ТАЄМНИЦЯ ДВООКИХ | Друк |  e-mail

    Сьогодні в актовій залі звичайної київської школи сиділи переважно старшокласники. Вони уважно слухали непростого гостя – професора Миколу Грабовського, який так захопливо малював майбутнє України в загальній картині Всесвіту. Не дивно: сама лекція мала назву: «Україна і Всесвіт».
    – На Місяці ми влаштуємо свої промислові бази і транзитні станції, на Марсі – цілі  колонії, але головною нашою метою (правда, дуже віддаленою) стане Венера. Та подальша перспектива невтішна й для неї.
    – Чому?
    – Коли наше рідне світило вичерпає свій водень, то розшириться у 100, за іншими оцінками у 170 разів. Його світність зросте більш ніж у 2000 разів, хоч температура поверхні знизиться до 2830°C. Так наше Сонце стане Червоним гігантом – поглине Меркурія, Венеру і досягне орбіти Землі. Всі океани, моря та ріки википлять. Планета обернеться на розпечену пустиню, її атмосферу змете сонячний вітер.
Із зали почулися вигуки:
    –  А коли це трапиться?
    – Приблизно через 3 мільярди років,– з помітним смутком на обличчі відповів  професор. І тут же додав: – Якщо через 2 мільярди років з нашою галактикою не зіткнеться Туманність Андромеди або їх обох не засмокче суперкластер Великий аттрактор – гравітаційний об’єкт з масою в десятки тисяч галактик.
    – А що буде з людством?
    – Цього ніхто не знає. Скажу тільки: в нашій галактиці є багато молодших зірок і схожих за умовами планет. Це вселяє надію.
    –  А Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун так і залишаться незайманими?
    –  Ні, не залишаться. То наші багатющі енергетичні та матеріальні резерви…
    Після Миколи Грабовського виступив його багаторічний опонент професор Роман Шульга. Та цього разу він менше заперечував своєму колезі, а більше саркастично бурчав на адресу далеких на відстані і в часі своїх колег:
    – Коли ми досі повторюємо сміхотворні гіпотези, звідки взялися на Землі пісок та вода, звинувачуємо бідолашних корів у глобальному потеплінні, коли страх як боїмося озонових дір, але не перестаємо самі їх робити, то легко забуваємо про куди ближчу загрозу. На нашу планету вже сьогодні може гепнути з космосу велика каменюка і відправити нас усіх слідом за динозаврами…
Його великі холеричні очі наче вистрибували з блідого обличчя, настирно присікувалися до кожного, змушуючи того або підтакнути, або зніяковіти й сховатися... Його чорне, посмужене сивиною, волосся спадало майже до пліч, а руки часто тяглися до склянки з водою.
    По тому слово знову взяв професор Грабовський. Кількома жартами на предмет «каменюки» він поспішив заспокоїти учнів і заходився описувати різноманітні способи знешкодження небесного руйнівника.
Тим часом група дорослих гостей поповнилася двома чоловіками –  гладколицим суб’єктом у куртці невиразного кольору та сухорлявим паном у чорному костюмі й вузеньких окулярах. Між ними відразу зав’язалась нечутна розмова. Гладколиций телепатував панові у чорному:
    – Упоратися з обома ними буде нелегко.
     Почни з першого. За прогнозами наших футурологів, саме він очолить Науково-експертну раду в аеро-космічній галузі.
    Той, не гаючись, зосередив зір на чолі професора Грабовського і заходився пробивати шлюз до передньої частини його мозку. Будь на його місці нападник із земним складом мислення, то спочатку зловтішно посміхнувся б: «Ага, чорта лисого, а не Марса і Венери, ти діждешся». Але непроханий гість мав чіткий наказ і виконував його за всіма відомими йому військовими правилами. Серйозно і старанно, без будь-яких емоційних коментарів.
    Якраз тоді учень десятого класу Олежко, що теж слухав промовця, трохи відхилився… і несподівано потрапив під сильний сенсорний удар, водночас відчув неабияку агресію в залі. Хлопець миттєво повернув голову у попереднє положення і навіть поставив заслін. Олежко був учасником недавнього конкурсу для підлітків «Битва екстрасенсів», тому ця пригода його ще й зацікавила. Змінивши місце, він короткими сенсорними рухами почав просуватися паралельно небезпечному променю до його вихідної точки. Цим Олежко нагадував солдата, що короткими перебіжками рухається до цілі, намагаючись не потрапити під ворожий обстріл.
