ЗЕНОН ГРЕБЕНЮК II | Друк |

Науково-фантастична повість

ГУМАННІШИЙ ВАРІАНТ

Бетесда, головне університетське містечко у передмісті Вашингтона. Директор NIA (Національного інституту з проблем старіння) Галбрейт поспішно входив до свого офісу: там на нього чекає головний спонсор епохального проекту мільярдер Форман. Такого раніше не було: досі на аудієнцію до Формана записувався він сам - чи-то виникала потреба в додаткових коштах, чи мусив укотре відзвітуватися. Форман належав до найзаможнішої еліти, що називалася Світова Фінансово-Промисловаа Ліга. Тим-то ці відвідини помітно стурбували директора Інституту, але часу на здогадки не було: високий гість одразу перейшов до справи:

- Пане Галбрейте, мене цікавить одне питання: чи можете ви як автор винаходу надалі обійтися без свого першого помічника?

- Звісно, можу. Але біоінженер Зенон мені, геронтологу, дуже допоміг. І ще допоможе. Сьогодні він успішно очолює одну з наших дослідних лабораторій у Балтиморі. Зрештою, він теж отримає свою заслужену винагороду, якою б коштовною та не була. Наш Інститут забезпечить йому продовження віку у першу чергу. Також йому надходитимуть певні дивіденди протягом усього життя, і він це добре знає. Тому хлопець сам зацікавлений у проекті та його розвитку.

- Пане Галбрейте, я не про те... Ми все-таки дуже ризикуємо, залишаючи таємницю вашого відкриття в голові того хлопця. Моя служба докладно вивчила його спосіб життя, інтереси та дійшла висновку, що ідеї «Двох крил» досі не вивітрилися з його свідомості.

- А чом би вам, знаменитим багачам, і справді не перейняти дещо з цих ідей? …Ні-ні, жартую. Потроху я вже сам починаю відчувати себе мало не членом вашої Ліги і захисником наших спільних інтересів.

Та Форман удав, ніби не почув останніх слів співбесідника і зауважив:

- Авжеж, дещо ми змушені перейняти, але Ліве крило хоче дуже багато. А це означає, що наш вплив на організацію суспільного життя значно зменшиться, і ми втратимо половину того, що маємо.

- То що ви пропонуєте?

- Небезпечного учасника проекту треба усунути.

- Як? Фізично?.. Він уже доктор[1], має високу нагороду від Американської асоціації старіння!

- Що важить одне життя, коли йдеться про спільне благо, про спокій на планеті?! Ви хоч уявляєте собі, що почнеться, коли весь світ дізнається про нашу таємницю? ...Всім будуть непереливки: і нам, і вам особисто. Кому потрібен цей грандіозний клопіт із непередбаченими наслідками?.. Бо курс продовження віку дуже дорогий, і його ще довго не зможуть собі дозволити не те що люди із середнім достатком, а навіть типові мільйонери. Це ж справжня причина для повстань і революцій. Новий Гітлер легко перебере на свій бік середній клас, а простолюдин завжди готовий до агресії, тож для соціального вибуху лише бракуватиме детонатора.

- Невже ви сподіваєтеся втримати ці привілеї в таємниці?

- Наразі втримаємо, а далі щось придумаємо. Хтозна, може, через кілька десятків літ відновлювальний курс буде значно дешевший або цю проблему пощастить якось диференціювати, скажімо, скільки заплатив - на стільки відновлень і розраховуй. Лише ми з вами більше не можемо чекати.

Форман у свої сімдесят справді більше не міг чекати. Це добре усвідомлював Галбрейт і розуміюче закивав головою:

- Гаразд-гаразд, але є ще інший варіант: Зенона можна позбавити конкретної пам’яті. Сучасні технології цілком дозволяють це зробити. Вважатиметься, інсульт на робочому місці. Навіть коли він стане напівовочем, я не дуже сумуватиму, бо знатиму, що сам не причетний до його смерті і не матиму клопоту зі слідчими.

- О, тут будьте спокійні. Центр послуг «Ваш спокій і задоволення» робить усе надійно, і, як ми знаємо, здійснює не лише охоронну службу. Та й зі слідчими у нас не бозна-які проблеми. Але ви маєте рацію: оберемо гуманніший варіант. Ми ж як-не-як живемо в цивілізованому суспільстві.

