СУПЕРСЕКРЕТНА ЗБРОЯ | Друк |

    Референт у справах колоній скінчив свій палкий монолог і зараз нервово перебирав пальцями. Всі учасники позачергової сесії Генеральної Асамблеї ООН та запрошені спеціалісти мовчали. А що вони скажуть, коли перед ними один суцільний знак запитання?! Минали хвилини, та ніхто не виявляв бажання виступити. І коли ця мовчанка стала нестерпною, підвівся Генеральний секретар ООН й оголосив двогодинну перерву.
    Становище справді було надзвичайним. Десять місяців тому в Сонячну систему вторглася якась машинна цивілізація і, не звертаючи уваги на присутність землян, взялася діловито господарювати на її планетах. Гостям не заважали ні марсіанський холод, ні венеріанська спека. Але якщо на Венері земляни ще не мали поселень, то зовсім інакше було з Марсом, де  число колоністів уже перевищило мільйон.
Більшість учених на Землі спочатку думали, що то прибули тільки роботи-розвідники з далекої біологічної цивілізації, і висловлювалися за те, що рано чи пізно з чужинцями пощастить порозумітися, принаймні знайти якийсь компроміс, але минали місяці – прибуль ці вже зацікавилися астероїдним поясом, а біологічні істоти все не появлялися. Правда, гості поки що не чіпали самої Землі та її природного супутника, але цей факт не міг заспокоїти людство. Хтозна, може, для такої експансії вони ще не почуваються на достатній силі, тому лише крок за кроком беруть Землю в оточення. Та коли за їхніми передовими загонами прибудуть більші сили, оснащені потужнішими стаціонарними установками, ситуація круто зміниться. Тоді Венера і Марс можуть стати їм зручними плацдармами для нападу на Землю.
    Найбільше сушили собі голови ті, на кому лежала безпосередня відповідальність за долю рідної планети. З одного боку, вони не хотіли ускладнень, з другого, боялися згаяти час. А боятися було чого: безцеремонна активність гостей зростала на очах.. Із фантастичним для землян розмахом вони розробляли корисні родовища, прокладали комунікації, зводили споруди. І хоч земні служби, регулярно перехоплюючи радіосигнали прибульців, нарешті опанували їхню доволі просту мову, нічого, крім виробничих команд, не почули. На елементарні запитання техноїди відповідали скупими загальними фразами або відмовчувалися. Поспостерігати за ними зблизька так само не щастило: їхні бази і зони робіт були всебічно заблоковані.

