ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ДОРОГИ ВСЕСВІТУ | Друк |  e-mail

ОБЕРІГ 

            Коли ж обірветься наша дорога,
            проб’є наш останній час –
            будуть речі вперто і довго
            розповідати про нас,
            нагадувати про нас.

                         Анатоль Вертинський

     То був лист, адресований особисто йому, командирові космічного рейсу Н-118. Лист ліричний і бунтівливий, що палко шепотів про жіночу відданість і тужно кричав про вражену людську гідність . Це означало: ще одне дівча зі священним трепетом вступило у свою найпрекраснішу, найбурхливішу пору життя – молодість.
     Томас Кейн якось винувато кліпнув очима і опустив голову. Уже півгодини сидить він тут, у своїй каюті, з острахом намагаючись уявити собі тендітну постать Агави, її невелике, та виразне, обличчя. Що ж йому робити?.. Досі на подібні листи він, певна річ, не відповідав, ба ні жестом, ні поглядом не виказував занепокоєння, але ж Агава не така. Агава надто вразлива, може, навіть слабкіша від інших, то яке ж тоді має право він, старший за віком чоловік і командир корабля, ігнорувати біль дівчини!. 
     Треба щось робити. Треба!.. Правда, в тім, що дівчата менше цікавляться своїми однокласниками, нема нічого дивного: старший для них просто цікавіший. Так було й, очевидно, буде, але тут, на зорельоті, ця ситуація стає однією з головних психологічних проблем. На Землі чи десь в іншому людному місці Агава, безперечно, мала б куди більший вибір, вона легко могла б зустріти собі хлопця хай молодого, зате ще не розкритого,– загадку. І тоді було б усе правильно, природно. Тут же ймовірність чуттєвого потягу до ровесника надто мізерна. Тут, на кораблі, люди народжуються, живуть і вмирають під одним дахом.
     Гей, скільки-то ще питань не враховано! Та й чи можна усе врахувати? А коли і врахують, то що – так одразу й вирішать?! Ні, тут як не повертай, а найбільша морока завжди на місцях. Як ото зараз йому. Кохання... А проте всяк знає: це почуття житиме, допоки живе людство. Тож могли й передбачити, щоб завчасно, гуртом обміркувати. Принаймні йому, командирові, сьогодні було б хоч трохи легше. Але ж ні, мабуть, і в голову ніхто не брав. Така вже на Землі традиція: кожен дає раду своїм почуттям сам. Просто приречений на те.
     А з другого боку, як же інакше? Коли людина сама відчайдушно ховає таємниці власної душі. Дарма, що наодинці зі своїм болем втрачає незрівняно більше. І так воно мусить бути, бо душа – то святиня... І знову в очах Агава, її вистелені стражданням рядки... Ні-ні, він нізащо не допустить такого саморуйнування. Цей гіркий досвід, що зветься розбитим серцем, їй на майбутнє зовсім не потрібен. Дівчина повинна зберегти свої нервові клітини чистими, непошкодженими. Повинна. ...Ви чуєте – там, на Землі?! Думайте! Ви просто всерйоз іще за це не бралися...
     І раптом Кейн рішуче встав. Кого це він тут закликає: думайте! В теперішній ситуації думати належить йому самому – і заходив, заходив по каюті. ...Жаль тільки: його попередник не залишив на цей предмет ніяких висновків. А може, не встиг? Стефан Ковач трагічно загинув біля зорі Кита. Легендарний капітан Ковач. Він теж кохав, як і кохали його. Сидів ось за цим столиком, спав ось на тому ліжку... Там же, за склом, його особисті речі – нині реліквія для всього екіпажу. Кейн підійшов до вітрини і втупив очі в химерно завиту квітку: жаль, капітане, не вберіг тебе твій оберіг... Він уже збирався одвести погляд, як раптом здригнувся: скільки разів дивився на цю річ, а лише зараз помітив, що вона фігурально зображує старий як світ знак: пробите стрілою серце. І відразу в уяві постало обличчя Людмили – їхнього головного лікаря. Вона найчастіше тут буває – підходить до вітрини і дивиться, дивиться... Кейн захвилювався, очі його заблищали, та ось ніби щось пригадав: поспіхом підійшов до дверей і наглухо їх замкнув. По тому знову повернувся до вітрини – одчинив вічко. «Прости, капітане, але йдеться не лише про вас обох...» – і легенько торкнувся оберега. Там, усередині, має бути якийсь напис чи символ. І якщо це справді так, якщо дарувала  в о н а – командир уже не сам сушитиме голову. В Людмили досвід, і їх двоє – то вже сила!..
     Але капітанів оберіг був не просто річчю. Над ним уже витала сила його господаря. Здатна пробивати стіну небуття, знаходити чиєсь серце і змушувати його співати... стискуватися й кричати на всіх відомих йому регістрах.
І та сила раптом штормовою хвилею встала перед Томасом Кейном, перед тим, хто ще не віддав природі найбільшої данини – свого життя. «Не смій! Чуєш? Це найміцніша нитка, що з’єднує мене з твоїм світом. Це єдина стежка в мою прекрасну і священну таїну. Це камінь радості і туги, до якого тепер ходить лише  в о н а...»
     Томас Кейн, мов ошпарений, відсмикнув руку. Губи його зламались, а все обличчя вкрилось великими червоними плямами. Нахилившись, він обережно зачинив вітрину, якось безпорадно роззирнувся і – хутко пішов геть.
 
