МУТОВАНА КЛІТИНА, або ВОЙОВНИЧЕ КАПІТУЛЯНТСТВО | Друк |  e-mail

 


                                                                                                             І забудеться сpамотня
                                                                                                             Давняя година,                                                     
                                                                                                             І  оживе добpа слава,
                                                                                                             Слава Укpаїни.
                                                                                                                        Тарас Шевченко.

                                                                                                              Без мови нашої, юначе,
                                                                                                              Й народу нашого нема.
                                                                                                                    Володимир Сосюра.

     Сьогодні так часто показують донеччанина Миколу Левченка з його в стилі Бузини пасажами, що можна подумати, ніби наші телеканали просто заповзялися його розрекламувати. Хто ж він такий, цей ревний проповідник перемоги російської мови в Україні та приреченості української? Хто він, коли, як можна здогадатися з його досить прозорих натяків, сам не без українського коріння?.. Розглянемо це питання з огляду на елементарну логіку, психологію та закони природи, а також спростуємо твердження пана Левченка, ніби українська мова як єдина державна та міжнаціональна в Україні розколе наше суспільство, а російська, навпаки, тільки об’єднає. На цю тему подамо в ході нашого викладу цілком протилежні та, на нашу думку, логічно обґрунтовані аргументи. А поки що наведемо для читачів ключову тезу, з якою наш оракул рішуче вступив у бій з українською мовою:
     "Я подтверждаю свои слова о том, что русский язык должен быть государственным языком в Украине. Украинский язык останется существовать, как язык фольклора, он не годится для развития науки и межнационального общения, потому что его никто не знает. Я оставался на этой позиции и буду ее отстаивать и дальше".* То були слова діючого секретаря Донецької міськради Миколи Левченка, активного члена Партії регіонів.
     Авжеж, панові Левченку нині комфортно з його російською мовою в середовищі росіян і таких, як він сам. Цей психологічний стан людини можна зрозуміти, але не виправдати. Багато з нас теж перебували в російськомовному оточенні, та під впливом вищих ідеалів і тривог за долю України зуміли проклюнути шкаралупу цього штучно вибудуваного віковим насильством яйця і піднятися над кон’юнктурними чи дрібноегоїстичними інтересами. Наш мовний противник, на жаль, не прогресував, навпаки, лише регресував, тим-то й досі дивиться в наші обрії з висоти отого витвореного сусідом яйця. Але ж не тільки дивиться  – ще й розвинув бурхливу наступальну активність.
     «И это тот самый Левченко, для которого поэзия Тараса Шевченко – "очень убогая". В основном, видимо, потому, что великий украинский поэт, по его мнению, "где-то с кем-то борется". Но ошибется тот, кто придет к выводу, что секретарю Донецкого горсовета не по душе борьба. Напротив, борьба – это его стихия, как прилежного воспитанника Компартии во главе с товарищем Симоненко. Именно по спискам этой, всегда в боевой готовности партии Николай Левченко впервые получил депутатский мандат в одном из райсоветов Донецка - чтобы затем получить дальнейшую закалку в Союзе молодых регионалов. И получил. Не случайно у него в рабочем кабинете, кроме бюстов Ленина и Сталина, красуется еще и макет автомата Калашникова. Не знаменитого однопартийца, конечно, а изобретателя оружия Калашникова. Так что с борцовскими качествами у господина-товарища секретаря все в полном порядке».**
     Отже, в особі М.Левченка ми ознайомилися з войовничим капітулянтом, який маніякально заповзявся їхати у майбутнє України на чужому возі, співаючи чужу пісню. Та чи буде в такому разі мати майбутнє Україна, якщо з ним погодяться всі українці?.. Ніколи. Залишиться тільки сама назва як географічне поняття. Бо недарма сказав – теж донеччанин – класик української літератури Володимир Сосюра: «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема». Зрозуміло, він дивився у наші обрії з іншої висоти.