    Так він і заторкнув енергетичне поле чоловіка з гладким, наче лакованим обличчям. І то було все… Бо раптом учня пройняв такий великий страх, наче він побачив перед собою холодного вбивцю. Безжального ворога його самого, його родини, країни і навіть усіх людей на Землі.
    Цей невимовний страх смерті мало не кинув хлопця в колапс. Грізна, зовсім чужа сила плутала йому думки, майже стирала межу між психічним і фізичним болем… І наш вивідник не витримав: подумки чкурнув од цього страшного чоловіка; по тому, трохи оговтавшись, покинув залу.
    Невдовзі завершилась і зустріч з ученими. Шкільна актова зала хутко спорожніла, та лихий гість був задоволений: він знайшов стежку до «клієнта», продовжить роботу наступного разу.  

    Олежко був уже вдома, за щось там намагався братись, та пам’ять постійно нагадувала йому про пережите страхітливе відчуття. І хоч він посів лише друге місце у «Битві екстрасенсів», але своїм враженням цілком довіряв, отож було чого непокоїтися. Звісно, він не знав, що на Місяці та Марсі вже стоять передові пости зловісної Великої Оази Всесвіту, які ласо позирають на його рідну Землю і вже почали дії для її захоплення. Населення цієї планети завойовникам непотрібне, ба воно шкідливо зайве. І найрозумніше було спочатку деградувати його наукову еліту, аби та не шукала причини виродження свого населення, коли воно почне масово вимирати від активованого гена смерті.
    Цивілізація Великої Оази Всесвіту була старша від земної, тож мала всі засоби для силового захоплення Землі, та вона обрала саме цей непомітний спосіб для розселення свого виду. Про її дії не мали знати ні конкуренти, ні галактичні сусіди.
    І хоч Олежко не мав такої інформації, проте запанікував не на жарт. Просто не знав, що робити. Звернутись до міліції?.. А які докази? …Лише висміють, як ідіота, скажуть, начитався жахастиків чи надивився таких же фільмів. Навіть заяву можуть не прийняти. До СБУ?.. Есбісти можуть і не сміятися, але все одно не сприймуть його всерйоз, навіть зв’яжуться з батьками і порадять записати сина на консультацію до психіатра… Що ж робити?
    Його неспокій відразу помітила мати, але своїм запитанням нічого не досягла. Хлопець уже давно мав особисті секрети і навчився їх берегти. На такі випадки в нього було кілька банальних відповідей, що фактично нічого не означали конкретно.
    Лише наприкінці безсонної ночі Олежко знайшов, як йому здалося, правильне рішення. Треба порадитися з Таліною. Ця розумна і вродлива дівчина сподобалась йому ще тоді, під час конкурсу екстрасенсів. Може, через те й поступився їй першістю, бо надто часто думав про неї, а не про конкурсне завдання. Після того він зрідка телефонував Таліні, слав їй есемески і навіть кинув їй на електронну пошту вельми елегійного вірша. От лише «аською» чи «скайпом» не бавився: уникав прямого діалогу і своєї непідготовленої участі в ньому. Щоб не заїкатися від хвилювання, Олежко заздалегідь готував собі таку «невинну» шпаргалку. Зрозуміло: хлопець ніяковів, бо закохався.
    Олежко не міг чекати жодного дня, а тут, як на лихо, випав надзвичайно важливий день для Таліни: сьогодні в неї репетиція перед чемпіонатом України зі спортивного танцю, де вона виступатиме у латино-американській програмі. Сам Олежко зрідка дивився такі танці, правда, лише з екрана власного телевізора. Тепер же мусить спостерігати, як сміливо та вміло той Лаврик вертить його пасією, обіймає її стан, а сама дівчина так грайливо, так заклично посміхається до свого партнера!.. Кожного разу, коли хлопець думав про те, в його голові виникала серйозна підозра, чи, бува, не завівся у них роман.
