| УРОКИ ВСЕСВІТУ | | Друк | |
|
Поема Люби істину, але будь I У цей далекий незнайомий світ, на цю планету, не питавши згоди, прибився наш космічний всюдихід лататись після наглої пригоди. Бо з нього, наче тисяча катів, так познущалися метеорити, що навіть другу лінію щитів тепер ми всюди мусимо кріпити.
Наш SOS дарма терзав космоефір1: як показав останній розрахунок, для нас єдиний «блимав» порятунок – оця планета на ім’я Ханґір. Тож хай дарують нам аборигени: cама вже Доля кинула до них; у них не мутували б наші гени, і дихалось без фільтрів запасних.
– Погляньте, друзі, навіть пощастило: віднині піший маємо ескорт! – на голос Курта відповів Данило: – Невже допомагати взявся чорт?.. – але одразу і замовк на слові: до нас уже підходив гурт гостей – авжеж тутешніх мешканців, людей, хоч ми стрічати не були готові.
Весь екіпаж вичікував без слів, ханґірці ж миттю впали на коліна і дружно завели протяжний спів, а з дядьком в центрі, сталась переміна: він одійшов на певний інтервал, якусь хвилину набирав охоти і – розпочав вітальний ритуал: всілякі па, фігури, повороти…
Алонсо, наш дотепний витівник і мій найперший помічник, таки навмисне, з усміхом шепоче: – Той чоловік так само шани хоче. Оскільки капітан «Говерли» ти, тобі й продовжити цю процедуру – також люб’язністю відповісти. Ось він останню виконав фігуру…
– Лукавий Змію!.. – мовлю, а проте, сам уперед на крок ступаю, обводжу поглядом посольство те, затим велично руку піднімаю і починаю стислий монолог. Кажу їм чітко: «Люди, я не Бог. У вас нам треба тільки підлататись»,– і знак даю: час дружно підніматись!
II Геолог Стах за тата мав сарказм, невиспану іронію за маму, любив слівця «бамбула» і «маразм», умів за мить з гори зробити яму: – Про те, що ми ніякі не боги, ханґірці досить легко здогадались, бо ми одразу файно облажались: по-їхньому звернутись не могли.
– А нащо нам, скажи, зусилля марні?.. То зайвий клопіт, згаюємо час. Яка реальна вигода для нас?.. Вивчати треба мови популярні,– з апломбом кинув Едді-програміст.– Усі ті інші – первісні, печерні – вважай, тепер не більше ніж химерні.– Наш Едді був іще максималіст.
Промовчати не міг лінгвіст Ямото, відомий ще як «ревний гуманіст». Він здатний був заглянути в болото й побачити на дні глибокий зміст: – Не ображаймо їхньої культури, то зовсім не печерна простота. Ба й одяг носять тканий, а не шкури, поселення нагадують міста…
Як тут було не втрутитись в розмову: – Ця тема не з числа важких питань. Ви хочете збагнути їхню мову?.. Є дешифратор для таких завдань. Отож кому із вас нема роботи, беріть технічні засоби і йдіть збирати хоч байки, хоч анекдоти, і нас, трудящих, любо веселіть.
Ну, жарт не жарт, забава не забава, та незабаром з тих лінгвозанять спливла така невідворотна справа, що… аж мурашки по хребту біжать. І почесті, і співи на колінах ханґірці слали для гостей «з небес»: якась планета чи якась країна, тут мала свій злочинний інтерес.
Тубільцям залишались біль, тривога, бо завше в цей Громовий день щороку прилітають «слуги Бога» і то для того, бачите, лишень, аби у всього міста на виду з піснями взяти пару молоду «на вічну службу у святому храмі». Й нема кінця тій загадковій драмі.
Давно мовчать на те чоловіки, бо що здобуде тут хоробрість гола, якщо одним лиш помахом руки той гість покласти може всіх довкола?! «А це про що?» – мене проймає піт. Місцевий наш симпатик інформує: «За тиждень свято Грому і приліт. Сільська управа пару вже готує».
III Який, відкіль занадився Кощій? – думок у нас крутилося чимало, та в кожній версії не вистачало мотиву для таких злочинних дій. І знову «взяток» принесли од мови, за описами, висновок один: з космічних невідомих нам глибин сюди з’являлися ті людолови.
