ЧУЖИЙ СМІХ | Друк |

     Коли земний крейсер «Наша Хата» вийшов на орбіту цієї скелястої планети, ніхто і гадки не мав, що вона так густо заселена. Але ще більша несподіванка чекала на землян, коли з’ясувалося, що ці великі багатоніжки належали зовсім не до тваринного світу, як раніше здавалося. Так-так, то саме їхні електромагнітні сигнали змінили на свою користь курс «Нашої Хати». А тепер, як той казав, стрічайтеся і цілуйтесь! Лише як із ними, багатоногими, поцілуєшся?.. Тут навіть не знаєш, як поручкатися.
     Обидві сторони обмінялися місткою інформацією про себе, і тепер земляни активно готувалися до висадки на планету. Тільки веселий «кухар», що відповідав за тепличне господарство і водопостачання, не мав цього клопоту: із сухими пайками він легко визначився і тепер на всі лади пробував призвичаїтись до назви планети та її мешканців. 
     – Звучить наче Озин̀уха,– нарешті вирішив він.– А її мешканці – як озин̀ухи.– І в упівголоса пробурчав: – Простіше: повзимухи.
     «Кухар» недарма вдався до такого каламбуру: всі мешканці Озинухи мали нижче голови якісь випуклі рудименти, що могли колись бути крилами комахи.
     Ця «кухарева» вигадка і закріпилась у побуті земного екіпажу, хоч назовні ніхто не смів і найменшим натяком якось показати своє несприйняття чужої форми життя. Тут командир корабля був як ніде інде суворий та безкомпромісний.
     Керівництво Озинухи теж закл̀икало своїх громадян бути делікатними щодо космічних гостей, але хіба змусиш п’ять мільярдів ротатих створінь чемно стулити писки? І кого?.. Суспільство, яке тисячоліттями культивувало сміх,  вважаючи його вершиною доблесті. Отож.
     На тутешній планеті вже давно позбулися воєн і перестали з’ясовувати стосунки за допомогою фізичної сили, але боротьба за місце під сонцем, точніше, під двома сонцями, не припинилася. Вона лише набрала нової форми – всеосяжного і всюдисущого сміху. Безжально висміювали один одного претенденти на будь-яку державну посаду, винахідливо кпився із сусіда чимось невдоволений сусід, обкладав убивчим сміхом перехожий того, хто хоч на мить загородив йому дорогу тощо. Всі великі і малі конфлікти повнились багатющою гамою із глузливих посмішок, саркастичного сміху, бурхливого реготу. Ой леле, порівняно з озинухами наш «кухар» був безпорадним дилетантом. Тож хіба могли озинухи обійти мовчанкою таких одіозних за формою гостей?..
     І, як спущені з ланцюгів пси, всі їхні мас-медіа рвучко взяли старт. Найбільше вправлялись у дотепах телеканали. А перший за рейтингом «Гей-нумо!» просто метав іскри у своїй популярній програмі «Наші кусі-лоскотусі». Ще вранці він показував одного комп’ютерного землянина, який безпорадно борсався у глибокій ямі, другого – що марно намагався залізти на стрімку скелю, а вже увечері розвеселив глядачів, демонструючи простецьку фізіологію гостей.
     Цю передачу він і назвав із властивою для себе творчою вигадкою: «Прямоходячі цурпалки». На екрані спочатку з’явився навмисне покривулений заголовок: «Як їхній бог створював розумну істоту». По тому з небес опустився сивобородий дідусь – точнісінько такий, яким його звикли малювати на хмарках самі земляни. Але зараз він нікого не збирався ліпити з глини: в руках тримав звичайну сокиру і злегка погладжував пальцями по її лезі. Тут де не взявся і чималий дерев’яний цурпалок, що вертикально став на свій зріз. Він помітно хитався, але бог, наче вправний дроворуб, одною рукою притримав його, а другою  рішуче замахав сокирою. Згори і знизу – зліва, і так само справа. Над шостою частиною цурпалка, якщо рахувати від землі, по обидва його боки виникли дві глибокі зарубки. Земляни, що спостерігали цю сцену, не відразу й здогадалися, що сьома частина цурпалка уособлює голову їхнього виду.