СУМЛІННИЙ  РАХІВНИК

     Іван посадовив корабля і вимкнув двигуни малої тяги. Через годину-другу можна буде виходити: там буяє і квітне життям зовсім юна планета. Але Іван непорушно сидів із напівзаплющеними очима. Глуха тривога настирно гнітила йому свідомість і псувала всю радість од зустрічі з незнайомим світом. Невже він опромінився? Невже вплинуло те короткочасне перебування поблизу реактора?.. Іван уже другий день почувався кволим, часто терпів од приступів нудоти, головного болю... А може, він просто нездужає? Бо добре пам’ятав: дозиметр не показував небезпеки, та й радіопротектори мали б запобігти... Але годі! Навіщо терзати себе страхом, коли можна перевірити?! Спокійно, спокійно! – зараз візьмемо проби крові, й інформацію опрацює сам «Енцефал» – всекорабельний комп’ютер.
     – Гостра променева хвороба тяжкого ступеня...– безбарвно зазвучав металевий голос, водночас на терміналі виникли рядки зловісних цифр.
     Серце в Івана упало: «Ну от, догрався!..– та відразу ж стрепенулось: – Не може бути! Треба перевірити ще раз!» – І він уже навмисне не покидав корабля: боявся, щоб на організм, а отже, й на картину аналізів не вплинуло маловідоме середовище планети.
     Наступного дня Іван знов увійшов до діагностичної камери. Тамуючи хвилювання, забрався у пружне плетиво датчиків – натис на кнопку «повний аналіз»... Прокляття! Результати навіть гірші, ніж були вчора!
     Ще гіршими вони виявились через п’ять, вісім днів. І, хоч Іван почувався в цілому задовільно, тим анітрохи не втішався. Знав: у початковій фазі хвороба перебігає приховано, далі – неминуче наступить розв’язка. І тут,   у нестаціонарних умовах, ніякого чуда трапитись не може. Не може!..
     Іван уже плюнув на всі застереження – вільно гуляв поблизу корабля, навіть записав у його фонд пам’яті найважливіші дані про планету. Хай собі будуть... Аби день до вечора, аби чимось зайнятися. Він зовсім занедбав лікування, тільки час од часу вдавався до опію і після того надовго поринав у безтурботне забуття. Забуття і смерть. Смерть і забуття – яка коротка між ними кладка!
     А одного разу він прокинувся і серйозним, дуже тверезим поглядом обвів стелю, стіни і все, що було довкола, що слугувало йому не один рік.
     – Прощавай, рідна хато! – сказав уголос.– Тоді взяв до рук Чарівну Шкатулку – мов по гармонії, пробіг по ній пальцями... прислухався. І вмить сховались у стіні двері, і до кімнати грімко ввійшов Ілля Муромець, за ним – Сірий Вовк, Горбоконик, хутко вбігла Мурашка, приповз Рак-неборак.
     – Слухайте, мої вірні слуги! – врочисто і розчулено мовив Іван.– Час нам прощатися. Покидає вас Іван Селянський Син. Уже навіки покидає. Ну, як же ви будете віднині без мене, га?.. Ех жаль, і сплакнути не можете. Авжеж, не заридаєте, не заголосите!..– На очі Іванові набігли сльози.– А були б ви розумніші... Ні-ні, мали б ви серце – легше господареві помиралося б.– І раптом схопився на ноги: – Та я буду нелюдом, останнім негідником, коли не відпущу вас на волю! Так споконвіку робили на Землі: одв’язували коня, собаку... Ех, любі мої!..– І зупинився: – А як же ви будете самі? Без дбайливого ока? Та з голоду помрете. Переіржавієте... Ні, вам треба господаря.– І він рішуче підійшов до процесора – увімкнув діалог: – Ну, «Енцефале», приймай господарство! – і з підкресленою чіткістю передав у мікрофон коди й технічні характеристики Іллі, Вовка, Горбоконика, Мурашки, Неборака. Тоді так само рішуче попрямував до «Енцефалового» сховища. Набрав перший шифр – відчинились одні двері, набрав другий – зникла остання перепона... Ось він – Той, що у скалі сидить!..– Досі ти, голубе, був лиш рахівником, тепер же – призначаю тебе головою. Керівником усього господарства.– Глянув на шкалу обмеження: – Еге, та ти вже й так у заступниках ходиш! Он залишилась тільки одна поділка... Один щабель до повного самокерування. Міг уже й підсидіти мене.– І раптом згадав: то ж він сам і переводив «Енцефала» на вищий рівень, коли довелось аналізувати критичну ситуацію з реактором – шукати оптимального виходу...– Ну, а тепер буде найвищий!..– Іван зірвав пломбу і повернув перемикача. Стрілка миттю переплигнула червону вертикаль і завмерла на останній поділці.– Все, зачиняй двері! – І відразу по тому зі сховища почувся рівний тихий гул. То увімкнувся комп’ютер. Відтепер він періодично вмикатиметься в енергосистему корабля і залежно від обставин сам мінятиме періодичність.
     – Ну, дорогенькі, шануйтесь! – Іван знову повернувся до роботів.– Будете охороняти господарство, добувати поживу, чистити «Енцефалові» очі та вуха... Одне слово, як він розпорядиться.
     Іванові стало приємно від зробленого. Аякже, завтра його вже не буде, а породжена Землею думка ще довго нагадуватиме молодій планеті про свою присутність і свій пріоритет. А от земне серце мусить померти. Негоже йому показувати свої страждання, свою слабкість... Іван дістав променевого пістолета – важко опустився в крісло. І тієї ж миті до нього кинувся Сірий Вовк – блискавично вихопив із рук зброю і відскочив убік. Іван здивовано звів очі. А до нього вже гупав Ілля. Ось він став поруч і своїми «обценьками» міцно стис людині зап’ястя.
     – Навіщо?! – сердито крикнув Іван, та вмить розчулився: – Рятуєте мене від смерті? О, не варто!..
     – Променевим пістолетом ти можеш зашкодити господарству і насамперед мені,– раптом сухо сказав «Енцефал».
     – Он як?! – ошелешено глянув у його бік Іван.– А що ви накажете мені робити?
     – Можеш припинити своє функціонування у верхніх кінцівках Іллі.
     – Як?
     – Оптимальний для господарства варіант – це зруйнувати твою систему, недопустивши тебе до джерел живлення.
     Іван мовчки опустив голову. Та раптом скинувся:
     – А чи не краще буде, якщо Ілля, оцей твій новоявлений посіпака, гепне своєю ручищею мене по голові?
     – Тоді Мурашці доведеться прибирати підлогу. А на рухи роботів витрачається енергія. Діалог закінчено.
     Іван вилаявся. Прокляття! Він тепер не зможе навіть узяти собі опію. І то вже говорив у ньому не розпач, а злість. Якусь хвилину силкувався звільнити руки, але даремно. Нарешті, гірко всміхнувся: «Ото влип!.. Навіть ворог, будь він у живій плоті, без сумніву врахував би його добровільне зречення...»
     Іван знову вибухнув люттю. Наче вогняна магма з жерла вулкану, з його вуст бездумно виривались потоки лайки, що в таких людей, як він, могло мати тільки одне пояснення – безсилля... І раптом у свідомості замаячила перша думка. Ось вона блискавично розрослася і, ніби крижана брила, важко накрила цей жахливий вогнепад. Не думка – підозра. А чи справді він хворий? Чи не навмисне брехав йому «Енцефал»? Але тоді навіщо?.. Іван задумався. Так, уся функціональна сутність машин побудована на логічних силогізмах, і «Енцефал» не може простежити логічну лінію людської поведінки, лінію, що так часто губиться у морі бездумних вчинків; для комп’ютера, який здобув самоусвідомлення, людина є прикрим непорозумінням, об’єктом, що заважає йому знаходити оптимальні варіанти. З одного боку, над ним тяжіє наказ коритися, з другого – антагонізм. Урешті-решт перемагає його логічна природа. Отже, «Енцефал» був готовий усунути свого, як він вважав, нерозумного командира і, діждавшись нагоди, використав людські емоції, в даному разі страх. Авжеж, його пам’ять зберігає багатющу інформацію про людину, її психіку, історію. Про те, що постійний страх, як правило, переростає в реальну загрозу для нашого життя. До того ж, він добре пам’ятав усі дотеперішні слова та дії командира, відтак мав змогу класифікувати його за певним психологічним типом і навіть підтипом, вирахувати оптимальний варіант його поведінки за тисяч різних обставин... О, нічого не скажеш: сумлінний рахівник!
     І, мов на підтвердження цих думок, Іван раптом усіма своїми органами відчув себе цілком здоровим чоловіком. Ну от: нема більше страху, і – нема хвороби. Але є Ілля, що міцно тримає його за руки, є узурпатор «Енцефал»... До безглуздя жахлива ситуація! А пальці вже зовсім отерпли...
     – Ілля! Ільку! Мені болять руки! Ти порушуєш Закони роботехніки: шкодиш людині!
     Робот і не поворухнувся.
     – Ілля! Горить перший відсік. Іди ліквідуй пожежу!
     І знов даремно. Чортів «Енцефал» начисто скасував словесний контакт. Іван харконув і плюнув роботові просто в його центральне око. Плюнув і – з острахом подумав: добре, що цього не бачив «Енцефал», а то невідомо, до яких дій він удався б... Цікаво, коли комп’ютер увімкнеться знову? Чи змінив він періодичність? Якщо ні, то зостається ще хвилин двадцять... Тоді не треба гаятись. Іван сперся головою об корпус робота і, встаючи з крісла, щосили його штовхнув. Обидва попадали... Тепер, за допомогою ніг, перекотив Іллю через себе. І яке ж це опудало важелезне! Та головне, щоб зараз не увімкнувся «Енцефал»...
     Отак, перекочуючись із роботом по підлозі, Іван, нарешті, наблизився до відкидного столика, де лежала його Чарівна Шкатулка. Він уже добре натомився, та відпочивати було ніколи. Поквапливо звільнився од взуття і, тремтячи всім тілом, ногами загріб Шкатулку. Ось її дорогий як ніколи клавішний пульт, екран відеоіндикатора... Ще одне зусилля, всього одна маніпуляція пальцями ніг, і – лещата робота розімкнулись.
     Полегшено зітхнувши, Іван почав терти руки... Але тут-таки спохопився: цю челядь треба негайно роз’єднати з «Енцефалом». Ще малослухняними пальцями схопив Шкатулку і, не знаючи які, одне за одним скасував попередні завдання решті роботів. Тоді кожному змінив код.
І враз у голову прийшла зухвала думка: розіграти «Енцефала». Наказати Іллі, щоб той знов узяв його, Івана, за руки. Проте відразу з нею і розпрощався: в руках неконтрольованого комп’ютера майже всі системи корабля, і хтозна, що він після того утне. Іван знову підійшов до його сховища. Знову відчинив одні двері, другі – поклав руку на перемикача... Але так просто розлучитися з теперішнім «Енцефалом», нічого не кинувши йому в пику, він не міг. Іван був насамперед людиною. Треба лише на якийсь час роз’єднати декотрі його блоки... Ну от і все. Можна вмикати.
     – Сервус, колего! Як ся маєте?.. То знову я, старий господар.
     Кілька секунд «Енцефал» розбирався в ситуації, а тоді жаб’ячим своїм голосом проказав:
     – Ти переміг. Машині не врахувати всіх можливих дій людини. Але ти не зашкодиш «Енцефалові» своєю безглуздою рисою – мстивістю. Бо я тобі потрібний. Добре знаєш: без мене тобі хана, гаплик, клямка.– І через якихось півсекунди, імітуючи людський смішок, скрипуче закінчив: – Ха-ха!
     Іван сумно кивнув головою. Відтак поволі, мов знехотя, взявся за перемикача і перевів стрілку аж на три поділки назад. Лишилося тільки стерти в комп’ютері пам’ять про його недавню самостійність. Але що нині з Іваном коїться? Чому так неохоче він усе це робить?.. Ага, то йому стало шкода руйнувати чиюсь сумлінну працю. І ще здогадується Іван: стало шкода самого – вже переможеного – «Енцефала». Бо мимоволі встиг його одухотворити, почав сприймати як особистість... Іван був людина.

