Схожа на зморшкуватого гриба, стара Нуова доволі приязно дивилася на дивного чужинця – гостя з-за гір, що прилетів на великому сріблястому птахові. Вона ще була здатна шамкотіти своїм беззубим ротом:
     – Ти бачив нашого Кечо?
     – Ще ні..
     – То подивись обов’язково. Нехай Бічікван молодший одведе тебе до нього. Та не забудьте взяти достойних дарів – чогось пахучого або солоденького. Ну, про все те мій онук тобі скаже. І хтозна, може, вам усміхнеться наш Кечо.
     Нуова ще ствердно покивала головою своїм словам, на якусь мить спинилася поглядом на своєму онукові, що з великими зусиллями перекладав її мову, і повела далі:
    – Давно то було, дуже давно. Я тоді була ще малим дівчам і не розумілася на стосунках дорослих. Але ту велику посуху, той страшний голод пам’ятаю добре. Люди мерли, як мухи, бо всі птахи і звірі покинули наші краї, річка настільки обміліла, шо й риба хутко перевелася, навіть ковбаньки повисихали. Ми всім гуртом і поодинці щодня ходили до Кечо і слізно просили його послати нам дощу, та Кечо й разу не посміхнувся; видно, гріхів наших набралося так багато, що він уже не хотів їх простити. Тоді наш ведун звелів прив’язати до найближчого дерева молодого хлопця, а його кров’ю змазав губи самого Кечо. Але минув час – хлопець на дереві помер, і даремно: нічого не змінилося. По тому ведун старанно витер губи Кечо і наказав прив’язати до дерева незайману дівчину та вже її крові дав скуштувати нашому богу. Дівчина хутко сконала, і – знову ні крапельки з неба. Кечо не посміхнувся. Всі – дорослі та малі – голосили, рвали на собі волосся. А ведун злякався, що марно загубив двоє молодих життів і каже: «Наш Кечо вже спорохнявів – більше не має сили.– Йому ж криком кричать: «А карати нас має силу?!» –…Ось що діялося!
     Стара втомлено замовкла. Я підвівся з наміром дати їй відпочити, але вона помахом руки зупинила мене. І справді – через кілька хвилин заговорила знову:
     – Так люди побачили, що Кечо відібрав силу в самого ведуна і більше не хоче його слухати. Одначе треба було щось робити, аби не пропало все плем’я. На вождя не зважали, звернулися до мудрої жінки, яка багатьом людям не раз допомогла доброю порадою. І та, подумавши, розпорядилась добре годувати молоду пару, яку сама ж обрала: «Якщо Кечо знову не всміхнеться, то всіх, здатних іти, нехай вождь поведе на Захід шукати нову землю».– Не минуло й тижня, як обрану пару поселили в заздалегідь зведеному курені біля Кечо. На прощання порадниця щось прошепотіла їм на вухо…
Я вже здогадався, що вона задумала, але з цікавістю слухав далі: дуже хотілося, щоб сповнились її надії.
    – Коли вранці молода пара вийшла зі свого куреня, її привітно зустріло сонце, її любо прийняв цілий світ, і так хороше, так приємно стало обом на душі… А тоді – глядь: о людоньки! Їм усміхнувся сам Кечо!.. Того ж дня пополудні пішов перший дощ, після нього був другий, третій… почалася справжня дощова пора. Всі раділи і славили Кечо, дякували мудрій порадниці, а вона лише скромно сказала: «Кечо любить життя, а не смерть».– Нуова знову покивала собі головою і додала: – Але вже народився той, хто витеше молодого Кечо.
     Теперішня порадниця дбала про своє плем’я.

     Олекса Палійчук.