ВІН ПІШОВ У ВСЕСВІТ

Поема

Одна лиш дорога тебе визволя:
може козак досхочу погуляти...
«Він пішов у Всесвіт»,– зітхнула Земля.
«Він пішов у Всесвіт»,– сплакнула мати.
Без вісточки зник у страшній далині
зваблений зорями син України.
Лишився безмовний портрет на стіні,
ікона й рушник із пучком калини.

I
О Всесвіте!.. Як муха в бурштині,
застряв я у твоєму чинному законі.
Що значу у твоїй бездонній глибині,
що можу у твоєму вічному полоні?..
Такий талан, і – плакати не смій:
шлях неземний я вже завершив.
Тепер останній усміх, як і перший,
я посилаю матері моїй.

І все-таки… от-от заплачу,
не в силі почуття перемогти:
лише для Неї я найбільше значу,
Їй заступив собою всі світи.
…Не треба музики, того мінору.
Хай не терзають демони душі.
Хай пощадять мою уяву хвору
померлі без пори товариші.

Я перевагу матиму єдину:
цей некерований вже корабель
обернеться мені на домовину
далеко від заселених земель.
Блукати буде незбагненно довго
в космічній смертоносній пустоті.
І навіть не лякатиме нікого
на списаній у Господа путі.

Пісні самі пливуть, пісні скорботні,
лишаючи святий кривавий слід.
Їх нам одвіч несуть Небесні Сотні,
що голови кладуть за свій нарід.
І завше мати зойкне від розпуки,
до неба тужно заламає руки:
«Як же мені, синку, не жаль?
Ти на моїм серцю лежав»...

Не так, не так: я зараз не в бою.
Поволі піднімаюсь і вмикаю
архівну біографію свою.
Дивлюсь – біжать картини мого краю...
І вже виповнююсь передчуттям
нової вирішальної години.
Ось рідна хата, вигін, луг, вільшини…
тут я і попрощаюся з життям.

«Спокійно, Радославе, без неврозу! –
сказав іще нетвердо я собі.–
Ти, он, живий і ніби маєш розум,
а вже забув: життя – у боротьбі».
О, так, є ледве чутний писк надії –
то маячок системи «Голосій»,
то спецпрограма астролетаргії,
нещадний відлік таймера у ній.

Коли ж ніхто цей відлік не зупинить,
чорти вже не будитимуть мене,
програма враз під їхні вражі кпини
ін’єкцію безбожну увімкне.
А Всесвіт не печуть мої терзання:
Наш б а т е н ь к о не знає співчуття.
І вкотре він мовчить на запитання,
для чого нам даровано життя.

Хоч я не вимагатиму спокути.
Бо глянь: комаха, звір, людина, птах…–
він стільки наплодив по всіх світах,
що як тут можна кожного почути?..
Та годі вже кріпитися мені.
Де ви, обличчя рідні та вільшини?
Навряд чи вас побачу уві сні…
Пора. Скінчилися мої гостини…

II
– Що? Де я?.. Ні, був не звичайний сон:
я вийшов з летаргічної програми.
Невже не взяв у човен дід Харон?
Чи я не вмію керувати снами?..
– Спокійно, Радославе. Менше слів.
Побережи на цю хвилину сили.
Все відбулося так, як ти хотів:
тебе знайшли і вчасно розбудили.–

Я дякую своїм рятівникам
і на хвилину справді замовкаю.
Але не бачу їх ні тут ні там,
тому не без цікавості питаю:
– Чи можу я дізнатися, хто ви?
Кому завдячую, кому зокрема?
Адже, погодьтеся, з усіх нових
для мене це найважливіша тема.

– Авжеж не випадковий рятівник.
Від Ліги ми, її патрульна служба.
Рятуємо, шукаємо, хто зник,
так нами рухає космічна дружба.
Хтось має виручати у біді,
і не лише на суші та воді,
за кимось-чимось треба наглядати –
це наші правила і постулати.

