Фантастична повість

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Безцільно блукаючи містом, Устим незчувся, як опинився на площі перед театром Івана Франка. Тут його погляд упав на пам’ятник Миколі Яковченку. Комедійний актор театру і кіно відпочивав разом зі своєю таксою Фан-Фан і перебував у звичному для себе доброзичливому гуморі. Яка схожість з оригіналом! - подумки вигукнув Устим і подякував скульпторові. Свій передостанній день відпустки він цілком присвятив Києву та альма-матер “Києво-Могилянській Академії”.
Устим підійшов ближче до пам’ятника: “Привіт, славетний добродію Миколо!”… І бронзовий артист не змовчав: нараз відповів йому слушною ідеєю. Так, так, “добірне товариство” - саме ця фраза, широко відома з уст Яковченка, стане влучною назвою для наукового проекту їхньої групи. По приїзді відразу повідомлю “старого” Бейлі, подумалося.
Біолог Устим Косарчук успішно завершив магістрат Могилянки і за Програмою імені Фулбрайта навчався у США. Там і знайшов перспективного українця “мисливець за талантами” Бейлі. Той працював на мільярдера Фостера, що задався фанатичною ідеєю вдосконалити homo sapiens’а для власних позаземних цілей. І для Устима то була не лише відпустка - скоріше відрядження, з якого він мав привезти кілька куплених у київській спецклініці донорських жіночих яйцеклітин.

СЕЙШЕЛИ

П’ятнадцять годин у літаку - не така вже й мала дорога. Але й не надто обтяжлива для молодої людини та ще коли поруч цікава попутниця - американка Евеліна з якоїсь доброчинної спілки для східнослов’янських країн. Вона теж перебувала під впливом свіжої події - здобуття братами Кличками всіх найпрестижніших чемпіонських поясів у надважкій категорії. Справжня красуня, з люб’язно-довірливими очима, дівчина тут же дістала англо-українського розмовника і попросила Устима взяти участь у діалозі українською мовою. Той охоче погодився і розповів їй про Кирила Кожум’яку, звитяжних запорожців, образно втілених у Тараса Бульбу, про Івана Піддубного, Василя Вірастюка та інших уславлених вітчизняних силачів.
- Україна має добру генетику, - підсумувала Евеліна й запитала, який фах обрав собі Устим та де він працює. Одначе хлопець знав що відповісти: назвав лише офіційні дані, заявлені в реєстраційних документах компанії. На цей предмет його чітко проінструктував “дядечко Норман” - керівник служби безпеки компанії.
Дівчина мала намір відпочити у своєї родички Ліззі на острові Мае, де розташована столиця Вікторія. Сейшели - найменша суверенна держава Африки на архіпелазі, що розкинувся у Північно-західній частині Індійського океану. На 158 островах країни проживає близько 90 тис. чоловік - у більшості креоли. Це республіка з президентською формою правління. Економіка країни в основному базується на рибальстві і туризмі. Привабливі сейшельські острови давно називають райським місцем, вічним святом. Фостера влада поважає: він має тут фінансову філію, острів, інвестує в готельний бізнес і тваринництво.
На Фостеровому острові є сільце з кількома сотнями мешканців, аеродром, готель, ресторан, бар, майданчик для гольфу, тенісний корт, крамниця та повний сервіс для любителів пірнання і риболовлі. Тут розташована і багатоповерхова клініка-лабораторія, де вивчають генетику людини, а ще - формально - лікують затяжне безпліддя, шукають причини відхилень у розвитку дітей тощо. Клініка належить компанії Heredity is not a verdict (Спадковість не вирок), що теж є власністю Фостера. У ній вже два роки працює за контрактом Устим. Робота справді цікава, її мету господар визначив з самого початку:
- Ми мусимо нейтралізувати, а ще краще - видалити хромосому Х у чоловічому сперматозоїді, щоб створити нових людей. То мають бути сильні, витривалі та мужні хлопці, довгожителі, які швидко ростуть і навчаються. У їхніх тілах і мізках не має бути жодного жіночого гена. Чули?.. Бо вони космічні першопрохідці, бо небезпечні випробування не для жінок.. Я нещадно ламаю цю, розраховану на примітивні смаки, моду, за якою мало не в кожній експедиції неодмінно має бути жінка... І не забувайте: сувора таємниця аж до фіналу, аж до повного тріумфу. Такі жорсткі умови нашого з вами далеко не дешевого контракту.
Так, Фостер щедро платив усім за роботу, а в разі успіху кожен із працівників ставав акціонером спільної компанії, багатієм, тож, певна річ, люди старалися. Сам Устим виріс у простій вчительській сім’ї, що звикла задовольнятися скромними статками, проте від такої перспективи не відмовлявся. “Від кожного за здібностями, кожному - за його працю”, - не раз він виправдовувався цим принципом соціалізму. Та головною рушійною силою для нього все-таки була непогамовна допитливість у пошуку й одержимість у досягненні результату. Саме ті риси в хлопцеві одразу помітив досвідчений психолог Бейлі.
Невдовзі після знайомства з господарем хтось у вузькому колі похитав головою:
- То дуже складне завдання: довгожитель, який швидко росте і вчиться.
Йому відповіли не то серйозно, не то жартома:
- Доведеться нам повчитись у червоного морського їжака. Той і росте швидко, і живе довго.
Як того вимагала спеціальна стаття контракту, Устим відразу сповістив “дядечка Нормана” про своє знайомство з Евеліною і про те, що вони обмінялися номерами мобільних телефонів. Оскільки робота в компанії розрахована на тривалий термін, її керівництво не забороняло своїм працівникам особистих знайомств, але ті були зобов’язані звітувати про всі контакти з незнайомцями. Норман одразу навів довідки і повідомив:
- Справді, є таке “свіженьке” Товариство, яке ще не прославилося своєю благодійною діяльністю за винятком кількох дрібних акцій. Також у місті Вікторія віднедавна проживає тітонька Ліззі, до якої прилетіла Евеліна. І саме ті два “недавно” мають нас до певної міри насторожити: чи не навмисне підсіла до вас, пане Устиме, ота красуня?.. Але ні-ні, вам уже тридцять - час і про сім’ю подумати.

Про те, що зумовлює стать дитини, існує багато припущень, але всі вони науково не підтверджені. Насправді, як виявилося, стать залежить від чоловіка, у сперматозоїді якого міститься пара хромосом XY. Якщо жіночу клітину запліднить X - народиться донька, якщо Y - буде син. У жінок хромосомна пара завжди незмінна - XX. Але представник чоловічої статі все одно має грудні залози, і це знову привертає нашу увагу до важливості перших тижнів розвитку плоду в яйцеклітині. До того ж, хлопчики бувають доволі часто схожі на матерів. Науковці лабораторії мали усунути всі статево-визначальні фактори жіночого впливу на плід, починаючи від сперматозоїда, що умовно називалося “фільтрація”.
Одержимий цією метою, Фостер використовував кожну нагоду, щоб укріпити віру своїх працівників в епохальне значення для людства їхньої роботи. От і сьогодні, на короткій перерві, завів розмову:
- Пригадуєте, якось ми говорили про китайського фермера, в якого ні з того ні з сього у зрілому віці виросли жіночі груди шостого розміру. Вчора, якщо хтось із вас заглядав в Інтернет, світ облетіла звістка про аналогічний випадок у Домініканській республіці. Там у трьох братів теж почали швидко рости груди. Лікарі пояснюють це генетичним захворюванням. Ось вам іще доказ того, що подальша еволюція людини не може обійтися без участі її розуму, інакше довелося б говорити про якісь рамки для нього, що взагалі перечить загальному розвитку людства.
- А чи не передбачає еволюція виникнення ще вищої форми матерії, ніж мозок, або його нової функції? - спитав Устим.
- Можливо, та поки що ми тільки-но розвиваємо перспективний інтелект. Саме він змушує нас занепокоїтися тим, що XXI століття несе чоловікам усього світу великі неприємності з ростом грудей. Лише у США протягом 2010 року до лікарів з цією проблемою звернулося їх на 6 відсотків більше, ніж 2009-го.

Устимова пропозиція назвати нових людей “Добірним товариством” сподобалася Бейлі та Фостеру. Але поки що про це всерйоз не йшлося: чекали на першого екземпляра з майбутньої групи. Який він буде? Що піднесе своїм творцям?.. З кожним днем хвилювання зростало дедалі більше.
Та у житті лабораторії була не тільки робота. Устимові колеги теж дивилися бій Віталія Кличка з Адамеком і збуджено обговорювали нечуваний успіх обох братів.
- Ну, все, тепер цікавість Фостера до українських генів зросте ще більше, - пожартував хорват Андро.
- Кажеш тому, що це і твої гени, гени нашого брата Хорива.
- А хто ж відмовиться від такої честі?
- Клички імпонують, мабуть, усім, особливо інтелектуалам, - втрутився данець Ларсен. - Вони демонструють не лише силу, а й розум, що досі не було характерним для боксу.
- Вони привнесли у бокс іще певну культуру, своєрідну шляхетність, і це нагадує мені колишні закони лицарської честі, - додав італієць Агостіно.
Устима оточували інтернаціональні колеги і, зрозуміло, кожний з високим IQ та всіма параметрами, що відповідали вимогам Бейлі. Тож і розмовляти у вільний час мали про що. Крім наукових тем, була ще й політика. Загалом усі поділяли ідеї справедливості та людяності, і ніхто не хотів комунізму.
- Я дивуюся, як у величезній Російській імперії міг перемогти марксизм-ленінізм, - одного разу щиро вихопилося у голландця Лукаса, і він глянув на Устима.
За нього відповів німець Курт:
- Відомо, для експерименту обрали “найвідсталішу ланку” в сиcтемі капіталізму. В Німеччині їм “номер” не вдався, хоч як намагались експортувати свою революцію.
- Російська імперія впала ще й з інших причин, - не витримав Устим. - Це виснажлива війна, яка, до речі, позначилася і на Німеччині. Це національний гніт, коли нищили мови гноблених народів, коли визначали зони осідлості, коли повсюдно панувала брутальна пиха, а не розум і совість. Вона упала ще й тому, що була величезна.
- Безглуздий основний принцип комунізму: “Від кожного - за здібностями, кожному - за потребами”. Виходить, хтось інший оцінюватиме твої здібності і визначатиме що та скільки тобі треба, - втрутився білорус Анатоль. - Як це робиться, ми вже дізналися з першої радянської фази комунізму. Для своєї номенклатури було все найкраще: керівні посади, привілейовані житла, спецрозподільники, аптеки, лікарні, санаторії…
- За такого ладу суспільство розділилося б на касти - з більшими і меншими здібностями, - додав Устим. - Кожен хотів би потрапити до вищої, і марно було б сподіватися на ідеальну справедливість оцінювачів твоїх здібностей. Сам же ти працюй хоч до сьомого поту - долі своєї не зміниш… Та покиньмо це: давайте краще розважимося. Пропоную анаграмер.

