НА КУХНІ ПАНА ТАБАЧНИКА | Друк |

 "Мы должны понять, что если не лезть друг к другу со своим уставом, можно спокойно жить в одном государстве, не разделяя ценностей друг друга. В конце концов, жителю Донецка абсолютно все равно, какие памятники ставят во Львове и в честь кого называют улицы, точно так же и львовянину не должно быть никакого дела, на каком языке говорят в Донецке и кому ставят памятники в Одессе". Автор Дмитро Табачник, "Утиный суп" по-украински" ("Киевский телеграф" від 9-12 листопада 2007 р., № 45).

А як щодо столиці? Вона ж для обох сторін одна... Невже й надалі до Києва мчатимуть колони автобусів із "політичними туристами"?.. Отож видається сумнівним цей, на перший погляд, ніби й розважливий підхід до ситуації, коли треба, як мовив мій колишній сусід, у гострий момент "разнять дерущихся". І яке може ця теза мати стратегічне значення для творення повноцінної держави, для нашого національного відродження?!

Та спочатку подивимося, наскільки об'єктивним був автор, готуючи читачів до свого висновку. Отож згадав про "колаборанта и гитлеровского офицера Шухевича", про "коварного средневекового интригана Мазепу", от лише "памятнику в Одессе" гарячих епітетів у нього не знайшлося. Або: "Через сто лет историки смогут куда более беспристрастно судить о роли и месте УПА в Великой Отечественной войне, о факте создания в рамках СССР суверенного украинского государства, ставшего членом-основателем ООН благодаря Сталину...". Наскільки Україна стала суверенною державою в складі СРСР і з якою метою її послали в ООН, сподіваюся, нікому розтлумачувати вже не треба, і це наш автор, сам доктор історичних наук, добре знає, одначе свідомо гне, як кажуть, свою лінію, дезорієнтуючи найменш обізнаних із цими питаннями читачів. Так, сто років минуть недарма, і за умов вільного доступу до джерел інформації навряд чи виживуть отакі стереотипи в дусі примітивної радянської пропаганди, навряд чи тоді буде дві протилежні оцінки історичної ролі Сталіна.

А яке наше національне відродження може відбутися без відродження української мови та культури в цілому?! Без натуралізації зросійщених українців у власній країні?! О, ні, пане авторе, тут і львів'янину, і киянину, і донеччанину до цього має бути аж надто велике діло. Українська культура, а отже й мова, як неоціненний духовний спадок усіх попередніх поколінь, повною мірою належить усім нащадкам українців, і відібрати у них це право на їхній історичній Батьківщині, вважаю, не сміє навіть рідний батько. Це право почали відбирати та всіляко заохочувати батьків до кон'юнктурного відступництва лише сторонні поневолювачі та їхні тутешні посіпаки.

Сьогодні Україна справді творить свою повноцінну незалежність, і не в її інтересах будь-де консервувати колись насильно накинутий егоїстичним сусідом мовний статус. Навпаки, стратегія розвитку держави і країни як потужного суспільного організму спонукає наш народ повсякчас зміцнювати і нарощувати власні творчі сили, нейтралізовувати будь-які руйнівні чинники, що спричиняють загальний розлад, аморфність і можуть призвести навіть до втрати незалежности. Україні потрібна чітка, підкріплена законодавством програма, що зупинила б інерцію вищезгаданих асиміляційних процесів. Закон, саме Закон, у першу чергу, повинен захистити право маленького українця на його природну духовну спадщину, захистити навіть перед звичками чи розрахунками батьків так, як він захищає його право на життя, його матеріальні інтереси.

Широкомасштабна двомовність - це духовне каліцтво для нашого суспільства, яке рано чи пізно ми повинні неодмінно здолати. Інакше нам ніколи не посісти гідного місця в колі інших народів, не розвинути і не реалізувати власного творчого потенціалу в найширших сферах життя. Ось чому нам так необхідна чітка і всеосяжна стратегія виживання. Без неї майбутнє завжди лякатиме нас непевністю та непередбачуваними загрозами.

Як пишуть знані історики, минуле нашої планети - це кладовище знищених мов. Але, як ми вже пересвідчилися, нема і вічних імперій. Отож, коли вже якійсь скривдженій мові пощастило пережити імперію-насильника, шлях їй простерся тільки вперед. І в цьому плані мові реально обіцяє успіх сама природа, тобто зміна поколінь. Нашій державі лишається тільки активно цьому посприяти, тобто не втратити даний природою шанс. Адже втрата родиною рідної мови в якомусь поколінні не спадкова хвороба. Порівняльно це виглядає так: від того, що батько втратив око чи руку, його дитина інвалідом не стає. Що стосується держави, то вона повинна навчитися дбати про здоров'я довіреного їй суспільства, як завше клопочеться здоров'ям свого організму наша голова.

Світова історія знає не один приклад, коли народ виживав та відновлював своє природне обличчя після тривалої насильницької асиміляції. Приклади?.. Найближчі - Болгарія, Чехія. Та особливо вражає безпрецедентний приклад Ізраїлю. Як справедливо пише А. Довгопольський, "На рубежі XIX і XX століть відбувається небачена в історії людства подія - відродження мертвої мови. Мертвими прийнято вважати мови, які не служать для повсякденного усного спілкування, які ні для кого не є рідними з дитинства, навіть якщо ці мови (як латинь і санскрит в середні віки) і продовжують використовуватися в писемності і літературній творчості. Мова, якою ніхто не говорить, мертва. А мертві, як відомо, не воскресають. Так вважали всі. А проте, неможливе трапилося: мова, яка протягом 18 століть існувала лише в книгах і молитвах, стала знову живою розмовною мовою цілого народу. Ентузіазм і національна самосвідомість зробили те, що вважалося немислимим".

