ПОЕЗІЯ | Друк |  e-mail

Перекладено з російської                         

                     Сергій ОСТРОВОЙ

БІЛЬ

Нам трапляється забуватись,
Нам трапляється забиватись             
Голим серцем об камінь голий.
І тоді зостається рана,
Зостається рубець потворний.        
А любові – уже ні грана.
Замерзає людина мовчки.
Починає своїх жахатись.                   
Їй ночами, як стогін вовчий,
Буде мука тепер являтись...        
От і знову не спить до світання.
Знову жевріє вогник цигарки.  
Марно ставити запитання:
Не діждетеся скарг ніяких.
Не почуєте ані слова.
Бо з собою вона говорить.
Не судіть же її суворо.
Та облиште свої докори.
І надміру не бадьоріться.
І сьогодні не вчіть терпіти.
Ваші приклади, подивіться,
Безнадійно летять на вітер.             
Забрела вона вона в чорну хугу.
Впала хижій біді на роги .
Й посивілу од солі тугу
Пригорнула над шляхом довгим.
Задубів чоловік.
                         І хтозна,
Чень до скону така погода...
Ні!
      Розтане печать морозна.
Так веліла сама природа.
Хай поволі, та сила вічна
Змінить ритми і барви змінить –
Із важкого, мов крига, січня
Знов на травень зеленопінний.
Онде –
              шкуру змія скидає.
Онде –
              пір’я нове у птахи.                   
Мудре щастя людина має,
Що не вічні той біль і жахи.
Він повернеться, гожий ранок,
Сплесне в тиші за сині вінця.
І для муки – тяжкої рани –
Не залишиться більше місця.
Усміхнуться воскреслі очі
І полинуть назустріч літу.
Через вулиці, через площі
У ласкавих обіймах світу.

ОДНА
 
Бурчить стара береза. Ой бурчить!
Морозить, бач. Занили ветхі кості.
І ранками повітря вже гірчить.
І птаха не летить до неї в гості.

Але ж земля і досі воду п’є.
Те саме сонце ту ж землицю гріє.
Тоді чому їй крові нестає
І тіло поступово кам’яніє?

Бувало, вітер щоки обпече.
Було весна стежками доганяла,
Коли вона, береза, на плече
Яких синиць і щиглів закликала!

Ой буркотухо вицвіла моя,
Чого тобі хотіти від природи?
Не бачиш: подруги – твоя сім’я –
Скрізь затулили виходи і входи?!

Вони готові бурю зупинить.
Тебе за ними лихо не спіткає.
Он – як на возі баба – хмара спить.
А та, легенька, вище пролітає.

То звідки у душі твоїй стримить
Осколок зла? Будь щедра. Ти багата.
...Бурчить стара береза. Ой бурчить!
Напевне, тут погода винувата.
                      
КРИТИКОВІі Ен Ен

І який ти, друже, обережний.
Все у напівсерця, з-під гальма.
Затулився тином застережень.
І щілини в сумнівах нема.

Дощ тебе такого не намочить:
Під кущем зіграєш тиху роль,
Грім іще на небі не гуркоче,
Ти – вже за калоші й парасоль.

Що б не слухав – вірша чи кантату –
Сам крапок не виставиш над «І».
А пройдеш, неначе по канату,
Поміж словом «так» і словом «ні».

Роздивитися тебе довкола:
В жестах круглий, в рухах не крутий,
От уже подібний ти до кола,
Що рівняє гострі всі кути!

Схопишся з тобою випадково –
Не збагнеш, де спина, а де бік.
Котиться масне гладеньке слово
Колобком, що від усіх утік.

Мумія безкровна. Легкострунник.
Не помилишся ніде й на грам.
Ідол твій – завбачливий розумник.
Ідолом таким вікуєш сам.

Що б не слухав – вірша чи кантату –
Котре літо й зиму впорожні
Ходиш ти, неначе по канату,
Поміж словом «так» і «словом «ні».
                                          
Перекладено з білоруської

                       Пятрусь МОКАЛЬ

СИНИ

Батьки дітей своїх гукають,
А добрі діти несвідомо
Із дому отчого тікають
Щоразу далі, все від дому.
І посивілі передчасно,
Беруть до серця близько мами
Що їхні пустуни так часто
Приносять синяки і шрами.
І не спинити вже зоріння
У світ новий – безмежний вирій,
Немов послабили тяжіння
Земна любов, обійми щирі.
...Бешкетники, які щомиті
Десантом сипалися з тину,
Тепер – у Космосі відкритім,
Тепер – до Місяця машину...
Дзвеніли сміхом під тополями –
У далині розтали зорями...
Журливо опустивши погляди,
Ми  вже з альбомами говоримо.
Немов учора вони тішили
Нас першим кроком як надією,
І ось... ті кроки стали іншими,
Сини, сини – летять за мрією.

                     Пятрусь БРОВКА

ВІК НЕ ЗАБУДУ ТОГО ЛІТА

Нема дорожчого нам світла
Над волю рідної землі:
Вік не забуду того літа,
Коли додому шлях проліг.