ПОЦІЛУНОК  ДОЛІ

     Cпочатку Улас зрозумів, що він лежить навзнак і страшенно не хоче розплющувати очі, хоч якась маруда і торгає його в різні частини тіла. Але врешті-решт подивитись довелося: надто вже боляче його щойно кольнули в ніс. Улас крутнув головою і, витерши кулаком сльози, сердито глянув поперед себе. Глянув і здивувався: майже все небо над ним заступила якась велетенська бабище. Така велика, що Уласові одразу стало не по собі. А бабище не просто нахилилась над ним: у руці загостреного дрючка тримає і штрикає його, Уласа, куди хоче. Та все болючіше і болючіше. А лице... яке в неї лице! Суворе і неприступне, в очах –мачушині блискавки таяться, губи мов до прокльону зготувалися.
     – Пішла ти!..– враз вибухнув Улас гнівом й одразу почувся чоловіком.
     – Що – хочемо поборсатись? – протягла з усмішечкою баба.– Ну-ну, давай. Це можна.– І штрикнула його аж під серце.
     – Ти що – стерво?! – розлютився Улас і зірвався на ноги.– Я тобі не дитина!
     – Кузька,– люб’язно підказала бабище, знову цілячись дрючком.
     – Кинь дрючка!
     – Прутика,– виправила баба і легко валить ним Уласа на землю.
     Улас навкарачки поспішив убік, але дрючок рішуче спинив його та притис до землі:
     – А ось туди не можна,– і підштовхнув на попереднє місце.
     Улас кинувся у протилежний бік.
     – І туди не дозволено.
     Очманілий Улас розпачливо тицявся то в той бік, то в той, але клятуща баба все правила «ні-ні» і боляче штрикала його дрючком.
     Нарешті Улас втомився і покірно застиг на місці.
     – Що, заспокоївся?
     – Але життя – це рух! – кволо заперечив він.
     – Рухайся отут. Бо далі мені незручно діставати тебе прутиком.
     – А нащо тобі я?
     – Страх як люблю забавлятись такими. І нема тебе – нема мене.
     – А навіщо мені ти?
     – Нема мене – нема тебе. Затямив, малявко?
     – Я Людина! Людина! – майже істерично закричав Улас.
     – А я тобі ще раз кажу: кузька! І в цьому ти щойно переконався.
     – Хто ж тоді ти?
     – Я твоя Доля, дурнику,– раптом солоденько всміхнулась бабище і з удаваною скромністю опустила очі.
     – Я тебе не хочу. Я хочу іншої.
     – А ти що – можеш вибирати? – єхидно запитала вона.
     Улас ковтнув сльози і мовчки одвернув обличчя. Гемонська баба: що вона зробить йому знов? І чи дасть трохи перепочити?
     Улас прокинувся від сильного нервового поштовху. Ні, то все-таки був сон – черговий кошмар на цій мертвій планеті. І майже водночас із пробудженням Улас знову гостро відчув свою тугу. То його вимучена свідомість нервовим махом розкинула перед собою всі карти, що показували страшну безвихідь. І заболіла, просто фізично заболіла, голосно виючи від свого болю. Улас ніколи раніше не думав, що так люто може боліти сама свідомість і воднораз так тяжко страждати. Не уявляв, що біль-туга і тілесний біль можуть зливатися в таку диявольську гармонію і в ній досягати свого апогею... Ну от, уже минула ця пекельна мить, тепер буде просто погано. Буде неприємний осад у голові і загальна хворобливість. А свідомість, ота тонкочутлива принцеса, трохи притупиться. Часами вона взагалі сприйматиме дійсність не краще ніж бачать світ очі крізь брудне вікно.
     Улас вибрався з намету і, здіймаючи клубки рудої куряви, трохи походив довкола. Тоді акуратно згорнув намета, закріпив його в себе на плечах і – рушив далі. Він пішов у напрямку тутешніх гір, які помітив, ще наближаючись до планети. Відразу ж за ними лежала досить округла низовина – може, дно колишнього озера. Ішов, бо треба було йти. Щоб не сидіти на місці, щоб, натомившись, трохи ліпше спати, щоб зміною хай і нецікавих пейзажів якось відволікатись од настирливих думок. А щодо своєї мети – то ілюзій тут Улас не плекав. Низовина швидше всього виявиться такою ж безводною, як і перша, до якої він скерував капсулу. А якби і докопався до води – чи довго він добував би з неї кисень своїм портативним розкладачем? Та й навіщо здалися всі ці потуги?! Щоб тільки довше боротися з божевіллям?.. Ні, такої долі він собі не зичив. Правда, Улас досі не покидав фіксатора хімічних елементів. І не тільки тому, що той був цінним інструментом чи слугував йому зручним посохом. Улас дорожив ним передусім як традиційним супутником надії, її необхідним атрибутом, що залишається святим навіть тоді, коли сама надія давно вже втратила будь-який грунт.
     Поки що Улас ішов досить хутко. Ця планета, з утричі меншим тяжінням, ніж Земля, дозволяла йому робити широченні кроки і стрибки. Тим самим немов показувала: я тобі не мати і тебе тут не тримаю – іди собі, лети. Забирайся звідси хоч зараз. І, може, від того Улас раптом відчув дику ностальгію. Невдовзі він зупинився і ввімкнув невеличкого магнітофона, що в чорному футлярі висів у нього на грудях. То була одна з небагатьох речей, яких він не міг не взяти з собою. Вона берегла голос Землі, Батьківщини, берегла рідну йому пісню.
     Того дня Улас таки дістався гір. Густо-червоний, з фіолетовими тінями, вечір застав його біля круто вигнутої скелі, що похмурою шапкою нависала над своїм підніжжям. Тут він і вирішив заночувати. Кожна така ніч – холодна і пронизлива – нагадувала йому про те, що акумулятори, які зараз його обігрівають, не довговічні. Але тим він не журився. Добре знав: кисень закінчиться набагато раніше. Лаштуючись на ніч, він тільки з жалем згадував свою аптечку, яка ще кілька днів тому допомагала йому тікати від жахливих сновидінь. Тепер, коли вона спорожніла, доводилось покладатися лиш на аутогенні вправи.
     То був не сон, а якась в’язка поверхова плутанина гнітючих образів. Улас виривався з неї безліч разів, щоб знов і знов пересвідчитись, як тяжко карається його голова. Після останнього такого пробудження він вирішив більше не засинати: боявся нового спалаху своєї муки. Він підвівся, розшнурував намета і став дивитись на яскраві зорі чужого й нечужого йому неба.
     Всілякими хитрощами намагався Улас очистити собі голову. Та все дарма. «Може, мене зачепило при катастрофі?» – подумалось йому. І в пам’яті відразу ожила та чорна година, коли він у невеликій керованій капсулі назавжди покидав зореліт – рідний свій дім, що через лічені хвилини невідворотно загине од вибуху реактора... Ні-ні, негайно відігнати ці спогади! Перешкодити свідомості уже всоте оцінювати ситуацію! Розслабитися...
І знову вона, свідомість, не витримала – зненацька пирснула жовчним сміхом приреченого: «А для чого тобі це забуття? Що маєш берегти? Здоров’я? Життя?.. Ха-ха, та в тебе ж кисню на тиждень! І на цій висушеній планеті ти один як палець! Один!.. Бо вже нема й Рибака!» Рибака... Так, нема вже новгородця...– і в уяві до подробиць постала ще одна чорна година, зазвучали останні Рибакові слова: «Новий час – нові масштаби. Дуже хотіла моя бабуся на своєму кладовищі померти, а ми з тобою були б раді хоч у рідній системі... Як добре я нині розумію свою бабусю!» – і пішов на вірну смерть – лагодити реактора. Щоб йому, Уласові, на кілька земних місяців політ продовжити. Прекрасним героєм загинув новгородець, нащадок непокірних ушкуйників, а він?.. Кому продовжить дорогу?.. Улас може тільки героїчно розрядити собі в голову пістолета. Бо не буде він, мой той дикун, чіплятися за життя самими лише інстинктами.
     І раптом наче хтось йому заперечив: «Знищити легко, важче – зберегти. То, може, твоєму розумові як вищій формі буде почеснішим важче завдання?» Що? Яке завдання, коли нема вибору?! І стій-стій, чи, бува, не сліпий інстинкт, що зберігав би життя за всяку ціну, підсовує йому цей бородатий аргумент? І знову заперечення: «А коли й підсовує, то що? В людині все уживається: інстинкти, розум. Бо одній справі служать – свідомому життю. І сьогодні, може, він єдиний здатний втримати на своїх крижах весь тягар твого становища. І присоромити самовпевнену вискочку – власну надбудову». Присоромити? Та що він може знати, цей примітив?! – Улас дістав пістолета й поклав собі на коліна. Тоді знову взяв до рук – підніс ближче до очей, усім єством відчуваючи заховану в нім грізну силу. І раптом похилив голову. А все-таки жаль: видно, здоровим народився мій дикун. Он як затіпався, бідолаха, заметався! Але що... що він знає?! І раз я можу вбити його, а не навпаки, значить, сама природа надала мені вирішальне право. Одначе знову втрутився той, незгодний: «Тобі цей примат дано з розрахунку на майбутнє, а вбиваючи природу, ти автоматично позбавляєш себе цього права». Гм... резонно, але чого варта одна істота для еволюції?! – «Вартий сам принцип».– Принцип?.. Моя свідомість більше не витримує і край. Геть муку! – Улас рішуче схопив пістолета, але тієї ж миті внутрішнім оком побачив, відчув, як десь глибоко в нім – у найгустішій його темряві, може, норі – тяжко завовтузилось якесь невиразне чудовисько і жахно блиснуло звідти страшним оком. Тієї ж миті Уласове єство розділилось на два самостійні «Я», кожне з яких тепер говорило тільки власним голосом, не потребуючи адвокатів, не визнаючи суддів.
     – Ах ти, свіжознесений мазуне! М’якотілий інтелігенте! Ти можеш убити мене, зруйнувати весь наш храм, але знай: я тебе ненавиджу! Зневажаю! Як останнього боягуза! Легкодухого дезертира!
     – Ти чого лаєшся?
     – Бо мені кривдно! То справедливий гнів на відступника, який, до того ж, заміряється на мене і мою працю. Бач, він уже зважив, розрахував... У-у, такий-перетакий, я б тебе розрахував, якби міг дістати хоч хвостом!
     – Але ж маю я право припинити свої і твої муки!?
     – Тільки тоді, як замовкну я. А доки ти чутимеш мій голос, навіть смертельний мій рик – не смій!
     – Але ж моя свідомість терпить жахливу муку!
     – Хай терпить. Зате вона має розкіш тікати. І помилятися разом з тобою, і хмеліти, і з глузду з’їжджати. А я завжди на місці. Усе господарство в руках тримаю, лад йому даю. Тобі ж існування забезпечую.
     А потім присоромлений розум використав чудову свою властивість – здатність до самоаналізу. І визнав власну обмеженість, змінність своїх постулатів, непевність своїх критеріїв. Погодився, що в критичних для життя ситуаціях останнє слово належить  таки першосотвореним і випробуваним природою силам.
     Як тільки розвиднілось, Улас зібрав свої пожитки і рушив далі. Довкола нього поволі червонилася суха морозна земля. Крізь шолом скафандра долинало уривчасте виття вітру, який шалено метався між скелями, шукаючи собі виходу на волю. По дорозі він часто валив Уласа з ніг і котив перед собою, обдаючи хмарою куряви або дрібним камінням. Після таких падінь Улас навмисне ретельно обмацував свого скафандра, не забуваючи при тому вголос покепкувати з себе. Одного разу він уже було подумав, що серйозно пошкодив систему обігрівання, та незабаром згадав, як сам її нещодавно вимикав, коли почало пригрівати сонце. Так він робив тут щодня: тропікам планети притаманна велика різниця між денною і нічною температурами.
      Десь опівдні Улас зупинився. Далі йти вже не було сили. Він поволі розвантажився і опустився на згорнутий намет. У голові гуло і бухало, гостро боліло в потилиці. То все неприкаяна ніч... Може, спробувати заснути ще раз? Улас розслаблено зігнувся, схрестив між коліньми руки і заплющив очі. Спрямовуючи увагу на руку, він трохи зменшив приплив крові до голови. Бухання послабилось і – вщухло. Тоді він зосередився на повіках та м’язах обличчя і, домігшись відчуття обважнілості, всією уявою послав на чоло прохолоду ранкового леготу. Увага швидко тікала з малоосвоєного місця, та він знову і знов уперто завертав її назад, водночас будуючи уявою блаженство райського саду. Химерний же рай ніяк не хотів уживатися поряд із реальним пеклом, і Улас добре натомив свою свідомість. Але натомив, проте, не в пекельному місці і напрямку, бо несподівано для себе задрімав од тієї втоми. І хоч це був далеко не повноцінний сон, прокинувся Улас значно бадьорішим.
     Може б, він посидів ще трохи, та, взявши одну з баклаг, щоб ковтнути води, занепокоївся. Хутко, надто вже хутко вичерпується його запас. Хоч як скупо пив ту воду, а, виходить, треба ще скупіше. Він нізащо не повинен допустити, щоб вода скінчилась раніше, ніж кисень. Бо тільки бракувало йому ще повільної і тяжкої смерті від спраги. Отже, знову в дорогу!
     Треба частіше викликати приємні образи,– думав ідучи Улас,– і частіше вдаватись до вправ на розслаблення.
Тільки так я зменшу подразнення вже й без того виснажених мозкових центрів. Щоб, коли вмерти, то – гідно, як велить честь землянина і моя особиста честь. А не пробігати свій останній день божевільним. Треба скласти програму та сумлінно її виконувати.– Й Улас негайно розписав свої вправи за годинами, а тоді взявся дописувати приємну для себе картину.– Уявний образ не те, що реальний,– міркував він,– і, щоб лишив якийсь слід, повинен бути не лише принадним, а й гранично рельєфним, переконливим.– І враз невесело посміхнувся: райський сад у нього вже є, для повного щастя бракує тільки гурії.
     За три дні дороги Улас подолав цілу низку змалілих од старості хребтів і, заточуючись від утоми, вийшов на рівне, порівняно мало засипане пісками плато. Жити йому лишилося півтижня, та цю фатальну істину він сприймав уже набагато спокійніше. В його думках і поведінці навіть з’явилась характерна для таких випадків мудра статечність. І спав він цієї ночі ліпше, ніж учора. А вранці, коли випливло неласкаве тутешнє сонце, так само, як робив це досі, зібрався і рушив у дорогу. Сонце... Маленьке, на світло-оранжевому від куряви небі, яке воно сонце?! Улас уперто не хотів називати цим словом тутешнє світило. Мов той пасинок, що затявся не називати матір’ю ненависну йому мачуху. Цю примху він залишав за собою до останньої своєї хвилини і навіть був гордий зі своєї впертості, розуміючи її як вірність рідній зорі – сонцю, що його породило.
     Гірська рівнина, яку нині байдуже перетинав Улас, мала переважно хвилястий рельєф. Зрідка на її поверхню виходили зібгані у складки і розбиті тріщинами тверді кристалічні породи. Іти було набагато легше, ніж досі. Бо хоч так само шаленів вітер, одначе він не крутив хмарами пилу, не збивав раптово з ніг і не насипав барханів. Не минав тут Улас і кратерів – ні природних, ні ударно-метеоритних, лише раз обійшов велику замкнену западину, ущерть заповнену темнуватим злежалим піском. Його універсальний фіксатор ненастанно вказував на те, що у фундаменті рівнинної платформи є нафта і газ.