    За годину Олежко дістався Національного університету фізкультури і спорту. Тут репетиція танцюристів категорії Юніор II була вже у розпалі. Хлопець знайшов очима Таліну і відразу замилувався її гнучким граційним тілом. Не відчував навіть антипатії до її такого ж вправного партнера. Хіба що оту «білу заздрість»… Олежко уявив себе на місці Лаврика і – внутрішньо аж затрепетав. Ось він мчить і мчить разом з Таліною в іскрометному джайві… А ось величаво і пружно, наче в урочистому марші, карбує крок у пасадоблі… І ця мужня роль уявного образу справді додає хлопцеві рішучості та відваги.
Після репетиції Олежко побачив, що Лаврик не проводжає свою партнерку, і це його вельми втішило. Так само з приємністю відзначив про себе: куди й ділась його нерішучість! От лише своєю несподіваною появою неабияк здивував Таліну. Коли ж про все розповів дівчині, додав:
    – Мене  в і н, здається, не вловив. Дивився тільки на професора Грабовського.
    – Ага, потрібен був саме Грабовський! – вигукнула Таліна.– Щось той причепа від нього хотів... Може, таким чином намагався вивідати цінну інформацію, якщо той учений працює над секретним проектом?.. Це, Олежку, дуже цікаво. Бери мене з собою.
    – Май на увазі, це дуже небезпечно.
    – Нічо…
    Хлопцеві одлягло від серця: тепер він не сам. Та все-таки більше для годиться спитав:
     – Бери?.. Куди?
     – Насамперед у  пошуки. Треба дізнатися, де знову з’явиться цей типус. Може, він іще не втратив цікавості до Грабовського. Якщо так, то маємо довідатися,  де наш професор вийде на публіку наступного разу.

    Таки молодець Таліна. Вона хутко знайшла через Інтернет, де працює професор Грабовський, зателефонувала на його кафедру і таким чином дістала графік лекцій ученого на цілий місяць.
Наступну лекцію Грабовський читатиме в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Знову ж таки на тему «Україна і Всесвіт».
    – Це неосяжно велика пізнавальна тема,– зауважила Таліна.– Вона легко ділиться на підтеми, які можна розширювати, спеціалізувати і читати роками.
    – Тема ще й патріотична,– додав Олежко.
    В університеті вони заздалегідь обрали собі місця, що забезпечували огляд всього амфітеатру.
    – Дивися, він уже тут,– Олежко непомітним для сторонніх очей рухом вказав дівчині на невисокого чоловіка. Той навіть не змінив своєї куртки.– Ого! Поруч знову тип у чорному костюмі!
    – А ти нічого про нього не казав.
    – Думав, просто випадковий сусід.
    – Тепер уже не випадковий.
    Олежко кивнув головою.
    Тільки-но професор став за кафедру, як незнайомець у куртці відразу поворухнувся і звів голову, а за хвилину він уже «пас» очима шанованого вченого без найменшої паузи.
    – Нахаба!.. Та він же брутально нишпорить у мозку професора! – стиснула Олежкові пальці дівчина.– Цьому треба якось перешкодити… Давай втрутимося в мозок його самого.
    – Гаразд. Лише одиночним ударом, і – після нього драла назад.– Тепер уже сам Олежко взяв Таліну за руку.– На мій потиск… раз!
    Після першої ж їхньої спроби «нахаба» невдоволено крутнув головою, наче почув якийсь вельми дражливий звук.
    – У нас виходить! – радісно шепнула дівчина.
    – Замри!.. Не видаваймо себе. Негайно – заслін!
    Так вони ще разів п’ять з різними інтервалами плутали наміри агресивного незнайомця. І це тривало доти, доки той не полишив зали.
    Вже на зворотному шляху Олежко спитав:
    – Як ти вважаєш – він помітив нас?
    – Навряд. У світі є ще перешкоди механічного характеру чи від геопатогенної зони… Але ми не знаємо головного: хто він і чого хоче. Самим нам не впоратися. Вважаю, треба запросити ще третього і четвертого.
    – Кого це? – не відразу второпав Олежко.
    – Наших недавніх суперників у конкурсі «Битва екстрасенсів».
    – О-о... Це буде вже справжня команда. І назвемо її ми…
    Таліна задоволено посміхнулася:
    – А це будемо вирішувати всі разом.
    Антін і Дарина залюбки пристали до проекту. Тепер це була дружна четвірка готових до активної оборони молодих людей. І невдовзі їй трапилась нагода перевірити себе в дії.