     По хвилині спочинку і якоїсь лише господарям любої музики бог знову взявся за роботу. Тепер він творив руки: рубанув зліва і – надколов убік, рубанув справа – і надколов убік. Та найпростішою операцією стало створення ніг. Бог просто взяв цурпалка за голову – нахилив і розколов його нижню частину надвоє…

      

     Спантеличені земляни лише витріщували очі, але  пауза тривала недовго. Раптом одні нервово захихикали, інші обурено загукали, ще інші заціпеніли і, мабуть, надовго.
     Далі озинухи показали окремі моменти земного танцю та балету. І для порівняння з недолугими землянами продемонстрували своє танцювальне мистецтво. Як багатоніжки, вони легко спиналися, опираючись  на свою нижню частину, вигиналися дугою по вертикалі та горизонталі, утворювали навіть замкнене коло. Гнали дрібні і великі хвилі по своєму, наче ґумовому, тілі. При тому дві гнучкі пари їхніх верхніх кінцівок із сімома «пальцями» виробляли різноманітні граційні рухи, сповнені певного змісту.
     Але то було ще не все: тепер земляни побачили другу універсальну мову планети, якій позаздрили б усі глухонімі Землі і, може, не тільки вони. Коли озинух спинався на задні, то вся сотня його кінцівок могла показати співрозмовнику стільки понятійних комбінацій, що було б зайве навіть порівнювати з усіма відомими на Землі клинописними чи ієрогліфічними системами.
    – Ось вам і природне есперанто! – не стримав захоплення астрофізик. Але бортінженер насупився:
    – Щось мені перехотілося десантуватись на планету.
    –  Давайте проголосуємо. Хто за негайний відліт? – підняв руку програміст.
    – Тут не збори і не вибори,– різко обірвав його капітан… – І чим пояснимо енерговитрати?.. Земні мужики злякалися чужого сміху?.. Ану марш готуватися до експедиції на планету!
     – Зауважте: перед нами дуже цікавий вид – еволюційний синтез багатоніжки і, можливо, комахи чи навіть птаха. Це заслуговує на докладне вивчення,– розважливо додав біолог.
     – А чого вартий сам їхній сміх!? Сміх, що опанував усі сфери суспільного життя. Проник у виробничі стосунки, в інформацію, в урядові і законодавчі документи… Це унікальне явище,– вже примирливо сказав капітан.
     Йому ніхто не заперечив. Більше того, відразу утворили комісію з вивчення озинуського феномена.
     – Та хто ж вони все-таки є? – кинув хтось із гурту.
     І біолог вирішив за необхідне висловитися професійно:
     – Якщо оцінювати за нашими аналогами, то це роздільностатеві Губоногі з добре розвиненим кровообігом – клас членистоногих з надкласу багатоніжок (Myriapoda), підтип: трахейні. Але ж оті рудименти так само на щось вказують.
     – Дивуюся,– хитнув головою лінгвіст,– начебто і в нас вистачає відтінків для такого поняття, як сміх. Ось, приміром, улесливий, запобігливий, єхидний, жовчний, зневажливий, саркастичний, цинічний, розкотистий, гомеричний, зухвалий…                   
     –…притишений, хрипкий, голосний, дзвінкий, заливистий, милозвучний, цілющий, близький, далекий, знайомий, нахабний, зловтішний, зміїний, гострий, нищівний, убивчий, переможний, істеричний, п’яний, божевільний…
     – …сміх людський, всенародний, дошкульний, в’їдливий, знущальний, безсердечний, здоровий, дружній, солідарний, закличний, задиристий, звабливий, всесильний, недоречний, пустий, безглуздий, дратівливий, руйнівний, образливий, підлий, брутальний, ворожий…
     – А ще всілякі насмішки, кпини, хихононьки і хахоньки, або: реготати, зуби вискаляти, зуби продавати, шкірити… Он як багато у нас того сміху!