- Тоді домовилися. Тільки сам процес видалення та його спосіб треба ґрунтовно обміркувати.

І коли Форман від’їхав, директор Інституту раптом згадав слова свого першого помічника: «На мою думку, практично застосовувати цей винахід іще рано: давайте попрацюємо над ним далі, здешевимо його і таким чином упевнимося, що він на часі, що ми еволюційно доросли до збільшення свого віку. Адже природа винагороджує нас, виходячи з нашої вартості на цій планеті, із заслуг усього людства, а не окремих осіб». Та як можна було з ним погодитися?! Невідомо, скільки часу триватиме це здешевлення, а йому, Галбрейту, вже за п’ятдесят. Чекаючи, може й не встигнути скористатися своїм же досягненням. Так і залишиться поза цією всемогутньою Лігою вершителів людських доль… О, ні, добре казати і на щось сподіватися Зенонові: він іще молодий, а це означає, що в них різні інтереси. Та й Форманова Ліга нізащо не подарувала б йому такого зволікання.

НАЙМАНІ СОБАКИ

Зенон вийшов з метра і попрямував додому. Надворі снували сутінки, змушені поступатися яскравим вогням реклами та вуличним ліхтарям. Хлопець і не помітив, як обіч нього зупинився доволі габаритний «фольксваген», і з нього вискочили два чоловіки в камуфляжі. Занепокоєно глянув на них, коли ті вже опинилися поруч. Мить - і його ловко підхопили під руки та хутко втиснули у машину.

Схаменувся Зенон уже в дорозі й одразу скрушно подумав: даремне покинув секцію джит кун-до. Хоча… від одного нападника, може, й відбився б, та від двох «свіжаків» - годі й думати. Якоюсь зміною раптом нагадала про себе ліва рука: ну, звісно, вилучили комунікатора. Інакше й не могло бути.

Його привезли у просторий критий автопарк і ліфтом опустили на два поверхи. Висадили у приміщенні, з якого вели четверо дверей на всі сторони світу. Одні з них і відчинилися для Зенона та викрадачів.

У невеличкій кімнаті його зустрів доволі кремезний рудий чолов’яга з непогано відрежисованою посмішкою:

- Вітаю, пане Зеноне! Познайомимося: мене звуть Ертон.

- Здогадуюся: ти з «найманих собак»?

- І не збираюся приховувати. Я з тих, кому лише треба сказати «фас!», - Ертон задоволено вишкірився. - Але перед цією командою обов’язково кидають ласого шматочка, бо ми дуже дорогі песиголовці. Я навіть додам: знатні.

- Цікаво, навіть не лакуєтеся. Підкреслене зухвальство.

- А це наш особливий шик, ми його можемо собі дозволити.

- І що ви хочете зі мною зробити?.. У який спосіб ліквідувати?

- Ну, таке загнув… Побачиш.

- Але ж ти щойно козиряв своєю відвертістю. Так хвацько шикував, і - на тобі!..

- Не все одразу. Я сказав: побачиш. …Але не запам’ятаєш.

- Ага, покопирсаєтеся в моєму мозку. Одначе, запевняю, прочитати щось там нічого не зможете: до цього ви ще не доросли.

- Ми й не збираємося читати… Одне слово, не поспішай. Більше дізнаєшся завтра, - Ертон мигцем оглянув кімнату: - Тут на першу пору є всі необхідні зручності. - На тому пішов до виходу, але ще не без цікавості озирнувся з ледь помітною посмішкою.

Зенон кілька хвилин походив по кімнаті, а тоді натис на кнопку в стіні. І коли отримав ліжко, простягся на ньому горілиць із невеселими думками: «Так, Ертона моя доля не цікавить. Його єдина мета - отримати добрі гроші від замовника. Що ж йому пообіцяти взамін? І навряд чи він тут вирішує? Та хто ж замовник?.. У цих тяжких роздумах і минула йому вся ніч.