Фостер доволі часто відвідував лабораторію і кожного разу дарував квіти двом її працівницям із компліментами на зразок “Хіба можна піддавати космічним ризикам таких розумних і красивих жінок?!” Авжеж цим він хотів компенсувати їм можливі прикрощі від самої теми проекту. Фостер навмисне залучав до роботи ще й жінок, бо знав: у них інтуїція розвинена краще, ніж у чоловіків.
А нещодавно Фостер розродився досить виразною тирадою:
- Дайте мені мужика без грудних залоз, і я переверну… - він на мить затнувся, - переверну уявлення про космічні десанти.
“А чи не йшла йому на язик фраза “переверну світ”? - подумав тоді Устим. - Що ж, такі амбітні наміри цілком могли зародитися в голові 35-річного магната, якому дісталась у спадок величезна фінансова імперія”.
Свої побоювання Устим обережно висловив Бейлі, але той розсміявся:
- Він не такий дурень, аби мріяти про світове панування. Ця тема сьогодні ще залишається у фантастичних фільмах для підлітків. Фостер хоче вигідно продати свій продукт або частину акцій нашої компанії з умовою збереження її вже наявних акціонерів та лабораторії. Не сумніваюся, що найпершому він запропонує урядові США.
Закінчувався робочий тиждень. До лабораторії знову завітав Фостер. Усі пожвавилися, сподіваючись на чергову розминку. Це було особливо помітно на жінках. Авжеж, Фостер їм подобався. Зовні симпатичний, з манерами вихованої людини, випускник Гарвардського університету, він володів ще якимось грайливим шармом, що робило його схожим на французького актора Ж.-П. Бельмондо. І це приємно пом’якшувало, демократизувало його зовнішній лоск. От лише ніхто не вірив у його самотність: надто часто він кудись відлітав на день-два і повертався вельми заклопотаним. Не інакше як принадну пасію має, а може, й цілу сім‘ю.
Привітавшись, Фостер одразу підняв указівного пальця:
- Вчора мені на очі потрапили слова батька кібернетики Норберта Вінера: “Найдосконалішою моделлю кота є такий самий кіт, а ліпше - він сам”, - та, кажуть, він десь висловився ще точніше: “Найкращий робот - людина”. І це упевнює мене в тому, що ми на правильному шляху. Ви згодні?.. Атож. Тому всі оті фантастичні колони роботів, що їх цивілізації нібито кидають у космосі одна супроти одної, не можуть зрівнятися з нашими майбутніми легіонерами-людьми. Хоч наші десанти не матимуть завдання когось поневолювати: тільки пізнавати, будувати і, коли це необхідно, захищатися.

Вони зустрілися на причалі - у вихідний, зовсім несподівано для себе обох. Фостер запросив Устима до свого човна: поїдемо, порибалимо. Коли вже знайшли підходяще місце і закинули вудки, господар несподівано запитав:
- Скажіть, Устиме, у вас не з’являлися побоювання, що у нас ви побачили новий острів Моро?
- На початку щось подібне приходило до голови, але я успішно відігнав ті підозри.
Ще за трохи Фостер уже з ледь помітним смутком у голосі запитав знову:
- Устиме, ви вірите у продовження життя після фізичної смерті?
Заскочений такою несподіванкою, хлопець не відразу спромігся відповісти, але й думав недовго:
- Якщо проаналізувати поведінку нашого homo sapiens протягом усієї його історії, то, як мені видається, такої честі він іще не заслужив. Його представники досі самовільно й організовано вбивають один одного, не кажу вже про інші непривабливі риси. Одразу виникає запитання: для чого він, такий недосконалий тип, може бути далі потрібен?.. Так, є винятки, є окремі особи, гідні чогось кращого порівняно з багатьма іншими, але еволюція не “працює” з одиницями.
- А що ви скажете про реінкарнацію, про переселення душі?
- Іноді мені спадає на думку, що для еволюції простіше і доцільніше утилізовувати кожну свою проміжну ланку у звичайний природний спосіб, ніж лякати її пеклом чи утримувати далі і перевиховувати у наступних життях. Хоча, безперечно, страх пекла та ідеї вдосконалення індивіда були необхідні для кожного покоління он-лайн, щоб стримувати його егоїзм, агресію і нарощувати позитивні зміни для подальших поколінь. Одначе тут виникали і серйозні перешкоди, бо кожна Церква, щоб закріпитися й утвердитися, створювала певні канони, а це пізніше змушувало суспільство обирати: канони чи розвиток... Зрештою, я не претендую на істину в конечній інстанції, бо моя думка - лише погляд представника чергової проміжної ланки і не більше. Тут варто пам’ятати слова В. Шекспіра: “Гораціо, на небі та землі багато є такого, що і не снилось нашим мудрецям”. Істина завжди попереду.
- Авжеж.
“У нього все є, - подумав Устим, - але він знає: життя коротке, тож, напевне, це його найбільше непокоїть”.
Наприкінці риболовлі Фостер запропонував зустрітися тут знову, й Устим погодився.
Тим часом справа у лабораторії потроху посувалася. Відфільтроване людське сім’я розвивалось в яйцеклітині за всіма заданими параметрами, і дослідники з нетерпінням чекали на перше чисто чоловіче дитя. Та ще знали: за першим одразу з’явиться друге. Бо, за словами Бейлі, “хлопчик, як і кожна жива істота, повинен мати з ким гратися, змагатись тощо”.
І той довгожданий день нарешті настав. О, він не міг розчинитися у звичайних буднях!
- Милий Боже! - вигукнула тендітна Люсі. - Та вони ж волохаті, як мавпенята!..
- Не мели дурниць! - несподівано різко обірвала її Кеті. - Придивись уважніше: то справжні мужики. Я охоче візьму їх на виховання.
- Їх виховуватиме компанія, - сухо зауважив Бейлі. - Бо то непрості хлопці, а перші члени… - і повернувся до Устима: - “Добірного товариства”. Чи не так?
Той задоволено всміхнувся:
- Авжеж.
- Я теж погоджуюся. Але двійко - ще не товариство, - собі посміхнувся Фостер. - Народжуймо далі!
Всі переглянулися, ніхто не заперечив. Це означало: процес пішов.