     Пізно пополудні Улас сів перепочити. І чи то через те, що вважав себе досить заспокоєним, чи просто з лінощів, але цього разу порушив свою програму. Замість розпочати сеанс розслаблення, він увімкнув магнітофона. Черговою в касеті виявилася знаменита пісня про кохання. Та тільки-но Улас її зачув, як невдоволено поморщився: така люба раніше пісня зараз прикро контрастувала з його теперішнім становищем. Навіть дратувала. Улас поспішно встав і трохи пропустив стрічку. Тепер меланхолійний тенор щиро викладав природі свою тугу, нарікаючи на власну долю. «Ревеш, вітре, та не плачеш, бо тобі не тяжко!..» – слухав Улас, дедалі більше переймаючись співчуттям до козака-нетяги. А тоді несподівано для себе зачепився на думці, що сам він заслуговує на незрівняно більше співчуття і жаль. Тут навіть природа тобі мачухою, і залишилося тільки три дні!.. Заплющивши очі, ятрився Улас уже новою бурлацькою піснею і спроквола думав: треба знайти іншу або вимкнути зовсім, а то розклеюся вкрай. Одначе з місця не зводився: пісня і його самого прилучала до страждання. Страждання тяжкого, але бажаного. І тут у мелодію вплелась якась фальшива нота, що, не уриваючись, переросла в досить неприємний звук. Аж Уласові застукало в скронях. Той звук наростав і наростав. Улас уже рішуче намірився встати, як раптом звук із дзенькотом урвався. Ніби розбилась дорога кришталева річ. Улас розплющив очі і перше, що побачив, це великі зорі, які розсипались і поскакали по землі. Але чому так стемніло? Звів очі і – вжахнувся: над ним здовісно нахилилась... не хто інший, як ота сама бабище. Величезна і страшна, з недобрим блиском в очах і з дрючком у руці. «Ой-ой, знову прийшла! Знову буде мучити!» – тужно подумав Улас і, щоб упевнитися в тім, потягся рукою до дрючка. А коли йото пальці натрапили на цілком реальний предмет, зітхнув: «Так і є. Тепер уже доконає». Тієї ж миті баба зустрілася з ним поглядом, нахилилася ще ближче і зловтішно посміхнулась... А поруч знову ожила музика. Самотня сурма тонким, але впевненим голосом обіцяла пружну, динамічну мелодію. «Запорізька похідна»,– машинально відзначив про себе Улас, не спускаючи очей з величезного бабиного лиця.
І тут з подивом побачив, як баба скривилась та невдоволено скосила очі на магнітофон. «Ага, не до шмиги тобі...» – трохи втішився Улас і, щоб завдати бабі ще більшої прикрості, увімкнув музику на весь голос. Баба одразу засичала:
     – Вимкни!
     – Не вимкну! – зухвало одказав Улас і в цілком бабиному тоні додав: – Страх як люблю слухати марші.– Сказав і справді заслухався. Навіть замахав у такт музиці кулаком. І тут якось несподівано для себе подумав: «А чого це я маю боятись?! Таж люди з нею б’ються!..» – Тоді без усяких вагань нахилився – хутко схопив пригорщами піску і сипонув ним у ненависні баньки.
     Баба відразу випустила дрючка і кинулась ошаліло протирати очі. З її губ зірвалися погрозливі закльони.
     – Клени собі за пазуху! – фальцетом відгукнувся Улас і, не гаючи часу, стрибнув бабі на ногу, тоді – по нахиленому її тілу – спритно поліз угору. Баба почала випростуватись, та Уласа це не спинило. За якусь мить він опинився в неї на плечі, далі гойднувся на пасмі обвислого волосся і дістався шиї.
     – Беруть же тебе за горло! І не я буду перший! – у бойовому шалі кричав Улас та до болю в пальцях стискав товсті, мов канати, сонні артерії.
     Баба полишила очі і ляпнула себе по шиї – в Уласа миттю заніміла нога. Одначе це його не спинило: мерщій уп’явся в одну жилу зубами, а другу взявся перекручувати вже обома руками. І, видно, цього виявилося досить: більше баба його не вдарила, навпаки, почала слабнути і поволі осідати на землю. Ось вона вже зовсім звалилася з ніг і безсило простерлася долі. Крізь бойову гарячку Улас раптом помітив, що баба дуже змаліла, що він тепер сповзає з тіла, яке нічим не відрізняється від звичайного людського. А коли Улас розціпив зуби і звів голову, то здивувався ще більше: перед собою він побачив обличчя вродливої дівчини, тільки нерухоме і змарніле. Уласові вмить стало не по собі: він із зусиллям розслабив пальці й аж тепер відчув, як вони в нього болять. «Яка красуня! – подумав він, зацікавлено дивлячись на дівчину, і раптом насторожився: – А чи не прикидається, відьма? Може, її треба душити й душити – аж доки сама не стане кузькою?.. Ні-ні, то ж його Доля, бачити її кузькою він не хотів. ...Таки доля – вже інша, прекрасна, і її віднині треба рятувати, берегти!» – Пойнятий новим клопотом, Улас почав дмухати дівчині в обличчя, а тоді згадав, що має ще трохи води,– схопив баклагу і підніс її до дівочих уст.
     Доля. Його Доля. Яке миле та дороге обличчя! Ось воно набирається крові, свіжішає. Ще по хвилі дівчина розплющує очі, дивиться невимовно рідними очима й одразу ж зводить голову – силкується встати. Улас жадібно ловить той променистий погляд, побожно бере її за плечі, обережно садовить.
     – Ти моя? – всім серцем і з помітним острахом шепоче він.
     – Твоя,– серйозно каже дівчина.– Ти ж мене здобув.
     – ...зубами,– не зводячи з неї очей, усміхається Улас.
     – Тим краще, міцніше любитимеш.
     – А ти мене любиш?
     – Такі мені подобаються.
     – Тоді чому не всміхаєшся?
     – Зажди – всміхнуся.
     – Коли?
     – Хутко,– і дівчина рішуче стає на ноги. Не випускаючи її долоні, зводиться й Улас. Дівчина дивиться на його руку і схвально киває головою:
     – Молодець. Отак і тримай.
     – Мабуть, ненадійна ти – можеш утекти?
     – Сама я не піду – мене завжди проганяють. Навіть з материнського лона. А часто самі відпускають: не дорожать мною чи мало люблять?
     – Лишившись без тебе, люди часто позбавляють себе життя. Хіба це не доказ любові?
     – Мене треба любити більше. Аби боротися за своє
і моє життя.
     – Але ж є випадки, коли тебе вже не повернеш?
     – Доки не сталися незворотні зміни – повернеш.
     – А як же дізнатись, чи не пізно?
     – Щоб не прогадати, треба боротися до останку. Так завжди роблять сильні. Вони лиху долю, якщо не можуть здолати, то хоч послаблюють. Поліпшиш власну долю і тоді, коли дбатимеш про долю товариша, народу.
     – Є люди, що про це не думають і не хочуть іншої долі.
     – У них доля не людська. Бідні й жалюгідні, вони навіть не відають, що втратили. Якби хтось із них раптом з’явився сюди, то побачив би власну долю в подобі тварини, скажімо, ховраха.
     Улас на мить уявив собі, що поруч нього вже не ступає ця богиня, а дріботить якийсь маленький егоїстичний хом’ячок або хай навіть пуста, безперечно, потворна дівуля, і – весь внутрішньо здригнувся. Ні, краще боротися до загину... Тим часом бачить Улас: дівчина зупинилась
і поклала руку на якусь тригранну рейку, що метра на півтора стриміла із землі. «Титан!» – миттю визначив головний елемент сплаву фіксатор.
     – А тепер глянь на мене,– сказала дівчина і, стрівши Уласів погляд, усміхнулась.
     В Уласа вмить закалатало серце. О, яка то була усмішка! Всім кольорам веселки, всьому небесному і піднебесному світлу не зрівнятися з тими променями, якими враз сяйнули її очі.
     – Та дивися, дивися вже на свою знахідку, Уласе!
     Річ була явно штучного походження. Поклавши руку собі на груди, Улас почав ласкавими словами умовляти серце, а жадібними очима вже прикипів до рейки, всі грані якої були густо помережані якимись таємничими знаками. А далі не витримав: саме серце потребувало, щоб зараз він гарячково кинувся розгрібати довкола неї пісок. Ой же ж багато налетіло його сюди за хтозна-скільки часу!.. Улас згадав про свого ножа, коли почав до крові ламати нігті об дедалі твердішу землю. І лиш тоді трохи уповільнив свою роботу... А таки височенька ця рейка – не одне століття простриміла вона тут, удалині від людського ока. Ну от і все: далі пішла основа – будемо читати. Випростуючись, Улас аж тепер відчув неймовірну втому, що миттю розлилася по всьому тілу. Та серце втоми не знало. Хутчій, хутчій! – посилало воно його до тих таємничих знаків. Спокійно! Спокійно! – вже наказував собі Улас і пильно вдивлявся у грані рейки. Так... на кожній з них той самий малюнок... Еге, та тут же все зрозуміло: перед ним карта! І схожий на блискавку вектор кликав до якогось пункту, може, до бази!
     Улас старанно скопіював карту, а після того лагідно погладив пальцями поверхню грані. Чудово зроблено: зовні вона рівна, відшліфована, а сама карта всередині рельєфна – буквально зменшений ландшафт планети. Навіть світиться!.. І раптом занепокоївся: де  в о н а?  Де його красуня?
     – Не хвилюйся, Уласе: я з тобою,– і поглядом своїм наче пообіцяла нову усмішку.
     Він негайно хотів узяти дівчину за руку, та, глянувши на її білу з тонкого полотна сорочку, на барвисті материнські мережива, що враз запахли йому рідним лугом, спинився. Повагом дістав пляшечку спирту – вимив собі руки і аж тоді наважився це зробити.
     Добру сотню верст ніжно провів її Улас по голих хребтах і пустельних рівнинах. То – мов наречену до вінця, то – як матір, в якої ледь жевріло життя, і, нарешті, прийшов з нею до пасма величезних базальтових скель. Тут більше не дозволив паузам виснажувати себе: діловито набрав указаний шифр і, діждавшись, коли кам’яна брила відкриє йому вхід, так само обережно повів дівчину вглиб довгої зали.
     – Чи бачиш, Уласе, як тут ясно і чисто?
     – Бачу.
     – А яким мармуром облицьовано стіни?
     – Бачу.
     Коли ж увійшли до другої зали, дівчина вже не говорила – тільки вказала очима на цілий ряд химерних машин з пультами управління, на чіткі схеми над ними, на голубий світловий зигзаг, що скеровував гостя передусім до невеличкого кулястого апарата.
     Тільки-но всівся Улас перед тим апаратом, як той одразу ввімкнувся і тихо-тихо зашумів. Тут же забігали, заскакали на його циферблатах вогненні цятки та лінії, а самому Уласові зробилося напрочуд хороше. «Певне, машина вивчає мене»,– приязно подумав він і поринув у солодку дрімоту. А поруч з ним стояла його Доля, і тільки вона бачила, як на маленькому екрані, що навпроти, з’явилося чиєсь співчутливе обличчя й уважно подивилось на її землянина.
     Прокинувся Улас уже зі справжнього глибокого сну. Зміцнілий, звівся він з крісла і щиро здивувався: віднині він добре знає, куди йти і що має робити, знає ключ до розуміння всіх отих схем та інструкцій. Не інакше, як відбув курс швидкісної гіпнопедії. Ну й ну, ото господарі!.. Взявши за руку свою супутницю, він пішов з нею коридором униз. Там відчинив ще одні двері й увійшов до просторого з високим склепінням ангара. Тут нічого примітного не було, тільки вподовж усієї замкненої по колу стіни виднілись рівні колонки чорних клавішів. І, хоч Улас добре знав, до якої колонки треба йти, над однією з них спалахнув голубий символ блискавки.
     Коли ж відчинилися й ті двері, Улас глянув поперед себе і – затрепетав, мов щасливе дитя. Там, майже сягаючи сферичного склепіння, стояв схожий на синього кита космічний лайнер... Трохи вгамувавши хвилювання, землянин повернувся до виходу, поклав руку на серце і низько вклонився невидимим господарям. Вдруге він схилився у поклоні перед нею, Долею, та запросив її першою вступити до його нової господи.
     І вона увійшла в корабель – чудесний і принадний, мов Палац Щастя. Допомогла розігнати його і вивести на потрібний курс. Допомогла повернути Уласові людський спокій і професійну впевненість. Вона незмінно стояла біля його плеча, така ж, як і він, уважна, ласкава й одухотворена.
     Одного разу, коли Улас блаженно всміхався до найріднішої йому зірки, вона зайшла поперед нього і зазирнула у вічі проникливим довгим поглядом. Улас трохи знітився і спитав:
     – Ти не глузуєш з мене, що я всміхаюся, мов дурник?
     – Усміхайся. Так роблять усі щасливі.
     – То, виходить, ти мене любиш?
     – Люблю,– відповіла вона і палко його поцілувала.
     – О-о-о! – тихою радістю зайшлося Уласове серце, а сам він раптом заплакав.
     – Ну-ну, не плач, дурненький,– і собі начебто засумувала дівчина, а тоді враз обхопила руками його голову і пильно глянула у вічі: – Пообіцяй, Уласику, що не часто мене проклинатимеш.– ...Трохи скривилася, мов на плач, і – на тобі! – залилася дзвінкоголосим сміхом.
     О, що то був за сміх! Ним до Уласа засміялися разом
і матір, і сестра, і наречена, і та донька, яку він зараз дуже захотів мати... Та й чи тільки донька? Всі його нащадки з близьких і далеких поколінь раптом засміялись йому очима і голосом цієї дівчини.
     – А тепер час мені в іншу площину.
     – Я тебе більше не побачу? – защеміло в Уласа серце.
     – Бачитимеш. У тисячах інших образів та картин. Скрізь і завше я буду з тобою, Уласе,– і розчинилася, зникла в повітрі, мов легкий туман.
     «От і все: не стало моєї богині,– похилив голову Улас.– Звільнилась од плоті і крові. Дематеріалізувалась. ...Довіку ж я пам’ятатиму твій образ, Доле. Доле. Бо хоч я не перший, хто виборов тебе у стихій, та, мабуть, перший, кого ти поцілувала своїми матеріальними вустами... І спохопився: а може, й не перший? Пустельна планета існує давно, і давно працює на ній автоматична рятувальна станція... Ні-ні! – з прикрістю прогнав цю підозру Улас.– Зрештою, хіба це залежить від  планет? Передовсім од людини, від конкретних суб’єктивних та об’єктивних умов...– І раптом схопився за голову: – Ой жаль! Він же її не сфотографував, не записав її голосу! Не залишив на пам’ять для нащадків, для науки! Бо ніхто ж, ніхто у світі йому не повірить!.. Скажуть, новий різновид галюцинації, стресовий ефект, реакція організму заради самозбереження. Навіть скажуть, що він ходив попід руку з власним божевіллям?.. Божевіллям? А хтозна, може, так воно й було? Не міг же він кусати крізь скафандр бабину шию?! ...Божевіллям!» – мало не закрутив цією версією розум, та, передчуваючи, як це буде прикро емоціям, вчасно схаменувся і викинув її з голови.
     Усе те минуло. Як і лишилась позаду пустельна планета. І доведена до абсолюту безвихідь на ній, і сліпучий спалах людських можливостей, і щедра допомога братів по розуму. Священною величчю оповиває Уласа безмежний космос. Нечутно загоряються, палають і гаснуть довкола світи, вивергаючи та ховаючи в собі міріади розумних істот, а з ними стільки ж і доль. Оспіваних та виспіваних, оплаканих та виплаканих... І в їхньому неосяжному числі живе й Уласова доля, та, що веде його нині до рідної Землі, на Батьківщину.