Тобі злагодили усе, що слід:
центр керування, кільця, блок рушійний,
Скінчивши, далі рушили в політ.
Зв’язок лишили тільки дистанційний
не більше, ніж на три земні доби –
для виду вашого достатню норму.
Тому готуйся, друже: все зроби,
аби набрати дієздатну форму.

Тепер ти на своєму кораблі
спроможний повернутися додому,
та знай: уже не стрінеш на Землі
ніде людину рідну чи знайому.
Та, щоб хутчій змиритися із цим,
емоції свої вгамуй завчасно
банальним судженням, але міцним:
життя триває! Буде все прекрасно.–

«О Час!.. Як тяжко б’єш мене під дих!
Скількох людей на світі вже не стало,
таких цікавих, любих, дорогих!» –
стиснулось серце і… закалатало.
Я намагаюсь ставити заслін
своїй уяві, щоби відігнати
оті картини неминучих змін,
але щораз мене стрічає мати…

І раптом опромінила мій світ,
як рідне сонце, істина нетлінна:
то ще не драма – більше, менше літ,
у тебе є Земля, є Україна!
Й одразу стали на свої місця,
немов доданки, вищі величини,
що без перерви творять, без кінця
священний лик моєї Батьківщини.

Тепер, як подолав критичну грань,
я чітко визначив собі завдання,
тож без найменших сумнівів-хитань
подав до Ради Ліги клопотання.
Я заявив рятівникам в етер:
– Вважаю, щонайперший мій справунок –
прийти як рятувальник-волонтер,
відпрацювати власний порятунок.–

За мить уже й відмовили мені
(напевне, потрудились автомати):
– Проект ваш не в гуманній площині.
За порятунок в нас ніхто не платить.–
Нічого дивного. Передбачав
таку можливу відповідь зарання.
Та хутко пригодився Радослав:
«Чекайте: ми вивчаємо питання».

III
Мене послали на планету Ор,
що мала засновки біди відверті.
Їй ближче, ніж цунамі, голод, мор,
війна всесвітня била в бубон смерті.
Планета – майже копія Землі,
лише за розвитком ще відставала
і нині в нерозв’язному вузлі
дедалі більше розуму втрачала.

А це наш головний антигерой,
усіх загроз найперший генератор.
Як виживе – в майбутньому ізгой,
сьогодні ж – без корони імператор.
Він був непоказний, низький на зріст,
Але в наборі царського сервізу
тримав для всіх-усіх страшну на вміст,
із чарівними кнопками валізу.

Він так жагуче полюбив її,
що милувався наче водограєм,
не бачив навіть власної сім’ї,
йому валізу подавали з чаєм.
Така потуга знадить будь-кого,
без неї не вражає перст владики.
Валіза вмить підносила його,
з валізою він справді був великий.

Це мов нейтронний скіпетр у руці,
велична поза в атомній порфирі –
Тін-Пу не тратив час на папірці,
антигерой не помишляв о мирі.
Тому придушував і грабував,
не дивлячись на обопільні жертви.
Йому не пам’яталась ніч розправ,
не снились натовпи калік і мертвих.

Проте «валізу» він мав не один,
як не один мав бомби та ракети,
того й намірився вогненний джин
злизати весь тутешній люд з планети.
Раніш на Ор такого не було:
суперники боялися фіналу
і стежили, щоб нуклеарне зло
ніде не вилітало з арсеналу.

Мене підкинув на об’єкт патруль.
Тут я знайшов собі зручну криївку
у прихистку від сканерів та куль;
вона ж і забезпечила ночівку.
Міг діяти прицільно, не всліпу:
Приладдям, виданим для спостережень
за небезпечним деспотом Тін-Пу,
користувався вільно, без обмежень.

Він був доволі посередній тип,
та на підступності вже з’їв собаку
і хоч у владу випадково влип,
ця влада вмить прийшлась йому до смаку.
Одначе першою з усіх причин
його сучасного кровобезчинства
було те назвисько «недоаршин»,
були страждання раннього дитинства.

І так Тін-Пу впродовж свого життя
несе ті комплекси, немов сміття,
та демонструє публіці картини,
який він вправний і меткий,
який значущий і твердий
та як урвав земельки для країни.
І все простив йому народ ватґой:
аякже, хто загарбав – той герой.