Наступного дня Зенона привели до кімнати, де господарював не набагато старший від нього метис, у типовому для лабораторної роботи одязі. Йому конвоїри і віддали відібраного браслета з комунікатором. «Оператор, - здогадався Зенон. - Він і буде моїм мучителем». У цій думці хлопець остаточно утвердився, коли його посадовили в крісло навпроти матового екрана, і на зап’ястях клацнули прив’язки до бокових поручнів. Тим часом оператор побіжно переглянув щось у Зеноновому комунікаторі, по тому оголив його плече і спрямував об’єктив на код натільної ідентифікації. Задоволено щось мугикнув, тоді кивком голови відпустив охоронців.

- Що ви собі надумали!? - не витримав Зенон. - За це доведеться відповідати перед законом.

- Якщо ви не замовкнете, я позбавлю вас голосу, - сухо сказав оператор.

- Ви знаєте, хто я?

- Вже знаю, - обличчя метиса лишалося незворушним і чужим.

Серце в Зенона тужно занило: «Ну от і все. Прощай, розуме! Як мало я тобою покористувався»!

Пальці оператора забігали по невидимій клавіатурі, і за кілька хвилин Зенонове тіло взялося суцільним дрожем, хутко по тому застигло без найменших ознак життя… Коли прийшов до тями, оператор очима вказав йому на екран монітора. Там зарябів несподіваний текст:

«Читай уважно і мовчи. Я лише симулював замовлену операцію і нічого тобі не пошкодив. Офіційний діагноз: інсульт на робочому місці. Тож, аби вижити, мусиш стати неабияким актором. За тобою ще довго стежитимуть. Знай: віднині ти інвалід, у тебе дуже слабка пам’ять - особливо на останні події, на останніх людей. Ти можеш зустріти когось із співробітників по Інституту, але це викликатиме у тебе лише невиразні асоціації. Ти знаєш про те, що там раніше працював, і не більше. За тобою мають помічати явні ознаки дивацтва. Іноді ти навіть можеш стверджувати, що до тебе рухається якийсь стовп або пень. Доволі часто потрапляєш у де-жав’ю. Тут імпровізуй, але в міру. Завжди будь готовий до шпиталізації у психіатричну лікарню, та ніколи ні з ким не погоджуйся, що ти психічно хвора людина. Оточення має знати: Зенон Гребенюк не здатний на тверезу самооцінку. Зустрінемося пізніше. Зараз можеш тільки спроквола стогнати. Через 2-3 хвилини вставай. І навіть рідній мамі - ні слова».

Зенон одвів погляд від екрана, і текст миттю зник. По кількох хвилинах, усе ще не вірячи в таку разючу зміну, хлопець звівся на ноги. За викликом оператора з’явилися вже знайомі песиголовці: тепер вони відвезуть його додому.

ІНВАЛІД

Так у свої тридцять років Зенон став пенсіонером. На ті гроші можна було досить пристойно жити, але його непокоїла перспектива стосунків з Даркою. І дарма що він нічим не показував їй свого нового óбразу, людська думка брала своє. Що далі, то частіше дівчина відмовляла йому в зустрічі, і, нарешті, настав час, коли вона просто похвалилася своїм «чесним зізнанням», що покохала іншого. «Так, цілком закономірний фінал», - подумав Зенон, хоч ця звістка таки вразила його гордість. Правда, втішився тим, що тепер не буде глибоко переживати: він уже зрілий чоловік, не те що було в ранній юності, коли він до нестями закохався і ночі не спав у полоні своїх почуттів.

Дарка була з української родини. Симпатична, без поганих звичок і претензій, вона цілком годилася для того, щоб стати берегинею їхнього спільного вогнища. Тим-то сьогодні хлопець не раз поривався у всьому їй зізнатися, але вчасно передумував: Дарка не належала до типу бойових подруг. Витягти з неї таємницю не склало б великих труднощів, для цього ворог мав чимало різних технологій та засобів. «Ось тобі і три славнозвісних «К»: кірха, кухня, кіндер!», -  з гіркотою підсумував Зенон.

