Як ми знаємо, цуратися рідної мови у себе на Батьківщині — явище негативне. А   коли так, коли воно не від світла, не від добра, то хіба може суспільство терпіти його існування й поширення? І чи тільки  умовляти ми повинні батьків? Тільки закликати: любіть же, любіть рідну мову!.. З такими, даруйте, голими словесами станемо для них не більше, як набридливими мухами. В ліпшому випадку нам киватимуть головою, але робитимуть своє, що вже відомо з досвіду. Лишається тільки одне: рішуче міняти обставини, які формують національний нігілізм, а отже — відповідно міняти законодавство.
    Сьогодні Закон не дозволяє батькам завдавати власним дітям фізичної та моральної шкоди, то чому такою поблажливою держава стала тут? Чи, може, рідна мова не є складовою нашої моралі? Ану ж пригадаймо знамениті слова В.О.Сухомлинського!
    Навіть за умови, що батьки з тих чи тих причин втратили рідну мову, це не означає, що її повинні втратити і діти. Якщо батько втратив руку, дитина все одно народжується дворукою. Виняток — тяжкі спадкові хвороби, але то вже аномалії, які ми також намагаємось усувати за допомогою генної інженерії. Тоді чому ж тут діти мають ставати жертвою пережитків минулого — тієї сумнонозвісної естафети, спричиненої багатовіковим насильством з боку різномастих поневолювачів?!
    У  статті 61-й «Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР» йдеться, що «батьківські права не можуть здійснюватися в суперечності з інтересами дітей». Продовження цієї думки знаходимо і в ст. 66, де органи опіки  та опікунства за­стосовують усі продиктовані обставинами заходи для захисту дітей від небезпеки, що «загрожує їхньому фізичному та духовному розвитку».
    На мій погляд, статтю 61 треба розширити, зокрема вказати, що діти, які народилися на своїй історичній батьківщині, отримують право на рідну мову автоматично. Оскільки мова є продуктом усіх попередніх поколінь, а батьки лише її передають і до певної міри ровивають,  то, логічно, вони не можуть позбавляти дитину її природного права на мову свого народу, не можуть розтринькувати цю дорогоцінну спадщину. Навпаки, самі зобов'язані навчити власних дітей рідної мови. І це теж треба записати до кодексу. Зробивши так, держава заборонить тому чи тому батькові ставити мовне питання дитини в залежність від свого, часто недосконалого, світогляду, від багатьох інших дрібноегоїстичних інтересів. Подумаймо собі: який повноправний і повноцінний народ буде свідомо втрачати, можливо, нових для себе геніїв? Отже, так само, як дитина має право на життя, освіту й виховання, вона повинна мати й право на виховання рідною мовою. Узаконивши це, суспільство усуне шкідливе для себе і дитини свавілля з боку батьків — перше на її життєвому шляху велике насильство.
    Поки що ми дуже полюбляємо за кожної офіційної нагоди наголошувати на правах батьків. У мовному питанні така беззастережність часто призводить до того, що заради нездорових інтересів дорослих жертвуємо здоровими інтересами дітей, надаємо перевагу частковому над загальним, індивідуальному над спільним. Наче й забули, що батьки живуть для своїх нащадків, а не навпаки, що в дітях наше майбутнє. І особливо сумно буває, коли цей священний природний порядок, а отже, й головний постулат педагогіки, порушують освітянські органи, які. вважають за краще позбавити дитину рідної мови, ніж зобов'язати вихователя або вчителя оволодіти українською мовою.
    На мою думку, найпершим має потурбуватися про повніше витлумачення прав молодого покоління Радянський дитячий фонд імені В.І.Леніна. Годі йому тут лишатися пасивним!.. Хоч немовлята і не голосують, це не означає, що вони без голосу.

Олекса Палійчук.
_________________________________________________
Опубліковано в газ. "Молодь України" 23 березня 1989 року.