НОВІ ХЛОПЦІ

Для нових хлопців головним творцем і батьком буде Фостер. Вони знатимуть, що створені за його вищим задумом і його силами. Батько наказуватиме своїм дітям вправлятися у єдиноборствах, вчитись долати перешкоди, виживати в складних умовах. Бо все то для їхнього добра, для їхнього життя і слави. Бо самі вони унікальні, досконало чисті чоловіки, якщо хочете, досконалі самці. І хоч під густою щетиною того не видно, вони не носять ганебних для себе слідів протилежної статі.
Фостер, звісно, не відмовлявся від свого генерального батьківства, проте вважав, що кожен вихованець, аби не почуватись якимось оптово-інкубаторним плодом, повинен мати ще й конкретного батька. Ним же стане той працівник лабораторії, що запліднить певну яйцеклітину. Він і внесе у психологію дитини індивідуальні риси, дасть їй ім’я, безперервно опікуватиметься нею, робитиме подарунки тощо. Кожний вихованець знатиме життєвий шлях свого біологічного батька, його походження, особливості культури. Тільки так, висіявши у свідомості дитини зерна чогось дорогого і рідного, можна прищепити йому високі ідеали сучасного світу.
Завдяки донорським яйцеклітинам з України та місцевим сурогатним матерям, Устим теж став біологічним й офіційним батьком двох синів. На врочистій церемонії хрещення він назвав їх Аскольдом і Северином. Невдовзі виписав їм найкращі українські абетки зі своєї Батьківщини.
І тепер уже остаточно з’ясувалося, чиїм біологічним батьком став сам ідеолог та головний реалізатор проекту Фостер. Американець із шотландським корінням, він дав своїм добірним синам імена Алан, Бернард, Крейг і Фінлі, які означали “щедрість”, “сміливий, як ведмідь”, “скеля” та “справедливий білий воїн”.
Зі своїми синами Устим бачився щодня, хоч їх утримували і виховували цілком в умовах інтернату. Для зустрічі з ними мав у будні по годині після обіду і після вечері, а в неділю - мало не цілий день. Також у вихідний він міг особисто брати участь в організованих для дітей культосвітніх, спортивних і розважальних заходах.
Як і решта вихованців, його діти швидко пізнавали світ, непрості людські стосунки в ньому, і врешті-решт настав час, якого вже давно боявся Устим як батько, власне, боявся цього одного дитячого запитання.
Ще такі малі Аскольд і Северко… вони підійшли до нього обидва і майже водночас запитали:
- А де наша мама?
- Ваша мама загубилася в далекій Україні, - і розповів у доступній для них формі все, що було насправді, те, що зобов’язувала його передбачена на цей випадок інструкція.
Психологічно діти колонії мало чим відрізнялися від своїх звичайних ровесників. Їм так само хотілося мандрувати, обирати собі героїв і їх наслідувати. То були імена, що вказували передусім на батькову національність, на історію його народу. Так у них появлялися “спартанці, вікінги, ковбої, гаучо, козаки, макавеї” тощо.
Одначе проблема виникла з самого початку. Сьогодні на Землі далеко не первіснообщинний лад. Такий або подібний прогрес нові хлопці можуть зустріти на інших планетах. І там з ними не буде розумного тата. Отож у Добірному товаристві має бути хоча б кілька власних інтелектуалів, що розбираються в сучасних технологіях. Їх почали готувати, й - о диво! - виявилося, такі здібності вони мають майже через одного. “А що ви хотіли?! - вихопилося у Бейлі. - Більшість учених на Землі - чоловіки!”. На що Фостер задоволено потер долоні: “Наші діти вдалися нам на славу”.
Після такого приємного для всіх відкриття компанія Heredity is not a verdict запровадила для своїх вихованців середню спеціальну освіту, а для більш обдарованих - вищу. “Це вже нагадує військове училище з фізико-математичним профілем”, - констатував про себе Устим. Та згодом до навчальної програми ввели додаткові спецкурси: на астероїдах та відкритих планетах наші хлопці повинні вміти ще будувати бази і мости, добувати нафту і руду. “Ну ось, вони ще й інженери та ПТУшники, бо саперної справи їх уже вчать”, - відзначав далі Устим.
Відтоді минуло дванадцять років. Устим, хоч і звик до нових хлопців, одначе сприймав їх як цілком новий вид людей. Їхні густо вкриті волоссям тіла, басисті голоси, великі пальці та вайлувата хода досі вражали своїх творців, а заворожували хіба що одну Кеті. Та найвиразнішою їхньою прикметою була відсутність вторинних статевих ознак - грудних залоз.
Так, Фостер сповна отримав те, що хотів, і не переставав пишатися: “Ми визволили своїх вихованців од будь-яких ознак жіночності. У нас не може бути й мови про якусь природжену бісексуальність. Наших хлопців жодною мірою не торкаються судження психологів про жіночий тип обличчя у чоловіків”. Атож, у них була власна гармонія краси. Сувора і монументальна, вона по-своєму впливала на глядача, водночас не містила й натяку на той херувимний стандарт, який ми нерідко подибуємо у своєму оточенні.
Нові хлопці швидко росли і майже не виявляли цікавості до гуманітарних наук та мистецтв, але обожнювали спорт і зброю. Фостер возив їх літаком углиб Африки на полювання, і вони кожного разу з радісними вигуками готувалися до нього, а по тому жваво обговорювали подробиці важливої для себе події. То було справді Добірне товариство, що складалося з 28 чоловік, “як у парашутно-десантному взводі”, - якось подумав Устим.
Піонери Фостера успішно справлялися із завданнями. Вони були помітно більші й у півтора рази сильніші від своїх звичайних ровесників, у п’ятнадцятирічному віці вже цілком відповідали фізіологічному та психологічному статусу дорослої людини. На честь безперечних здобутків компанії Фостер організував зустріч з її науковими працівниками.
- Урочисто оголошую: науковці, з якими компанія уклала угоди, виконали своє завдання. Віднині вони акціонери компанії, про що сьогодні ж отримають відповідні сертифікати. Тепер щодо використання наших вихованців… Раніше я розглядав кілька можливих варіантів, але тепер зупинився ось на чому: - Фостер обвів поглядом усіх присутніх, - ми нікому нічого не продаватимемо і ні з ким не зливатимемось. Ми готуватимемо наших фахівців на замовлення. Й, оскільки безмежно дорожимо ними як власними дітьми, будемо укладати бізнес-угоди з партнерами лише тоді, коли умови найму відповідатимуть нашим уявленням про етику й доцільність. Громадянські права та обов’язки наших хлопців такі ж, як у всіх людей. А тепер - хто хоче висловити зауваження чи поради?..
Кілька чоловік, що виступили, нічого суттєвого не додали, тож за пропозицію Фостера проголосували всі новоявлені акціонери компанії.
Тим часом з усього світу надходили повідомлення про зростання грудних залоз у чоловіків. Найбільший відсоток скаржників подавали Європа та США, де вели їм облік. І хоча науковці пояснювали це вживанням стероїдів, антидепресантів, наркотиків та зміною ваги, тривога дедалі зростала. Згодом її охоче підхопили всі засоби масової інформації, особливо невгавало телебачення.
- Ось бачите: ми перші вловили небезпеку. Можливо, наші досліди стануть рятівними для всього людства. Уже сьогодні гінекомастія - четверта у світі за обсягом причин, які призводять до пластичних операцій. А щодо подальшої долі наших вихованців, то ми готові хоч зараз випробувати їх у корисних діях. Відстає лише космічна галузь, - з докірливими нотками в голосі казав Фостер, і персонал його лабораторії, звісно, погоджувався.
Усе частіше інформував про безпеку Норман: “Хакери липнуть, як мухи до меду. Але нічого вони тут не скурають. Нас захищає спеціальна програма. До того ж, найважливішу інформацію ми зберігаємо не в комп’ютерах, а на окремих носіях. Та все ж будьмо обережні!”.

П’ятнадцять років як він сейшелець… Устимові самому вже сорок, і досі неодружений. Пригадалась Евеліна. Вона тоді запросила його до столиці на побачення. Хлопця, звісно, відпустили. Але напучування не допомогли: його, мов довірливого котика, викрали і влаштували допит. У сусідній камері тримали Евеліну, щоб хлопець повірив у її непричетність до пригоди і вибовкав щось важливе. Та подальші події допомогли Устимові викрити у спокусниці економічну шпигунку, яка “вела” його з самого Києва. На щастя, Фостерові не бракувало зв’язків та грошей: він просто викупив хлопця у викрадачів.
- Тепер, дорогі хлопчики і дівчаточка, всі побачення тільки тут, на острові, - після того випадку безапеляційно вирік “дядечко” Норман. - Або привозьте коханих сюди, або задовольняйтесь місцевим контингентом.
Так, він мав рацію. Біля берега почали надовго спинятися невідомо чиї яхти, а над островом навіть кружляли цивільні літаки. Авжеж, комусь добре впали в око пошуки відомого любителя “індиго”, вербувальника Бейлі та заявлена діяльність компанії Фостера, тож не терпілося дізнатись про її здобутки. Якось два легкі кораблі-суперники навіть зчинили між собою кулеметну стрілянину.
Якось у човні Фостер запитав:
- Устиме, які ви бачите недоліки у роботі з нашими юними колоністами? Що порадили б від себе?
- Схоже, щойно відбувся між нами телепатичний контакт, бо я саме приготував таку пропозицію… Не перший день думаю про деякі важливі для нас уроки історії, особливо після того, як папа Іван Павло II від імені Римо-католицької церкви покаявся за інквізицію, хрестові походи, насильницьку євангелізацію та інше. Відомо, людство духовно розвивається по висхідній спіралі совісті, тому не може бути всебічного виховання наших піонерів без курсу, що навчатиме їх принципам гуманізму.
Фостер на мить задумався, а по тому рішуче сказав:
- Вважайте, такий курс уже є.
І знов ожили давні прикрощі, пригадався моторошний сон, який більше скидався на хворобливу маячню та ще довго не покидав його після звільнення. Без сумніву, викрадачі підсипáли йому в їжу щось таке, що вкрай загострювало почуття провини і мало змусити його каятися та зізнаватися у всіх мислимих і немислимих гріхах. То справді були хвилини, близькі до самокатування, коли з далекого дитинства раз-по-раз виринали звичайні пустощі і нараз викликали почуття нестерпної вини або перед ним раптом з‘являвся білий кінь і з докором промовляв: “А скільки твої пращури з’їли собі подібних, щоб донести до тебе життя? Ти ніколи не задумувався, яку страшну отримав естафету?.. Жаль”. Такі спогади мимоволі впліталися в реальне сьогодення і змушували прискіпливо оцінювати своє тут перебування та сенс усієї роботи.
Устим відганяє неприємні спогади і повертається до реалій сьогодення. Завтра відбудеться чергова зустріч із Фостером. Нарешті його бос повеселішав: після пілотованої експедиції на Марс NASA розширило залучення комерційних, наукових та міжнародних організацій. Пожвавило роботу над створенням придатних для життя в космосі баз, успішно розвиває швидкість важких кораблів. Незабаром земляни реалізують свою мрію: діставатимуться до Марса за кілька тижнів. Для Фостера настав час відкрити свої карти урядові США і взяти участь у конкурсі на кращих космічних трудівників.