Щоб якось менше вдаватися до осоружної гри, він став уникати людей. Зі своїми колишніми однодумцями так само вирішив не поновлювати зв’язків, хоч спільним ідеям не зрадив. Як тільки трапиться нагода, він обов’язково долучиться до боротьби за те, щоб одне  крило уявного птаха не переважало в доленосному леті друге. Лише у ставленні матері не відчув жодної зміни: «О, як сказав мій Зіньо!..». Певного клопоту завдавала тільки сестра: та наполегливо радила йому звернутися до лікарів. Марта народилася на п‘ять років пізніше від Зенона, але, як і кожна жінка, вважала за свій святий обов’язок потурбуватися про рідну людину.

То якраз вона колись звернула його увагу на Дарку, яку він знав зі шкільної лави як миловидну дівчину, але досить посередню ученицю.

І знову спогад: він тоді вчився в університеті… Якось приїхав на вакації і готувався йти на зібрання місцевої української громади, коли Марта по-змовницьки підморгнула і посміхнулася:

- Добре причепурись: там сьогодні буде Дарка.

- То й що?..

- До неї підкочувався Мар’ян, але вона сказала: «Нізащо. От якби Зіньо!»…

- А ти звідки знаєш?

- Знаю. А звідки - не скажу.

- Я дуже сумніваюся в тім, що Дарка прочитала хоч одну книжку за своє життя. З нею буде нудно.

- Ага, ти хочеш, аби вона клала під подушку Збірника задач з арифметики і Словника української мови?! Чи, може, захотів сім’ю «чайлдфрі» - довіку без дітей?.. Ні, братику, тобі треба класичні три «К»: кірху, кухню, кіндер. Щоб ти знав, Дарка працює у швейному ательє, і це якраз те, що треба.

- Сама ж ти пішла в дизайнери.

- Дивлячись, хто до чого має хист. Її спеціальність не гірша за мою. Та й мати наша теж була кравчинею, що не зашкодило їй вийти заміж за адвоката - нашого тата.

Того дня він справді зустрів напарфумовану Дарку. Дівчина відверто йшла йому назустріч і боялася заперечити хоч одне слово. Відтоді й почалися дещо дивні, якісь невиразні з нею стосунки.

Сама Марта повною мірою виказувала своє природне покликання жінки, і, як здається Зенонові, назовсім похоронила принциповість та батькову науку: сім’я лише україномовна. Біля неї почав крутитися якийсь Томко, що не міг і кількох слів зв’язати рідною мовою. На братові докори Марта нехотя відповіла:

- Томко усвідомлює, що за походженням він українець.

- І тільки?..

- Ти добре знаєш: у наш час лише третина українських емігрантів ще якось береже рідну мову, а може, й менше. Тут не Україна, хоч і там ще досі долають наслідки окупаційного гноблення. Такі реалії.

«Напевне, хотіла сказати «не втрачай здорового глузду», - подумав Зенон. - Авжеж, ця злощасна «інвалідність» аж ніяк не додає авторитету моїй думці, хоч сестра з мого боку не бачить жодних змін у поведінці. А батька вже три роки як нема на світі. Зрештою, хіба я сам годен слугувати для неї прикладом?.. Он як поплив за такою слабкою течією у випадку з Даркою! А що стосується Томка, то з ним ліпше бути обережним: чи, бува, не отримав завдання спостерігати за мною».

Якось він вирішив пожартувати. Згадавши напучування оператора-метиса, підкликав Томка до вікна і спитав:

- Тобі не здається, що ця опора поволеньки наближається до нас?

Той підозріло глянув на Зенона і хитнув головою:

- Ні, не здається.

- О-о, а зараз ніби рушила назад!

Томко розуміюче всміхнувся, але нічого не сказав.

«Що я у стобіса роблю?! - мовчки вилаявся Зенон. - Мені зовсім не хочеться клеїти дурня»!

Більше він не розігрував Томка і не докоряв ним сестрі. Навпаки, почав згадувати собі в науку афоризми знаних філософів, які вчили нічому у світі не дивуватися. Але хутко розсміявся і полишив самонавіювання: то не для його віри та переконань!