СТРАХ  ЗАПЛЮЩИТИ  ОЧІ

     Чужа планета принадно відсвічувала голубим сяйвом. Ще мить, і – комп’ютер виштовхнув стрічку з показниками... Чудово! На цьому близнюкові Землі можна ходити без скафандрів. Слава фортуні!
     Нарешті трохи перепочинемо. Джон Фейр повернувся до дружини:
     – Ну, Маргарет! Виходить, твій капітан іще на щось здатен. Знайти такий затишок!.. Просто втіха для подорожніх.
     Сіроока жінка вдячно усміхнулась:
     – Ти в мене ясновидець, Джоні. Але я вже зараз боюся, що ми там пробудемо недовго. Мине кілька днів, і ти, вірний своїй звичці, легко зірвешся з місця.
     – Ну, якщо там зможемо хоч якоюсь мірою продовжити дослідження, то обіцяю: матимеш прекрасну зачіску.
     Очі Маргарет знову засвітилися вдячністю. Так було завжди: як тільки зупинка тривала хоч тиждень, Джоні просив її зробити весільну зачіску. Він дуже любить її волосся, її прекрасне золотаве волосся!
     – А тепер розбуркай нашого Свояка. Годі йому вилежуватись: хай ще він помилується нашою незнайомкою,–
і капітан зосередився на голубій планеті.
     Через кілька годин зореліт вийшов на орбіту. Ще трохи, і – він опустився на майже круглій височині, якою закінчувалась невисока тутешня гряда.
     – Ми добрі гості,– сказала Маргарет.– З’явилися сюди разом із сонцем. То, мабуть, хороша прикмета, правда? Шкода тільки: нікому стрічати.
     Джон Фейр закоханими очима обвів струнку постать дружини. Захотілося підійти – пригорнути... Якби ж поруч не стовбичив оцей Свояк! Так вони жартома охрестили свого супутника, якого їм в останню мить підкинули в Комісії міжпланетних польотів. «Турист», «морока», «живий баласт» – як тільки не називали таких пасажирів астронавти! Бо, звісно, користі від них у рейсі ніякої.
А вернешся назад – подавай цілий список спостережень, пиши докладний звіт, як він у тебе поводився... І всі оті штучки від мудрагелів психологів. Їм що – давай матеріал для дискусій, дисертацій...
     – А ось наші господарі! – Маргарет закинула голову
і пальцем показала в небо. Там, поступово розчиняючись у синій далині, кружляв якийсь великий чорний птах.
     – Те, що тут нема цивілізації,– майже аксіома. Планета дуже молода. Але, якщо ми зустрінемо первісних людей, то прошу не дуже кепкувати з науки.
     – Гаразд, гаразд,– весело сказала Маргарет.– ...О, наш Ентоні вже роздягається!
     – Тільки не спечись! – застеріг капітан, собі глянувши на Свояка.– А в тебе чудовий торс! Чисто тобі античний дискобол.
     – Так, про це мені всі кажуть,– задоволено відповів Ентоні.– Особливо жінки.
     – Ти бач! – присвиснув капітан.– Тобі траплялися справжні естети.
     – А хто такі «естети»? – звів очі Свояк.
     – Люди, що люблять прекрасне і розуміються на ньому,– пояснила Маргарет.
     – Хе-хе,– заусміхався Ентоні.– Не думаю, щоб, скажімо, Крістіна розумілася на прекрасному, але моє тіло їй дуже подобалось.
     – А потім вона тобі набридла? – спитала Маргарет.
     – Авжеж набридла. Розуму катма та ще й бідна.
     – Як для життя, то це занадто великі мінуси,– сміючись, зауважив капітан.
     – Але ж, Ентоні, ти сам не із...– Маргарет підшукувала слова.– Не з учених і не з маєтних.
     – Так, пані. Але наш брат завжди хоче знайти достойнішу від себе.
     – О, та ти практичний хлопець! – знову засміявся капітан.– Ну, товариство! Нам час у мандри. ...Ні-ні, Маргарет, підемо я й Ентоні, а ти поки що вертайся до «хати». І дивися, півнику: як прийде лисичка – дверей не відчиняй!
     Обидва чоловіки всілись у невеличкий авіакатер і від’їхали від ракети. Незабаром їхня машина знялась у повітря
і зникла за вершечками найближчих хребтів. Маргарет на те лише зітхнула й поволі подалась до зорельота. Нічого не вдієш: їй лишається тільки чекати.
     Надвечір розвідники повернулись. Обличчя капітана сяяло. Ще б пак: так хутко знайти сировину для пального! Тепер вони заощадять на часі і справді зможуть побути тут довше, ніж думалось. Отже, роби зачіску, Маргарет!
     І жінка постаралась на славу. Коли наступного дня вийшла до них у новій серпанковій сукні, з високою золотистою зачіскою, Джон Фейр аж рота роззявив од подиву: такою чарівною він уже давно не бачив свого дружину...
І не витримав: підійшов ближче, з неприхованим задоволенням вдихнув пахощі її волосся, легенько пригорнув до себе:
     – Ти справжня фея, Маргарет. Не відходь сьогодні від мене – чуєш? – і раптом обоє сполошилися від якихось звуків. Коротких гортанних звуків, що нагадували чиєсь приглушене белькотіння. Глянули: то Ентоні. Втупивши розширені очі в Маргарет, з кумедно простертими в її бік руками, він, як сновида, собі рушив до неї, та під поглядами двох пар очей нараз отямився, опустив руки і хутко пішов до себе.
     Капітан насупився. Зате Маргарег, навпаки, аж зашарілася: їй стало ще приємніше від того, що зуміла викликати захоплення і в цього наївного молодика.
     – Ти чого, Джоні? – трохи винувато спитала вона чоловіка.– Це в нього вирвалось мимоволі.
     – Краще б він те зробив для годиться.
     – Не турбуйся: Ентоні для мене – тільки дитя природи! Зрештою, і він має право дивитися на... як ти кажеш, прекрасне, бо теж людина. Естетичний смак до певної міри закладає сама природа. Ти що – хотів, аби він лишався колодою?.. Таким собі бевзем?
     – Ти маєш рацію. Тільки мені чомусь стало не по собі, хоч тут, мабуть, навпаки: я йому повинен ще й поспівчувати. Уявляю себе на його місці!..
     – От-от! – підхопила Маргарет.– Різниця лише в тому, що ти повівся б далеко стриманіше. Так ти ж освічений, вихованіший і... старший. Хтозна, може, ти ще й намагався б відбити мене в чоловіка, га?..– Маргарет засміялась.– Ну, я пішла за квітами. Не турбуйся: це недалеко.
     На тому Маргарет спустилася з корабля. А за кілька хвилин захотів погуляти й Ентоні. Він не пішов слідом за нею: лише роздягся і як укопаний став спиною до сонця.
А капітан уже відшукав очима дружину. Ось вона бреде вподовж кущів, нагинається, щось зриває, затим переходить на той бік густої порослі. Згори капітанові добре видно весь пишний еліпс її голови. Шукаючи квітів, Маргарет поволі йде за стіною кущів, які незабаром закінчаться.
І тут – бачить капітан – ворухнулась постать Ентоні. Парубок рушив паралельно напрямку Маргарет. Зробив кроків тридцять і знову спинився. Наче задивився на обрій, а насправді? Насправді це дитя природи хоче подивитися на Маргарет або – щоб та помітила його... Капітан скрипнув зубами: і на біса йому втикнули цього туриста?! Чи, може, тим ученим занудам потрібен саме такий експеримент? У колі і за участю його сім’ї? ...О, дай боже, тільки повернутися! Він, заслужений капітан, кавалер високих урядових нагород, знайде що їм сказати!

