, село, край зосталися живими. Чуєте?! Щоб усі ми зосталися живими!.. І тепер саме те для нас головне – не хата, не хлівець, а порятунок. Авжеж, треба готуватися до зими, навіть тут. Що ви помаленьку вже робите: ходите в поле, на лужки, збираєте дещицю в лісі... Отож найбільше, чого вам нині бракує, – то терпіння. Терпіння ждати. Бо ворог так хутко не покидає здобутого краю – ще довго шукатиме собі поживи. І хтозна, коли та яким шляхом він буде вертатися назад. Ба чи й думає вертатись?!
Борима відразу підтримало кілька голосів, та й сам він мав щастя переконувати. „Ні диму, ні стуку, ні крику”,– таке суворе правило берещуки й надалі ухвалили на своїй раді.
– А ти, Жданко, не журися! – ласкаво звернувся ватаг до сироти.– Знаємо: трудно тобі як нікому звикати до нашого мужицького життя, та ще й нинішнього. Але... хай-но лиш проясниться – мине якийсь місяць-два – і ми для тебе щось придумаємо. Таки мусив же хтось уціліти із твоїх свояків. Де-де, а в дядяни твоєї – на Сіверській стороні – обри не думаю щоб гостювали. А коли вже і з того нічого не вийде, будемо тобі самі шукати когось до пари.– Тут Борим знайшов очима Левка і всміхнувся:– Звісно, якщо Левко дозволить. Бо, може, він сам збирається боярити?
Всі засміялися. А той тільки почервонів як рак. Ще б ні: якраз і стояв коло Жданки. Та й хто тут не знає: відтоді, як вони разом утекли з села, хлопець кріпко подружився з дівчиною. Дарма що був молодший. Видно, він їй замінив подругу, а вона йому товариша. І можна було подивуватись, як Левко терпеливо вчить дівчину всіх премудростей селянського життя, а та його – таємниці писемних знаків, вирізаних на їхніх дерев’яних богах.
– А чом і не боярити?! – підхопив хтось із гурту.– Хлопець от-от стане грамотним. Та що скаже на те Потішка?!
Потішка? Ну, те дівча Левкові зовсім не цікаве: мале, ще нічого не тямить. То тільки мама недавно якось вельми серйозно пожартувала... Тоді, як до їхнього куреня підійшов старий пастух Кругляк. Привітавшись, той зсадив зі своєї спини дівчинку років п’яти і всівся коло Левкового батька. Саме ж дівча – окате й кирпате – глянуло раз-удруге на дорослих, а тоді, так же мовчки, з пальцем у роті, втупилося в Левка.
– Ти диви, чи не долю свою чує? – з усміхом хитнула головою Левкова мама. А дядько Кругляк уже гірко додав:
– Якби не взяв тоді внуку до корів, зостався б сам як палець. Та й вона...
Співчутливо глянувши на старого, мама підняла дівчинку і посадовила собі на коліна:
– То як тебе, доню, звати?
– Потішка.
– А скажи, Потісю, скільки тобі літ?
– П’ять.
– Ого, вже вели-ика! – і до Левка: – А підійди-но, парубче, сюди... Та не гонорися, бо з усього видно: наречену перед собою маєш. Ти ж у нас тепер без ровесників...
Ні, такої нареченої Левко не хотів. Коли вже женитися, то тільки на Жданці.


Ой на Купайла вогонь горить!..

Надвечір зірвався вітер, і якось раптово спохмурніло небо. Звідусіль напливали сиві і чорні хмари, клубочилися, змикались в одну суцільну мряку. І хутко-хутко щез білий день – пішов, певне, до сусідів ясноокий Дажбог, а замість нього грімко викотив у світ Перун. Одразу вхопився руками за темне небо, струсонув його раз, удруге, а тоді почалось... Як буй-тур, носився по небі грізний бог, розпанахував своїм кресалом фіолетову твердь, і, добувши іскри-стріли, оглушливо посилав їх на принишклу од страху землю.