Зауважили, пане Табачник? - "ентузіазм і національна свідомість"! І цьому історичному успіху, безперечно, передувало глибоке розуміння з боку активної частини єврейського народу, яке важливе значення у творенні власної держави має рідна мова.

Перед нашим суспільством і державою постало друге за важливістю глобальне завдання - натуралізація зросійщеного українця на Сході та Півдні. І сьогодні це завдання значно ускладнилося. Постійні наші хитання й озирання на північного сусіда призвели до того, що ми втратили психологічно зручний момент для розгортання цього процесу, момент, що виник одразу після 1991-го року. Свій задавнений страх і бездіяльність владні верхи навчились успішно ховати за гаслами про поступовість, обережність і т. ін. Це дало змогу нашим недругам оговтатись і повести широку мобілізаційну пропаганду серед населення. Буквально у всіх негараздах, спричинених перехідним етапом і невмінням чиновників господарювати по-новому, почали звинувачувати нашу незалежність.

Так було дозволено російськомовному ледареві знахабніти і перейти в агресивний контрнаступ. Дарма, що в названих регіонах фактично нічого не змінилося з кучмівських часів, йому вкрай захотілося отримати ще й узаконене право обходитися без української мови навіть у незалежній Україні. Вся ота щоденна тріскотнява про переслідування російської мови (і де?.. У зросійщених містах!) є нічим іншим, як намаганням "дотиснути" ситуацію, зберегти і закріпити для себе вже звичний привілей (відомо, найкращий захист - атака). І таку облудну демагогію охоче поширюють засоби масової інформації, особливо телекомпанії, які лише умовно можна назвати українськими.

Ця наступальна активність набирає дедалі більшої сили та розмаху. Користаючись із явної слабкості державної вертикалі, творці антиукраїнської "Вандеї", наче справжні генерали, вміло розширюють пролом у нашій національній фортеці. І на сьогодні склалася доволі абсурдна та небезпечна картина: одна сторона неухильно розвиває успіх, а друга, силкуючись зберегти обличчя, не знаходить іншого виходу, як пояснювати власну безпорадність демократичними перетвореннями.

Всі етнокультурні та політичні стосунки в Україні досить виразні й промовисті, але... ні, я не повторю шаблонну фразу, ніби кожен ці стосунки бачить по-різному. Бо найчастіше кожен їх тільки коментує по-різному, виходячи передусім із власних інтересів, переконань і прагнень. Що ж, не таємниця: ми з Д. Табачником хочемо жити в різних Українах. Та якщо заживемо за його порадою, то якраз і отримаємо "в одном государстве" дві України, одну з яких таки остаточно "дотиснуть" і перетворять лише в географічну назву. Ось вам і горезвісний поділ України, якого ми так усі боїмося.

Обов'язково заперечу Д. Табачникові і щодо такого твердження: "Этими своими действиями и восток, и запад признают раскол Украины в качестве свершившегося в сознании людей факта и демонстрируют нежелание и неготовность жить в одной Украине с "не такими" украинцами...". На щастя, українські громадяни Сходу і Заходу так не думають, як і не відповідає дійсності сміхотворне твердження автора, ніби на Сході "уже приобретает популярность лозунг возвращения границы по Збручу, денонсации пакта Молотова-Риббентропа и "восстановления исторической справедливости" путем возвращения западных областей Польше". Насправді такі відверто шкідливі нісенітниці можуть продукувати і запускати в маси з метою злочинного зомбування населення лише окремі провокатори, вороги українства.

А тепер щодо "Утиного супу" та "вымышленных наций", де автор силкується навіть поіронізувати, як-от: "Для многих обитателей мира хай-тек трудно понять мотивы ультранационалистов. Их раздутый патриотизм кажется забавным. Вспоминается страна Свободия из фильма братьев Маркс "Утиный суп", где высмеивается понятие национального превосходства в войне двух вымышленных наций". Щодо такого "жупелу", як націоналізм, то скажу, що це - "сіль", для будь-якого "супу", навіть "утиного". А в нашому "всеукраїнському казані" тієї "солі" ще дуже і дуже мало. Що ж торкається "вымышленных наций" - то якраз таку утопічну націю ви і намагаєтеся створити, пан Табачник, залишаючи наших східних та південних громадян, у т. ч. українців, без української мови, без українських національних героїв, без рідного коріння.

Тим часом, аби мати силу рости вгору, сягати таємниць матерії та великого Всесвіту, українське родове дерево мусить мати міцне розгалужене коріння. Це коріння - його мова, традиції, національна культура взагалі. І та культура повинна постійно збагачуватися, всотувати у себе найвищі духовні та матеріальні досягнення людства. Тим-то для нас так важливо, які взаємини у своїй країні ми побудуємо не лише поміж власними громадянами, а й з представниками інших країн.

Сьогодні на шляху до свого зцілення і повноцінного майбутнього український народ не має фатально нездоланних перешкод. Це означає, що ми повинні раз і назавжди рішуче відкинути нав'язуваний нам "аргумент" на зразок: "Так уже історично склалося". Не для того Україна виборола собі незалежність, щоб стати калікою чи якимось іншим потворним Вавилоном. І той, хто справді хоче спокою та миру, не сміє заважати їй відроджуватися та розвиватися.

Олекса Палійчук.
_____________________________________________________
Опубліковано в газ. «Нація і держава», № 49 від 04 грудня 2007 р.