ПРАВИЛО ДВОХ КРИЛ

Людство тягне вельми сумну історію своєї еволюції. Від канібалізму та принесення в жертву богам самих себе до масових взаємовинищень у жорстоких війнах. Спонукувана егоїстичними інтересами, людина протягом тисячоліть вивергала свою агресивну сутніть, мало задумуючись над можливими наслідками для всієї планети і власного виду. Про тяжкі уроки історії говорили, писали, але ніхто й далі нікому не довіряв: скрізь і на всіх рівнях, знову озброювалися, стріляли, бомбардували, насаджували зручні для себе політичні режими тощо. Організації Об’єднаних Націй найчастіше лишалася скромна роль статиста. Водночас неухильно збільшувалася прірва між багатими і бідними. Думка про те, що перші будуть ділитися з другими, тепер уже викликала гіркий сміх і злість.

Але людський розум у найкращому своєму вияві та в поєднанні з почуттям честі більше не міг цього терпіти. Так виникли перші гуртки, що поставили перед собою завдання подвигнути співгромадян на реальну боротьбу за справедливість, гідність і совість. Для свого руху вони вже мали серйозний ґрунт, що обіцяв їм широку перспективу. Як і в попередні часи, коли ту чи ту епоху мала змінити нова, теперішнє суспільство вже дозріло до прогресивних змін і лише потребувало надійних провідників та організаційних структур. У результаті об’єднавчих процесів й утворився рух «Два Крила» та його Золоте Правило.

Що це означає - нині знає кожний землянин. Золоте Правило «Двох Крил» утверджує рух за практичну справедливість, рух, що має такий зрозумілий для всіх символ - птаха, який тримає в дзьобі урівноважені терези. Він символізує планетарну мету: соціальний захист людей рівнозначний підприємницькій ініціативі, індивідуальному накопиченню багатств. Усі аспекти і галузі так само урівноважені: екологія та економіка; інтереси суспільства й особиста свобода людини; інтеграція та етнічно-культурне розмаїття.

Суспільний розвиток - це як рух уявного птаха вперед, що використовує ліве і праве крило. Й оскільки до уявної точки-мети найближча відстань - пряма-перпендикуляр, то досить птахові послабити хоч одне крило, як він почне робити дугу і навіть коло. Що менше відхилення від правила перпендикуляра, то більше коло робитиме птах і менш помітною буде його похибка. Тому, рухаючись уперед, суспільство мусить періодично вивіряти свій курс і за необхідності його коригувати. Ліве крило та Праве мають бути ідеально рівносильні, бо хоч ідеалу не досягти, до нього треба завше прагнути.

І вже минули часи, коли противники глобалізації били вітрини, палили автомобілі і тим хаотичним насильством лише насторожували, лякали обивателя. Тепер це широко розгалужені громадські організації, де тон задають авторитети - фізики і хіміки, філософи, екологи, етнографи, вплив яких на маси невпинно зростає. Останнім часом, особливо у Східній Європі, на передній план вийшли молодіжні організації руху, що подекуди мало чим відрізнялися од напіввійськових формувань. І це було викликано передусім тим, що найбільші багатії планети почали утворювати власні об’єднання, де кожний розширював свою службу безпеки до рівня бойової дружини. А ті зухвало нападали на активістів громадських рухів - калічили їх, викрадали. Після низки резонансних убивств і несправедливих судових вироків стали виникати вже підпільні організації, що відкрили справжнє полювання на особливо ненависних суддів, урядовців та олігархів. Така ситуація не обіцяла нічого доброго всім громадянам без винятку. Саме за цих умов й організаційно оформилася Світова Фінансово-Промислова Ліга, що об’єднала найбільших фінансистів та промисловців планети і відчутно посилила Праве крило «птаха».

Її Головна рада одразу видала свій програмний документ, де мовилося: «З цим міжнародним утворенням навіки припиняються всілякі спекуляції на тему якогось таємного Світового уряду. Так, ми світова організація, але ми не керуємо урядами країн, а лише на громадських засадах захищаємо демократію і право на приватну власність у всьому світі та фінансово підтримуємо ті країни, які втілюють наші програми із соціально-промислового та гуманітарного розвитку. Наша Ліга також підтримує цивілізаційні програми ООН, але жодним чином їй не альтернативна, оскільки не ухвалює обов’язкових для держав рішень».
Про ці основоположні постулати Ліги не забував її Голова пан Крейдерман, коли вислуховував свого чергового візитера. Маючи значно вищий QI, ніж у Формана, господар не міг схвалити всіх його рішень у довіреному секторі. Найбільше йому не сподобався вчинок із помічником директора NIA:

- Наше завдання - залучати на свій бік таких інтелектуалів, як цей хлопець, а не позбавляти їх розуму. Тим більше, наука вже стала йому важливішою за всі попередні уподобання. Попереду на нього чекала сім’я, а це ще більше віддалило б його від юнацьких захоплень. …О-о, дружина, особливо діти - перед цим інстинктом продовження роду часто поступаються навіть дуже важливі суспільні інтереси!