Зіщулились у своїх куренях берещуки. Тремтячи, тулились один до одного і час од часу здригалися то від грому, то від холодної води, що потрапляла їм за комір. Вони проказали всі відомі їм молитви, та Перуна годі було заспокоїти. Уже давно скімлили од холоду діти, а вкрити їх тепліше так і не було чим. Не було навіть коцюби та пічної лопати, щоб виставити надвір – показати Перунові. Ох, тяжкий, тяжкий настав час. Прийшла-таки погибель до їхнього краю. „І що то коїться зі світом?– думав собі Борим.– Гірше мачухи він тепер для них, волинян. Кому вже молитись? У кого і за що благати прощення? Ой лихо ж яке, лихо!..”
Цілу ніч не переставав іти дощ. А на ранок таки випогодилось. І яким густим не було лісове гілля, та рожеві промені сонця то тут, то там блискавично знаходили живе людське око, обіцяючи йому щедре світло й тепло нового липневого дня. А день той був для берещуків неабиякий. З діда-прадіда щороку готувались вони сьогодні до свого великого свята – Купайла. Ще за дня було гуртуються парубки і дівчата: перші – в’яжуть патлатого Коструба, несуть найліпшу губку до кресала; ті – добирають найтонших, найлегших свічок, плетуть вінки. І ще за дня у всіх них од солодкої тривоги злітають угору серця, буйно хмеліють голови. Там, на кручі, в одну мить спалахне потішне Кострище, довгим рядочком попливуть за водою кружальця вогників – дівочі вінки. І засвітиться, замерехтить срібним мереживом Стир, забринять над погідним краєм гарячі закличні пісні. „Ой на Купайла вогонь горить!..”
А що ж мають робити берещуки сьогодні? Розпачливо дивляться один на одного. Де ж ті парубки та дівчата? Усіх їх на пальцях перелічиш. Навіть із Вочуковими. І де в них сьогодні візьметься та радість, отой хміль?! Ні. Що робити, як бути – нехай скаже Борим : він же усім голова. А Борим – той і сам не знав, що порадити. Справді, які тепер можуть бути танки й пісні!.. І разом з тим щось наче підказувало йому: незважаючи ні на що, свято треба відбути. Од цього звичаю відходити не можна: в ньому сама таємниця їхнього життя. А для чого ж іншого, як не для життя, вони тут і лишилися?! Тож доки їм переводити себе? Люди мають вірити у свою вічнородящу силу, в безсмертя роду, мають знати, що все те страшне для них уже позаду...
І раптом – як сніг на голову: обри! Знову обри. Їх бачив один з пастухів, що ходив під село на свій городець. Півтора десятка вершників проїхало дорогою назад через Береськ.
Захвилювалися, заметушились у своєму стані берещуки. Дехто й потилицю пошкріб: таки мав рацію ватаг, як добре, що його послухали! А він, Борим, теж не міг знайти собі місця. Що тепер Купайла?! Змінилась година. Коли на очах твоїх ворог, думай про найперше в житті – боротьбу. Навіть якщо ти не можеш його перемогти, все одно борись, і сам подай людям приклад Бо тільки в боротьбі ти укріпишся і вознесешся духом. Того ж правила вчи і людей. Навіть дітей. Інакше марні будуть усі твої сподівання. І не нарід твій, передовсім ти сам не будеш вартий доброго слова. Бо не виконав свого обов’язку вести, отже, не достойний того місця, яким для тебе поступилися інші... Півтора десятка кінних – чи не дорогу назад вибирають? Чи не наситилися вже?.. О, тепер Борим знав, що робити. Спочатку послав того самого пастуха до Волиці – попередити сусідів. Там уціліло людей ще менше, ніж у Береську. От тільки чи знайде їх посланець? Поки що раз бачили кількох воличанців на згарищах їхнього села. Розмовляли з ними, але стежки до свого нового стану ті так і не показали. Що зробиш: вельми настраханий люд нині. Ану ж схоплять берещука вороги, почнуть катувати, і той не витримає: покаже, де переховуються не тільки свої, а й сусіди.
Борим підкликав до себе Гука й Чепила.
