МАТЕРИНСЬКА НІЧ

Коли ви вмирали,
вам дзвони не грали.
Українська стрілецька пісня

Ой не прясти вдові Олені
і невістку не виглядати –
налетіли вітри шалені,
стали матір за коси рвати:
у-у, сидиш, як багацька дівка,
а тимчасом уже в діброві
напилася ворожа цівка
із єдиного твого крові.
Може, завтра не стане й сліду,
то чого ціпиш зуби, відьмо?..
Голоси та гукай сусіду!
Ой хутчій!
Ой біжімо!
Їдьмо!..
Не біжить, не голосить мати:
вже почула небесні труби;
вже саму повели до хати,
обтирають скусані губи.
Милуй, Боже, того довіку:
як вона коліньми ступала
і на всяку червону квітку,
мов худоба в огні, кричала!
Не біжить... Не прийшла до тями –
стало тісно Христу в іконі –
он затихла між подушками –
як цариця на смутку-троні.
Що за сон і чиї химери,
хто, який повелів тиран
виступати з імли-печери
кволим привидам на майдан.
Клопіт привидів – таємниця,
лиш на долях сумна печать,
і – тихіше шелесту листя
безіменна ступає рать.
Попереду болючим дивом
завінчався скорботний штиль.
То рвонувся до неба символ –
обеліска гранчастий шпиль.
Мертвим далі йти не годиться,
мовчки стали під обеліск –
чорні флейти пишуть по лицях,
лиця жовті, мов ярий віск.
Хто ви, смертні і невмирущі,
як покинули білий світ,
ваші болі скороминущі
де згубили останній слід?
...Виснуть тишею сталактити,
пухнуть мрякою болота –
як завгодно, лиш говорити
не дозволить вам німота.
Хай учені, з ними поети,
переплющать обойми лінз –
може, більші видасть секрети
загадкова потвора Сфінкс...
Що за сон і чиї химери,
звідки привиди – біль і жах –
тчуться тінями на папері,
легіонами вкрили шлях?
Де ви, браття, могли шукати
і яке золоте руно?!
Ох, не треба вам промовляти:
вам тепер уже все одно.

Затулявся Христос долонями,
сатанів для Олени сон,
у розпечені пеклом соняхи
плив її полотняний трон.
Замість обрію встало марево:
січа,
      зойки,
               шал корогов...
Підкладає під люте вариво
щедрий кат оберемки дров.
А коли пурпурові янголи
доспівали прощальний гімн,
із клубочка дрібної пахоли
несподівано взявся в і н.
Той, що з райського саду-дерева,
та облуда, повзучий лик,
ач, як висунув бронзу черева,
очі – вугля, і в'юн язик:
"Молодице! Чого катуємось?
Тут уже безнадійний бій.
Плюнь на сонце – дай поцілуємось:
я холодний і мудрий Змій.
Ваша плоть дичавіє в просторі,
зґвалтував її тупіт ніг,
он ридають нові апостоли
у пилюці старих доріг.
Ваше серце, в намордник спіймане,
мчить нездарі почесний круг,
хрестоносці Христовим іменем
на хресті засушили Дух.
Закаляли твою релігію:
як і тисячу літ назад,
можновладець приборкав Біблію,
возвеличив темницю кат.
Ось тобі пампушки до патоки,
ось тобі цілий гурт музик,
і – з такої страшної каторги
я єдиний, бач, рятівник.
Тільки раз пригорну, як дівчину,
тільки раз поцілую – ох! –
і шукай собі в царстві вічному
чоловіка, синка, обох".
"Діло мовиш. Куди вже лірити?!
Видно, так зав'язалось нам,
що од Єви повинні вірити
і пустим, і гірким словам...
Тільки що то, скажи, закаркало
й просвистіло у далині?
Ай-ай, що то мені заплакало?..
Більш нікому, одній мені!
Клятий ворон спозаранку
тихі перли носить,
опівночі сам Іванко
вже китайку просить.
Вийшов, бідний, з вітролому,
затуляє очі,
стежку мацає додому,
говорити хоче.
Ось він звівся на порозі –
в крові шия, плечі...
Добре видно все небозі,
кому ти перечиш?!
Серед ночі запахли зорі
                    найгостріше,
зникли привиди, стало хворій
                    знову гірше.
Знову скроні взяло в обценьки,
груди лиже гадюче вістря...
Духу, духу нема для неньки –
попросилася на повітря.

III

Якось у краї
сліпих і зрячих
був собі, жив собі
промінь-зайчик.
Спав на віконці,
в росі купався,
мчав до колиски,
"аґу"– сміявся.
І танцювали
        в рожевій хаті
пишні макітри,
        глеки вухаті,
і починалося
        все спочатку:
"Мамо – сказав,
        а скажи-но, татку!.."

