«Я не зря привел пример с Коновальцем. Евреям не нравится много украинских героев, при этом значительная часть – по совершенно надуманным причинам. В частности, потому, что в головах у многих евреев до сих пор глубоко сидят все штампы советской пропаганды… Поэтому нужно работать с собственной головой и менять свое отношение к тому, что вбивалось в нее целыми десятилетиями пропаганды. Не нужно бегать и кричать о том, что нам не нравятся ваши герои. Нужно подумать о том, что значительная часть этих героев не нравится нам несправедливо. Нужно научиться оставлять большую вероятность того, что неправы мы, а не они». (Віталій Нахманович. «У евреев есть только одна миссия» http://maidan.org.ua/2015/12/vytalyj-nahmanovych-u-evreev-est-tolko-odna-)

     Історик Віталій Нахманович вийшов на правильну і дуже потрібну для нашого суспільства дорогу, дорогу, що веде до міжнаціонального порозуміння. Адже нікому не потрібна ця тривала,  деструктивна і виснажлива неприязнь між юдеями та українцями, яку тепер дехто вже називає одвічною для України внутрішньою «гібридною війною».
     Пан Віталій справедливо називає історичну причину такого становища. Так, українці надовго втратили власну державність і перестали керувати своєю долею. Тож і дозволи на заселення їхніх земель давала чи продавала, звісно, чужа влада. Йдеться переважно про Московію та Польщу. Тим-то у юдеїв не було причин дякувати своїм найближчим сусідам у місті, селі, на вулиці, навпаки, маємо показовий приклад вдячності їхнім ворогам в Одесі од Гурвіца, який зухвало проігнорував пам’ять всього українського народу (авжеж привід знайти можна, було б тільки бажання). Хоча ні пересічний українець, ні його держава, на відміну від Московії, ніколи не плодили вихрестів.
     Зрозуміло, розселення юдеїв за розпорядженням згори не могло не виклика́ти осуду чи спротиву, і довоєнний мир чи примирення з німцями тут не є позитивним прикладом, у чім переконують наслідки цього примирення, зокрема сам Холокост. Як свідчать джерела та висновки самих юдейських аналітиків, для великого конфлікту в Німеччині визрівали серйозні фінансово-економічні причини після 1-ї світової війни, у створенні яких брали участь також юдеї. Цю сторону питання якраз оминув пан Нахманович.
     Ну, а щодо твердження автора: «У украинского еврейства нет никакой особой миссии. Есть глобальная еврейская миссия – демонстрировать на собственном примере и передавать другим народам основные этические принципы, заложенные в Торе. Никакой другой миссии у евреев никогда не было и нет. Что мы себе сами придумывали – это уже другой вопрос», – зауважимо: отой «другой вопрос» якраз і породжує масу знаків запитань й окликів, оскільки в нашому суспільстві ніхто нікому не забороняє вивчати й поширювати Тору. І, співчутливо посміхнемося: чи не боїться пан Віталій своєю неувагою образити багатьох українських олігархів, численних мільйонерів, нардепів та високих чиновників юдейського походження?..
     Цілком слушно і справедливо зауважує автор статті щодо невігластва та його причин з боку декотрих войовничих наших юдеїв: « Но есть еще и просто безграмотность. Вот сейчас в одном небольшом городе разгорается конфликт общественности со свободовским мэром... И еврейский активист, в частности, возмущается тем, что мэр инициировал переименование одной из улиц в честь Евгена Коновальца – «петлюровского атамана-погромщика». Это элементарное невежество, помноженное на стереотипы исторической памяти, потому что Евген Коновалец был командиром Сечевых стрельцов, на счету которых как раз не было ни одного погрома. Более того, к Петлюре приходили еврейские депутаты с просьбой разместить в городе гарнизон Сечевых стрельцов, потому что это гарантировало защиту от погромов. Так может нам самим для начала стоит разобраться и выяснить, что к чему?»