- На нього мав серйозний вплив український дисидент Семивіл - «двокрилі» зараховують його до своїх учителів.

- Знаю, він проповідує верховенство совісті, тож корисний усім, але в якій пропорції складеться співвідношення між соціалізмом і капіталізмом - цього не відає ніхто. Відомо лиш те, що ми вдосконалюємося, рухаємося до оптимального варіанту . Припустімо, що в ідеалі урівноважаться два крила, але як довго триватиме цей рух? І чи ж буває на практиці ідеал?.. Гіпотези, теорії найчастіше смертні. Он як, здавалося, гарно вибудував свою теорію Карл Маркс, а чим усе скінчилося?.. Захотів чоловік надто кривавої справедливості. Не врахував того, що кожна нова епоха народжує власних мудреців, які дивляться на світ із вищої дзвіниці, ніж попередні. Тож сьогодні маємо завдання одне: якщо на нас активно наступають, мусимо не менш активно оборонятися, але не застарілими засобами і методами, не примітивно. Ми не в середньовіччі та не інквізитори. Ми розумніші. То щоб не помилятися, щоб нас не підстеріг новий Маркс чи Гітлер, маємо взяти собі за гасло: розвиватися, але не відходити далеко від людської природи! І в жодному разі не відступати назад!.. Зрештою, той же Семивіл твердить, що наше суперництво з лівими обов’язково вийде на вищий рівень і породить нову епоху виробничих та морально-етичних стосунків.

- Зенон Гребенюк надто переймався Україною…

- І що тут дивного?.. Так само небайдужий до своєї матірної країни американський поляк, юдей, німець, інший.

- Авжеж, - надалі Форман лише кивав головою. Як перечити чоловікові, що може легко зробити тебе бідняком, спричинити де-фолт чи революцію в іншій країні?! Крейдермана обирали так само, як кардинали обирають Папу Римського, от тільки повноважень він мав набагато більше, ніж сучасний понтифік. Що добре для Ліги і всього світового бізнесу, вирішував Крейдерман, а не хтось інший. Зрештою, він таки має рацію.

На тому аудієнція скінчилася. Вже по дорозі назад Форман задоволено підсумував: «А наші «кардинали» не помилилися: обрали мудрого і надійного «капіталістичного папу».

НАЙВІЛЬНІШІ У ЛЮДЕЙ ДУМКИ

Щоденне неробство гнітило і дратувало Зенона. Та його свідомість не могла витерпіти порожнечі і діставала йому для прокрутки то спогади, то здогадки, припущення. А їх вистачало… Якось на березі озера він розповів Дарці стародавній міф про шумерського царя Гільгамеша, якому боги у вигляді чарівної квітки подарували безсмертя. Одначе герой не вберіг подарунка: коли купався, квітку проковтнула змія. От вона одразу і скинула шкіру та помолоділа.

- Це ж казка для дітей, правда? - зреагувала Дарка.

«З тобою все зрозуміло», - подумав тоді Зенон і нічого не відповів.

Раптом згадалася Марта зі своїм Томком… і вже у самого виникла реакція: чому для більшості жінок зовсім не мають значення політичні або моральні переконання партнера? Сам собі й відповів: напевне, то вже спадкова риса. Бо історія жінки складається з безперервних нещасть: напасник убивав її батька, брата, сина, а її саму як здобич брав у полон, де вона мусила віддаватися ворогу і навіть народжувати йому дітей…

Але гору взяло головне запитання: кому він перейшов дорогу? Хто нацькував на нього тих «найманих собак»?.. Найбільша підозра падала на Галбрейта: йому соратник уже був непотрібний. Навіщо ділитися славою та прибутком?.. Так, він допоміг Зенонові легко отримати добру пенсію, але яке задоволення промайнуло на його обличчі, коли почув у того плутану мову і непослідовні думки!.. Авжеж, тоді хлопець постарався: кому як не Галбрейтові у першу чергу і найліпше він мусив зіграти цю огидну роль?!