– От що, Гуче: святкуй тут, як сам знаєш. А я хочу глянути на обрина зблизька. І якщо за кілька днів не вернуся... порядкуй сам. Сміливо й статечно. Тримай дух у людей, радься з ними, будь справедливий... А боярської руки не шукай: вона сама тебе знайде. Пручана ж, нашого пораненого, посели у Вовчука: я сьогодні буду його бачити – постараюся домовитись... Не перебивай, Гуче, знаю, що хочеш сказати, але піду таки я сам і... Чепило. Більш ніхто. ...Ти готовий, парубче?
– Я? Готовий, дядьку, давно готовий!
– От і добре. Ну, будьмо здорові, Гуче. Сплюньмо для щастя.
Віднині Борим цілу дорогу маракував, як їм ліпше зустріти ворога. Помагав йому в тім і Чепило, удвох – то вже рада. А коли прийшли до Вовчука, число радників зросло ще на два чоловіка – господаря та його сина. Бо не дурень сказав: без ради і військо гине. Та ще: треба розумом доточити, де сила не візьме.
А славний, славний син у Вовчука. Високий, поставний і спритний, мов куна. Одягни такого як годиться – біля царського трону міг би стояти. Ні, таки мав розраду відлюдько. Хоч у власній хаті. Он і донечку яку викохав!.. Але вельми вже боїться дівчина людей: піднесе щось на стіл і – чимдуж назад. Лиш подеколи вигляне з-за материного плеча. Та воно й не дивно: чи не вперше так близько чужих людей бачить... А наш Чепило вже косує потроху. Ну що ж, дивись уважно, парубче, та не забувай: через день-два бути тут і Пручановим очам.
Недовго тривала та застільна рада. Не встигла б догоріти й купальська свічка, як четверо чоловіків уже були на лісовій дорозі, що вела до Рогізного. Тут же знайшли підходяще місце для засідки і приготували все до дрібниць так, як вирішили на своїй раді. Тепер лишилося стежити за дорогою, що кожен і робив з великою на те охотою. Проте минав час, а вершники не з’являлись. Он уже звернуло на захід сонце, а ще за трохи – подав голос перший соловей. „Молодець пташка,– думав Борим.– Учора вона не знати як налякалася бурі, намерзлася, а сьогодні, диви, що витинає! Без тої пташки і вечір не вечір. Таки правильно люди прикметили: ластівка день починає, а соловей кінчає. О, сонце вже зовсім низько! То що будемо робити далі?.. Якби не кінські сліди на Рогізно, такі виразні скраєчку баюр, можна було б сказати, що все те пастухові тільки привиділось”... І раптом – голосне кінське іржання вдалині. Їдуть!.. Обри!!
Всі стрепенулися, підхопили зброю і кинулись у заздалегідь визначені місця. По один бік дороги стали Борим і Чепило, по другий – Вовчук зі своїм сином.
Ватаг глянув на трохи зблідлого парубка, і жаль стиснув йому серце:
– Чепило, сину мій, буде страшно. І, може, смерть побачиш.
– Нічого, батьку, на те я йшов. Сказано: йдучи по чужу голову, неси і свою.
Та Борим уже картав себе: що він говорить?! У такий час! Хлопцеві, який ще ніколи не вбивав, а боронився хіба що од звіра!.. І ватаг чимхутчій став по ліву руку від парубка та три рази підряд затулив його груди щитом:
Маро-бідо-лютище,
піди собі на пустище.
Піди собі до ями
з нашими ворогами,
а нас не торкайся,
не оглядайся...
По тому зняв із себе оберега – вчепив хлопцеві на шию.
– Батьку, що робите?! А як же ви?..
– Знаю, що... Мовчи! Тепер уже мусиш прожити до моїх літ. Щонайменше! – і майже зашепотів: – Не забудь, сину: обережно, хутко, влучно. І назад, назад за дерево або кущ...
