КОНФУЗ | Друк |  e-mail

Його імя вже стало популярним у літературних колах і серед любителів наукової фантастики. Ним почали цікавитися перекладачі з інших країн, за його сценаріями ставили кінофільми. А як же могло бути інакше, коли він, Охріменко, так майстерно умів поєднати несподіваний поворот у сюжеті і винахідливо змальований образ?! Його авторська уява просто ширяла в безмежжі фантазії, коли треба було показати розумних істот з інших зоряних світів. І його загадкові персонажі повзали, скакали, котилися, літали, дивуючи земного читача своїми химерними тілами та звуками.

Правда, за всіма тими сірими, зеленими та синіми інопланетянами – з хвостами, дзьобами і щупальцями – у автора проглядався досить виразний натяк, який видавав його чималий досвід у перегляді кінофільмів на зразок «Зоряних війн». І навіть дуже великі очі космічних чужинців завжди сиділи на якихось некрасивих, грубувато-темнистих обличчях, що мало пов’язувалося з їхнім розвиненим інтелектом. Одне слово, зображені парсуни братів по розуму подобалися далеко не всім. Зокрема уважному читачеві вони аж ніяк не являли гармонію вищого ступеня розвитку. І це викликало серйозну підозру. Авжеж, землянин міг легко порівняти своє обличчя, скажімо, з мавп’ячим і наочно переконатися, яка тут є і повинна бути різниця.

Але Охріменкові, що опинився на хвилі успіху, і до голови не приходило щось змінювати у своїх прийомах та методах. Його банковий рахунок невпинно зростав, його присутність на тематичних імпрезах уже стала мало не традицією, то чого ще хотіти?! А винахідливість… вона ще залежить від допитливості. І яке має бути обличчя в інопланетянина, особливо у того, що стоїть на вищому щаблі розвитку, ніхто досі не знає. Ту гармонію не відкрив іще жоден художник чи фантаст у світі. Та що тут казати, коли навіть Бога ми зображуємо насправді за власною подобою, а не навпаки!

Сьогодні Охріменко був у чудовому настрої: робота над фантастичним романом наближалася до кінця. Залишилось описати останню пригоду його героїв у космосі – битву земного зорельота «Дружба» з архетонцями, що нахабно вторглися в нашу галактику. Сама ж архетонська цивілізація була дуже стара і в себе удома вже помирала, оскільки вичерпала свій життєвий ресурс. Із кожним новим поколінням її носії дедалі дрібнішали і врешті-решт виродились у хирлявих карликів, яким за браком внутрішньої енергії довелося ще цілком обрости довгою шерстю, аби захистити від холоду навіть обличчя. Мораль архетонців ослабла й упала настільки, що вони обернулися на злих і потворних кровопивць, які пускалися в далекі міжзоряні подорожі у пошуках крові молодих цивілізацій. Бо саме в такий спосіб іще могли продовжити своє існування.

На цей предмет Охріменкові навіть пощастило: в Інтернеті знайшов повідомлення, що науковці двох університетів США підтвердили омолоджувальний ефект крові молодих тварин при її додаванні до старих організмів. Тепер під свої фантазії наш письменник отримав сучасну наукову базу замість легенд про середньовічних кровожерливих графинь.

О-о, ті потворні архетонці не розуміли поняття «дружба» і просто жахали своїми хижацькими намірами. У зустрічі з ними земний екіпаж мусив показати сильний характер і неабияку кмітливість, щоб не втратити своїх кровотворних та деяких інших органів. Бо не лише одну кров забирали архетонці у своїх жертв.

Але Охріменко не сумнівався: уславлена команда зорельота не підведе, а сам він про це розповість на доброму професійному рівні. Фантаст глянув у вікно і аж тепер помітив сонячний день і вкриті молодим весняним листям дерева. Він солодко потягнувся і вийшов на відкритий балкон.

Тут його і зустріла Вона… Ніхто не годен Її описати, бо людство ще не створило для цього потрібних метафор і барв. Можна тільки опосередковано уявити собі становище Охріменка у той памятний для нього час, коли він спочатку остовпів од подиву, а потім страдницьки упав на коліна з єдиним словом: «Богиня!». І тут же почув з Її вуст чітке запитання: «А ти хіба раніше бачив богиню, щоб її тут ідентифікувати?»

Спантеличений фантаст уже ціпенів од сяйва, що випромінювали Її очі. Воно вражало такою красивою та розумною силою, наче на нього глянула вдесятеро дивовижніша Аманда Тепінг, ота, що грає в телесеріалі «Зоряна брама». Невимовно ніжне обличчя незнайомки грало і квітло у чарівній кольоровій гармонії. Охріменко забелькотав щось невиразне і нараз відчув, як йому зараз шалено хочеться припасти до її ніг і тертися, муркотіти, лащитися, запевняючи Її у своїй любові та відданості. Ще за мить йому здалося, наче він обертається на слухняного песика, якому вельми хочеться грайливо заскакати довкола Неї і завиляти хвостом – од неймовірно великого щастя вірно служити Їй і тільки Їй.

Але божественній гості така його запопадливість не сподобалася:

– Зараз я пригальмую твої емоції, щоб ти міг осмислити бачене,– знову сказала Вона.– Постарайся прийти до тями.

– Хто ти? – насилу спромігся вимовити Охріменко.

– Архетонка, – спокійно відповіла Вона.

– Я що – вгадав назву твого народу чи планети?

– Ні, я тобі підказала.

– Наскільки ж ви, архетонці, вищі від нас? На скільки порядків?

– Рівно настільки, щоб Охріменко міг пізнати щойно пережиті почуття.

– Ви знаєте всі таємниці Всесвіту?

– Ні, далеко не всі. Але хочемо знати якомога більше.

– Ви знаєте долю моєї Землі?

– Знаємо.

– ??

– Знаємо, що не можна тобі казати. Зате віднині ти знаєш, як можуть виглядати старші від вас цивілізації? – ледь усміхнулась архетонка.

Охріменко схлипнув і ствердно кивнув головою.

– Ну, коли так, то прощай… Успіхів тобі на літературній ниві!

І архетонка з мудрою посмішкою розчинилася у повітрі. А наш фантаст іще довго стояв на балконі – безмовний та непорушний, зі спрямованим у далину поглядом.

 

Олекса Палійчук.