    Коли представники всіх держав-членів ООН знову всідалися на місця, серед них уже прокотилось певне пожвавлення. Першим попросив слова представник Китаю:
    – У назрілій ситуації єдине, що нам лишається, – це зміцнити оборону Землі і посилити власну спроможність конкурувати з чужинцями за її межами.. Скажімо, перекинути нові контингенти людей і техніку, а коли цього буде замало, просто займати там якомога більше території.
    – Марна справа,– заперечив йому фрацуз.– У конкуренції успіх нам не світить. Як ми сьогодні чули, на Марсі вони розгорнули далеко потужнішу техніку, ніж мають наші колоністи, хоч прибули туди порівняно недавно. Коли ж ми тільки позначимо території, чужинці просто не звернуть на те уваги. …І що тоді? Будете по них стріляти?
     – Дозвольте,– сказав у свій мікрофон німець.– Дуже нелегко мені висловлювати цю думку, але вона, ймовірно, вже промайнула тут у багатьох головах. Оскільки зараз ми розглядаємо не просто гарячу ситуацію, а, можливо, питання життя і смерті нашої цивілізації, то мусимо обміркувати ще й такий варіант захисту, як превентивний удар.– Німе ць зробив коротку паузу, оглянув присутніх і повів далі: – Як вам уже відомо, на Венері і Марсі гості особливо активні. І це наводить на думку, що їх найбільше цікавлять якраз планети з високою густиною і залізистим ядром, тобто такі, як наша Земля. Ця прикмета не може не насторожувати. Проте Всесвіт великий, і потрібних для гостей планет у ньому не бракує, тим більше, гостей майже не зупиняють умови середовища, гравітації і т. д. Тож, коли вони зазнáють втрат у межах Сонячної системи, думаю, повторно не захочуть ризикувати – перекинуться в інший куток галактики. Історія свідчить: агресор не хутко завойовував землі, де йому чинили опір, і назовсім полишав у спокої ті, де йому давали нищівну відсіч.
    Німця підтримав англієць:
    – Для нас ця ситуація, наче гордіїв вузол. То, може, справді нам треба вчинити, як Олександр Македонський, – рішуче розрубати мечем.
Але італієць зауважив:
    – Не забувайте, як помстилася доля цьому вельми успішному полководцеві: він рано пішов з життя.
Всі одразу принишкли. Так, мабуть, чимало з них думали про попереджувальний удар, але кожен потерпав за його наслідки. Та ось фатальні слова, нарешті, сказано, і вони всією страшною вагою впали на чутливі терези людського розуму та совісті. Тепер члени Асамблеї захотіли почути думку начальника Генштабу оборони Землі, штабу, який було створено одразу після прибуття чужинців.
    – Конкретно ми нічого не знаємо про військовий потенціал прибульців. Можемо тільки здогадуватись, беручи до уваги їхні потужні засоби виробництва. Якщо колись наука і техніка розвивалися дуже повільно, і кочівники своєю монолітною ордою могли перемагати розвинутіші суспільства землеробів, то сьогодні різниця навіть у кілька років може вплинути на хід війни. Розглядаючи під цим кутом наш випадок, можна припустити, що ми відстаємо від противника приблизно на століття.
    До нього тут же виникли запитання:
    – Коли стали відомі ці показники?
    – Відразу по кількох тижнях від появи чужинців.
    – І яких було вжито заходів?
    – Ми негайно почали укріплювати наявні та будувати нові підземні й підводні військові об’єкти в різних частинах світу. Привели в бойову готовність військові супутники, озброїли орбітальні станції.
    – Дозвольте ще запитання: наскільки уразливі для наших вогневих і невогневих засобів самі прибульці? І що зроблено для того, аби це вивідати?
    – Висока організованість їхніх трудових процесів, а також складна система взаємострахування не дозволили нам непомітно взяти «язика», а на відвертий напад ми поки що не маємо дозволу від ООН. Є аж надто скупі дані, отримані за допомогою різноманітних засобів дистанційного стеження.
    – І все-таки треба було щось придумати. Воюють не лише силою, а й хитрістю,– кинув литовець.
    – Хитрістю?.. Але ж ми ще не воюємо,– втрутився індус.– І всі ті слова типу «противник», «агресор», «удар», «язик» наразі недоречні. Сьогодні ми не маємо жодних причин підводити гостей під визначення агресора. А якщо вони всього-на-всього заселяють вільні, на їхню думку, території, що, можливо, за невідомими нам законами Всесвіту про межі сусідства так і є? Адже на наші запитання про мету їхнього прибуття чуємо одну відповідь: “працювати”…
    – Слова пана Анірудхи достойні землянина,– вперше заговорив сьогодні Президент С ША,– але чи можемо ми, уповноважені людством відповідальні посадовці, орієнтуватися лише на цю слабку надію? Нехай то лише рóботи, “невинні машини“, але вони надзвичайно умілі, цілеспрямовані. І ми досі не знаємо, чию волю вони виконують. Зрозуміло одне: та воля ще сильніша, ще могутніша, бо виходить від їхніх господарів. Наш святий обов’язок: або розгадати її природу і мету, або зупинити чужинців усіма доступними нам засобами. Одне слово, я рекомендую ефективну наступальну розвідку.
    – Оце так!.. – зітхнув хтсь із першого ряду,– Якщо вони можуть нас колоти одними своїми пальцями, то кепські наші справи. Колись на моїй землі царем природи був червоний індіанець, та з прибуттям білої людини його царювання скінчилося. Тепер, очевидно, настав наш час поступитися. Було б наївно думати, що ми, пізніші покоління землян, виняток.
    – Що за пацифізм?! – майже вигукнув українець.– І ви погодитеся жити в резервації?.. А то ще хтозна, чи й таку можливість вам нададуть космічні завойовники. Тепер вони вже будують в атмосфері Венери ті самі довгострокові планетарні станції, можливість яких ще 2011 року обгрунтувала учениця київського ліцею Інна Орел, проте наші вчені до останнього дня мляво міркували, чи варто обживати безводну Венеру з її жахливою температурою і сірчано-кислотними дощами…
На тому засідання Генеральної Асамблеї ООН скінчилося. Його резолюція відрізнялася од попередньої лише тим, що зобов’язала спецслужби Землі роздобути більше інформації про слабкі місця прибульців.
Та людство тим не задовільнилося. Тривожні чутки одна за одною розліталися по планеті, розбурхуючи дедалі сильніші пристрасті. ЗМІ буквально розділилися на два табори: перші гаряче закликали до пильності та збройного опору, другі, навпаки, радили не втрачати терпіння і чекати рішень ООН.