Шляхом уже наближався невеликий загін вершників. Їхні коні йшли поволі, самі ж їздці – смугляві й вилицюваті – розслаблено сиділи в сідлах. По всьому було видно: у дорозі вони давно. Ось передній обрин – зі зрощеними бровами та загостреною щелепою – вже порівнявся з Боримом, минає його... І тільки-но наблизився до похилої вільхи, як позаду нього різко пролунав сойчин крик. Тієї ж миті тихо свиснули стріли, кожна з яких не могла не влучити в ціль. Й одразу вершники поприпадали до лук, спритно затулилися щитами. Не гаючись, крикнув щось своєю мовою густобровий – і вже загін круто повертає назад, з місця бере учвал... Та тут лихою несподіванкою для них стала перешкода – міцна довга лата, яку встигли підняти і засунути в розсохи Чепило й Вовчук. Ніби зметені вітром, покотились назустріч своїй погибелі два передніх обрина... Ще не встигли задні стримати коней, як нападники стрімко вискочили з-за дерев та майже впритул ударили списами. Знову крикнув густобровий, і решта обрів, високо здибивши коней, повернули тепер уже на Береськ. Для них там ліс переривався і як-не-як то був шлях до своїх. Битися ж тут, не відаючи сил противника, обри, мабуть, не наважувались.
Добре прикриті щитами, вони зараз ішли риссю, не забуваючи в той час пильно дивитися довкруж себе. І раптом страшний кінський зойк струсонув душі людей, луною пішов по лісі. То один з вершників натрапив на борони, що зубцями догори лежали в баюрах та під опалим лісовим листям. Завовтузились у сідлах обри, гарячково затанцювали їхні коні, і ось уже гукає, показує рукою густобровий: хутко об’їхати це прокляте місце! Понад шляхом! Та до них, стріляючи з луків, уже добігають волиняни. Без крику падає зі стрілою в грудях той, що спіткнувся на бороні і вже було звівся на ноги. Надтужно кричить – цього разу поміж дерев – густобровий, і повертаються навстріч противникові кінські морди. Не хочуть обри підставляти під удари свої спини та й, видно, підбадьорились: у засідці лише купка людей.
– Бий, поки не догадалися спішитись! – кричить Борим і за неписаним правилом усіх ватажків кидається до густобрового. Але той рвучко бере вбік, низько пригинається в сідлі та, раз по раз оглядаючись, уже минає небезпечне в лісі місце... Ось і вискочив на чистий шлях.
– А щоб тебе Перун забив! – кляне ватаг і хутко повертає вліво – на тріск ломаччя та голосне кінське сапання. Тут, побачивши перед собою спину обрина, щосили вганяє йому під лопатку списа і, вже разом з Вовчуковим хлопцем, біжить на поміч іншим. Та, виявляється, Вовчук не забарився подужати свого супротивника і зараз удвох з Чепилом ловить останнього обрина.
– Ну, ви тут уже самі...– нараз опам’ятався ватаг.– А я – за густобровим. Утік, песиголовець, на Береськ.– Поспіхом оглянув чужого коня, вивів його на дорогу і – скочив у сідло.
Вже за селом, якраз навпроти капища, став наздоганяти втікача. І коли між ними лишилося менш як півверсти, помітив, що кінь у того кульгає. „Інакше міг би й не догнати”, – подумав Борим і раптом здригнувся од чийогось пронизливого крику. Від того крику аж мурашки побігли по спині: в нім одчайдушним викликом звучали страшна людська ненависть і водночас неміч. Хто б то міг кричати? Обрин?.. Ні, той, не оглядаючись, скакав далі і лише час од часу підганяв свого коня. Та й не буде воїн отак кричати... І тут Борим угледів на шляху поперед себе якусь сиву примару. Нарешті звернув на неї увагу і густобровий: враз осадив коня і спритно метнув списа. Та лише голосним диким реготом вибухнула у відповідь постать і, навпаки, якось навіть витяглась, виросла після того... Ватаг ударив коня і щодуху поскакав уперед. Щойно він передчував, а зараз уже побачив: під деревом стоїть Ладивір. Волох урочисто тримав поперед себе Перуна, в грізному роті якого віднині стримів спис... І тут дзиґою крутнувся назад обрин – злісно вишкіривши зуби, миттю вихопив меча. Та у призахідному сонці вже зблиснуло вістря Боримового списа й одразу впилося чужинцеві під груди. Мов добру копицю сіна за раз, підняв ватаг обрина вгору і... важко кинув на землю. Після того поволі зліз із коня, понуро глянув на забитого та взявся витирати об пісок закривавленого списа... Він підняв обличчя, як тільки зачув на дорозі стукіт копит. І вже усміхнувся, коли у вершникові впізнав старого Вовчука. Той мчав йому на поміч.