    З лекцією «Україна і світ» професор Грабовський виступатиме в Києво-Могилянській академії. І цього разу йому знову опонуватиме професор Шульга. Та для успішних дій завжди потрібна розумна тактика, що забезпечувала б ефективну розвідку і захист. А тут, крім вельми скромного досвіду, жодних інструкцій чи порад на подібний випадок не було – ні в бібліотеках, ні в Інтернеті. Отож мусили розраховувати лише на власні сили та винахідливість.
    Спочатку дали собі та своїм противникам конспіративні клички. Себе лише пронумерували, нахабного телепата назвали Активістом, його сухорлявого супутника – Учасником. Це були звичайні в шкільному чи студентському обігу слова, що не могли викликати підозр.
    Могилянка зустріла четвірку бадьорим студентським гомоном. В актовій залі на сценічному екрані час від часу виникали закличні слова місцевого поета:

        Учись, юначе, в місті та селі,
        навчайся правди, а не страху.
        Не рви коріння з рідної землі,
        та кроною живи без даху.

    Як і передбачав план, юні оборонці зайняли позиції по периметру зали. Координував дії вже битий Олежко. А шкідлива парочка гостей цього разу сіла ближче до мікрофонів – їй припав до смаку третій ряд. «Хочуть посилити свій телепатичний вплив»,– одразу здогадався Олежко.
    Тільки-но розпочалася лекція і Активіст оперативно взявся за свою справу, як одночасно з усіх боків по ньому вдарила наша четвірка. Спантеличений телепат повторив спробу, і – знову те саме.
    – Жахливі перешкоди: я не можу зосередитись на об’єкті,– повідомив він Учасника.
    – Візьми другого, холерика. Він, за нашими даними, буде радником Президента країни.
    – Гаразд…  Я ще й посилю дію.
    І тут трапилося неймовірне. Посланий телепатичний промінь ще більш посиленим несподівано повернувся назад і боляче різонув його автора.
    Після хвилинної розгубленості Активіст майже благально звернувся до Учасника:
    – Мусимо негайно звідси піти і все обміркувати.
    Той погодився.

    Чужинці не ховалися. За житло вони обрали собі не якийсь закапелок у комунікаційних тунелях під містом і не закинуті підземні споруди воєнних часів. То була звичайна двокімнатна квартира на Русанівській Набережній з видом на Гідропарк і Лавру. Далекі гості винайняли її за цілком пристойну ціну в гривнях, які отримали від скупника золота за порівняно невеликий самородок.
    Втомлений від марних зусиль, Ялонг повернувся до свого тимчасового притулку. Він із полегшенням скинув куртку й сорочку, кількома рухами помасажував передпліччя. По тому стягнув маску з перукою і глянув у дзеркало. Оголений череп і третє око у міжбрів’ї повернули йому природний вигляд. Ялонг ліг на диван і розслабився. Його брунатне обличчя поволі набувало лимонного кольору.
    Та спочинок тривав недовго. За якихось півгодини він знову занепокоївся: чому зривається операція? Що йому заважає підпорядкувати волю чи поруйнувати інтелект у представників цієї малорозвиненої двоокої раси?.. Невдача обіцяє великі неприємності. За це, як правило, понижують у ранзі та обмежують доступ до матеріального забезпечення. А він уже встиг завести сім’ю… Ялонг стрепенувся і сів: треба обов’язково знайти причину. Бо це вже не випадок, не збіг обставин. Так, він мусить перемогти, мусить почати завоювання цієї досить принадної планети. Того вимагають закони й інтереси Великої Оази, зрештою, його власний престиж і добробут… У пам’яті спливають шеренги натренованих штурмовиків і суворе обличчя Верховного ідеолога, його твердий наказ: «Ви мусите!.. На кожен такий десант затрачено багато сил і матеріалів. Не підведіть».
     Ялонг ніколи не задумувався, що означає ця глобальна експансія з огляду на гуманістичну мораль. Його змалечку вчили: наш вид, аби вижити, мусить перемагати в конкуренції за місце у Всесвіті. І якщо доступні планети не завоювати, їх неодмінно захоплять членистоногі – теж високорозвинені, але дуже бридкі істоти.