Промінь, промінь, валет червовий,
скікнув зайчик – лови не зловиш.
Німо – луки, мовчать берези,
всюди морок, і морок безвість,
Богом кличеш її – не чує,
ти вперед, а вона задкує.
"Кум-кума,
               позич полотна:
дитинка вмерлá...
"Чи сказилась я, пустомеля?
Ах, то з Пріською, ще дітьми,
тут кривили банькату челядь.
...Раз – мурави, два – килими!
Кум-кума,
              ку... пина-борода –
ось де качалась моя біда (!),
ось вурдалакою загула,
стала на диби і в ліс пішла.
Гей, куди ти біжиш, Олено,
вієш коси – похмурий шлик?..
Тут зависло одне стремено
та вготований долі крик.
Тут порізалась осокою
розповита його червінь,
і блукає, оно, марою,
і сурмить полохливий кінь.
Повертай у село, до церкви,
там останню хильнув козак,
там гойдали живих і мертвих –
перекидали, мов собак...
В очерети, на сонні броди
журно зіронька повела –
розступалися темні води,
марно супилась чортомла.
Тихо!.. Стали жита співати –
що не колос, то присмерк вій:
"О, забудь мене, рідна мати:
я соколик уже не твій!"
Хіттю кільчиться Змій навпроти –
от-от плигне,
                   замучить,
                                з'їсть,
насилає голодні рвоти,
фіолетову повінь-млість.
Але все то дарма, синочку,
не тривожся і не зітхай:
причешу тебе, дам сорочку,
поговоримо – зачекай...
Дико-дико хтось заматюжився,
аж до п'ят кресонув невроз,
аж із кутніми їй примружився
нетутешній дери-мороз.
Поточилася, як над плахою:
"Де ти взявся тут, бузувір?!" –
допила сиротою-птахою
прірву неба й мовчанку зір.
Ой же ж люта орда наїхала,
і якраз над її чолом
закрутилася буря-віхола,
вже терновим лягла вінком!
"0-хо-хо!" – то, брудні від старості,
слуги Тліну, лихі раби,
піднімають у хижій радості
гачкуваті свої дзьоби...
І кивнула їй ніч-хламидниця,
і пішов попереду біль:
зараз там, із-за муру, виткнеться
не людина,
               а ворог, ціль.
Ось і камінь.
                 ...Великий творче наш!
Погаси мій родимий страх –
буду тяжко в поклонах корчитись
на почаївських цвинтарях.
Буду ревно тобі пеститися,
ляжу стервом на твій поріг,
все до нитки спущу – наситишся,
тільки дай учинити гріх!!
Аж у раї калатали
                 дзвони голосні,
і звивалося розп'яття,
                 і німіло на стіні,
та нарешті, наче в яму,
провалився божий двір:
"А-а-а, Іванка вартуєш,
                 зві-і-і-і..."

І близько, і так далеко...
Нема вже – зів'яв, поник
співучий мій соловейко,
усміхнений витівник.
Розумний і слову вірний,
товариш бідняцьких хат,
мрійливий і непокірний,
як місяць, як вітер-брат.
Ой знала, біду вже маю:
ще з ночі Кудлатий вив,
а пугач – той "поховаю",
проклятий, аж говорив.
Іванку!.. – і закусила
враз пальці на кров і піт:
ох, як же б заголосила,
кляла б остогидлий світ!..
Поволі взялась за діло –
мій Боже, як гне в дугу,
як чує нещасне тіло
вже мертву його вагу!
Дивися ж, безумний світе,
дивися на власний глум:
несу не дитя сповите,
несу твій одвічний сум!..
Ой чорні мої коралі,
нап'юся вже з вас ропи!..
Та йди-но, йди, синку, далі,
ти ж, луб'я старе, терпи!..
Лягала відпочивати,
здригалась од пса й кота
сьогодні злодійка, мати,
вдовиця і сирота.
Аж ось він, гай...
Наостанку –
галявина і грудок.
«Не раз ми колись, Іванку,
шукали тут ягідок.
А то?.. Вже готову хату
лишила тобі війна,
таку, як сама, багату –
ні комина, ні вікна.
То, сину, твоя могила,
і вдарю я їй чолом...
Як буде у неньки сила –
прийде сюди ще з хрестом».
А зараз без фіміаму,
без Божого образка
хрестила окопну яму
тремтяча її рука.
І те, що так люто крала
й задвірками волокла,
галявині дарувала –
праматері віддала.
Довкола земля молилась,
творила палкі слова,
а прапором їм хилилась
і маяла шовк-трава.
Десь тужно озвались чаші,
і скрипка зайшлась плачем:
прощайте, прощайте, наші
даруйте, що ми живем.
Незайманий келих щастя
у вас, хто в борні упав,
хто кров як святе причастя
не випив, а людям дав.
Нам досі про зойки отчі
шепочуть усі кутки,
про сині і карі очі,
мережані сорочки.
Ой стану я в чистім полі
і тут за Вкраїну-Русь,
за нас і за наші болі
землі своїй помолюсь.
То не землиця, то кривавиця
звалася степом і нивами –
наша матуся нас пригортала
під копитами і зливами.
Гей тут синочки, мов колосочки,
зріли і в небо дивилися,
а як приходила жниця кощава –
скопом за нею стелилися.

