Навмисне залишаючи можливість повторного рішення про вторгнення, Росія хоче взяти Україну на гачок постійного страху і тим самим стримувати її від рішучих вольових дій супроти ворога на Сході. Авжеж маріонеткова Рада Федерації в черговий раз не посоромиться своєї сміхотворно-принизливої ролі і слухняно виконає вказівку Путіна. Тут наша колишня Гапочка та її «братчики» в альтернативи не гратимуться. Але на ділі все залежатиме від української влади. Чи заковтне вона цього гачка, визначить рівень міцності її «хребта», рівень її патріотизму. Як бачимо, для декотрих осіб настав час показати українському народові, наскільки заслужено вони посіли найвищі державні щаблі.
    Путін же намагається продовжити «перемир’я» недарма. Хоче, аби залежні від нього сепаратисти остаточно утвердилися, закріпили в статусі державних свої владні структури, ще більше озброїлися і нарешті сформували цілком боєздатну власну армію. Так східний регіон України і стане новим, дуже потрібним йому «Придністров’ям”. І хай там собі далі скаржиться на долю Україна: вона ж «недогосударство». А світ?.. Як завжди, «погавкає і перестане».
    Настали доленосні випробування і для політичних партій та громадських організацій. Комусь треба витерпіти страх перед Кремлем, комусь – страх втратити кабінети, капітали, впливових друзів. Як далеко вони підуть у своїх діях, щоб засвідчити реальний, а не показушний патріотизм?.. А будуть же нещадні інформаційні атаки: всілякі лякалки, лжерейтинги, провокації, - все те, з чим наразі недостатньо борються СБУ та ГПУ.
    Але, крім нав‘язуваного Путіним страху, ми ще маємо свій традиційний страх, який виснажує нашу національну і державну силу. То врощений, мабуть, у підсвідомість страх перед «старшим братом». Авжеж ми досі боїмося проникати на територію, куди проникає він. Ми інстинктивно сторонимося його, тікаємо. Як і в Криму, віддали оперативний простір на Сході, наче перед нами чужа земля, а не своя кровна. Подивіться, як тут вільно, просто мисливцями почуваються бойовики: організовують засідки на наші колони, за командою об’єднуються і нападають не лише на адміністративні будівлі, а й на військові частини, аеропорти. Вони мобільні, активні й ініціативні, постійно тримають наших бійців у напрузі, що свідчить про неабиякий професіоналізм їхніх стратегів і тактиків.
    Тим часом такою тактикою не повинні гребувати і ми. Попереду і пообіч наших батальйонів мають оперувати мобільні розвід-і винищувальні групи, здатні проникати у середину міст, а ще краще - навіть дислокуватися в окремих кварталах, будівлях. Тоді нікому буде збивати при посадці  наші літаки і гвинтокрили, менше захоплюватимуть наші адміністративні будинки, приміщення прокуратури, МВС, СБУ. Невелика група зможе легко зайти у будинок і нейтралізувати ворожого снайпера. Людські очі краще, ніж артилерійський снаряд, розрізнять, де цивільна людина, а де озброєний ворог. У разі ширшого наступу мобільні групи покидають територію попереду батальйонів. Скажете, будуть часті зіткнення з групами бойовиків? Що ж, зате жертви не будуть односторонні, як від ворожих засідок, як від збиття гвинтокрилів. Не сумніваюся: таких точкових ударів якраз і боятимуться сепаратисти.
     Путіну вигідно тримати нас у кайданах перманентного страху. Авжеж тоді Україна і світ менше думатимуть і говоритимуть про загарбаний Крим. Ця стратегія і тактика будуються на принципі: «Щоб людина менше переживала за відрізану ногу, її треба налякати загрозою раку».
   

    Олекса Палійчук.