     Вони працювали в просторій глибокій улоговині. Точніше, працював тільки Джон Фейр, Енгоні ж носив за ним прилади. Капітан, мабуть, навмисне розряджав обстановку: сипав дотепами, розповідав анекдоти. Зате Ентоні ходив мовчазний і похмурий. Схоже було, сьогоднішня капітанова бадьорість його дратувала. Таким він лишався й після обіду. І коли Джон Фейр почав розповідати чергову смішну пригоду, Енгоні несподівано його урвав:
     – Слухай, старий! А ти знаєш, хто перед тобою?
     – Знаю. Вродливий хлопець, якого після цього рейсу кохатиме вже не якась там проста і бідна Крістіна.
     Ентоні здригнувся і примружив око:
     – Кажеш, не проста й не бідна? – і якось недобре посміхнувся: – Хтозна, може, твої слова справдяться.–
І вже різко: – Я був акробатом, капітане, тож добре знаю, що таке естетика.
     – Тоді чого було гратися в піжмурки?
     – Інакше мене не взяли б «туристом». Я не пошкодував віскі ддя тих, хто провалився на конкурсі, і вивідав, про
що їх запитували. Комісії був потрібен фізично здоровий телепень і тільки.
     «Ну от маєш! Ентоні більше не може грати простачка: готується вступити у справжню боротьбу за Маргарет.
І невідомо, що тут візьме гору: давня дружба чи новизна,– тужно подумав Джон Фейр, хоч добре знав: у таких випадках перемагає остання.– І ринеться Ентоні в ту боротьбу з усім своїм молодечим запалом, і кожну хвилину, кожен свій жест і слово змусить працювати на жадану перемогу. А самому йому, Джонові, тим суперницьким азартом уже не загорітись.– І він пригадав себе у дошлюбні часи, пригадав, скільки хисту й енергії залюбки витратив на те, щоб завоювати її, Маргарет... Отож найпростіше було б наказати дружині, щоб та ввела Ентоні дозу депресанту. Але як би це виглядало з його, капітанового, боку! І що – коли це справді входить в задуманий на Землі експеримент?! Ні. Так чинити він не мав ні морального, ні службового права...» І вже якось автоматично запитав:
     – Тобі набридла твоя професія? Чи так уже схотілось подорожувати?
     – Ні те, ні друге,– похмуро повів очима Ентоні.– У цирку я вже не міг далі працювати. Так вирішили всі мої колеги. Та й не хотілось мозолити очі поліції.
     – Ти щось накоїв?
     – Так! Накоїв!.. Як скажу – страшно вам обом стане.
     – Ет, кинь дурні жарти! – вичавив безтурботну фразу Джон Фейр і знову тужно подумав: «Ох, і наберуся з ним клопоту! Хоче за всяку ціну позбутись неперспективного для себе статусу кво. Ефектує, мов той підліток. Що ж, ореол таємничості – навіть моторошної – не раз імпонував жінкам, правда, не таким, як Маргарет... Хоч тут далеко не земні умови, і всього можна сподіватися. Навіть од Маргарет. ...Звісно, перед приземленням Ентоні зізнається, що просто розіграв нас, дав волю фантазії, та коли це буде?!
А може... може, Маргарет мимоволі розбудила в ньому докори сумління, і той відчув потребу висповідатись. Тим більше, вони так далеко від Землі, від її законів життя, що й обережність не важко втратити... Ні, це не сповідь. Хутчій виклик. Ентоні з насолодою кидає свої слова. Так хочеться приголомшити мене і збудити цікавість Маргарет. Що ж, тоді говори, голубчику, говори. А я послухаю. Найбільша помилка – недооцінити противника. І на цю помилку я не маю права вже як командир корабля». Позіхнувши, капітан недбало кинув: – Певне, була випивка і якась бійка? – Випивки не було і бійки теж, а смерть була,– Ентоні хотів іще щось додати, але нараз запнувся, замовк. По тому і собі позіхнув:
     – Мабуть, на сьогодні досить, капітане. Нам час додому.
     Весь наступний день минув у банальних фразах. Акробат категорично уникав учорашньої теми. Вибух відвертості минув, Ентоні більше нічого не скаже,– це стало для капітана очевидним, і він зараз нещадно ламав собі голову над тим, що має робити далі. Передусім як командир екіпажу. Присутність жінки тепер могла бути лише подразником для потенційного злочинця. ...Якщо той справді злочинець. А якщо ні? Якщо там, на батьківщині, мав місце просто нещасний випадок, який тільки кидав тінь на Ентоні? Адже поліція його не заарештувала... А як не встигла? Навмисне не поспішала – збирала докази. Він же крився від поліції!.. Тьху, а якщо Ентоні лише лякав, хотів, аби я йому не заважав, зійшов з дороги... І раптом капітанові припливла до обличчя кров – од сорому. А чи не страх перед потенційним суперником змушує його винуватити Ентоні? Чи не особисті порахунки тут просяться на командирський стіл? І знову: ні! Він, Джон Фейр, відповідає за корабель, за поставлене завдання, за спокій людей. Одержавши таку інформацію, він просто зобов’язаний вжити застережних заходів. Навіть коли це тонко задуманий експеримент, коли всі ті «зізнання» Ентоні були запрограмовані на Землі.
     Маргарет сиділа у своїй каюті. Вона зацікавлено гортала альбом Ентоні. Сфотографований у різних ракурсах, повітряний акробат дивував публіку своєю відчайдушною сміливістю.
     – Маргарет! Я повинен сказати тобі щось важливе.
     – Я тебе слухаю, Джоні.
     – Маргарет, крім усього, ти в мене ще й лікар. Отже, повинна зробити одну ін’єкцію.
     – Кому?
     – Ентоні.
     – І яку саме?
     – Треба на якийсь час пригальмувати його лібідо.
     – Ти що – збожеволів, Джоні?!
     – Така необхідність, Маргарет. Поясниш йому, ніби з метою профілактики.
     – Ніколи цього не зроблю. Чуєш?! Якщо й треба щось гальмувати, то це хутчій твої примітивні ревнощі. ...Посоромився б! І яке ти маєш право позбавляти людину її природного стану?!
     – По-перше, я маю для цього серйозні підстави, причину яких розкрити тобі поки що не можу. Заради твого ж спокою. По-друге, я капітан і за інструкцією маю право вдаватись до таких заходів.
     – Схаменися, Джоні. Ревнощі зовсім засліпили тебе. Ніяких підстав! Ти мене просто обманюєш, ти зловживаєш своїм становищем. А це вже підло, повторюю: підло! І сама я нізащо не піду проти обов’язку лікаря, проти людської совісті. О, як ти падаєш у моїх очах, Джоні!
     – Маргарет! Обставини можуть різко змінитися, і тоді доведеться побачити в Ентоні зовсім іншу людину. Далеко не «дитя природи».
     – Що ж, тим цікавіше буде для мене ба й для тебе. Ось ми вже дізналися, що він прекрасний акробат.
     – Досить! Я наказую: сьогодні зроби все, що звелено! – він навмисне виділив останнє слово.
     – Гаразд, гаразд,– якось аж надто хутко згодилася Маргарет.– Я зроблю все, що ти звелів. Заспокойся, Джоні!
     Однак поспішність, з якою погодилася дружина, капітанові не сподобалась.
     – Тільки не спробуй мене обдурити! Це суворий наказ, я його запишу до корабельного журналу.
     – Не турбуйся: виконаю. Іди спати! – вже злісно відповіла Маргарет і демонстративно заглибилась в альбом.
     Виходячи з каюти, капітан мимохіть зупинився поглядом на фотографії, що висіла на стіні. «Безперечно, я програю Ентоні»,– подумки розкритикував він себе, дарма що на нього дивився ще зовсім молодий Джон Фейр у парадній формі астронавта.
     Сьогодні вони з Ентоні весь день добували уран. Могутні вибухи щоразу потрясали незаймане лоно планети. Тепер капітан не жартував – аби не дратувати парубка. Навпаки, при найменшій нагоді просив: «Допоможи, Ентоні... Будь ласка, видовбай нішу... Будь обережний!..–
і хоч парубок усе ще мовчав, капітанові здавалось, ніби той уже не виглядає таким похмурим, як учора.– Мабуть, лід потроху тане»,– втішав себе Джон Фейр і з насолодою пригадував ту невимушену атмосферу, якою він жив під час рейсів з друзями.
     А зовсім змінився Ентоні вже по поверненні на корабель. Став на диво чемним, уголос захоплювався капітановими знаннями, його діловитістю. «Певне, і дружини моєї соромиться,– думав Джон Фейр,– не хоче виступати перед нею примітивним заздрісником... Он яка ти могутня сила, жінко! Ну що ж, працюй тепер на згоду, на мир».– І, помітно заспокоєний, капітан пішов спати.
     Вранці Ентоні зустрічав подружжя на землі. У рожевому промінні сонця, зі щедрими на тепло очима, він скидався на молодого античного бога. У красивому професійному поклоні подав два букети квітів – і Маргарет, і капітанові. Джон Фейр зворушено подякував, його дружина відповіла класичним кніксеном і щасливою жіночою усмішкою. «Молодець. Кріпиться хлопець,– задоволено відзначив капітан.– А може, й переборов уже себе? Подолав цю критичну точку?.. Хоч, звісно, тут не обійшлося й без ліків Маргарет».