     Психологи вже зазначали, та й кожний з нас міг переконатися: ступінь практичної «рідності» певної мови, міра мислення нею залежать од вельми простого фактора – частоти користування. Те, що сьогодні у багатьох містах України, переважно на їх вулицях, панує російська мова, не означає якоїсь фатальної безвиході. На щастя, відбувається природна зміна поколінь, і за сприятливих умов наш національний організм може позбутися будь-якого затяжного, навіть хронічного захворювання. Що ж то за умови?.. Передусім вільний доступ до історичних джерел та широке інформування наших громадян. Далі – тверда воля національно свідомого керівництва країни і, певна річ, наше з вами бажання стати повноцінною нацією, здатною посісти гідне місце в колі інших народів. Тепер саме держава найбільше зобов’язана подбати, аби нащадки українців отримали на своїй історичній батьківщині належний їм за природним правом і такими жертовними зусиллями донесений попередніми поколіннями культурний спадок, насамперед рідну мову. І якщо держава цього не робить або робить надто мало – треба змінити її керівництво.
     У неспроможності новими очима глянути на теперішню Україну, усвідомити невідворотний процес натуралізації зросійщених українців і полягає, м’яко кажучи, головна помилка п. Левченка. Так наче й не було для нього досвіду Болгарії, Чехії… та особливо Ізраїлю. З цього приводу зацитую деяку, теж інтернетну, інформацію: "Я решил, что нам для того, чтобы владеть собственной землёй и жить самостоятельной политической жизнью, необходим язык, способный нас сплотить. Этот язык - иврит, но не иврит раввинов и учёных. Нам нужен иврит для обиходной и деловой жизни». Автор Бен Ієхуда (Елієзар Перельман), вихідець із Росії. «Единство нации определяется общностью языка» (Він же).
     А ось що зазначив інший автор: «Возрожденный иврит (с начала XX века). На рубеже XIX и XX веков происходит невиданное в истории человечества событие - возрождение мертвого языка. Мертвыми принято считать языки, которые не служат для повседневного устного общения, которые ни для кого не являются родными с детства, даже если эти языки (как латынь и санскрит в средние века) и продолжают использоваться в письменности и литературном творчестве. Язык, на котором никто не говорит, мертв. А мертвые, как известно, не воскресают. Так считали все. И тем не менее, невозможное случилось: язык, в течение 18 столетий существовавший лишь в книгах и молитвах стал вновь живым разговорным языком целого народа. Энтузиазм и национальное самосознание совершили то, что считалось немыслимым». (А. Довгопольський). Між іншим, в Ізраїлі широко вживається саме термін «натуралізація» єврея, а не щось інше. Не вадило б і нам замінити цим словом пріснопам’ятний жупел «українізація».
     Принагідно зауважимо: посилання Левченка на те, що Інтернет у нас лише російськомовний, теж не може слугувати йому аргументом, оскільки це явище тимчасове, типова інерція, «відрижка» радянськими стереотипами. Нехай він поцікавиться, якою мовою послуговуються в Інтернеті інші, навіть менші від нас за чисельністю, слов’янські країни.
     Як переконують реальні події, в сучасному світі відбуваються динамічні процеси культурного розвитку народів, зокрема, їхніх мов і національної гідності.взагалі, а не асимілятивне поглинання одних одними. Примітивна, груба практика насильницького винищення культур і мов підкорених народів залишилась у мало не первісній минувшині людства. І той, хто спромігся вижити за таких жахливих обставин, уже нізащо не дасть себе комусь проковтнути. Так, ми чимало втратили свого «тіла», але все-таки вижили, оскільки впродовж усіх лихоліть мали що втрачати. Більше того, ми унікальний народ. Бо зберегли свою мову під нещадним пресом тривалих і систематичних заборон та ще й з боку спорідненого за мовою сусіда… Це справді подвиг. І подивився б я, що лишилося б від того самого сусіда, якби він опинився на місці українця. Від того, хто віками копіює, запозичує культурні надбання інших народів. Зрештою, яке нині треба мати хворобливе усвідомлення особистої ролі, щоб із навіженим поглядом кликати нас назад, у світ суцільної русифікації?! Таким п. Левченку ввижається наше майбутнє. Саме до того «берега» він причалив сам і кличе за собою дуже любих йому українців.
     Так, він уже сповз донизу, для нього все відбулося, та не для нас… Для нас усе відбуватиметься під цілком протилежним знаком. Бо що для історії три століття нашого приниження?! Це лише мить, а майбутнє – нескінченне. Ми переможемо і станемо на своїй землі обома ногами – твердо, непорушно. «І забудеться срамотня давняя година», – як сказав наш великий пророк. Ми вже перемагаємо, і саме тому так активізувалися наші недруги: бояться втратити час, тим більше, відчули «слабинку» там, на нашій таки верхотурі. Та все одно імунна система нашого національного організму, вже звільнена від імперських пут, обов’язково виконає своє історичне призначення. «Я вірю в силу народу, в силу народної душі», – навіть у чорні дні русифікації виповів Максим Рильський.