Наші очі, лихі од кривди,
жерли кіптяву протиріч,
никли люди – вставали привиди,
і – "дайош" материнську ніч!..
І пустелею на раменах
заступила дітей земля:
упадуть на твої знамена
раз – товариш, а тьмою – тля!
Ще не встигне за бур'янами
стати білою "чорна" кість,
ляжуть спати під образами
і господар, і заздрий гість...
А на ранок заплаче мати
і розтане в імлі віків —
буде мачуха вартувати
неспокійних зведенюків.
Та, що любить твою покору
ліпше сонця й господніх ран,
катувати жене в комору,
тицьне кришечку – на майдан...
Годі, годі! – хай смертник молиться,
не ховайте мене, кумо:
я ще дихаю, серце бореться,
і в ненáочі взяв ярмо.
Чую дим – то священні вівтарі,
гул – під кригою таємниць...
З вами, браття, до скону, лицарі,
є ще порох для гаківниць!
Бродить сила в умах засіяних –
буде свято і буде гнів:
ми по ваших сльозах осміяних
пустим дужих своїх синів.
Ще не пахли найперші проліски,
а на кручах уже сліди,
не дійдуть – доповзуть навколішки,
бо до світла і до води.
Хоч убий мене, замуруй мене,
та знай, вороже: все одно –
і царями, і псами труєне –
згине, згине пусте зерно!
Перекрутимо, перемелемо
найчутливішими кістьми,
перетрусимо, перестелимо
чесно виткані килими.
Десь у звитому болем кратері
вже значИть нас кривавий Стікс,
рушниками чиєї матері
витре посмішку клятий Сфінкс.

"Вийди, сину!.. – десь під горою
слабне голос, мовчить луна. –
Глянь, змертвіла вже я корою,
серцевина – мов кам'яна.
Сонце висушить, люди спалять,
щезне гілля, як щезнув плід,
і – прощай материнська пам'ять,
і прощай твій розкішний слід...
Сину, сину! В які страхіття
кинув ти молоді літа?!
Он у ката на голих ліктях
ще холоне твоя цнота!.."
Що не промінь, то гімн природі,
неповторний, без вороття,
в міріадах живих мелодій
на гарячих вустах життя.
Наймиліший, в людській обнові,
йде із пралісів, диких піль..
Та що вищий акорд любові,
то жорстокіша помста – біль.
То жаданіша зріє битва
в найхимернішій площині,
то світліша моя молитва
до братів моїх і синів.
Хай буявіє, хай колоситься
мовчазний (!), а не мертвий, штиль,
голим зойком у Всесвіт проситься
закорінений в серці шпиль.
Вам, герої,
               мужі,
                      характери,
вам на місці яруг, темниць
кожний камінь захоче плакати,
кожна квітка – упасти ниць.
Вам, хто виссав пітьму,
                                апостолам,
хто зневажив медузу Мить,
на дорогу до сонця й Господа
з неба висічемо блакить.
Приголубимо рідним голосом:
хай для нас і для наших нень
розквітає священним лотосом
доки світу щасливий день!!

VII

Я молодший, – інші тямлять,
що таке "кулеметний тріск",
та без жалю вкололи пам'ять
чорний ситець і жовтий віск.
Не пишатися чорній стрічці
ой ніколи в красі своїй,
не оплакати жодній свічці
всю трагедію "Упокій".
Онде річка вже обміліла –
бідна чайка іще квилить;
Божа свічка давно згоріла –
серце матері ще болить.
Серце матері!.. Наче в колі,
в ньому погляд мій, жест і крок.
То барометр моєї долі
без зупинок, без помилок.
На захòді в лиху годину,
перед більмами чорних днів
я на тебе дивлюсь, єдину,
і – твоїх лиш боюся слів.
Як не вдарить мене самотність,
де не кану, в які світи –
я за сонце куплю німотність,
а стогнатимеш, мамо, ти.
Проросту невідомим злаком
десь далеко на чужині,
а дозрію кривавим маком
на твоєму туман-вікні.
Скільки нас (!), і всім доля різна,
та однаково, що б не стрів,
кличе воля твоя залізна
бити синових ворогів.
Перемігши людську суворість,
ти й у смітті мене знайдеш,
а на ніч приворожиш совість
і – оголену – покладеш.
Всюди тінню бредеш за мною,
скрізь, як птаха, з останніх сил
над моєю буй-головою
стелиш вату сріблястих крил.
Безконечно і без спочинку
в'ється лебідь – лютує смерч,
то в одвічному поєдинку
серце матері й наша смерть.

1965-1972