Як часто ми чуємо від критиків слово «шароварщина» з осудом нібито невисокої, переважно сільської культури. І ті ж критики зовсім не беруть до уваги, що таким чином самі стають апологетами аж ніяк не передових, накинутих їм збоку понятійних штампів. Почнімо з того, що українці-автохтони ніде і ніколи не називали свої штани «шароварами» чи «брюками» (от розпитайте своїх дідів і прадідів!). То наші сусіди, запозичуючи собі «сарафана» з його персько-тюркською історією, відкрили для себе ще такий оригінальий термін. Він їм настільки сподобався за формою і звучанням, що став частиною військового одягу в царській армії, а згодом перекинувся і в білу армію. Широкі генеральські шаровари ще мали назву «чакчири», а вужчі – «рейтузи». Так, сусіди багато чого собі напозичали, але немало з того набутку і втратили у страшному для себе 1917-му році.
    Одначе наші селяни та козаки називали найперші у побуті речі звичними для себе словами і, можу вас запевнити, вони одяглися в штани не пізніше від сусідів. Так уже повелося, що в поході чи у роботі українець-степовик сам полюбляв легенький вітерець на своєму тілі, і ті рідні штани стали незаперечним елементом його національного костюма. Типовий образ простого українця з Великої України показує нам Тарас Шевченко: «Матнею вулицю мете – іде козак». Авжеж той старий козак не просто йде – танцює навприсядки. 
     Очевидним є факт, що природні умови України і людські таланти впливали й на творення її національного одягу. Так, що далі на Захід, бачимо все більше змін у його покрої та орнаменті, і це вражаюче багатство стилів та кольорів яскраво засвідчує велич нашої народної культури. Ми справді маємо що показати світові, маємо чим насолоджуватися і пишатися. Весь той барвистий скарб, як і незрівняна пісня, є міцною основою у творенні нашого українського обличчя, найпершою ознакою власної ідентичності.  
    Оскільки термін «шаровари» міцно увійшов у практику Росії, чий вплив і тиск на Україну був набагато триваліший і сильніший, ніж з боку Туреччини, викликає певну засторогу думка, нібито ми перейняли це слово від турків. Як правило, одночасно з назвою переймають річ, яку застосовують, але для українського народу «шаровари» так і лишилися чужими – у мові й у застосуванні. От  у жодному куточку України ви не могли почути, щоб наша мати докоряла синочкові: «Фе, знову забруднив шароваринята чи шароваринці!». На що вже чутливі до моди жінки, а й ті, контактуючи з мусульманським світом, протягом віків не одягли на себе турецьких чи татарських довгих штанів.
    Тож ми не маємо потреби боротися з «шароварщиною» у власній культурі: ті українці, яким національний костюм уже заважає розвиватися, нехай пошукають природних слів для донесення своєї думки. Ну, а по-чорному заздрісним сусідам, які не мають власного національного костюма, рота не стулиш: їм і популярна у всьому світі наша вишиванка не дає спокою – на зразок своїх «ватників» творять для нас «вишиватників». Як то кажуть, велика жаба душить, і їм нічого не лишається, як зробити об’єктом глузування наш національний костюм – той святковий одяг, в якому наречена врочисто запрошувала на своє весілля. Але наш незнищенний унтерменш, легко піддаючись на глузи, вже з традиційною запопадливістю взявся освоювати і цю запропоновану «обнову».     
    Зрозуміло, не викличе заперечення вже інтернаціональне слово «брюки» як синонім до природного нам слова «штани» чи слово «кальсони» в значенні «підштанників», та не переходьмо на чужомовні штампи, які виконують роль примітивних обзивалок збоку заздрісників. І ще не забуваймо: будь-яка мода – скороминуща, а народна культура – вічна. Тим-то зовсім даремне на «Євробаченні» мало не всі намагаються співати англійською, а не мовою рідного народу. Це нелогічно і навіть смішно, зрештою, нецікаво. Як я вже колись писав, співоче поле Європи не Генеральна асамблея ООН, хоч, природно, як українець, я завше хотітиму і там чути свою рідну мову.
    Тим же, хто щиро вболіває за розвиток нашої культури, скажу одне: гопак аж ніяк не заважає вам танцювати бальні чи латино-американські танці, та той же гопак ви не будете танцювати у смокінгу. А рівень і поширення нашого національного театру, кіно і телебачення насамперед залежить від становища нашої рідної мови. Саме її намагалися загнати на задвірки поневолювачі різних мастей. Для цього душили її немилосердно, для цього масово заселяли нашу землю своїм етносом і нещадно викошували найкращі паростки нашої національної самосвідомості. З наших таки земляків селекціонували місцевих керівників усіх рангів, а ті поспішали віддати своїх дітей до чужомовних шкіл, аби покірно засвідчити всевладному окупантові свою псячо-мавп’ячу відданість.
    На жаль, у світі, де панують гроші, українець посідає дуже слабку позицію. Маючи багато талантів і добру голову, він, проте, не вміє робити великі гроші. А без них як розвинеш сучасну модерну культуру з національним обличчям?.. Отож маємо олігархів, яким не соромно за стан україномовного кінематографа, україномовної книги, що навіть на Discovery Україна отримує передову освітню інформацію російською мовою. Не вельми заклопотана українською і влада, готова більше дбати про мову англійську. Ось так ми опинилися формально у статусі незалежної країни, а практично із загальмованим хтозна допоки національним відродженням.

    Олекса Палійчук.