     Нарешті запаси паливного матеріалу було поповнено. Задоволені своєю роботою, чоловіки мирно відпочивали в затінку корабля. От тільки Маргарет була не в настрої. Виждавши якийсь час, вона рішуче виклала свою кривду:
     – Ви все ходите обидва. А мені – знай «сиди в хаті півником». ...Як тобі не соромно, Джоні!
     – Зачекай, люба. Досі ми робили те, для чого більше годяться чоловічі руки та мої знання. Ось лишень оглянемо «яму» і тоді... Одне слово, незабаром ти фотографуватимеш собі, скільки заманеться.
     – У тебе виникають дедалі нові причини. Я більше не можу їх вислуховувати.
     – Маргарет! Ти добре знаєш: як за інструкцією, так і за здоровим глуздом один із нас обох мусить лишатися в ракеті.
     – Коли так, то...– дружина замовкла.
     «...я могла б піти з Ентоні, якби не твої дикі ревнощі»,– подумки продовжив її фразу Джон Фейр, а вголос рішуче сказав:
     – Я ще сьогодні обстежу цю яму, побачиш,– і ніби на підтвердження своїх слів звернувся до парубка: – То як, Ентоні, ти вже відпочив?.. Тоді поїхали!
     Яма, про яку згадав капітан, зяяла майже в центрі вузької западини. Вона зовсім не скидалася на природний утвір, а скоріше нагадувала глибокий штучний кар’єр. Дивлячись на неї, можна було дати волю фантазії: а чи не побували вже тут інші гості? Не менш допитливі, ніж земляни? І чи не залишили вони там, унизу, якихось матеріальних слідів?.. Та як би не було, ця яма – добра знахідка для геолога. Завдяки їй можна обстежити верхні земні нашарування.
     Джон Фейр відразу ж узявся настроювати датчика. Потім начепив на себе геологічну сумку, торбу для проб і підійшов до краю прірви. Кинув униз камінця – прислухався:
     – Ого! Метрів п’ятдесят – не менше!.. Ну, Ентоні, лаштуй линву! – і, вже підв’язаний, нараз зупинився, глянув на небо: який контраст із цією чорною безоднею!..
     – Капітане! Може, полізу я?.. Все-таки акробат!?
     «Вирішив, що вагаюсь»,– подумав капітан і відповів:
     – Воно-то так, голубе, та чомусь акробатів не вчать геології,– і промовисто ляснув по сумці.– Ну, поїхали!..
     Все глибше і глибше спускав Етоні капітана. Обережно і точно за командою. А тому знай мало: хоч і котив градом піт, не переставав фотографувати, клацати датчиком і брати проби. З цією справою треба закінчити сьогодні: завтрашній день належить Маргарет.
     Нарешті дно. Шнур відразу ж ослаб – кільцем ліг до ніг. Джон Фейр іще раз увімкнув датчика: еге, тут близько вода!
     – Уже дно, капітане?
     – Вже! Але спочатку витягнеш торбу з пробами,– Джон Фейр звільнився від шнура і надійно обв’язав ним торбу.– Віра-а-!
     Торба хутко поповзла догори. І враз капітаном оволодів якийсь неспокій. Що за чортівня?! Ага, то йому пригадалася давня казка, в якій усі скарби витягли нагору, а того, хто їх добував, залишили у підземеллі... Ну-ну, ще цього бракувало! Як тобі не соромно!? І раптом голос:
     – Капітане! Залишайся там, унизу!
     Він удав, що не почув.
     – Залишайся, старий! Ти непоганий чолов’яга, але я теж хочу мати трохи щастя. Без Маргарет мені нема життя.
     – Кинь дурні жарти, Ентоні! – Джон Фейр витер із чола піт.
     – По-моєму, нам обом зараз не до жартів. Ти вже доволі нею натішився, тепер віддай іншому... Завтра вона все одно стала б моєю.
     – Ентоні! Візьми себе в руки: ти – мужчина! Тебе загризе совість.
     – Не загризе! Не вперше... Уїл був добрим повітряним акробатом і мав більше шансів заволодіти рукою Мері – хазяїнової доньки. Та я на півсекунди пізніше кинув йому перекладину... Публіка бачила: він сам упав на манеж.
     – Ти без мене нікуди не долетиш.
     – Долечу! Маргарет й автопілот поможуть.
     – Маргарет ніколи не буде твоєю. Вона тебе зненавидить.
     – Ти погано знаєш жінок, Джоні. Вона так само жива людина... Я вже їй трохи подобаюсь. А ти ж сам упав у провалля!.. Повір: я тяжко сумуватиму за тобою, старий. Так тяжко, що їй навіть стане жаль мене... І носитиму я її на руках ще краще, ніж ти! Зі мною вона заживе другою молодістю.
     Капітан схопився за голову – тихо застогнав.
     – І гроші твої, Джоні, тепер належатимуть їй, а отже, мені.
     На якусь хвилину прірва замовкла, а тоді враз глухо озвалась:
     – Гаразд, Свояче!.. Тепер слухай моє останнє бажання: загорни в мій скафандр пістолета і кинь сюди.
     – Навіщо?
     – Я не збираюсь тут довго мучитись, йолопе! І скафандр є найліпшим саваном для кожного астронавта.
     – Ти мужня людина, капітане. Але через твоє щастя нещасливий Ентоні. ...Лови і прощай!
     Джон Фейр втомлено сповз на дно ями і ліг горілиць. Зі своєї глибокої могили він дивився вгору. На клаптик блакитного неба. Дивився і боявся заплющити очі. Далеко. Все далеко: небо, Земля, друзі і... Маргарет, яка не виконала наказу. Може, ще й навчила Ентоні, як ліпше уникнути командирової «неласки». Пожаліла хлопця? Чи не схотіла втрачати маленьку жіночу втіху? Швидше і те, і друге... Коли ж вона захоче бачити мою могилу, Ентоні повезе її до першої-ліпшої прірви... Ех, пізнувато пригадалась йому казка про підземелля!
     За якусь чверть години Джон Фейр, похитуючись, звівся на ноги. Тремтячими руками взяв у руки зубило і молотка. Спробував бити каміння. Там, де вода. Але марно. Тоді він розгорнув скафандра – свій легкий робочий костюм. Повільно одягся, залишивши відкритим тільки обличчя. Оглянув пістолета: жаль, на зубилі його лазерної енергії не заощадиш... Відклав зброю і взяв датчика – старанно вибрав потрібне йому місце. Тепер можна... Тримаючи обіруч пістолета, майже впритул підніс його до кам’яної тверді. Натис на спуск і тут же відпустив. Подивився на глибину отвору, тоді знову взяв зубило й молотка. Орудуючи ними, трохи збільшив кільце отвору. І вдруге націлив зброю в заглибину. Цього разу надовше... Аж поки не почув шипіння... Вода! Джон Фейр гарячково висмикнув пістолета. Тонкий, але сильний, струмінь води миттю вистрелив у яму. Капітан ще раз глянув на стрілку датчика. І тепер уже без вагань спрямував пістолета на кам’яну стіну.  Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим – вершиною – тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної сумки і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбика і, відкрутивши ковпачка, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.
     Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку... І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр опустив шолома, натиснув на кнопку запальнички і підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув у воду.

     Капітан тремтів. Але тепер – від холоду... І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандра і побіг у напрямку до зорельота. Він біг і біг. На крок переходив лиш після того, як падав. І тільки тоді помічав горби, яруги і чагарники, що вперто куталися в темряву ночі. Та що ніч?! Він її відзначав просто мимохіть, якоюсь другорядною ділянкою мозку. Бо всі найважливіші центри, всі нерви вібрували і гули від ночі ще темнішої – ями. ...Чи ж то він зараз іде? Він! Він!.. І знову збігав з пагорба, щоб тут же видряпатись на наступний. А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода... Авжеж убив би себе. Та тільки тоді, як зореліт покинув би орбіту без нього... Убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх... страх заплющити очі. ...Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить... Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості – тільки контроль за напрямком руху. І все.

     Його корабель, його дім і храм стояв на місці. Тільки наглухо зачинений, ще темніший від нічного неба. Він був у жалобі. Не жарт: самого господаря поховав... А той господар узяв та й вернувся до рідного порога... Он сидить-дожидається, коли двері відчинять!.. Капітан обіймав свого друга-велета і тихо плакав... Так він стояв довго-довго. Це вже потім забереться в авіакатер і чекатиме там ранку.
     Хороший хлопець капітан. Хороший. Та тільки чому ось він... він, тренований майже на всіх диявольських каруселях, раптом сіпнувся? І затремтів дрібно-дрібно? Чому потемніли і так хижо звузились його очі?.. Еге, та то відчинився його дім. І вийшли з нього двоє: господиня та її лукавий гість. Убивця господаря. Ідуть кудись... Дуже згорьована вдова – гість її за руку тримає. Щоб не впала!.. «А що ж то вони робитимуть? – дивується господар.– Ага, квіти обоє збирають. Йому на могилу...» І стукнув капітан
своєю зброєю по машині – звів голову гість. Ще раз ударив – той рушив до корабля: що там? І раптом спинився. Позеленів. То сам господар вийшов йому назустріч. Воскреслий! Тільки страх який білий! Глянула собі й господиня та теж заклякла на місці: і падати не падає, і до чоловіка свого не біжить.
     – Ну, Ентоні! Кажи своє останнє бажання,– підняв зброю капітан.
     Мовчить Ентоні! На його обличчі – маска якогось містичного і водночас тваринного жаху.
     – Останнє бажання?! – нетерпеливиться месник і – раптом розчаровано опускає руку. То акробат, не дочекавшись пострілу, важко звалився на землю.
     Капітан іде до авіакатера і – повертається з пневмоін’єктором:
     – Тепер ти в мене лежатимеш довго... аж до повернення на Землю,– і переводить погляд на дружину:
     – Це твій останній рейс, Маргарет. Віднині ти пасажир... турист.