КАМІКАДЗЕ

Вони знов опинилися на човні. Після тривалої перерви то був добрий відпочинок для обох і нагода порозмовляти на позавиробничі теми. Устим дивився на хиткі поплавці і подумки прикидав своє запитання, з яким уже давно хотів звернутися до Фостера. Нарешті зважився:
- Сер! Протягом усіх цих років саме ви надихали нас і вели до мети, але скажіть, будь ласка, хто ж надихав вас? Що допомогло вам зберегти віру в успіх і волю до перемоги?
Після короткої паузи той полегшено зітхнув. Було помітно: йому давно хотілося комусь про це розповісти.
- Мене ще у підлітковому віці вразила трагічна доля гермафродитів і транссексуалів, особливо їхня жертовна готовність до хірургічної зміни статі чи навіть до самогубства. Те ж саме можу сказати і про трансвеститів та гомосексуалів, існування яких спочатку я пояснював собі лише неправильним вихованням, тобто, як ми звикли казати, розпустою, збоченням. Але подальші роздуми та глибше зацікавлення проблемою привели мене до висновку, що це не завжди так. Причину закладено в самій природі гомо сапієнса, в його незавершеній біологічній формі. Бо еволюція розмноження на своєму шляху від безстатевого способу ще не скінчилася. Вона готова за найменшої причини будь-коли внести сум’яття в процес формування ембріона. Зовнішня ілюстрація такого еволюційного незавершення людини - вторинні статеві ознаки у всіх чоловіків. І, можливо, настали часи, коли в цю справу має втрутитися розум самої людини, так само як він уже намагається зберегти своє здоров’я чи подовжити вік, вирощуючи нові органи зі стовбурових клітин. Чоловік і жінка повинні розділитись остаточно: це в інтересах виживання всього людства, і я наважився розпочати цей процес. Іноді мені видається, що то моє покликання, якщо не призначення.
- Так, людина живе не для того, щоб тільки спостерігати. Вона справді володар власної долі як у кожному конкретному випадку, так і в стратегічному плані взагалі.
Привітно світило бадьоре ранкове сонце. Легенький бриз іноді пробігав по водній гладіні і зникав у далині. Обидва рибалки раптом згадали, чому вони тут опинилися і взялися за вудлища…
“Аж тепер він виговорився. Для всіх колись настає час, коли хочеться поділитися сокровенним або висповідатись, - думалося Устимові. - Не минають тої миті і великі грішники”. Мимоволі пригадалась бувальщина, якось почута його дідусем від випадкового чоловіка на автобусній зупинці в українському селищі. Чоловік років п’ятдесяти розповів про пам’ятну для себе історію з минулого. Тоді, ще молодим хлопцем, він працював у невеликій лікарні не дуже далеко від Києва. Якось до них потрапив непростий пацієнт, якого відразу поклали в окрему палату. З ним усі розмовляли шанобливо, його відвідували школярі з квітами, та він нічого про себе не розповідав. І лише тоді, як очевидним став його близький кінець, дідуган підкликав до себе тільки його, молодого фельдшера, і вирік буквально таке: “Я вибрав тебе, бо ти ще молодий і не зіпсований… Ти мені сподобався. Не бійся і не тікай від того, що я тобі скажу. Мушу тобі зізнатися: я совєтскій палач. Так-так, я ламав людям пальці, вибивав зуби, виривав ніздрі та волосся, відрізував вуха. Я лише раз відпустив одну молоду єврейку… Але прошу тебе: зроби мені важливу послугу”, - на тому старий дістав триста рублів і простягнув хлопцеві. Треба було поїхати до Одеси і в названій церкві замовити по ньому молебня. Вражений хлопець тремтячою рукою взяв ті гроші і пообіцяв смертельно хворому виконати його прохання. Невдовзі той помер. А хлопець… якось, мовляв, зробиться, куди поспішати? І ось одного разу йому сниться стара жінка, яка докірливо каже: “Тебе ж просили!”… Після того він за першої змоги поїхав до Одеси, знайшов ту церкву і замовив панахиду, поставив свічку. Так, лише з наближенням смерті всі згадують про невідворотне покарання, і починає боятися Бога навіть кат. Чи, може, в ньому починає прокидатися раніше невідоме почуття - совість?
Як і можна було сподіватися, оголошений NASA конкурс виграла Heredity is not a verdict. Добірне товариство взяло найвищі бали з практичних умінь, кмітливості й витривалості. Фостеру навіть простили “тимчасове” втаємничення проекту. Америка знову попереду, і це важливіше над усе.
Шеф змінювався на очах. Неначе знімав із себе якусь багатолітню маску. Він тепер часто поринав у глибоку задуму, автоматично відповідав на запитання. А одного разу рішуче, з металевими нотками в голосі, вирік: “Люди! Тепер ми вам народимо справжніх індиго. Лише вони порятують світ”. Тоді всі, хто почув ці слова, раптом чітко зрозуміли: найпершим індиго серед них був сам Фостер. Устим, що теж почув ці слова, одразу подумав: “Овва! Там, у човні, він більше слухав мене, ніж розповідав про себе”. Але жодні зміни не послабили діяльності великого Фостера: он розпочали будувати новий житловий корпус - мабуть, гряде збільшення чисельності стовідсоткових чоловіків.
Останнім часом Устим дедалі частіше задумувався над своїм вибором: чи не помилився він, пов’язавши долю з компанією Фостера. Так, матеріально він себе забезпечив, але особистого затишку не влаштував. Місцева жінка, з якою він близько подружився, душевної гармонії йому не склала. Все менш реальною ставала перспектива привезти дівчину з України. Тоді в чому його життєвий здобуток? Чи можна його назвати успіхом?.. То були невеселі моменти невдоволення собою, що нерідко межували з безпорадністю та жалем за втраченими роками. Але вся та іпохондрія минала, коли перед ним поставали Аскольд і Северин. У нього є сини. Та ще які сини!.. І, дасть Бог, його жертва буде немарною.
Невдовзі NASA оголосило про підготовку експедиції на Цереру, й у Фостера запитали згоди на те, щоб третину екіпажу склали його “нові хлопці”. Програма передбачала широкий спектр астрономічних спостережень, розвідувальні геологічні роботи і зведення стаціонарної бази для земних дослідників. Що й казати, для Фостера це стало черговою вершиною його давно очікуваного щастя - він залюбки погодився.
Цереру як нову планету в Сонячній системі відкрив 1-го січня !801 року італійський астроном Джузеппе П’яцці. Свою назву знахідка отримала на честь давньоримської богині родючості і материнської любові. Згодом Цереру віднесли до астероїдів, а 2006 року Міжнародний астрономічний союз назвав її ще й карликовою планетою.
Церера (Ceres) розташована у поясі астероїдів між орбітами Марса і Юпітера, віддалена від Землі на 263 млн. км. Її період обертання довкола осі 9,076 години, довкола Сонця - 4,6 року. Розміри - 975 км на 909 км, маса дорівнює 9,44х1020кг - приблизно третині всієї маси головного пояса астероїдів, тобто вона у 6000 разів легша від Землі. Церера сферична і має кору, льодову мантію та ядро, що складається з твердої речовини. Запущений 2007 року, дослідницький апарат NASA Dawn (Світанок), після обстеження другого за величиною астероїда Вести, у 2015 році досліджував Цереру на відстані 700 км і передав на Землю найсвіжішу про неї інформацію. Але так і не було остаточно з’ясовано, що означала велика біла пляма на її поверхні.
Устим прискіпливо вивчав усі відомі землянам характеристики цього великого астероїда, оскільки знав: до складу експедиції рада компанії рекомендувала одного з його синів. Йому сподобалося, що Церера - порівняно тепла планета і має багато прісної води у вигляді льоду. Але він, як і всі батьки, не міг не хвилюватися: крім труднощів перельоту, його серйозно непокоїла відкритість планети сонячним вітрам і різноманітним астероїдам, чому не могли завадити убога атмосфера та слабке магнітне поле планети. Правда, завдяки принципово новому двигуну, політ до Церери триватиме набагато менше часу. Якщо зонд Dawn летів із середньою швидкістю 84 000 км/год., то нині зореліт “Pythagoras” (Піфагор) розвине швидкість утричі вищу і досягне Церери менше ніж за півтора місяця.

