От і скінчилися наші вибори до парламенту. На жаль, до нього фракційно не увійшли ВО «Свобода» і «Громадянська позиція» разом із «Демальянсом» - найбільш виразні та стійкі проукраїнські партії. Як же могло таке трапитися?.. Так, у них були помилки, з’явилися конкуренти на їхньому електоральному полі, але, певна річ, не те стало головною перешкодою. А те, що Майдан відшумів, і названі партії вже ніяким чином не вписувалися у стратегічні плани великого внутрішнього і зовнішнього капіталу. В нових, сприятливих для нього умовах, ревні патріоти або «небезпечні націоналісти» стали непотрібні, і їм, як то кажуть, організовано перекрили кисень.
   Правда, не всі виборці так легко піддавалися на замовні побрехеньки, не скрізь окружні виборчі комісії слухняно виконували накази. Були й такі виборці, що просто дозволили собі розкіш бюлетенями фехтувати в чисто «хатніх» поєдинках. Чому я розцінюю таку поведінку як розкіш?.. Бо жити і працювати в умовах, коли тобі не доводиться щоденно боротися за рідну мову в офіційно україномовних дитсадках, установах, то воістину велике щастя, і, мабуть, через той природний привілей, не задумуючись, тицяєш в обличчя братові, стрийкові, сусідові… зачекай: навіщо бюлетенем?.. Є ж якісь базові пріоритети! Є ще Схід і Південь, навіть столиця країни, де природні права українця, його рідну мову треба он як, не шкодуючи сил, захищати! І для цього конче потрібна, просто необхідна трибуна Верховної Ради України, де наші національні інтереси захищатимуть уже перевірені майданами і ворожими кулями патріоти.
   Тому вкрай дивним для мене і моїх друзів став негативний вислід голосування на Львівщині за Ірину Фаріон – ту полум’яну «свободівку», яка цілком заслужено колись викликала у мене рефлексію:

    Шкварчить од люті в недруга печінка,

   здригається його потворний Вавилон,

   бо йде хоробра і красива жінка –

   гроза перевертнів Ірина Фаріон.

    Мені, волинянинові, що мусив змінювати місце проживання, але скрізь і завше боровся за рідну мову, добре відома ота лють знахабнілого ворога, що віками тримав свого чобота на українському горлі. Так, я буду в окремих аспектах підтримувати Арсенія Яценюка, бо знаю: наш президент не став українським Пілсудським, і йому не можна віддавати всі гілки влади. Але я знаю, що Яценюк підтримував Гурвіца, який встановив пам’ятника душительці України Катерині II. Яценюка той пам’ятник не зачепив, але він зачепив «Свободу», тому я не вагатимусь у своєму виборі, хоч і не належу до цієї партії.
   Авжеж не могла забути фундаментальні пріоритети і львівська інтелігенція. Ось чому я маю спитати її: чому так у краї сталося? За ті 0,3 відсотка голосів, що їх недобрала «Свобода», не гризуть докори сумління?.. Чи, може, ви, панове, воліли бачити у «Свободі» якийсь піднебесний ідеал, а не живих людей?.. Тоді згадайте афоризм: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже». І ви впевнені, що обрали ліпших?
   Ми добре знаємо: якби не масові десанти з Галичини в 90-х, Україна навряд чи здобула б тоді державну незалежність. А Майдан 1-й і 2-й? Бо така вже місія історично визріла для цього краю: запалити власним прикладом і повести до волі інших. Тим-то великий гріх не пам’ятати дев’ятнадцяти “свободівців», що поклали свої голови на Майдані, і тих, що нині воюють в АТО.

    Олекса Палійчук.

 Див. статтю «Зухвалий виклик Україні»:

http://paliychuk.in.ua/index.php/statti/141-2013-10-05-05-33-41

Вірші «Галичині», «Ода Львову»

http://paliychuk.in.ua/index.php/poetdor/baikigumor/45-2009-06-11-04-58-28

Сайт: http://paliychuk.in.ua