ПРАВИЛО КРИТИЧНОЇ ТОЧКИ | Друк |  e-mail
      Це правило утверджує межу, за якою починаються незворотні зміни у певному процесі. Чого б ті зміни не стосувалися – нашого здоров’я, науки, економіки, культури, явищ природи… Сакраментальну межу людство називає критичною точкою. За нею наступають зовсім інші метаморфози, новий для них відлік. І найбільше нас непокоїть, коли це пов’язано з руйнацією.
     Наслідком такої руйнації може стати смерть окремого організму і навіть цілого народу. Відмінність – лише в тривалості отих незворотних змін. На цвинтарі історії – чимало етносів, їхніх візуальних та духовних образів, мов. Причина відома: насильство таких самих «гомосапієнсів», тільки набагато численнііших і жорстокіших, які підступно скористалися бідою свого сусіди. Щасливішим народам поталанило вижити, але з великими втратами, з покаліченими тілами і душами. Та каліцтво народу не каліцтво індивідуума. Народний організм здатний повністю відновитися, хоч і з прикметними для історичних обставин впливами та рисами.
     Ми вже згадували про нечуваний подвиг єврейського народу, який через 1800 років зумів відродити свою державність і мову. Хто б іще на початку ХХ століття міг подумати, що критична точка в історичній долі євреїв не настала?! Цей приклад надихає інші народи, що прагнуть повноцінного життя і духовного здоров’я. Тим-то лише подив може викликати чиїсь лементи через те, що, бачте, число так званого «російськомовного населення» в Україні скорочується. А як же інакше?.. Для чого ж була потрібна незалежність? Вільна Україна має повернути своїм дітям рідну мову, а неукраїнцям – прищепити повагу до неї як до державної з усіма належними їй правами.
     Насправді російськомовних українців не поменшало. І з-поміж них досі вигулькують особи, що намагаються захистити і зберегти свій статус-кво. Чого їм більше бракує – національної гідності чи вищого щабля на історичному овиді – наразі не розглядатимемо. Але така позиція яскраво свідчить про те, що критична точка тут уже мала місце. Не знати, в якому поколінні їхній предок змирився з тим, що мова його матері повинна вмерти, а мова матері етносусіда житиме далі. Одначе це трапилося, і теперішній нерозумний нащадок войовниче демонструє нам свою родову слабкість. Чи є це фатальним вироком для його роду?.. Аж ніяк. На щастя, у людей народжуються діти – чиста дошка, як мовлять педагоги. Тож коли на своєму життєвому шляху схибив батько, його син все одно може стати україномовним українцем. І допомогти йому в цьому зобов’язана рідна держава.
     Критична точка щодня нагадує про себе у нашій власній та чужій поведінці. Нещодавно ведуча однієї радіопрограми запитала ще маловідомого пісняра (не запам’яталось прізвище), чому той пише двома мовами – українською та російською. Наш митець пояснив це тим, що в Україні проживає багато росіян, і вони, мовляв, теж потребують пісень. Здавалося б, чим не похвальна позиція? Який добрий та щедрий чоловік! Засіває своє українське та російське поле!.. Але його відповідь була нещира. Насправді він хотів більшого для себе розголосу, хотів слави і грошей. Будь він росіянином – справа виглядала б зовсім інакше. Міг би й українець таким чином підтримати російську мову, якби в цьому була потреба і якби українська мова для багатьох українців не опинилась поза критичною межею. Маю на увазі міста Півдня та Сходу України.
     Наша історія знає випадки, коли окремі поляки, так звані українофіли, чи навіть росіяни підтримували українську мову в часи її заборон та переслідувань. Двомовні письменники і композитори – представники іншого етносу – давали нашій мові ті дорогоцінні ковтки повітря, що були просто необхідні для її виживання. І ми їх за те пошановуємо. Чи ж така бідна, близька до коматозного стану сьогодні російська мова, російська культура взагалі? І чи вже так розкошує в Україні українська мова?.. Чи, може, я просто не знаю в Росії тих росіян, які пишуть ще й українською, аби її там підтримати чи то пак задовольнити потреби російських українців… На жаль, Росія не схильна до лінгвістичних сентиментів, а такої асиметрії не визнає ні логіка, ні справедливість.
     Отже, все залежить від того, що ти поставив собі за мету: служіння народові, рідній країні чи власний добробут, психологічний комфорт в окремо взятому мовному середовищі. З тих позицій і маємо оцінювати всіх наших митців, письменників, політиків та, певна річ, найвищих державних посадовців.
     Наближаються вибори Президента України, і ми з вами побачимо, чи складуть наші кандидати іспит на щирість і вірність Батьківщині. Довідаємось, чи пропагуватимуть українську мову у зросійщених регіонах. Бо ж знаємо, чого вартий особистий приклад – не тільки в школі чи в армії. Нам покажуть, якою мірою претенденти на найвищу державну посаду розраховують на голоси ледарів і навіть недругів української мови. Дізнаємося, що вони їм обіцяють, як мімкруюуть, а то й просто лягають під першого-ліпшого «русскоговорящего» п’яничку: «Проголосуй за мене!» Так-так, вони казатимуть, що переходять на російську для того, щоб виборці краще зрозуміли їхні програми та ідеали. І наче забудуть той факт, що хоч багато хто в Україні не розмовляє українською, та всі її добре розуміють.
     Вони відверто і ганебно для себе леститимуть електорату, обіцяючи йому вміло поєднати непоєднуване: багатство і злидні, працьовитість і лінощі, толерантність і пиху, жертовність і загребущість, приятелів і ворогів, зрештою, смерть і життя для України. Лише проголосуй!.. Стежмо за їхньою мовою.

Олекса Палійчук.

Газ. "Літературна Україна", №31 за 24 вересня 2009 р.