    Планету Земля Велика Оаза відкрила перша, тож, безперечно, це її здобич, її життєвий простір. Як вирахували дослідники еволюційного розвитку цивілізацій, у поточному тисячолітті земляни зроблять великий технологічний стрибок і стануть нездоланними. Тому необхідно поспішати. Відповідальність за перемогу насамперед лежить на ньому, телепатові найвищої категорії, бо супутник Оломорт, його координатор і довірена особа Штабу, не має такого потужного дару. Зате він належить до панівної раси Великої Оази, яка ось уже кілька тисячоліть нещадно асимілює інші народи і постійно розставляє своїх представників на керівні та контрольні посади по всій імперії. Тож великою мірою Ялонгова доля залежить від того, як одзвітує у верхах Оломорт…
    Він увімкнув земний комп’ютер, а тоді – це інформативне поле, що зветься тут «всесвітньою павутиною» або Інтернетом. Незважаючи на свою доволі простеньку будову, ця «павутина» широко інформувала про планету і її населення. Ялонг добре пам’ятав блискавичний удар від «другого», тому сам узявся шукати відомості про телепатію в землян. І згодом переконався: земна інформація анітрохи не суперечила даним їхньої розвідки. Вчені Землі були категоричні: «На сьогодні нема жодного науково підтвердженого доказу існування телепатії», «Оскільки матеріальних носіїв подібного роду взаємодій не існує, т.зв. телепатія не є об’єктом дослідження офіційної науки»…
    Зрозуміло, у землян вона перебуває ще на зародковій стадії, а от із «третім оком» вони переживають справжнє сум’яття. То, бачте, воно атрофувалося внаслідок якогось природного збою, то ще достатньо не розвинулось. То перемістилося з потилиці в глиб мозку, то було там одвіку і лише згодом спроектувалось у міжбрів’я. Одні лише їхні плазуни сьогодні відчувають повний комфорт із таким органом... Так, двоокі земляни – менш вдалий експеримент природи. Вони лише викликають прикрість своєю потворною схожістю з ними, триокими. А відтак – повинні звільнити життєвий простір для досконаліших організмів. Такий суворий закон боротьби за виживання виду.
     Та ось повернувся Оломорт. Він поспіхом роздягнувся й одразу розвів руками:
     – Інших перешкод я не знайшов – ні технічних, ні природних. Отак.
     – Я ж казав: мене відбив дуже сильний телепат.
     –  Гм, «казав»... Ні наші спеціалісти, ні самі двоокі таких силачів тут не знаходять.
     – Знаю. Та все-таки логіка і мої власні відчуття засвідчують протилежне.
     – Але що ми доповімо в Штаб?.. Якби то був лише один професор-холерик, можна було б запропонувати фізичне усунення.
     – Ми вже знаємо: він не один. У школі хтось до мене наближався. В першому університеті мені вже завадили, а там якраз не було того «опонента». В другому – мене просто вдарили.
     Перекласти вину на попередню – розвідувальну – експедицію, мовляв, помилилася?.. Та висловить їм недовіру. Тоді сюди закинуть уже цілу групу з кількома телепатами, і хтозна, чим для них обох усе скінчиться. Ризиковано. Змінити місце активації? Не можна: воно визначене наказом. Саме тут помічено масове залучення молоді до космологічної тематики, що в майбутньому  викличе потужний сплеск науково-технічної думки.
    – Мусимо зіткнутися з «ними» ще раз,– нарешті вирішив Оломорт.– Це буде наш генеральний бій… Вибач, друже, але так треба. Поразка невигідна кожному з нас. Тим більше, цього разу ти зустрінеш випробування попередженим, отже, підготовленим.
     Ялонг покірно схилив голову: поразка найбільш невигідна саме йому.

     Коли четверо молодих людей, хай і незнайомих, наполягають на терміновій зустрічі, який викладач їм відмовить?! Тож професор Шульга без усіляких зволікань прийняв нашу четвірку у своєму робочому кабінеті.
     – Ага, пізнаю, пізнаю,– привітно посміхнувся вчений.– Усі ви брали участь в конкурсі «Битва екстрасенсів». Зізнаюся, мене завжди вабила ця телепрограма.
     – І ви ніколи не експериментували самі? – спитав Олежко.
     – Знаєте, якось не доводилося.
     – А ви пригадайте,– чисто по-дівочому всміхнулася Таліна.
     – Та ні… хіба що траплялось успішно втихомирювати сердитих людей. Але я вважав, що на них позитивно впливає переконлива логіка моїх умовлянь.
     – А ми знаємо, пане професоре,– вела далі Таліна,– що буквально вчора ви у Києво-Могилянській академії відбили зухвале телепатичне проникнення у свій мозок.