Проте ані сценічні постановки,
ні урочисті спічі-заготовки
не затіняли ваду головну –
його духовну бідність, голизну.
Як треба підступ нагло приховати
чи явний слід грабунку замести,
сатрап не посоромиться збрехати,
у нього все годиться для мети.

Тін-Пу – це прикра випадковість,
за вчинками – жорстокий ретроград,
він повертав країну всю назад,
хоч еволюція обрала совість.
Його історію з дитячих літ
я вивчив до сьогоднішньої дати
й одразу надіслав до Ліги звіт.
Лишилося дивитись і чекати.

IV
Патруль мені посилку опустив,
її назвати можна «стимулятор» –
одне із багатьох сучасних див,
а для Тін-Пу – прямий нейтралізатор.
Ціль: запустити в ньому каяття,
для чого, вирвавши їдку поганку,
стимулювати в мозку ту ділянку,
що творить вищу вартість – співчуття.

Я встановив усі координати
та увімкнув програму даних змін.
По тому міг уже не поспішати
і вийшов поглядом за межі стін.
Переді мною ширились пейзажі:
міста і села, кораблі і баржі,
так схожі на сторіч тому земні
і якось наче дорогі мені.

Я почувався досить непогано
у цьому кам’яному «рукаві»,
ба й моціон виконував старанно.
У цілому обставини нові
шкідливо не впливали на мій дух
чи на мої робочі алгоритми,
різнилися хіба що біоритми:
планета Ор повільніша на рух.

Тим часом успіх виправдав програму.
Дивлюсь – початок вийшов дійовий.
Тін-Пу із почтом вирушив до храму
(ну-ну, давай молись, поклони бий).
За тиждень він уже молився в спальні,
відчутно схуд і голосом ослаб.
Відклав обіди церемоніальні,
відмовився од втіх та інших зваб.

Але на тому не скінчилась справа:
я зачудовано спостерігав,
як він себе нещадно – зліва й справа –
сирицею щоденно бичував.
А далі похапцем зрікався влади…
Ви уявіть, що діялося тут:
він лібералам, загнаним у кут,
ладком здавав усі свої посади.

А скільки золота, грошей він мав!
Які угіддя! Та які палати!..
І все-усе державі віддавав
(про те ватґойцям ще не треба знати).
Одначе вголос на прощання їм
Тін-Пу подарував палку промову.
Як треба справедливо жити всім –
логічно вивів цілу настанову.

Тлумачив: буде совість – буде й мир.
Сам каявся до сліз, клячив-молився.
Тоді знайшов далекий монастир
і тихо-скромно в ньому поселився.
На тім скінчилась місія моя.
За це патруль привіз мені відзнаку –
в чудних металах іменну подяку
й доправив до земного корабля.

Тепер я любо курс проклав додому,
але в думках ще був з Тін-Пу новим,
укотре відзначаючи при тому,
як мудро Ліга вирішила з ним:
лишила грішникові право жити,
щоб і на прикладах таких, як він,
усі суспільства ненастанно вчити
гуманних і раціональних змін.

Яку ж тиран до зміни мав спонуку?
Чим осягнув чужу для себе ціль?..
Так, знаю: він дістав психічну муку,
не менш разючу, ніж фізичний біль.
А що ж, раз виникли такі загрози
з твоєї особистої вини,
сам і купуй метаморфози,
за нормами високої ціни.

Та вирок Ліги ще не остаточний.
Цей порахунок чинний у людей,
авжеж матеріальний і побочний,
нерівнозначний тисячам смертей.
Як слух людський не терпить дисонансу,
так Універсум, дбаючи про лад,
рішуче не приймає дисбалансу
у підсумку енергетичних трат.

І тим-то світ його тонких матерій
не знати як та невідомо де,
без наших огріхів та фанаберій,
свій розрахунок з грішником веде.
Карає тяжко все його насіння,
якщо той мав надмір великий гріх.
Тоді вже платять цілі покоління,
тоді вже кара ділиться на всіх.

Серпень - вересень 2014 року.

Олекса Палійчук.