Нарешті спливли останні дні передстартової підготовки до космічної подорожі, і всі її сейшельські учасники прибули на прощальні врочистості додому. Певна річ, організатори цього дійства сумлінно подбали про його пишноту і загальний тонус. Усі майбутні космодесантники почувалися на сьомому небі, решта хлопців їм неприховано заздрила. Схвильований Устим перевів погляд зі свого Аскольда на Фостера: що він зараз думає?.. Адже його Бернард і Крейг теж летять на Цереру. Та це, може, він сам і подбав, щоб тут з’явилися місцеві дівчата з квітами. І раптом у душі загірчило: на думку спали врочисто-пишні проводи японських льотчиків-камікадзе в роки Другої світової…
По закінченні церемонії Устим знову розмовляв із синами. Северко - той, звісно, виглядав розчарованим, що не летить разом із братом, а от Аскольд… коли поклав хлопцеві на плече руку, помітив на його очах сльози. Але ж їх так довго і наполегливо вчили не плакати! Та несподівано саме ті сльози принесли батькові деяке полегшення: слава Богу, його діти лишаються людьми…
Коли літак з їхніми астронавтами зник у небосхилі, Устим просто фізично відчув, як горбиться його спина та безсило обвисають руки. За кілька кроків сяйнула думка: “Підійду до Фостера… і тепер я сам запропоную йому порибалити”.
Наступної неділі вони вже зранку сиділи у човні. Устим запитально поглядав на свого шефа і поки що не знаходив належної форми для свого запитання. Що йому хотілося почути?.. Може, навіть не почути, а лише відчути якусь коротку мить взаємної солідарності, отієї спільної стурбованості, що виникає у людей, які потрапили в однакові складні обставини. Адже не міг батько лишитися байдужим, пославши двох синів у далеку ризиковану дорогу.
Йому допоміг сам Фостер:
- Знаю, Устиме, що скажете або хочете сказати. Наші хлопці вже далеко від Землі, тож, мабуть, я щось-таки скажу… Ви пам’ятаєте мою останню поїздку до США?
- До НАСА?
- Спочатку було НАСА. А потім приїхали люди з Білого дому і відвезли мене до Президента.
Устим повів бровою:
- Ого!
- Ні, не для того, щоб нагородити. Він ознайомив мене з інформацією, яку тут же зобов’язав зберігати в суворій таємниці, аби ніщо не зашкодило операції. Та я розповім вам теж за умови, що до пори до часу ви про неї мовчатимете.
- Клянуся.
- От і добре. Бо я вважаю, ви сьогодні наче моє віддзеркалення: маєте право знати те, що знаю я. …Річ у тім, що до Церери, довкола якої обертається і ще десятки літ обертатиметься наш зонд “Світанок”, хтось дуже хутко мчить, на думку наших астрономів, приблизно з боку Малого Пса. Й оскільки Церера належить до Сонячної системи, то це вже виклик, можна сказати, вторгнення.
- Але ж конкуренція…
- Я не сказав би, що то конкуренція: Церера не настільки ласий шматок, аби лише заради неї пускатися в таку далеку дорогу. Скоріше, це проба сил Землі або зухвалий окрик із нагадуванням про наше місце… Спочатку буде Церера, тоді - Місяць, за ним - Земля. А летять вони зі швидкістю, яка нам іще тільки сниться.
- Виходить, вони більш розвинені, аніж ми.
- Скоріше так і є.
- А наші хлопці про це знали?
- Знали. Та вони теж заприсяглися мовчати і добровільно погодилися на участь в експедиції.
- Чи вони мають щось для захисту?
- Все, чого ми досягли в обороні та що вмістилося на борт. Але якщо непрохані гості нас випередили у науково-технічному розвитку, то це марна справа.
Устим похитав головою:
- Камікадзе.
Фостер співчутливо подивився на нього і додав:
- Правда, один із присутніх учених усіх трохи втішив: сказав, що, можливо, Церера - то стаціонарна транзитна база для галактичних подорожей якоїсь високорозвиненої цивілізації. І, мовляв, побачивши над нею наш космічний апарат, господарі. занепокоїлися, чи не завдасть він там якоїсь шкоди.
- Або не захотіли, щоб земляни про неї довідалися.
- От-от, якраз те зауважив Президент і додав, що “гості” скоріше знищать наш зонд, ніж свою базу. Але навіть за умови, що вони ту базу заклали в часи нашого палеоліту чи ще раніше, сьогодні тут законні господарі ми, а не хтось інший. І про це треба розмовляти з нами - саме тут, на Землі.
- Та пропади пропадом той зонд - життя людське незрівнянно дорожче. І чим заважала нам та база? Зрештою, може, і собі колись пригодилася б.
- Президент, посміхнувшись, мовив: “Якщо гості уникають зустрічі з нами, то ми вирушимо їм назустріч самі. Адже зацікавлені дикуни теж виходили назустріч білим європейцям, коли ті припливали до них на великих кораблях. Зрештою, ми зобов‘язані знати, що і де лежить у нашому домі чужого, водночас, може, з’ясуємо наміри наших гостей. А то, он, генерал Томпсон, мабуть, недарма закликає нас до пильності. Мусимо подбати, щоб громадяни США не опинилися в новітніх резерваціях. Таку небезпеку вважає цілком реальною професор Мартінес, якщо прибульці походять із Проціона”.
- А дикуни, відомо, ніколи не розлучаються зі своїми списами і томагавками, - похмуро зіронізував Устим. І після короткої паузи змінив інтонацію: - Когось іще повідомили, наприклад, Росію, Китай?..
- Вони нічого не мають такого, чого не було б у США, тому на першому місці стояло питання оперативності, злагодженості та підготовки команди і, про всяк випадок, секретності. Хоча після старту “Піфагора” відразу повідомили Раду безпеки ООН і домовилися про певну координацію дій з урядами її членів. А світову громадськість, навіть високих чиновників поки що вирішили не тривожити.
З тяжким серцем повертався Устим до свого помешкання. Справді, які плани у чужинців? Бо якщо вони знають про Цереру, то, певна річ, знають про Землю. І чи вистачить мудрості у командира “Піфагора” не спровокувати нищівної відсічі?.. Довго не міг заснути, а прокинувся з такими ж невеселими думками. Уже в лабораторії з жалем подивився на своїх колег: так, вони ще довго не знатимуть про справжню мету експедиції до Церери… Нетерпляче набрав у “Пошуку” сузір’я Малого Пса, затим подвійну зірку Проціона. І Вікіпедія слухняно видала першу інформацію: “Проціон А - жовтувато-біла зірка спектрального класу F - дещо більша і в 7,5 раза яскравіша, ніж Сонце. Фактично вона занадто яскрава навіть для її спектрального класу. Тому її відносять до субгігантів. Це означає, що синтез гелію з водню в її нетрях уже закінчено, і почалося її розширення. Хоча зірка поки що не почала “червоніти”, вона продовжує збільшуватися і в кінцевому результаті має досягти розміру в 80-150 разів більшого за теперішній… та набере червоного або  оранжевого кольору. За деякими оцінками, це відбудеться через 10-100 мільйонів років. Очікується, що Сонце в кінці свого життя зазнає таких же змін”.
“Що ж, до певної міри професор Мартінес має рацію, - подумав Устим. - Невблаганна еволюція їхнього світила змусила тамтешніх мешканців шукати нового притулку. І, може, вони досі не припиняють своїх пошуків, ставши таким чином вічними переселенцями”.

ЧАСТИНА ДРУГА

ВСЕСВІТ ПОВЕН ТАЄМНИЦЬ

Хто такі хлопці Фостера - недовго лишалося в таємниці. Ще під час тренувань решта екіпажу називала їх сейшельськими то - суперменами, то мачо, а найчастіше просто сейшельцями. Під такими назвами вони й увійшли в обіг різних спецслужб, а пізніше - й ЗМІ. Дехто вбачав у цьому легку іронію, але якоїсь недоброзичливості щодо сейшельців ніхто не відчував, правда, й сентиментів не виказували. Хіба, може, іноді заздрили їхній силі та витривалості.
Даніель Мітчел не перший рік служив у космічних військах США і добре знав свої обов’язки. Як військовий астронавт, що очолив екіпаж “Піфагора”, він був готовий виконати будь-який наказ командування. Перебували в такій готовності й усі його підлеглі: вони заприсяглися в разі необхідності пожертвувати своїм життям заради порятунку Землі, але про можливі форми такої офіри їх не повідомляли. Тим часом полковник Мітчел та його перший помічник капітан Хартман отримали чітку вказівку на випадок загрози Землі: знайти будь-який спосіб знищити прибульців, навіть якщо доведеться протаранити їхнього корабля і всім загинути.
Та поки що до зустрічі з “гістьми” було ще далеко, тож ніхто не переймався думками про небезпеку. Хоч як хутко летів чужий корабель - за розрахунками, шлях із ним перетинався десь за 20 мільйонів кілометрів до Церери. Саме так було сплановано курс “Піфагора”: спершу опинитися між чужинцями й астероїдом, а тоді вже, як пощастить, висадитися на ньому.
Незважаючи на унікальність подорожі, зв’язок із Землею був надзвичайно скупий. Бо якщо для Землі він не становив проблеми, то на кораблі мусили суворо заощаджувати як енергію сонця, так і радіоізотопних генераторів. А якраз вона була потрібна для того, аби підвищувати дієздатність приймачів, оскільки потужність електромагнітного сигналу, що надходив, зменшувалася пропорційно квадрату відстані.
Як і можна було передбачити, найкраще почувалися в космосі хлопці Фостера. Нерідко вони виконувати операції навіть за своїх товаришів. Мітчел та його помічник не шкодували їм похвальних слів. Одначе сприятливий психологічний клімат у команді все ж не розчинив традиційної зльотованості сейшельців. Їх було рівно десять - чорнявих, русявих і рудих парубків. От і сьогодні вони зібралися, щоб відзначити своє щорічне свято - День мисливця. Відповідав за організацію швед Ерік. Аскольдові доручено виконати танок Ведмедя, Крейгові - Буйвола, Бернардові - Вовка… Та раптом до каюти увійшла єдина на кораблі жінка Чандрика:
- Почула ваші дружні баси і баритони - захотілось поспілкуватися. Не заперечуєте?
- О-о, давай-давай! Нам якраз бракує трепетної газелі! - майже заволав Бернард.
- А таки-так, - схвально загула решта.
“Ну от… віднині всі мисливці полюватимуть лише на одну газель”, - подумав організатор дійства Ерік, але тим зовсім не засмутився.
Це кучкування сейшельських хлопців чимось нагадувало таємні товариства мисливців часів матріархату, коли чоловіки починали визволятися з-під влади жінок. Таку схильність своїх вихованців до відособлення не міг не брати до уваги і їхній творець Фостер, якщо у перспективі бачив перемогу своєї ідеї на планеті. І, певна річ, він про неї думав, але наразі підтримувати цю тенденцію не вважав за потрібне.

Закінчувався місяць умовно спокійної подорожі землян, як раптом сталося несподіване: чужий корабель, що стрімко наближався, раптом зник з екранів.
- Нічого не вдієш. Видно, техніку невидимості гості опанували ліпше від нас, - пробурчав командир.
- Ми маємо лише скромні успіхи на деяких бойових літаках, - додав його помічник.
“Піфагор” летів далі, не змінюючи напрямку. До розрахованої зустрічі з чужинцем лишалося менше тижня, коли так само зненацька той знову появився на екранах, зараз набагато більший і чіткіший.
Весь земний екіпаж прикипів поглядами до моніторів. Там уже хутко виростала величезна, потовщена всередині, циліндрична конструкція. Загалом вона мала обтічну форму, а хвилеподібна конфігурація поверхні могла вказувати на чисельні сегменти в її середині та, очевидно, мала посилювати рикошетність при бомбардуванні метеоритами або чимось іншим.
Не змінюючи напряму, корабель чужинців перший почав скидати швидкість, і “Піфагору” нічого не лишалось, як піти паралельним йому курсом. А ще за якусь хвилину земляни побачили на своїх екранах пару цілком земних рук в оточенні таблиць і різноманітних тривимірних предметів. Ті руки відразу почали рухатися, щоб означити якісь елементарні поняття і дії; довкола них у певній послідовності відповідно вишиковувалися навмисне дібрані для цього більші та менші предмети.
- На першому етапі вони використовують для нас дієзнаки - мову жестів і рухів, - пояснила Чандрика. - Приблизно така мова у наших глухонімих, і так само наші земні дослідники не без успіху намагаються поспілкуватися з дельфінами.
Поліглот Чандрика відповідала за контакт із прибульцями. З її нелегкого для вимови повного імені екіпаж дружно обрав саме ту частину, що означала “Місячне світло”. Дівчину внесли до особового складу експедиції всупереч бажанню Фостера, мовляв, як можна без жінки показати прибульцям вид земної людини?!
І раптом земляни з великим для себе конфузом побачили на екранах усі свої самонавідні, з касетними боєголовками ракети, в т.ч. ядерні. Та сама пара рук миттю скинула цей арсенал на купу і перекреслила великим червоним хрестом. Далі з’явилося чітке зображення “Піфагора”, яке миттю розсипалося на хмару пилу.
- Ну от… уже й повоювали, - зітхнув Мітчел. - Які будуть пропозиції?
Усі мовчали. Щось намагався сказати Хартман, але замовк на півслові. Мовчанку не міг собі дозволити тільки командир: він тут же заклав до комп’ютера команду, за якою корабель мав за сигналом миттєво рвонути убік. І руку свою залишив на пульті керування.
Та на цьому сюрпризи для землян не скінчилися. До їхнього корабля хутко підрулив маневровий човник, і ті самі вправні руки люб’язно запросили весь екіпаж “Піфагора” в гості. Знову настала німа пауза - чужі руки нетерпляче затрусили пальцями, на екрані повторно майнула хмарка розпиленого “Піфагора”, і - полковник рішуче натис на кнопку… Але нічого не сталося: його корабель по-зрадницьки не ворухнув і носом.
- Харакірі Землі не допоможуть, - тепер уже спромігся сказати Хартман.
Усі рушили до виходу.
- Я залишуся! Я командир!.. - голосно сказав рукам Мітчел. - У нас капітани не покидають кораблів!
Але руки ще нетерплячіше затрясли пальцями і показали вузьку, з одним заґратованим віконцем, комірку.
- З вами все зрозуміло. “Дельфіни” слухняно пішли в загороду, - похмуро кинув Мітчел і попрямував до дверей.