Як Білорусь моя стрічала
Синів, братів – героїв тих,
Що повсякчасно гартувала
В лісах, в окопах фронтових.

Така йшла армія свободи,
Якої ще не бачив світ.
І танули ворожі орди,
І пропадав нелюдський гніт.

Не просихали довго очі
У наших матерів од сліз.
І сльози, сльози, мов дівочі,
Текли з поранених беріз.

Ялини, сосни нас вітали
Край закривавлених шляхів,
А на зупинках нас чекали
Шеренги чорних коминів.

Які б не міряли дороги
Серед боїв і тишини,
Вони, як пам’ятники строгі,
Звелись над жертвами війни.

Та за імлою сліз гарячих
Ми квіти бачили в руках,
Ми чули перший сміх дитячий,
ловили промені в очах.

І знов неслися, наче буря,
Вперед – у бій за рідний край.
І перший зводився підмурок,
І перший стигнув урожай...

Був перший рій понад садами,
Був перший зоряний наш дім,
І мирний прапор, що над нами
Палав у небі голубім.

             Анатоль ВЕРТИНСЬКИЙ

БАР’ЄРИ

Фізик квантує простір і час.
Зір космонавта – у бік Венери.
На зміну тим, що пішли в запас,–
інші двері,
              сфери та ери.
Падає за бар’єром бар’єр –
звуковий,
            світловий,
                         гравітації...
Вчений муже!
                  Я радий тепер,
я пишаюсь твоєю працею.
Та є десь на черзі бар’єр-мороз,
що зветься стіною людською,
стіною відчуження і підозр,–
він не дає спокою.
Коли ж упаде –
                     світовий,
                                 віковий –
на наших шляхах у майбутні ери?..
Упав же колись бар’єр звуковий,
падали інші бар’єри!

ПРО ВОВКА ПОМОВКА

Про вовка помовка, а він і тут.
Ну, як навмисне дивує люд!
З’явився до нас невідомо чому,
«Добридень!» – нам каже, 
                                а ми – йому.
Стоїть, посміхається. Ніби не сірий,
не виє по-вовчому, зуби не шкірить.
Такі ж, як у нас, має вуха та очі.
Вигляд у вовка далеко не вовчий.
Ну і вовчик!..
                  Он який – он!
Та він же двічі хамелеон!
Поміж овець –
                    він в овечій шкурі.
Трапить між люди –
                         людей піддурить.
Стоїть, посміхається...
                             Онде, он!
Та він же тричі хамелеон!
Знає, що друга нам нестає –
так він за друга себе видає.
Навіть жадає більшої лепти:
корчить із себе друга планети.
Ну і вовчик!  Ну й баламут!..
Про вовка помовка, а він і тут.
Стоїть, посміхається.
                          Круть собі верть...
Вигляд не вовчий – 
                          не виженеш геть.
Та тільки-но трапиться щось –

***

«Горе не біда,
                    біда не горе,
побуло – спливло,
                       ніби вода.
Нема правди –
                  це вже, Ригоре,
куди гірше – ціла біда.
Горе не біда, біда не горе...» –
так приказував дід Ригір,
хоч до діда мого Ригора
горе й заходило у двір.
Спить мій предок –
                     під соснами, рідний.
Я живу – його плоть і кров.
Мав не раз на шляхах своїх біди,
траплялось, крізь горе йшов.
Знаю добре я їхній присмак,
їхній смак. Та звідав іще,
як несправедливість, наче присок,
раптом серце живе обпече.
Я збагнув, що біду не минути –
то незримий супутник мій.
Визнав я, що залежністю скутий
у природі – мертвій, живій.
Я стерплю її всі немилості,
несподіванки, примхи – все!..
Лиш одного –
                   несправедливості –
дух людський мій, дух не знесе.

О, НЕ ЗАСНУТИ ПАМ’ЯТІ МОЇЙ!

За мотивами повісті В. Бикова
«Вовча зграя»

О, не заснути пам’яті моїй!
Щоразу мушу я коритись їй.
Іде вона за мною слід у слід.
Іде вона багато зим і літ.

О, не заснути пам’яті моїй!..
Ніколи я вже не забуду бій,
де вперше смерть відбилася в очах,
де йшов і падав з другом на плечах.

О, не заснути пам’яті моїй!
Вона шумить у тиші лісовій.
Почую, як годинник б’є вночі,–
то вже її, здається, сурмачі.

Вона, мов рання зірка, задрижить,
то, мов озерна хвиля, набіжить.
Побачу: небосхил горить в огні,
і – знов згадаю ночі ті і дні...

Я вас прошу, хто не зазнав війни,
прошу вас, мої дочки і сини:
хоч крихту тої пам’яті візьміть,
щоб не лягла вона у пил століть.

Я знемагаю од її ваги,
вона, мов річка, крушить береги.
Я мушу світ людський відкрити їй.
О, не заснути пам’яті моїй!..