Забравши зброю обрина та його коня, обидва волиняни рушили назад. Уже заходило сонце, і химерні тіні дерев зливалися перед ними в дедалі густіші сутінки. Раптом наших вершників потривожив далекий людський голос. Він то протяжно вився на високих тонах, то, спадаючи, розбивався на короткі безладні вигуки. Борим зупинив коня і прислухався: десь там позаду співав купальських пісень, сміявся та пританцьовував старий волох.
А хлопці тим часом розклали вогонь. Просто над дорогою. Його ще здалеку побачили кінні берещуки.
– Сказано, молоді. Їм би Коструба зараз палити,– зітхнув Борим.
– А вони його й палять... та разом сало печуть,– посміхнувся Вовчук.
Але ватаг уже стривожено зводився на стременах:
– Еге, тут скоро не тим салом запахне!.. – і, застережно крикнувши, рвонув повіддя.
Борим не помилився: їхній полонений обрин стояв прив’язаним до дерева, а навпроти нього зі списом у руці хижо пригнувся Чепило. Червоним жаром мінилося націлене в груди обрина вістря.
– Стій! – круто спинив коня ватаг.– Поклади списа!
Парубок похмуро відвернувся од полоненого, та списа не клав. На лиці його прорізалася жорстока впертість.
– Поклади списа! – знову грізно наказав Борим.
І тут Чепила прорвало:
– А що – я гірший від обрина?! Не можу так само, як він? Що – слабший? Боязливіший?..
– Сину мій, ти дужчий від нього. Ти ліпший, бо добріший. Бо народився не в сідлі і не ходиш по землі вбивцею!.. – ватаг спішився і поклав парубкові руку на плече, немов для молитви, стишив голос: – Ти ж знаєш, як одержав своє ім’я. Ще тільки-но сп’явся на ноженята, а вже потягся до сохи – орати. І так не раз було вчепишся кріпенько в чепіги, що й одірвати трудно. А який радий був твій батько: „Ото господар у мене росте!” – казав. Затям собі, хлопче: ти селянин! І гордися тим!
– Прости, батьку! – Чепило опустив голову і раптом схлипнув.
– От сам чуєш: совість твоя озвалась. Та совість, яку супостат загнав тобі на самісіньке дно душі... То піди, сину, погуляй лісом, послухай його мову і освіжи серце. Хай воно не раниться об чуже каміння... Що ж робити з ним,– ватаг показав на полоненого,– ми всією громадою подумаємо.
– А я привіз харчі! – раптом випірнув із темряви молодий Вовчук.– Готуйте місце...
– Гляньте-но, гляньте! – забрав увагу всіх його батько.– Який вогонь горить! Ото палає!..
Ватаг подивився у бік, куди показував Вовчук, і спочатку тільки здивувався: на тій стороні, звідки вони щойно прибули, справді палахкотіло велике вогнище. Навсібіч од нього далеко в небо розійшлася заграва.
– Та то ж наше капище горить! – скрикнув молодий Вовчук.
– Нема там чому горіти, на капищі, заперечив Борим.– А розгоряється, проте, хутко, видно, сухе зайнялось. ...Ой чи ж не оселя нашого волоха!
– Напевне, він необережно повівся з вогнем,– додав старий Вовчук.– Ти сам бачив: у нього вселився пустий дух.
– Якщо не зробив того навмисне. Боюся, що зараз він там співає: „Ой на Купайла вогонь горить!..” Ех, треба забрати старого до гурту – я ще раніше про те думав. Завтра ж і поїдемо за ним. А сьогодні – хай уже виспівається. То горе його і наше співає.