У базі Ліги ми на цей предмет ніякої не відшукали інфи: запасники близьких до нас планет, як і земні, містили тільки міфи. Що ж, ми сини Землі, її народ, і хай благословить нас рідна Мати: попереду найтяжча із пригод, лишилось готуватися, чекати.
То чиста правда, що в такі часи пройде, мов у кіно, життя все наше. Згадаються обличчя, голоси, які людина згадує не завше. З нас кожен має спогади свої і те, що позабути вік не вдасться, бо кожному співали солов’ї бодай у рідкісну годину щастя.
День Громовий. У нас воєнний стан. Ми вже подбали про посланців «божих», про візуально-звуковий екран – глуху невидимість для сил ворожих. Тепер надійні маємо щити, до них потужні лазери, гармати. Нехай летять усі боги й чорти - час убивати і собі вмирати!
Минула перша половина дня, минає друга, стиснена чеканням, і наша славна бойова сім’я потроху повниться розчаруванням: – Напевне, щось пронюхали вони і зараз уникають небезпеки. – Ну, звісно, їм не хочеться війни, ризикувати у світах далеких.
– Те-те, навіщо нам обойми слів? – я першим відчуваю дивний спокій і заспокоюю товаришів у ще не звичній посмішці широкій. Весь екіпаж погоджується враз, лише психолог, мудрий наш Овраз собі тихесенько під ніс бормоче – незрозуміло, що сказати хоче.
Та ось – причеплива, немов сльота – з усіх забутих закутків, шпаринок пливе на мене власна срамота і обпікає бризками жаринок. Вона знаходить всі мої гріхи від «шпильки» до кумедної пихи і вмить гризе докорами сумління з високого чийогось повеління.
Я знемагаю в муках каяття, не маючи перерви й на хвилину. Гидким здається все моє життя, що у суцільну склалося провину… Ось раптом опиняюсь на горі – хтось всемогутній далі грає мною: тепер цілющою вкриває пеленою під омофором доброї зорі.
А зараз п’ю даровану нірвану: стою дитям у наготі своїй на березі чудного океану. Мене стрічає лагідний прибій, мене голублять хвилі волошкові, а хтось великий з пам’ятних вершин – в одній особі батько, брат і син – всіх кличе до всепрощення й любові.
IV У Всесвіті розумні – всі брати. Як досі ми того могли не знати?! Тож без вагання скинули щити і захотіли знищити гармати. Одначе владно зупинила нас чудесна вогняна правиця, мовляв, спиніться! Все те ще згодиться… Тут ми згадали, що поспати час.
На другий день ми все, що треба, знали. Це неймовірно, але справді так, немовби на уроці побували. Для екіпажу то був добрий знак на вихід із нерівного конфлікту, в якому сам не міг перемогти, знак на політ до обраного світу, скажу не так: до власної мети. А «гості» нині хоч і прилітали, та, видно, хтіли вшанувати нас, бо молодої пари не забрали, чим показали свій високий клас у царині міжвидових стосунків. Ми гідно оцінили їхній крок, але самі не піднесли дарунків, і це для нас був ще один урок.
Ми взагалі, мов неуки, грішили, вважаючи злочинцями «гостей»: Празма втрачала генетичні сили й шукала порятунку у людей. Стара цивілізація празмійців вичерпує життєвий свій ресурс, і хтозна, у якій далекій зірці їй щастя принесе черговий курс.
Високий злет культури й технологій додасть багато переваг, ознак, та на дорозі, навіть дуже довгій, зустріне кожного фатальний знак. Ті ж пари обраних біди не знали: діток ростили на новій землі й удвічі більше весен проживали, ніж то було б у рідному селі.
Та будь-який візит кінець свій має. Сьогодні, з квітами, тутешній люд, мабуть, усім селом зібрався тут: вітає, славить нас і… проводжає. Таки не міг утриматися Стах: – Диви, яка зворушлива картина! – й ховає посмішку в тонких устах.– Як у вождя Бумбу на іменинах.
Чуже світило ще сягає нас, та ми вже попрощалися з Ханґіром й, оточені невидимим ефіром, тепер мчимо до галактичних трас. Усе, що бачили, про що дізнались – тримаємо у пам’яті своїй, але найкраще нам з усіх подій уроки Всесвіту запам’ятались.
__________________ 1 На думку багатьох учених, єдине Інформаційно-енергетичне
Олекса Палійчук. Травень 2014 року. |