ПЛАЧ НАД НЕРОЗТРАЧЕНОЮ НІЖНІСТЮ

Плаче жІнка

Плачу я...
              З моєю ніжністю вірною,
з моєю душею, сутністю ніжною
співати б, дзвеніти нотою срібною,
грайливо, щасливо жити,
щасливим когось робити.

Але я не тішуся – гірко плачу.
Бо що зі своїми скарбами значу,
коли їх ношу в собі і не трачу,
коли промениться даремне
ніжність моя із мене.

Скільки я ніжності тої маю!
Скільки є листя в зеленім гаю.
Як медом стільник, нею повна до краю.
Та рік за роком сплива життя,
і гіркне мед мій без вороття.

Плачу я…
             Та ніхто не озвався й разу.
Мовчанку терпіти гірш, ніж образу.
Сказали б уже, відмовили зразу.
Може б, не так мені тяжко було,
може б, не так гнітило, пекло.

ВИСОКЕ НЕБО ІДЕАЛУ

Високе небо ідеалу!
Моя душа людська
                         віками спала
і лиш тоді прокинулась,
                               о тій порі,
коли тебе забачила вгорі,
коли над головою возсіяло
високе небо ідеалу!
І тільки-но тебе відкрили очі
та у твоїй скупались вишині,
як іншими відразу стали ночі,
як іншими відразу стали дні.
Ти світлим сенсом їх сповняло,
високе небо ідеалу!
Ти друге дихання дало,
до щирих друзів повело
і, як хвилює лиш любов,
ти хвилювало мою кров.
І вабило, і чарувало
високе небо ідеалу.
Хмурнів –
            усмішку повертало.
Звірів –
            на мудрість навертало.
Хворів –
            ти сили додавало.
Старів – 
            як легіт, освіжало
високе небо ідеалу.
Ти вабило мене і чарувало.
Таким здавалось іноді близьким,
немов було на відстані руки...
Із молитовною жагою
здіймав я руки за тобою,
але руки було замало,
високе небо ідеалу!
Мабуть, коротку руку мав
чи, може, кликати не вмію,
і часто спокій я втрачав,
уже втрачав надію.
Та знов мене ти підіймало,
високе небо ідеалу!
Знов піднімало та вело
і силою,
          і світлом,
                      і теплом
у наступ на столике Зло – 
високе небо ідеалу!
Чимало ти офір потребувало.
Та, падаючи в боротьбі,
я поглядом спинявся на тобі,
і ти від холоду зіниці рятувало,
високе небо ідеалу!..

НОВОРІЧНИЙ ТОСТ

Я пропоную тост за Час!
Тож піднімімо чаші!
За Час, що трудиться на нас,
на сподівання наші.
Я пропоную тост за Час!
За Час, що трудиться на нас
настійливо, сумлінно,
невтомно і незмінно!
А здатись іноді могло,
що Час – якийсь нейтральний,
не за добро і не за зло,
такий от бездіяльний.
Ми помилялися тоді:
роки були не ті...
Всі наші дні без щастя,
безчестя прикрі дні
є смугою безчасся.
А Час приходить, як зоря,
як свіжий подих вітру,
і відступає хвиля зла,
і – знову бути світлу.
Приходить Час, приходять дні –
стають усі крапки над «І»,
бо Час не любить сцен,
так само – лжеімен,
бо він дає одразу
усьому власну назву.
Брехнею назове брехню,
а метушнею – метушню,
недовге що – недовгим,
недобре що – недобрим,
нечисте що – нечистим,
злочинне що – злочинством.
Тирана так і назове –
тираном. І вінок зірве.
Нам помагає знати Час,
де тільки попіл,
                     де алмаз,
зерно це
           чи полова,
де слався дзвін порожніх фраз,
де – істинного слова.
Я вірю в добрий, мудрий Час,
що правдою навчав не раз.
Я в час тяжкий його назву:
«Нічого, все переживу.
Нічого, хутко прийде Час,
і він тоді розсудить нас».
Я пропоную тост за Час –
соратника, співавтора!
За Час, що працював на нас
і працюватиме на нас
так само вірно завтра!

***
Мовчанка різна буває.
Один мовчить тому,
що обережно ступає –
боїться всяких табу.
Мовчить особа твереза –
виважує на терезах.
Скептики – ані слова:
бач, не поможе мова.
Байдужі – мов ізольовані
/лиця пусті, лаковані/.
Що їм до болю чужого?
Ліпше не чути нічого.
Є мовчуни – аматори
чужої відваги.
Наставлять свої локатори:
«Я весь до уваги!»
Мовчанка буває різна...
А є ще мовчанка грізна.
Мовчить людина, чекає,
мовчить, як усі мовчать.
І раптом рішуче зриває
з уст льодову печать.
І раптом вибухає:
«Годі! Мовчанка – не честь!»
І скаже таке наостанку...
Коли вже мовчати десь,
то я за таку мовчанку.
__________________________________
Вибрані твори Анатоля Вертинського
у перекладі Олекси Палійчука вийшли
книжкою «Білоруський годинник» 2005 р.