З великою натугою почалося в уже незалежній Україні національне відродження, особливо повернення українцям рідної мови. В деяких регіонах з вини місцевої та центральної влади таких прогресивних змін люди майже не бачили або не бачили зовсім. Більшість наших національно-демократичних депутатів у погоні за голосом пересічного виборця переймалися переважно побутовими питаннями і, ніде правди діти, завчено повторювали тезу про потребу далі розвивати в Україні російську культуру, а відтак російську мову, хоч її вже було більш ніж треба.

Звісно, таке переполовинення в головах і вчинках народних обранців не могло поліпшити мовний клімат для етнічних українців, як не могло змінити смаку пересоленій юшці додавання однаковими порціями посоленої та несоленої води. Становище значно погіршилося, коли нова влада не стала чекати можливості законодавчо запровадити державну двомовність в Україні, а  вирішила це робити знизу – поетапно і порегіонно, спираючись на своїх партійних посадовців на місцях. Прикладом цього стали агресивні «танці» депутатів Запорізької та Луганської облрад, але найгрізніше пішов «пасадоблем» і замахав палицею мер Одеси Алєксєй Костусєв, який безапеляційно наказав вилучити з практичного життя одеситів навіть саме поняття «україномовна школа». А чом би й ні, якось подумав на самоті теперішній градоначальник, адже могли за президентства українофіла Ющенка встановити статую ліквідаторці українського козацтва і кріпосниці Катерині II, то вже мені гріх не розвинути наступ Гурвіца.

А тут іще нові друзі з місцевого таки «бомонду» скаржаться: для їхніх дітей найближча україномовна школа, а українською вчитися не хочеться… І хоч таких шкіл у місті зовсім небагато, але й вони, мов більмо на оці. Треба знайти обтічну форму, як від них спекатися.

Начебто знайшли, але без порушення Конституції України не обійшлося. Не кажучи вже про основоположні права української – увага! – титульної нації. Для об’єктивної характеристики етнічно-мовної ситуації в Одесі наведемо таку статистику: «Вихід України зі складу СРСР і надання українській мові державного статусу на всій її території додали ваги українській мові в суспільних сферах життя Одеси, проте за даними  соціолінгвістичних опитувань дорослого населення, проведених у 1992–1999 роках, у сімейному спілкуванні нею послуговується 12% одеситів, у побутовому спілкуванні (здебільшого, разом із російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. У той-таки час, з українським етносом себе ідентифікують 45,5% одеситів, з російським – 44%, з єврейським – 4%, з болгарським – 1,7%, з вірменським – 0,9%, з молдавським чи румунським – 0,6%, з білоруським, гагаузьким, грецьким, грузинським, циганським, татарським, азербайджанським, польським, німецьким, чеченським, корейським, чеським та деякими іншими етносами – 3,3%. Російську мову назвали рідною 77,5% опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% («Українське життя в Севастополі»).

Але ж це дані на початку незалежного життя українців. Власну державність вони виборювали не для того, щоб надовго законсервувати постімперський статус рідної мови. Будь-яка влада – оранжева чи біло-голуба – зобов’язана забезпечити національне відродження українському народові, у т.ч. відродження його рідної мови. Інакше та влада буде йому чужою.

А тепер уявімо собі, як почуватиметься маленький українець, який навчається в окремо взятому класі двомовної школи. У коридорах і на подвір’ї, на спортмайданчиках, навіть у медпункті – російська мова. За українську мову його вже традиційно дражнять. Як його маленькій душі це витримати?! І чи довго він зможе опиратися?.. Психологічний гніт посилюється тим, що самі його вчителі на перервах розмовляють теж нерідною мовою. Бо таке дозволив Конституційний Суд України, який не має зеленого поняття про основи педагогіки, про виняткову роль учителя в масових державних і недержавних школах. Це ж не найманий іноземний спеціаліст для тимчасової роботи на якомусь підприємстві чи в установі. Це загальноосвітня школа з навчально-виховним процесом, де найперший приклад подає вчитель-вихователь! І, на жаль, наші високі культурні діячі та опозиційні партії не завдали собі клопоту оскаржити це некваліфіковане рішення у міжнародних судах.

Українській державній незалежності вже виповнилося двадцять років, тож настав час нашій владі в особі президентів і прем’єрів одзвітувати, яких успіхів у національному відродженні досяг українець під її орудою в тому ж Запоріжжі, Луганську, в Одесі…, якої популярності і ваги там набула його мова.

Олекса Палійчук.

___________________

Опубліковано під редакційним заголовком "Українофобія одеського розливу" в газ. "Українське слово". Вип. 37 за 14 вересня – 20 вересня 2011 року.