     Автор має тверезий погляд на принципи єднання у спільній державі Україна, тому «не нужно делать вид, что евреи всегда были белые и пушистые, а украинцы – всегда негодяи. Это двухсторонний исторический конфликт, со своими объективными причинами, и снимать его нужно с двух сторон. А это значит не столько тыкать другому в глаза претензиями, сколько думать, что делал и делаешь ты сам… Надо четко понимать, что любое государство строит, в первую очередь, один народ, который является «локомотивом» строительства. Этот же народ предлагает некую национальную идею. Дальше возникает вопрос, насколько эта идея приемлема для других народов в этой стране, а если идея имперская – то и за пределами этой страны. Не бывает так, чтобы все народы собрались и вместе решали, что мы будем тут строить. Поэтому не нужно делать вид, что национальную идею в Украине будут формировать украинцы вместе с евреями, русскими, крымскими татарами и всеми остальными. Эту идею могут сформировать только сами украинцы. Вопрос в том, как они ее сформулируют, будет ли эта идея открытой для мягкой интеграции, или основанной на полной ассимиляции (как, кстати, та же классическая французская модель), или же вообще исключительно на этнической принадлежности».
     Не викликає заперечення й аналіз нинішньої ситуації в Україні: «Да и такого организма, как «украинское еврейство» сегодня нет. Есть евреи, живущие в Украине, граждане этой страны. Одна часть из них ностальгирует по мифическому Советскому Союзу без антисемитизма. Другая – готова принять Украину как Малороссию, т.е. либеральный вариант России. Сегодня появляется новое поколение, которое уже отождествляет себя с украинской Украиной. Его пока что еще очень плохо видно. И будет ли оно нести в себе особенную еврейскую миссию?..»
     З приводу цієї вже тривалої ситуації у мене колись і виникла думка, що організації Бунду були набагато відвертіші і щиріші у своїх національних інтересах, ніж теперішні недалекоглядні червоненки, які лише для пока́зу можуть одягнути вишиванку і сказати кілька речень українською мовою. Водночас, зловживаючи безкарністю, брутально ображають захисників рідної мови Ірину Фаріон та Ларису Ніцой, які нічого особливого не вимагають, а тільки того, що мають корінні народи в інших незалежних країнах. На цю тему, як і на інші дражливі для українця теми, чомусь мовчать, наче під закляттям, навіть, здавалося, помірковані юдеї. Тим-то для користі спільній справі хотілося б почути від автора більше конкретних прикладів і прізвищ.
     Учені світу вже вивели оптимальні параметри, в т.ч. територіальні, для успішного розвитку країни-держави. Це знав і розумів навіть М.Азаров, коли порівнював перспективи розвитку Московії та України. Звідси маємо очікуваня: юдеям слід погамувати свою гіпертрофовану, суголосну з імперськими пристрасть до безмежного розширення ареалу торгових операцій. І це можна зробити, так само успішно, як вони відродили рідну мову. То лише Катерина II не змогла справитися зі своєю гіперсексуальністю і наказала вбити законного чоловіка, дарма що він теж був німець.
     Особисто я переконаний: протистояння юдеїв та українців не є фатальною неминучістю, скільки б віків воно не тривало. Вважаю, всі наявні суперечності можна подолати, лише не треба нав’язувати українцям якоїсь неприродної державної моделі, якогось безмежного супертерпіння. Не треба вимагати від них змиритися з каліцтвом, завданим усіма попередніми чужими режимами. Україні необхідне національне відродження. Будь-яке лицемірство чи лукавство тут може призвести до взаємних втрат, а в гіршому випадку й до великої біди. Погоджуюся з автором, що для порозуміння обидва народи мають критично переглянути свою історичну пам’ять, а це означає сміливо «відредагувати» свої менталітети, вилучити вади, що сформувалися в недобрі часи нашої бездержавності. Про це я й пишу в різних своїх відгуках.

     Олекса Палійчук.