На очах меншало і бралося золою багаття. Люди, що сиділи довкіл і неголосно перемовлялись, нараз попримовкали: всі глянули на Борима. Той уже дрімав, спершись спиною об стовбур ясена. „Пора збиратись додому: попереду шмат дороги,– подумав собі Чепило, та йому було шкода будити ватага.– Додому? – Гірко всміхнувся своїм думкам хлопець.– Тепер нам, як тим зайцям, кожний кущ – хата”.
А Борим тим часом уже по-справжньому спав, схиливши набік своє лагідне обличчя. І снилось йому, ніби оре він волами на своєму задубрівському полі. Давно оре. Добре йдуть воли, по-весняному пахне земля, рівно, одна до одної, лягають скиби... А який плуг у нього! Не стара батьківська соха, а зручний, із залізним лемешем плуг – отой, за якого він уже сторгувався з плужником. Та раптом чує Борим: щось лоскоче його під бородою. Крутнув головою – все одно лоскоче і що далі, то настирніше. Звів очі – перед ним вершник. Матінко, густобровий! У руці списа тримає, його ж вістрям і водить Боримові по шиї. „Кидай,– каже,– своє діло – бери мене на спину. Хутко! Ну!” І лоскоче, і тисне... Пустивася чепіг Борим. Що зробиш – повертається до обрина спиною, а той плиг – і вже на ній. Та разом з конем своїм. Ох і тяжко стало! Хоч у землю вгрузай! А він: „Неси! хутчій!..” І поніс його Борим. Здавалось, от-от очі вилізуть від тої ноші. Коли бачить: вогонь попереду горить. Чий же то вогонь? Кому знак – йому чи обринові? Ступає ближче: та то ж на кручі! Купальський вогонь! Авжеж його, Боримів... І пішов на той вогонь. „Куди?! Стій!!” – репетує густобровий, та Борим уже на кручі і добре знає, що буде робити далі. Рвучко пригинається, піддає руками, і – летить униз обрин разом зі своїм конем – хутко зникає в бистряку. А на тому місці враз висунувся із хвиль Водяник – зареготав госно-голосно і так само хутко сховався. Нема вже Водяника, а регіт його чути. Тільки десь позаду Борима. Обертається він: еге, Ладивір веселиться коло Кострища, пальцем до себе Борима поманює...
І на мить розплющив очі ватаг – то Чепило таки надумав його розбудити, на що старий Вовчук одразу забурчав:
– А дай чоловікові спокій!.. Ну, всі жаби на твоєму болоті виздихають, як вернешся трохи пізніше,– і повагом: – Поїдете вже удосвіта –хіба не ліпше? Ми теж коло вас посидимо.
І знову зійшов на Борима сон. Лише сниться тепер інше: бачить він себе маленьким-маленьким дитям. Лежить без сорочечки у великій золотій колисці під неосяжним голубим небом. І ту колиску ледь-ледь гойдає сам світлочолий Дажбог. Далеко в небесному склепінні губляться тороки колиски, втішно усміхається бог, безліч промінців скачуть-мерехтять у його розкішній бороді... Туди-сюди поволі гойдається колиска, а з нею і вся земля: ліси та гори, ріки, озера. І он ті люди, яких так багато на широкому полі... Ого, там є берещуки! Та всі живі-здорові: той косить, той до когось сміється, той воду з криниці зачерпує. Велике сонячне поле.
– Дивіться – засинає! – легесеньким подихом шепнув Дажбог, і – вже над колискою, просто за його плечима, постають лиця Сварога, Стрибога, Мокоші... І Перун прилетів – тільки-но був насуплений, грізний, а вже, дивись, випогоджує лице – теж усміхається... Ось він повернув убік голову і сварить когось пальцем. Там, ген аж над обрієм, таємниче кутається в сиву пелену різнолика Доля. Забачивши її, лячно здригнувся Боримко. Але то була одна мить: поруч такі могутні оборонці, і так любо йому гойдатися – туди-сюди, то в небо, то до землі... Чудесне погоже небо, чудесна мирна земля.

___________________
*
Старокнижне – волхв.