На чужому кораблі землян одразу розділили: сейшельських хлопців помістили до окремого сектора.
- Що б то означало? - занепокоївся бортінженер Адамс, але відповіді не отримав.
Програміст Варнас лише скрушно зітхнув:
- Ех, якби можна було втлумачити цим “братам по розуму”, що так чинити не слід, що це не по-людськи!..
- А може, вони й не люди, - озвався Мітчел, що досі ображено мовчав.
- Скажу інакше: не гу-ман-но... - почав Адамс.
І раптом усіх ошелешив голос:
- Та ми знаємо вашу мову з алогічним правописом, але наочність завше впливала сильніше. І щоб ви з переляку чи відчаю не наробили дурниць, скажімо, не знищили свого корабля - тимчасово заблокували керування ним.
- Шляхом примітивних погроз? - в’їдливо зауважив Мітчел.
- Це найкоротший спосіб досягти результату у вас на Землі. А зараз виділіть для нашого робота людей, щоб доставити з вашого корабля частину звичних для вас продуктів та інших побутових речей.
- Хто ж ви? - не вгавав бортінженер.
Із невідомих причин він, раніше скупий на слова, ставав дедалі балакучіший.
- Потім…
Тепер уже на меншій швидкості та з “Піфагором” на причепі, корабель прибульців далі мчав до Церери. Для землян потяглися тривожні, сповнені найвигадливіших припущень, космічні дні. Якось їм пощастило знову викликати своїх господарів на діалог. Так-так, віднині їхні ролі кардинально змінилися: вчорашні господарі стали гістьми якщо не полоненими.
- Чому ви розділили нашу команду? - допитувався Хартман. - І чому відділені хлопці, на відміну від нас, вільно гуляють на вашому кораблі?
- Майже вільно. І лише тому, що вони мають у нас вищий ступінь свободи.
- А то ж з якої ласки?
- Бо вони на вищому рівні еволюційного розвитку. Ті “хлопці” вступили у фазу, в якій уже давно перебуваємо ми самі.
Спантеличені земляни переглянулися, по тому Адамс мало не застогнав:
- Ви хочете сказати, що це неминучий етап у розвитку нашої людини, і врешті-решт усі стануть такими, як вони?
- Безперечно. Тоді ви перестанете вигадувати всілякі небилиці про те, що високорозвинені цивілізації вже вичерпали свій життєвий ресурс і нині потребують вашої “свіжої крові”. Ви ж не з цієї причини освоювали американський континент?..
- І відділені хлопці мають у вас інші умови проживання?
- Відчасти. Досконаліші за вас чоловіки не зобов’язані і не повинні ковтати депресанти, щоб угамувати своє лібідо. Якщо ви у себе не можете вирішити це питання, ми надамо їм своїх “дівчат”.
- А що - фізіологічно ви не відрізняєтеся від нас?
- Відрізняємося. Якщо на одній вашій планеті під одним Сонцем утворилися різні раси, то що казати про відмінності між вами і нами?! Авжеж вони є, але не суттєві. За певного коригування у цих хлопців і наших жінок можуть бути навіть здорові нащадки.
- А з нами, недосконалими, ви і не подумали б родичатися? - вихопилось у Варнаса.
- В жодному разі.
- Та коли ж вас, досконалих, ми нарешті побачимо? - не витерпів Мітчел.
- Побачите чи ні - це питання ще обговорюємо.
- То, може, зволите розсекретити хоч назву свого корабля?
- Це не секрет. Він називається “Озур Магдар - серія HKYUL №6564905”.
- А що означає “Озур Магдар”?
- По-вашому - “черговий виконавець”.
- Доволі прозаїчно, - оцінив Адамс.
Уже в каюті він поскаржився:
- Прибульці мають за людей тільки сейшельських суперменів. Ми для них - тимчасове явище на Землі, тобто зникнемо, як неандертальці.
Йому відповів лікар Едвардс:
- Навіть гірше, бо, як стверджують науковці, з неандертальцями наші пращури іноді мали зносини. А високосвідомі прибульці, певна річ, не допустять випадків деградації.
- Але ж ідеться про долю землян! - долучився геолог Дадіані.
- Що ж, так і буде: ми не можемо відмінити законів еволюції.
- Якби ж тільки в тому полягала проблема. Особисто нас та й весь екіпаж як потенційне джерело інформації може знищити наш рідний уряд, щоб не допустити всесвітньої депресії, - знову Адамс.
- Таке припускаю. Навіть може поховати самого Фостера та його лабораторію. Але знову ж таки: ми ні на що не здатні вплинути. До того ж, я сподіваюся, у нашої “верхотури” вистачить олії в голові, аби зрозуміти, що такими діями вона тільки відкладе неминуче. Думаю, буде прийнято половинчасте рішення, а саме: влаштовуватимуть одні розмови на цю тему у вигляді різноманітних припущень, прогнозів та їх заперечень, як ото було з глобальним потеплінням чи кінцем світу в 2012 році.
- У будь-якому разі нам добре заткнуть роти, лише ми не знаємо, як.
Та у розмову рішуче втрутився Мітчел:
- Годі балачок. Хоч і на чужій території, але я ще для вас командир. Тож наказую припинити безплідні домисли. Поживемо - побачимо. І як ваш командир, я завтра ж поставлю серйозні вимоги перед прибульцями: нехай скажуть, які у них плани щодо нас та Землі. Бо цивілізовані суспільства, крім інтелекту, повинні ще мати совість, мати честь. - І вже примирливо додав: - Ми дуже розпалилися, краще підійдіть один до одного та промацайте пульси. - І перший взяв руку Хартмана.
Дещо здивовані такою пропозицією, люди - хто всерйоз, хто жартома - потяглися до рук своїх колег. Хартман спочатку не второпав, чого від нього хочуть, і лише після кількох натискувань на свою ногу збагнув, що капітанові пальці заговорили до нього морзянкою:
“Увага! Увага! Зараз важливіше, які плани у чужинців щодо нас. Якраз вони перші можуть знищити нас як свідків своїх справ на Церері та щоб відбити охоту в землян сюди потикатись надалі. Адже ми для них нижчі істоти”.
Хартман у свою чергу обхопив зап’ястя командира:
“Але ж це стане відомо Землі”.
“І що їм зробить Земля? На Цереру більше ніхто не літатиме. Зрештою, нас можуть повернути на Землю, але такими дегенератами, що й рідних дітей чи мамусь не впізнаємо”.
“А що вони зроблять із сейшельцями?”
“Їх можуть залишити в себе”, - на цьому командир потис руку своєму помічникові і достукав: - Виходить, ми з тобою недарма забавлялися морзянкою в коледжі”. - Уголос же сказав:
- Пульс трохи підвищений, але не набагато. Переживеш.
Полковник таки дотримав слова. Наступного дня він зібрав решту екіпажу і чітко сказав у невидимі вуха:
- Я, командир земного корабля “Піфагор”, маю до вашого командира серйозні та невідкладні вимоги.
- Вимоги?.. Гаразд. Перемикаю вас на старшого уповноваженого, - в повітрі щось демонстративно клацнуло.
- Старший уповноважений з космічних контактів слухає.
Мітчел не змусив на себе чекати:
- Ми, представники планети Земля і Сонячної системи, вимагаємо від вас, насправді наших гостей, відповісти на такі запитання:
1. Хто ви такі?
2. Які у вас плани щодо Землі, Церери і нашого екіпажу?
3. Що собою представляє ваш інтелект? Чи має він якусь духовну основу? Може, навпаки, такі поняття, як совість і честь, для вас невідомі або стали анахронізмом?
Запитуємо про це тому, що інших духовних вартостей, які розвинулися б у вас замість названих, ми досі не помітили.
Ваше утримання од відповіді розглядатиме наш трибунал.
Владою, даною мені урядом Сполучених Штатів Америки, командир корабля “Піфагор”
полковник Військово-повітряних сил США Даніель Мітчел.
Екіпаж похмуро мовчав і насторожено чекав на реакцію чужинців. Навіть командирова погроза трибуналом цієї хвилини не видавалась йому комічною чи блефом. Кожен у своїй особі відчував уражену гідність рідної Землі і був готовий до найрізкішої форми протесту.
Чужинці не забарилися з відповіддю:
- Сер, ми цінуємо вашу сміливість і, якщо хочете, ваше почуття честі. Так, у нас є розвинені духовні цінності, інакше ми влаштували б собі пекло з хіросім та чорнобилів і припинили б своє існування. Про вашу планету знаємо давно, і колись справді розглядали можливість її практичного використання, але з огляду на успішний розвиток вашого виду цю думку відкинули. Про те, що ми мусили тікати від свого рідного сонця, ви, здається, вже знаєте. Отож довелося знайти придатні для нашого життя екзопланети і розселитися. Як ви теж здогадувалися, на Церері ми заклали транзитну станцію, хоч нею майже не користувалися - фактично була маяком. Летимо туди, щоб забрати лише деяке устаткування, саму станцію передамо вам. Раз ви можете досягти цього астероїда, значить, можете ним і володіти. Відділених хлопців теж відпустимо: вони паростки нової, рятівної для вас, форми життя. Але спочатку навчимо їх боронитися від ваших деяких релігійних фанатиків. Така необхідність обов’язково появиться, коли про них дізнається ваш світ   і коли вони почнуть зростати чисельно. Також запевняємо вас: ми ніколи не ставили під сумнів ваш статус господаря в Сонячній системі. Додому полетите самостійно. Наша відповідь вас влаштовує?
- Т-а-ак, - протяг вражений Мітчел.
Через два дні “Озур Магдар” вийшов на орбіту Церери. І до малої планети відразу помчала демонтажна бригада проціонців. З кого вона складалася - наші земляни не знали. Їм запропонували спільні відвідини лише по закінченні всіх робіт. У плані передбачалося загальне ознайомлення з планетою, затим - сам процес передачі станції.
Так полковник Даніель Мітчел з чотирма своїми людьми опинився на найбільшому тілі Великого пояса астероїдів. “Ну от ми і прицерерились”, - як було пожартував геолог Дадіані, відкриваючи свого рюкзака з інструментами. До нього тут же приєднався мікробіолог Кушнір.
Коли ж вони добре наход́илися у своїх скафандрах по доволі рівному ландшафті планети, їх покликали до вже спорожнілої станції. Там, за невеликим столиком, стояли напоготові п’ять проціонців, фігури яких відрізнялися від людських лише за формою скафандрів. Як не вдивлялися у них земляни, та за тонованими шоломами так і не побачили облич. Настала коротка, майже умовна процедура передачі станції. За всіма ознаками ритуалу, їхній керівник урочисто вчепив на шию полковникові Мітчелу якогось кольорового ланцюжка і - подумати лишень! - потис йому руку.
Минуло ще сім земних годин, і “Озур Магдар” покинув орбіту Церери та відпустив у вільне плавання “Піфагора”. Коли вже оминали Марса, командир таки не витримав і висловив свою наболілу думку щодо останнього візиту проціонців:
- Не уявляю собі, які великі цінності могли бути на Церері, щоб заради них у таку далечінь гнати великого крейсера.
- Може, якась складна й високоефективна система з дорогоцінних кристалів? - припустив програміст Варнас. - Її користувачі могли стежити за життям на Землі.
- Нова потужна зброя, що призначалася для очищення Землі від неандертальців, - сказав мікробіолог Кушнір.
- Або вже випробувана з катастрофічними наслідками на Марсі. Лишалося підкоригувати її дію чи використати іншу для очищення Землі від кроманьйонців, - підправив лікар Едвардс. - І тільки наша власна експедиція та поява сейшельських хлопців, яких вони вважають досконалішим видом чоловіка, змінили їхні плани.
Головний бомбардир Вільямс думав інакше:
- То могли бути форпости зі зброєю супроти рівних їм у космосі суперників?
І враз командира осінило:
- Для проціонців то були арсенали і водночас маяки у найближчому їм Всесвіті, що позначали потенційні екзопланети для заселення. На Церері стояла й апаратура стеження за Землею.
У Хартмана це викликало несподівану асоціацію:
- Гм, так іще звірі закопують про запас добуту їжу. Якомога більше і в різних поблизу місцях.
- Станція стеження…- повторив Адамс. - Виходить, тільки-но ми себе винищимо, як вони відразу отримають якесь моральне чи юридичне право заселити нашу планету? Хоча ні: спершу їм доведеться перечекати радіацію.
- А може, завдяки отій станції вони змогли б у критичну годину нас порятувати?.. Он цікавий філософ і фантаст Олесь Бердник вважав, що врятуватися від Гітлера нам допоміг вищий розум, - то вже Кушнір.
Чандрика не мала власних гіпотез і вирішила порозпитувати:
- А що нам скажуть сейшельські герої, адже їх особливо пошанували гості?
Бернард лише скупо всміхнувся:
- Ми отримали багато цінної інформації, що торкалася безпосередньо нас, але про власні геополітичні плани проціонці нам нічого не розповідали.
- А хоч комусь із вас пощастило їх побачити?
- Ні, не пощастило.
- Цьому має бути якесь пояснення, - невдоволено зауважив Варнас. - Он командир теж їх не побачив під час офіційної церемонії.
- І воно є, - запевнив Едвардс. - Проціонці дуже низько оцінюють наш діапазон сприйняття відмінностей від себе. Ми ж знаємо, що індіанські племена, воюючи між собою, розрізняли своїх від чужих навіть за пір’ям на голові, папуаси ворогували із сусіднім селом тільки тому, що воно розмовляло іншим діалектом. Та що казати, цілі країни століттями забороняли мову підкореного народу, яка хоч трохи відрізнялася від панівної мови. Забороняли письмо, звичаї, обряди тощо. Отож проціонці мали з чого робити висновки, бо самі, ймовірно, відрізнялися від нас чимось більшим, ніж кольором шкіри, і вважали, що ту різницю, яку можуть сприйняти вони, не здатні спокійно сприйняти менш розвинені ми.
- Резонно, - підсумував командир і після короткої паузи в легкій задумі додав: - Так. Всесвіт повен таємниць.
Але Чандрика не здавалася і звернулась тепер уже до Аскольда:
- То чому ж усе-таки гості не познайомили вас зі своїми дівчатами? Ми чули таку обіцянку.
- Це був ліричний відступ або “науково-популярний” жарт.
Усе пережите й відкрите екіпажем в експедиції не могло не вплинути на його світогляд і настрої. Зацікавлення чоловіками “вищого ступеня” настільки зросло, що одного разу Едвардс вирішив прочитати на цю тему лекцію:
- Наші далекі предки не могли пояснити наявності у чоловіка вторинних жіночих ознак або в жінок - чоловічих, тому давали волю фантазії. Так виникали різноманітні міфи, що відобразились у багатьох релігіях. Про одного з них розповідає Платон у діалозі “Бенкет”. За його словами, це були зухвалі велетні андрогіни з ознаками чоловічої та жіночої статі. Вони стали зазіхати на владу богів, і Зевсові довелося розрізати їх наполовину, щоб таким чином удвічі зменшити їхню страшну силу. У давні часи транссексуалів навмисне тримали при святилищах, аби посилити вплив на довколишнє населення й отримувати більше пожертв. Історія знає навіть “бородатих богинь”, скажімо, вавілонську Іштар, кіпрську Венеру, що символізували бісексуальність. Видатний психоаналітик Зиґмунд Фрейд на цю тему пише так: “Певна міра анатомічного гермафродитизму належить до норми; у кожного нормально сформованого індивіда є зачатки апарату протилежної статі, що збереглися як рудиментарні органи без функції або як ті, що перебудувалися і взяли на себе протилежні функції”. На основі відомих анатомічних фактів учений допускає, що таким чином первісна бісексуальна схильність у процесі розвитку перейшла “в моносексуальність із незначними залишками протилежної статі”.
- Виходить, на наших тілах розвиток іще не скінчився, - скрушно зітхнув Адамс. - Тепер будемо чекати на суперових жінок. Ой бережіться, недосконалі чоловіки!
А Земля все наближалася… І раптом усі згадали про міжнародну систему пакетного зв’язку - один за одним кинулися до власних комп’ютерів. Найпершим знайшов адресата Аскольд:
“Вітаю вас, дорогі тату й брате! Політ був успішний. Скоро всі будемо вдома. Привіт знайомим і незнайомим. До побачення. Аскольд”.
І Земля радісно відгукнулася їм усім - синам, братам, коханим і батькам - героям іще небувалого космічного подвигу. От тільки “Озур Магдар” не чув того бурхливого сплеску коротких й ультракоротких радіохвиль, екіпаж якого мав лише йому відому долю і не всім відкривав таємницю свого духовного та фізичного образу.

ПРИРОДНИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ

Після врочистої зустрічі наші герої отримали цілком заслужений відпочинок удома. Та Фостер не міг довго чекати: його надзвичайно зацікавили уроки безпеки, дані його підопічним проціонцями, і він одного за одним викликáв учасників експедиції на особисту розмову: ану ж хтось із них та щось призабув. Але якихось особливих змін, принаймні видимих, в режимі охорони не відбувалося. Навпаки, всіх здивувала ініціатива шефа відкрити в колонії обов’язкові курси бальних і латиноамериканських танців.
- Хлопці мають засвоїти всі здобутки сучасної масової культури, - казав він. - Моя помилка в тому, що їх не навчили грати на інструментах та добре співати, але всі недоліки можна усунути.
І їх негайно почали усувати.
- А чому б і ні, - якось сказав Устимові білорус Анатоль. - Якщо мисливець у давнину міг трубити у ріг чи в морську мушлю, то чому мій чи твій хлопець не може сьогодні опанувати саксофона або гітару? Тим більше, у наших з тобою народів ніколи не бракувало талантів. Ну, співатимуть басовитіше, ніж “Піснярі”, то й що?
- Твоя правда, - охоче погодився Устим, - досить їм бавитися дримбою та свистком. До речі, ти робив у дитинстві вербові свистки?
- Авжеж робив: я сільський хлопець.
- А ми робили ще такі зáбавки: вирізаєш маленьку дудочку і вставляєш її в трубу, звиту з довгої вербової стрічки…
- І такі ми робили.
Незабаром Устимові похвалилися самі його сини:
- Тату, ми артисти ансамблю. Я співаю і граю на гітарі, а Северко - на синтезаторі.
- Які ви обидва молодці! А вже танцюєте?
- Трішечки, - зам’явся Северко. - Але навчимося.
- Тату, наступної неділі наш перший концерт - запрошуємо.
- Дякую. Неодмінно прийду, - майже благоговійно вимовив Устим, сповнюючись невимовною хвилею щастя.