     – Та, бач, може бути набагато більше,– завершив свою думку лінгвіст.
     – Не варто дивуватися. Он ескімоси – лише куточок світу – мають 40 означень для одного снігу, а тут віками творила ціла планета. В одному пориві, в одному напрямі. В океані сміху топила всю гаму своїх почуттів і передусім агресію,– по тих словах капітан піднявся, даючи зрозуміти, що обговорення теми закінчено, і час приступати до роботи.
     Капітан розумів настрій екіпажу: він теж кепсько уявляв собі зустріч і бесіду з урядом планети. Вони такі різні!.. Але ж так само незвичні для них і люди. Тим більше, господарі не ухиляються від контакту, охоче надали докладну інформацію про себе. От лише… насправді є моменти подиву. Чому така давня, у багато разів старша, цивілізація не рушила далі свого природного супутника? Може, до того спричинилася сама природа багатоногих?.. Он як пишно розквітнув у них культ власної землі. Але ж і ми не літаємо… Або – чому під суворою забороною перебувають усі давні міфи та легенди, що побутували до Великого творця Озинуха. Чому так організовано у визначені дні таврують убивчим сміхом його антипода Куманхора?.. Гаразд, можна погодитися: перший уособлює Добро, другий – Зло, але ніде не побачиш зображення того поганця, а він, виявляється, доволі довго тут панував, доки його не переміг славетний Озинух та не створив досконаліших істот. Іменем свого Творця і назвали вдячні нащадки себе та свою планету. А ті попередні недоріки самі потроху  вимерли, бо мало відрізнялися від тварин. «Схоже, у них були свої еректуси чи неандертальці»,– подумав капітан і заспокоївся.
     Та раптом, коли земляни вже приготуватися до висадки, надійшла спішна телеграма від уряду планети: «Небезпечний сміх. Клерикали підняли народ, показали Куманхора. Десант небажаний. Увімкніть телеекрани».
     Те, що побачили земляни, вмить змусило їх насторожитися. До урядового палацу звідусіль стікалися сотні тисяч озинухів. Їхні колони рябіли від різноманітних плакатів та  час від часу вибухали гнівним, навіть лютим сміхом. Ще півгодини – і вони щільно оточили овальну приземисту будівлю, по тому розгорнули та встановили перед її центральним входом велику кольорову картину. Коли зовнішні камери палацу показали її зміст, у всього екіпажу вихопився різкий вигук од несподіванки.
     На всю площу квадратного полотна височіла п’ятиметрова фігура злісно ошкіреного, з довбнею у піднятій руці, громила. Так-так, ця страхітлива істота мала дві руки і дві ноги, широкі плечі, тулуб і голову, що в цілому визначали її як вищого примата. Під зображенням виднівся чіткий напис: КУМАНХОР.
     – Ну ось, тепер зрозуміло, звідки в озинухів опуклі рудименти – сліди від справжнісіньких рук,– скрушно протяг біолог.– Ось де генетична міна зробила свою чорну справу. Трансгенний організм отримав мозок вищого примата і тіло багатоніжки без її отруйної залози. Дивно, що досі ми самі не обернулися на скорпіонів чи ще на когось із членистоногих.
     – Зарано втішаємося,– криво посміхнувся програміст.– Іще не вечір.
     А мешканці Озинухи наполегливо вимагали: «Геть прибуле поріддя Куманхора!», «Хай негайно покинуть нашу орбіту і наші сонц̀я!» Лише одного вони не знали: їхній Творець теж не був багатоніжкою. Але таким він мусив стати: бога малюють за власною подобою.
     Капітан поспішно передав телеграму урядові Озинухи: «Дякуємо за гостинність. Уже відлітаємо»,– по тому повернувся до своїх колег і підняв указівного пальця:
     – Сміх буває ще небезпечним, грізним, гнівним і лютим.
     – Куди вирушаємо? – спитав навігатор.
     – Спочатку за межі їхніх світил.
     На мить запанувала гнітюча мовчанка. Затим усі наче скинули з себе докучливого тягаря й у звичному порядку розійшлися по робочих місцях.