Не більше миті професор пригадував, а тоді розсміявся:
     – Та я просто відмахнувся від якоїсь полуди, що, наче велика муха, намагалася влетіти у мою голову. Думав, це ознака перевтоми чи якогось захворювання.
    – То була спроба похазяйнувати у вашій голові, пане професоре. А ми всі четверо стали свідками вашої блискучої перемоги.– І Таліна з такою самою милою посмішкою описала вченому всю загадкову проблему.
     – Ви володієте великою силою, про яку самі не здогадувалися,– ствердив Антон.
     – Але тепер уже знаєте,– додала Дарина.– Тож давайте діяти разом. Адже нападники навряд чи зупиняться: щось їм од вас треба.
    – Охоче у вас підучуся,– весело і водночас серйозно сказав учений.– Приймайте до своєї команди. Обіцяю порозмовляти на цю тему з Грабовським. Обидва ми дружимо ще зі студентських часів. А полемізуємо лише на наукові теми. Навіть коли вудимо рибу.
     – О-о, це буде серйозна команда! – бадьоро підсумувала Таліна.– То, може, так її і назвемо: Серйозна?
     – Згода,– погодилася  решта.

     Національний технічний університет України «КПІ» має багату історію і славиться далеко за межами України. Саме в його найбільшій залі сьогодні зійшлись подискутувати ентузіасти космічних досліджень. Старші й молодші, науковці й аматори сперечалися, висували неймовірні ідеї та інженерні рішення.
    Зібралися тут і всі вже знайомі нам персонажі. Від Серйозної команди першим вийшов за кафедру професор Грабовський, але, як і було домовлено, він після короткого привітання запросив до слова професора Шульгу. Той із властивим йому запалом узявся розповідати про Титан і Тритон – єдині супутники в Сонячній системі, які мають атмосферу. Він не порушував своїх звичних манер: так само холерично тряс головою, рвучко викидав поперед себе руки, часто пив воду. Та коли Ялонг уже вважав, що добре прицілився до його лобної долі, де еволюція вмістила людині свої найвищі шедеври, як раптом великої сили удар відкинув йому голову назад, на мить позбавив свідомості… Приходив до тями важко: крізь припливи запаморочення відчував, як по ньому звідусіль гамселять менші за силою, але хльосткі і влучні удари… Він отримав перепочинок лише тоді, як уся та лавина перекинулась на його супутника – Оломорта...
     За кілька хвилин Ялонг, із натугою тримаючи під руку свого приголомшеного координатора, спішно покинув залу. І вже у своєму тимчасовому помешканні наші «гості» дозволили собі розслабитись. Вони довго мовчали, тільки час від часу ковтали відомі лише їм неземні піґулки. Та ось, нарешті, Оломорт молитовно склав руки і задумливо сказав:
     – Я запропоную Штабу відмінити вторгнення на Землю. А щоб вона не дісталася членистоногим, наша Велика Оаза має оголосити її зоною власних інтересів. Для цього необхідно трохи збільшити кількість патрульних машин і тільки. Може, згодом і таємницю двооких відкриємо. Бо такі привабливі планети трапляються не часто.
     – О-о, це був би ідеальний варіант! – щиро вихопилося в Ялонга. І вже спокійніше він додав: – Якщо земля не належатиме нам, то, тим більше, не має належати «комахам». Не пустити їх сюди – справа нашої честі.  
     – А зараз мусимо негайно звідси забиратися… Генеральний бій ми програли.
    Неподалік Броварів, на лісовій галявині, їх підібрала патрульна «тарілка»… Вони вже були далеко в космосі, коли надійшла відповідь зі Штабу. Виявляється, Оломортова пропозиція там сподобалась – отримала аж три чверті голосів. За мудру ініціативу його призначено радником Секретаря Штабу № 2948 – це службовий ранг, про який він міг лише мріяти. І тепер уже полегшено зітхнув Ялонг: пронесло, а сам він обійдеться і без підвищення.
     Після того генерального бою небезпечні гості більше не з’являлися. Не чули про них у всій інформаційній мережі Землі. Так наша Серйозна команда, сама того не відаючи, врятувала усе двооке людство. Але нічо… про це знають автор і допитливий читач. Хіба не досить?

     Олекса Палійчук.