Минуло три місяці. Якось уранці Фостер запропонував Устимові і Кеті спішно приготуватись до звичайного авіаперельоту.
- Будете разом зі мною та вихователем супроводжувати старшу групу.
- Куди летимо?
- Краще спитайте, чого летимо. …Давати концерт.
Коли дісталися аеродрому, побачили, що там уже вишикувались коло літака всі їхні найстарші вихованці. Хутко повантажилися, і літак узяв старт. Після години перельоту підхопили свої валізи й інструменти та пересіли до гвинтокрила. Фостер не без задоволення спостерігав за чіткими діями своїх хлопців.
- Летимо в гості, - нарешті шепнув він колегам. - Як прилетимо, допоможете нашим кавалерам правильно одягти фраки.
І тільки тоді, коли опинилися на місці, всередині великого ошатного будинку, подорожні дізналися, що потрапили до іншої колонії, де живуть також стовідсоткові дівчата. Кеті з посмішкою глянула на Устима:
- То ось куди систематично відлучався шеф… Ну й повороти! Ну й конспірація!
Як заведено, після взаємних пошанувань розпочалася художня частина. І хоч заздалегідь розподілили тільки час, кожна сторона відмінно вкладалася з номерами у свої рамки. Після концерту перейшли до бальної зали, і тепер Устим, можливо, сам пошкодував, що не опинився в однакових умовах зі своїми синами. Він дивився на юні, просто янгольські личка красунь, на їхні яскраво виражені жіночі форми й отримував справжню естетичну насолоду. Он, виявляється, яким довершеним може бути жіноче тіло. Ця краса неодмінно покличе закоханих поетів і художників, що принесе людству новий всепланетний ренесанс. Тепер Устим беззастережно вірив у неминучість еволюційного розвитку людського тіла, вірив у доленосне для світу призначення геніального Фостера.
На фуршеті хлопці запросили дівчат у гості до себе, і ті не відмовилися. Все йшло за планом, що давно визрів у голові одержимого фінансового магната - блискучого стратега і тактика, великого дивака і сміливого новатора. Тепер остаточно виокреслилась його доконечна мета, й Устим більше не буде аналізувати його дії чи шукати їм пояснень: то незбагненна для людського розуму загадка.
Рівно через місяць у чоловічій колонії розцвіла і запахла неговорена навіть у казках жіночність. Непереможним спокусницям, що були всього на два роки молодші від своїх кавалерів, одвели цілий поверх у новозбудованому корпусі. Дівчата гостюватимуть цілий тиждень. На цей час навмисне послабили режим для старшої чоловічої групи: ввели спільні з гостями розваги та прогулянки на яхтах. Завдання стояло цілком зрозуміле: має утворитися якомога більше молодих пар.
Але до Фостера швидко прибігла занепокоєна вихователька Жасміна:
- Сер, якщо спішно не вжити запобіжних заходів, усі мої і ваші дівчата повернуться додому вагітними.
- Чудово!.. - заплескав у долоні Фостер. - Жодних запобіжних заходів! Наказую!.. А до колонії вони вже не повернуться. Для подальшої роботи ви маєте молодші групи. До речі, нова група складатиметься переважно з азіаток і африканок, не забудемо і про Близький Схід: цього вимагає етнічний баланс. Так ми утвердимо природний інтернаціонал.
- А куди ж подінуться найстаршенькі? - ледве спромоглася вимовити отетеріла вихователька.
- Вони житимуть окремими сім’ями разом із батьками своїх дітей у доволі комфортних умовах. Не заперечуєте?
- Не… не заперечую, - майже автоматично вимовила Жасміна, поволі опам’ятовуючись від почутого.

СЕНС ЖИТТЯ

Для Устима настали тяжкі дні. Знав: розлучається із синами надовго, якщо не назавжди, і - фактично ніякого не буде зв’язку. Заховані у невідомих краях, вони суворо берегтимуть свою таємницю від решти людей, і їхні нащадки протягом багатьох поколінь одружуватимуться лише з такими, як самі. Вони дали священну клятву врятувати людську цивілізацію на Землі, яка в умовах глобальних катастроф і бездумного господарювання почала втрачати свій життєвий ресурс. А справитися з усіма тими лихами людським організмам тепер вельми заважають їхні рудименти, що послаблюють опірність усіляким хворобам і яких не можна позбутися у жоден відомий сучасній медицині спосіб, оскільки вони передаються спадково.
Невблаганний час, невідворотна мить. Усвідомлюєш її сувору необхідність і водночас її боїшся. Боїшся розумом, серцем і навіть шкірою… Цієї пам’ятної ночі перший випуск вихованців чоловічої колонії безслідно розчинився у безмежному людському морі. Десь там у великих містах ті хлопці “випадково” познайомляться зі своїми нареченими, одружаться і житимуть зразковими сім’ями, будуть послушними громадянами своїх країн, але вони ніколи не пастимуть задніх. Одні з них матимуть початковий капітал для бізнесу, інші стануть урядовцями, ще інші військовими. О, прабатьки нового людського роду! За вашу долю, за ваше щастя сьогодні разом підняли келихи Устим, Андро, Ларсен, Курт, Агостіно, Лукас, Анатоль…
А Фостер? Той не знав спокою: ще більше посивів і щоразу кудись літав, заклопотаний своїми справами, зосереджений на черговій невідступній думці. Він добре розумів, що тепер, коли світ дізнався про його місію, сам він не вистоїть супроти клерикалів різного походження і ґатунку. Тому спочатку вирішив заручитися підтримкою уряду США на офіційному рівні, і попри всі перешкоди цього добився. Бо його хлопці можуть не лише успішно захищати, рятувати людей і штурмувати космос, а й бути ідеальними солдатами на випадок військових дій у будь-якій точці земної кулі. Є серед них і такі, що можуть читати із заплющеними очима, інтуїтивно передбачати наслідки… - то хто ж відмовиться від таких кадрів? Далі - треба впливати і впливати на думку населення всіх країн незалежно від їхньої національності та соціального стану. З цією метою він став іще скрупульозніше вивчати, куди найвигідніше вкласти свої капітали, які перекупити мас-медіа.
Он як несамовито накинулись на нього всі без винятку феміністичні організації!.. Що ж, їм щиро поспівчувають; нічого не випускаючи, пройдуть із ними всі історичні етапи соціального приниження жінки у державі та в сім’ї. Опишуть доблесну, часто жертовну боротьбу героїнь за рівність із чоловіками… але чи треба сьогодні жінкам прагнути саме тотальної рівності?.. Чи в такій рівності, коли жінка кладе бруківку, воює, б’ється на ринзі, піднімає штангу, полягає її справжнє щастя? Адже вона за своєю природою, за своєю фізіологією зовсім інша. Її найбільшою перевагою, наймогутнішою зброєю якраз і є та сама жіночність. Так, він не переконає старших і найзатятіших із них, бо кожна знає: стати суперледі вона вже не зможе, але молоді матері завше хотітимуть для своїх дітей кращої долі. У рідних людей не може бути місця для заздрощів або егоїстичного принципу: якщо не мені, то й нікому.
Фостер не помилився: одвічний інстинкт батька і матері забезпечити власній дитині краще життя, ніж маєш сам, ламав усі демагогічні стереотипи, якими так часто користувалися не лише феміністки, а й політики та високі чиновники. Успіхи окрилювали: невдовзі завдяки вдалим фінансовим операціям він без помітної дірки у своєму капіталі придбав ще два острови і відкрив там нові колонії для своїх піонерів.
А світові ЗМІ вже загаласували фразами, як от: “Хто він: зухвалий титан чи знаряддя Бога?”, “Він уявив себе месією”, “Новий еволюційний етап чи одіозна примха нувориша?”, “Право та межа людського розуму”. І треба було організувати переконливу відповідь усім тим видимим і невидимим недругам, охочим до сенсацій журналістам, а то й просто наполоханому міщанинові, пояснити, чим він, Фостер, жив і керувався у найважливішій справі свого життя. Слава Богу, на громадську думку сприятливо вплинула позиція більш розвинених проціонців, яку, незважаючи на перешкоди, дружно оприлюднив колишній екіпаж “Піфагора”. Світ потроху звикав до висновку, що остаточне розділення статей - неминучий еволюційний процес для населення Землі, і він обов’язково почався б навіть без участі одержимого фінансиста Фостера.
Відтак число прихильників сейшельського генія невпинно зростало: дедалі більше людей не хотіло, щоб у світі народжувалися гермафродити і транссексуали. Та проблеми почали виникати із самими вихованцями. Коли обидва знов опинилися на човні, Фостер із жалем заговорив про недавній випадок в африканській савані:
- Минулого тижня Драгош із п’ятого набору відмовився стріляти в імпалу. Щоб урятувати честь групи, антилопу вбив старший ланковий, але на очах у Драгоша виступили сльози, і цього разу з нього не сміялися. Безперечно, це результат наших новацій з гуманістичним вихованням, але ж не всі у світі так тобі відразу стануть вегетаріанцями.
- Авжеж, люди не можуть обмежитися лише спогляданням тварин у зоопарках чи заповідниках. Інакше довелося б дев’яносто дев’ять відсотків їх просто знищити. Але пам’ятаймо про вектор духовного розвитку людства, про каяття папи Івана Павла II.
- Отже, аби потім не просити у людства прощення, мусимо знайти золоту середину,- розуміючи складність завдання,  зітхнув шеф. Далі - тепло подивився на Устима і зовсім по-дружньому додав: - Ось чому нам так подобається рибалити разом.
У лагідний чар сонця час від часу втручався легкий вітерець, а ген - за грайливими блискітками хвиль - велично простяглася піщана коса, і всі вони, животворні стихії природи, раптом суголосно зазвучали в Устимовій свідомості: “Ти справді можеш продовжити нашу роботу?.. Пам’ятай про відповідальність”. Збентежений Устим повернув обличчя до шефа, але нічого не сказав: той зосереджено про щось думав - напевне, шукав “золоту середину”. І тут Устим відчув солодку мить небувалого просвітління: то було утвердження його власного покликання, а може, й призначення: йти поруч із цим геніальним диваком Фостером і пильно дбати, щоб їхнє Добірне товариство не збивалося з курсу людяності. Відомо, одержимі своїми ідеями, генії роблять не лише великі відкриття, а й великі помилки.
Це навдивовижу чітке усвідомлення свого завдання хутко змінило Устимові настрій, і він заспокоївся з думкою: “Так. Я незмінно стоятиму на варті. У тому сенс мого життя”.

Олекса Палійчук.