   Начальник Генштабу оборони Землі повернувся додому. Після вечері він спробував розслабитися на софі, але тривожні думки заважали спочинку. Тут і дружина Крістін, вибачливо посміхаючись, повідомила:
    – Віллі, з тобою дуже хоче поговорити Кетрін, але трохи соромиться.
    – І що вона хоче мені сказати?
    – Вона наполягає, що мусить сказати тобі сама.
    – Гаразд. Клич її.
    Донька увійшла справді дещо невпевнено.
    – Ну-ну, сміливіше! Ти ж не іспит прийшла складати.
    – Схоже на іспит… – і, наче побоюючись, що їй не дадуть усе викласти, поспіхом заговорила:
    – ЗМІ повідомляють про глухий кут, в який потрапила ООН, і, дорікаючи їй, згадували ім’я начальника Генштабу оборони Землі. А тим часом є непоганий варіант… лише не треба наперед сміятися.
    – Зовсім не маю наміру сміятися,– раптом серйозно сказав батько.– Ну-ну, я слухаю.
    – На Венері можна провести експеримент, скориставшись тим, що знаємо мову цих андроїдів, а саме: почати інтенсивно посилати їм виробничі розпорядження цілком протилежного змісту. Ще цікавіше буде, коли перехопимо і розшифруємо команди, які отримують їхні розпорядники (можливо, кіборги) на місцях. Так можна успішно плутати їхні дії, сіяти серед них безлад, навіть просто глушити їм ефір. Всі алгоритми, на яких побудована їхня та чи та програма заглючать від постійних збоїв, і це видасть роботам та їхнім господарям логічний висновок про недоцільність подальшої там роботи. Може, то якраз і є один із передбачених у їхній програмі сигналів, що вказують про заселення даної території іншим розумом, який не хоче такого сусідства… Треба спробувати.
     – Цікава думка. І яким чином ти до неї прийшла?
     – Я пригадала українську народну казку, в якій кмітлива донька допомагає батькові захиститися від панських хитрощів.
     – І вирішила повторити її вчинок… Молодець. Похвально. Відчувається, що у мене дружина українського походження. Охоче прочитаю ту казку, як трохи звільнюся.  
     – Тільки не треба нікому казати, що ця ідея вийшла від п’ятнадцятирічної дівчини.
     – Авжеж, авжеж… Я дуже тішуся, що маю таку тямущу і турботливу доньку,– на тому начальник Генштабу оборони Землі розчулено пригорнув її до грудей.

     Минув ще місяць для землян, але цього разу він видався не таким, як попередні. Бо наче нічого особливого не трапилося: ніхто не стріляв, нікого не бомбардували, – а зміни відбулися незвичайні. Вся та машинна орда прибульців, що дрейфувала над венеріанськими хмарами, стала невідомо куди зникати. Чому це відбувається, добре знав Генштаб оборони Землі. Заохочений успіхом на Венері, він тут же повторив операцію Марсі, і – там почалося те саме: оперативний демонтаж, затим поспішний відліт за межі Сонячної системи. Земля торжествувала: то була перемога. Але яким чином?.. Усі засоби масової інформації висували різноманітні здогадки. Переважала підозра на суперсекретну зброю Пентагону. Лише для  сім’ї екс-начальника Генштабу оборони Землі не існувало таємниць, і там довго раділи та цілувалися. Її глава, певна річ, уже кілька разів прочитав українську народну казку про дуже кмітливу селянську дівчину… А що? Казка – то наша мудрість і мрія. Любімо її, шануймо!

     Олекса Палійчук.