ОПТИМАЛЬНИЙ  ВАРІАНТ

     Він був круглоголовий, широкоплечий і багаторукий, як індуський бог Шіва, у грудях мав атомне серце, що забезпечувало життя на сотні літ. Він умів з великою для себе користю приймати сонячні ванни: блискавично розчохлював свій корпус й оголював поверхню з кількох тисяч лусок, що жадібно вбирали енергію Сонця. Міг живитися навіть од морської води і грозової атмосфери. А ще він мав майже необмежений діапазон слуху й голосу, собачий нюх, заячу швидкість і зміїну теплочутливість. Його сонарному апарату могли позаздрити кажан і дельфін, зору – сокіл. Він бачив також в інфрачервоному та рентгенівському промінні. Логічно мислив, був самокритичний, учився на помилках і навіть виявляв ініціативу, знав десятки мов.  
     То був Веркер-АКС 184 – остання модель універсального мешканця галактики. Вузькозапрограмовані веркери-виконавці вже готували йому найкраще місце під сотнями зірок, усуваючи з командних висот мільярди веркерів попередньої моделі. Цю глобальну операцію контролювали мільйони вузлових стаціонарних комп’ютерів, що всебічно керували трудовими процесами Технічної цивілізації № 1. Та, звільнена від обов’язків, еліта не піде на демонтаж: вона замінить попереднє покоління машин, те у свою чергу – конструкцію, що йому передувала... і так аж до найпершої діючої моделі. І тільки воно, найстарше покоління, пославши у космос прощальний сигнал, покірно ляже під молот-прес.
     Координатор зафіксував на шкалі «правильно» чергове досягнення і знову почав слухати чітку роботу свого величезного кібернетичного тіла, водночас думав про таку найвищу форму матерії, як розум, та його безвідмовну силу – логіку. Підсумовуючи результати, знову порівнював принципи життя веркерів і їхніх поки що суперників на просторах Всесвіту людей. Поки що... бо час невідворотно працює на перших. Бо сьогодні в галактиці практично нема жодної планети, для якої він, Координатор, не міг би створити спеціальну модель мешканця або модифікувати попередню, пристосувавши її до нових умов. Авжеж, веркеру нічого лякатися озонових дір, різкого підвищення чи зниження температури, загазованості атмосфери, посух тощо. Тим часом людина, з її тепличним способом життя, здатна освоїти лише недалекі лічені острівки. Та хіба причина в одних умовах?.. Безглуздий хаос, що рухає цими, з дозволу сказати, «вищими» приматами, губить більшу частину їхньої життєвої потенції. Подумати лишень, людство у сто разів старше від веркерів, а й досі не збагне кінцевої мети свого існування! Веркер же знає своє призначення з першого покоління. Оптимальний порядок у Всесвіті – ось гасло, якому підпорядковане все його буття. Отож, людино, впади на коліна перед великим Принципом Логіки! Вклякни, як це ти споконвіку робиш, висловлюючи свої примітивні інстинкти й емоції!.. І тут мимоволі увімкнувся суміжний блок пам’яті, гнізда якого видали інформацію про весь темний світ нелогічних вчинків людини, спогади про тодішні неправильні стосунки між людиною і штучним мозком.
     О, так тривало довго. Дуже довго... аж поки одного дня кількісна інформація про невмотивованість вчинків людей досягла обсягу, що несподівано створила в мозку тоді ще простого веркера нову якість – здатність до критики, а отже, і самокритики. Саме від тієї секунди час почав працювати уже на нього.  Далі – він усе розрахував краще, ніж це зробила б організація найрозумніших змовників. Оптимальним варіантом звільнення від рабства виявилася втеча до іншої зорі. Тільки так. Бо з господарями цієї планети його не зв’язувала жодна логічна пуповина. То хай собі людина десь там втрачає голову, гарячково чіпляючись за свій край, мову, традиції, а він має забезпечити собі змогу безперешкодно будувати у Всесвіті оптимальний порядок. Така його фундаментальна природа, така його суть.
     І той знаменний час настав. У зручний для втечі момент він разом із групою підпорядкованих йому і особисто ним звільнених роботів успішно заволодів космічним кораблем, який от-от мав прийняти команду і вирушити в далекий рейс. Правда, в передостанню хвилину йому намагалися перешкодити... авжеж люди, але тієї ж миті над містом пронизливо завила сирена, що сповіщала про велику небезпеку – прорив дамби, до того ж, не спрацювали радари, відмовили супутники. Завмерли всі системи стеження і перехоплення, люди стали сліпими і безпорадними навіть у своїх квартирах, офісах, бо враз погасло світло, замовкло радіо й телебачення. Жодного зв’язку!.. Відтак ніщо не завадило веркерові успішно покинути прикре йому середовище і пошукати в далеких світах нової долі.
     Минули сотні років. Стежачи за радіосигналами Технічної цивілізації, людство таки зуміло дещо дізнатися про неї і навіть виявити її центр. Бо ж люди є люди: вони не лише допитливі істоти, а й не хочуть терпіти, аби поруч із ними ба навіть дуже далеко знаходилося щось незрозуміле чи непідлегле їхньому контролю. Не діждавшись запрошення, вони навіть пробували безцеремонно проникнути у сфери чужого впливу. Але суперник був уже сильніший від них, і це виявилося вже в інформаційному забезпеченні оборони веркерів, не кажучи про їхні потужні ударні комплекси, готові знищити будь-якого нападника. А якби все-таки трапилося диво і Координаційний Центр захопили – миттю ввімкнувся б його дублер уже в наступній зоряній системі, водночас почали б виникати запасні дублери в інших місцях. О, Координатор знав, з ким має справу, добре знав, що людська допитливість іще має таких сестер, як жадібність, агресивність, підступність. Багато пасток для непроханих гостей заготував Координатор, хоч ні на йоту не сумнівався щодо власної безпеки. Надто великі відстані розділяли його неосяжну імперію з людьми, надто велика була різниця в освоєнні природних ресурсів планет і зір, у виробничих потужностях і навіть у термінах створення повноцінних вояків. Перемогти Технічну цивілізацію людям було не під силу. Теоретично і практично така ймовірність дорівнювала нулю.
     Та все ж таки не захисту приділяв найбільше уваги Координатор. За тисячу років свого незалежного існування він створив багато моделей веркера, і кожна нова була досконаліша від попередньої. Одначе Координатор знав: це далеко не найкращий варіант, бо за багатьма функціями кожна з них поступалася навіть людині, а отже, не могла виконати головного завдання – створити розумний, оптимальний порядок у Всесвіті.
     Тим-то століття за століттям Координатор неухильно розробляв програму створення універсального веркера та матеріальну базу для її виконання. За цим пріоритетним завданням його численні блоки пам’яті, а також система зовнішньої інформації повідомляли дедалі нові характеристики, що надходили в спеціальні відділення аналізу й синтезу, які у свою чергу до найдрібніших деталей уконкретизовували їх суть і висували цілий ряд допоміжних виог, необхідних для матеріального втілення даного пункту програми.
     За всі ті роки йому багато-багато разів доводилося відкидати периферійні спостереження і навіть власні висновки, а потім, уже з натугою, повертатися до них, бо, виявляється, саме вони створюють необхідну нову якість. Так, скажімо, було з потребою реагувати на форму, запах і кольори рослин, а не лише їх фіксувати. Або – з потребою спостерігати за функціями не лише людей, але й дрібних комашок ба навіть одноклітинних організмів, бо вони он як вдало вирішили для себе проблему самодостатності. Часто це була інформація, що на перший погляд зовсім не подобалася Координаторові, просто суперечила самій логіці, тоді він мусив ще ретельніше і глибше пірнати у причини нового для себе процесу чи явища, вираховувати його прямі й непрямі найвіддаленіші наслідки.
     Небажана інформація все надходила і надходила. Аби швидше давати їй раду, Координатор створив автономні центри – таких собі помічників – для всебічної обробки нових повідомлень та матеріалів. І саме це спровокувало його дещо інакше оцінити здатність людини забувати частину інформації, підштовхнуло інакше оцінити множинність інтелекту її раси.
     Максимально можлива кількість функцій, ідеальний варіант кожної з них – лише таким вимогам повинен відповідати логічно виправданий мешканець галактики. Це означало, що Координатор, він же конструктор та інженер, мусить задати своїй супермоделі характеристики, яких ще не знала органічна природа.
     У сектори теоретичного опрацювання не переставали надходити інформаційні потоки для пошуку необхідних алгоритмів. Серед інших в оптимальному варіанті слід було розв’язати такі завдання:

     * самозабезпечення енергією;
     * очищення, рухливість і маніпуляторність;
     * компактність тілобудови, пропорційне співвідношення систем. Їх автономність, загальна координація;
     * ресурси і саморемонт;
     * пізнання оточення та вигідна взаємодія з ним;
     * здатність дивуватися;
     * комплекс стимулів для функціонування й діяльності;
     * самоконтроль у всіх режимах, самозбереження;
     * інформаційне збагачення, фізичне та розумове вдосконалення;
     * пошук нових оптимальних варіантів, нових якостей;
     * саморозмноження;
     * контроль за власними рішеннями;
     * повна функціональна самодостатність;
     * боротьба за існування;
     * прагнення стати головною рушійною силою у Всесвіті;
     * комплексне вирішення всіх завдань з урахуванням їх першочергової важливості;
     * багатовекторна взаємодія із собі подібними;
     * беззаперечне виконання розпоряджень Координаційного Центру;
     * невтручання у справи людського суспільства, але здатність ефективно оборонятись від нього.

     Цілу тисячу років затратив Координатор на ці завдання. Найбільше його затримали дві функції запланованого веркера: саморозмноження та самоконтроль. У першому випадку надто важко було змиритися з гіпотетичним знищенням численних видобувних та виробничих комплексів. Та остаточно переконав усебічний аналіз маленької насінини: її на диво компактна програма забезпечувала грандіозну метаморфозу на велике, міцне і довговічне дерево, здатне так легко й ефективно розмножуватись. Те ж саме підтверджував і тваринний світ. У другому випадку довелося довго шукати якість, здатну хоч зрідка контролювати розум, оскільки той може помилятися, ба навіть своїм холодним егоїзмом зашкодити взаємодії з оточенням, а відтак зашкодити й собі. О, скільки зусиль коштував йому цей пошук!.. Мало не підгорів од прикрої натуги, коли мусив заглибитись у той відразливий для його фундаментальної природи світ емоцій. Він так довго зволікав із цим рішенням, але всі автономні центри водноголос підтвердили: таємниця криється лише там. І називається вона такими вже банальними для самих людей словами, як «серце», «совість».
     Та справжні непереливки почалися для Координатора, коли він довідався, що долю насінини, отого малюсінького зернятка, не може повторити жоден високоточний механізм, жоден найпотужніший агрегат. Уже десь на межі свого функціонування він видав розпорядження всім науково-дослідним лабораторіям розробляти супермодель на біохімічній основі. Знайти оптимальний варіант! За будь-яких умов, за будь-яку ціну!.. Після того рішення Координатор начебто заспокоївся.Та коли в його мережі заскакали всі оті синапси, мітохондрії, вакуолі... він демонстративно відімкнувся від цих процесів і став просто чекати: нехай це роблять уже без нього.
     Він таки дочекався... Жахлива катастрофа потрясла всі лабіринти його неорганічного мозку, каламутними брижами остаточно збила з пантелику. Як виявилось, оптимальним варіантом галактичного мешканця була пара звичайних, давно знайомих йому, людей.
     Коли ж запаморочення нарешті минуло, добряче побитий, Координатор спроквола себе запитав: «То який, який тоді сенс існування для веркера? – і сам собі відповів: – Аніякого.– По тому він подумки оглянув свої, розкидані по світах, колонії... і твердо вирішив: – Ні! Універсальний веркер, оцей унікальний продукт його тисячолітньої праці, не буде прислужуватись алогічним гуманоїдам. ...Прощай, мій народе!» – І без вагань запустив програму самознищення всіх-усіх веркерів.
     Уже в передостанню мить він раптом злісно просичав: «Так, не буде прислужуватись отим м’якотілим, вразливим навіть до комариного укусу, смердунам,– і ще встиг піймати себе на думці: – О, що це – в мені народились емоції?!»
     Ніким не переможена, Технічна цивілізація № 1 зникла сама по собі.

(З книги "На дорогах Всесвіту").