     До національного відродження нас кличе сама природа розвитку, еволюції. Бо якщо моїм землякам і судилося в далекому майбутньому втратити чимало звичаєвих традицій, аби всебічно інтегруватися в якусь єдину планетарну цивілізацію ба навіть мову, то ніхто не заперечить, що та культура чи мова повинна бути якомога багатшою та барвистішою. А коли так, то кожна нація мусить зробити якомога більший внесок у спільний для Землі набуток. Що сильнішою та оригінальнішою виявиться чиясь культура, то яскравішим елементом проявиться вона у тому симбіозі, то більше його збагатить і прикрасить. Саме за таких умов ми знатимемо, що всі покоління українців долали цей тернистий шлях життя і смерті недарма, що не були одним лише «гноєм», «біомасою» для інших. Ось чому так важливо нам плекати і розвивати рідну мову, культуру. «Не рви коріння з рідної землі, та кроною живи без даху» (авт. – О.П.).
     Ще великий Буда зауважив, що кожна частинка містить у собі інформацію про все ціле. Наочно це підтвердили досліди з клонуванням. Та п. Левченко не став повноцінною клітиною національного організму. Не перейнявся його болями та сподіваннями, його честю. Навпаки, під дією згубного оточення настільки мутував, що опинився у таборі ледачої та нетолерантної до нової України п’ятої колони. Тої колони, що сьогодні так зухвало вимагає юридичного права для російської мови, бо насправді хоче отримати змогу зовсім обходитися без державної української.
     Поведінку М.Левченка у кращому випадку можна пояснити сум’яттям в його свідомості, викликаним саме фактом української незалежності та страхом за власний мовний статус-кво. І, щоб «визначитися» остаточно, він вирішив триматися вже близького та зручного йому берега. В гіршому випадку може бути й гірший варіант пояснення. Хтось помітить у його поведінці і голос невтолених амбіцій, коли марнославна мализна, щоб видатися суспільству більшою, зважується на екстравагантний вчинок – т. зв. геростратів комплекс. Це і є вершиною хоробрості таких «героїв». Бо насправді маємо перед собою поведінку слабкого індивида, нездатного захищати свій народ, маємо банальне капітулянство, яке ховається під войовничим декларуванням нібито власних поглядів, позиції тощо.
     Відомо, сила природного людського «его» аж ніяк не залежить від м’язів, посад чи статків. Це стан душі і волі, це відчуття власної та національної гідності, що реалізується у практичній діяльності особи. Примітивний рівень «его» – боротьба за місце під сонцем. Вищий – жертовна боротьба за долю роду, племені, Вітчизни. Той стан зародився з наших дрімучих інстинктів як особистого, так і видового самозбереження та неухильно розвивається в еволюційному процесі. Отож у вищому вимірі М.Левченко – це слабка або збита на якомусь життєвому етапі природна програма.
     Перевертень, перекинчик, зрадник, колабораціоніст, ренегат, покруч, манкурт, яничар… -- скільки слів уже витворено для позначення відступників різних мастей у різні часи! Та я впевнений: десь у глибині їх свідомості жевріла і зрідка все-таки вистрілювала в серце вельми прикра оцінка свого вчинку. Хоча всі вони домислювали собі виправдання за трибунами, перед об’єктивами, у статтях та мемуарах. Але від себе не втечеш, себе не одуриш… І навряд чи є тут винятком пан Левченко.
     Та є в долі донецького оракула щось трагікомічне. Бо – як історик – він неодмінно має знати, що саме історія нещадно змітає з більших і менших постаментів, крісел усіх тих, хто під впливом різки та пряника прогинався, втрачав природне обличчя сам і спонукував до цього співвітчизників. Має знати, що в незалежній Україні число таких відступників не множитиметься, а навпаки, скорочуватиметься. А ще – як він міг не задуматися над зовсім простим логічним запитанням: коли бездержавна Україна не втратила своєї мови під віковим гнітом, то невже вона захоче її втратити у статусі державної?.. Друге запитання особливо доречне, якщо існує той, гірший варіант пояснення дій М.Левченка.
                                                                                                    
                                                                                                                     Олекса Палійчук
___________________________________________________________
Опубліковано в газ. «Українське слово» № 14 (3318) за 4-10 квітня 2007 р.