А чому поспівчував йому той метис?.. Та хіба ж поспівчував? Скоріш за все, у нього виник свій інтерес - колись отримати щедру винагороду. Сказав же наприкінці: «Зустрінемося пізніше». Так-так, амбіційний оператор вирішив не випускати з рук потенційного скарбу. Хтозна, може, колись захоче його, Зенона, ще й експлуатувати. Треба бути готовим і до такого варіанту.

Затим у спогадах виринув «український квартал» на сході Матхеттена. Колись, по війні, там оселився його предок сотенний УПА Зенон Гребенюк із ще не зовсім загоєними ранами, які отримав у бою з енкаведистами на рідній Галичині. Пізніше Гребенюки переїхали до Брукліна: там дешевше було прожити... Ох, спогади і спогади!.. Мабуть, найвільніші у людей думки!

У голові директора NIA теж неспокійно. На його щоденні поточні справи раз-по-раз накладалася думка про колишнього помічника. Щоразу картав себе за ту паскудну мить марнославства: навіщо сказав тоді Форману, що може обійтися без помічника?.. Так, Зенон був готовий почекати зі втіленням відкриття, а він, Галбрейт, і його спонсори - ні. Вони не хотіли чекати і не могли. Тільки у тому можна було не погодитися з хлопцем. Та вирішував тут не він, тож і загальмувати процес ніяк не міг. І небезпека розголошення з його боку була чисто ефемерною: Зенон підписав угоду про службову та комерційну таємниці і жодного разу її не порушив.
Галбрейт іще погодився б на якісь додаткові пункти, що посилювали б відповідальність за порушення угоди, але нізащо не погодиться на вбивство хлопця чи його каліцтво. Про «позбавлення конкретної пам’яті» він сказав лише для того, щоб уникнути гіршого варіанту і виграти час. Тим-то мусив негайно щось придумати… Знову уявив свого помічника з його допитливим розумом і молодечим запалом. А ще пригадав, як дізнався про нього!.. Це коли отримав од Зенона, тоді школяра з Брукліна, доволі незвичну електронну пошту. А в ній: «Якщо можна відновлювати роботу комп’ютера за допомогою опції «Завантаження останньої вдалої конфігурації», то чому не можна відновлювати природні здорові процеси в старому чи хворому людському організмі? Або: чому не можна повернутися до кращого стану організму за обраною точкою відновлення?.. Авжеж є різниця: там - техніка, тут - біологія, та над цією різницею можна працювати».
На перший погляд, якщо не маячня, то дитяче дилетантство - спочатку саме так вирішив Галбрейт, одначе згодом зачепився на тій думці і вже не зміг її полишити. Без сумніву, хворий чи старий організм має зберігати пам’ять про свою попередню, тобто кращу функціональну версію. Сама природа у випадках з японкою Сей Сенагон й італійкою Розою Фароні наочно це підтвердила, але як «розпакувати» цей живий архів, як на всіх рівнях «перезавантажити операційну систему»?.. У вченому прокинувся справжній дослідницький азарт. Не гаючись, розпочав листування з хлопцем, порадив йому факультет біоінженерії та біоінформатики в державному університеті Меріленда, ще - допоміг обрати профільні та факультативні дисципліни, а сам уже «по вуха» був у новій роботі, що тепер стала для нього пріоритетною.
Юного Зенона став залучати до практичної роботи над проектом, як тільки той вступив до університету. За роки його навчання мав змогу належно оцінити талант беручкого і кмітливого хлопця. Коли ж Зенон отримав диплома, одразу взяв його до себе в Інститут і з часом остаточно переконався: про такого помічника він міг лише мріяти.
Авжеж хороший хлопець Зенон, і він, Галбрейт, обов’язково мусить його врятувати. Добре знав: такі люди, як Форман, не кидають слів на вітер і не люблять зволікати зі своїми рішеннями. А прохання «обміркувати сам процес видалення» може не затриматися у вельможному вусі. Тож Формана обов’язково треба випередити… Тільки-но провів його до воріт, одразу сів за комп’ютера, але у списку керівництва Центру «Ваш спокій і задоволення» жодного знайомого прізвища не знайшов. Залишалися його колишні і теперішні пацієнти. О, їх чимало пройшло через офіс Галбрейта! І так само чимало запевняли його у своїй вдячності, називали себе «боржниками». Але для такої ситуації, напевне, годився тільки ось той, один… Його люди можуть навіть простежити, хто захопить Зенона і куди його доставлять. Головне ж його завдання - всіма силами запобігти операції на мозку хлопця. Галбрейт тут же набрав номер обраного «боржника» і домовився про невідкладну зустріч.

ДЛЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ І ЦІЛОГО СВІТУ

Зенон щиро помилявся щодо свого вчителя й опікуна. Навіть оте задоволення на його обличчі витлумачив собі неправильно. Не знав, що Галбрейт лише намагався приховати своє задоволення від того, як Зенонові успішно давалася накинута роль, і, може, бачив у тому певну комічність ситуації. От лише відкрити карти хлопцеві поки що не міг: нехай уже підозрює, доведеться стерпіти й таке. Що менше людей знатиме реальну картину, то безпечніше почуватимуться вони обидва. І, головне, Зенон не розслабиться, не зіпсує собі отої клятої гри.

Через кілька місяців по тому до Зенона явився метис - назвався Рамосом. Він доволі ввічливо поцікавився здоров’ям, спитав, чи має той якісь побажання. Та Зенон вирішив скоротити цю передмову:

- Скільки ви хочете за свою допомогу?

І дуже здивувався, коли почув:

- Нічого. За все заплачено.

Зенон розумів: питати, хто за нього платив не варто, але все-таки запитально подивився на свого візаві. Той лише красномовно мотнув головою. І знову заговорив:

- Ви начебто шукаєте собі роботу? Може, не вистачає пенсії?

- Ні, вистачає. Та набридло сидіти без діла.

- То продовжуйте свої улюблені дослідження, лише їх не показуйте, а ще ліпше - плутайте їх з якимись дивацтвами, вставляйте очевидні алогізми тощо.

«Ось воно що! - подумав Зенон. - Він таки справді має намір мене експлуатувати», - і відверто запитав:

- Ви одноосібно хочете відкрити дослідницький центр чи говорите від імені відомої вам групи?

Рамос голосно розсміявся:

- Знову не вгадали. Працюйте для народу Сполучених штатів Америки і цілого світу. Це все, що я можу вам сьогодні сказати.

На тому гість попрощався, залишивши зніяковілого Зенона шукати пояснення щойно почутому. І майже одразу за ним приїхала Марта, цього разу одна. Сестра нервувала: кудись завіявся Томко - вже півмісяця не подає про себе звістки, чи не трапилося з ним якоїсь біди? Зенон почав її заспокоювати, а сам подумав: «От і добре. Якщо він за мною шпигував, то вже про все довідався і більше не має причини виходити на зв’язок».

Томко про себе так і не нагадав - ні через місяць, ні через два. Марта стала частіше ходити на всілякі імпрези, до церкви і згодом, на велику радість матері, зовсім заспокоїлася.

Після візиту Рамоса Зенон теж до певної міри заспокоївся. Про дещо він почав здогадуватися, але вирішив тим не забивати собі голову і дарма не витрачати часу. Тепер він відчував неабиякий приплив сил і, як йому радили, справді поринув в улюблену роботу. Сказано ж: для Сполучених штатів Америки і цілого світу.

Тим часом почали надходити невтішні вісті з країн Східної Європи. Найбільше занепокоєння викликали декотрі колишні республіки СРСР, у тому числі й Україна, де, переважно чужий для корінного народу, олігархат втратив елементарну совість та обережність, де у власній державі українці залишилися ні з чим: ні статків тобі, ні національного відродження. Це неухильно вело країну до соціально-національного вибуху. Міжетнічні стосунки дедалі гострішали. Навмисне колись завезені до України, росіяни не хотіли втрачати своїх привілеїв, які вони мали за царизму та СРСР, і вимагали для себе також державної, або практично рівної державній, мови; українці ж не могли змиритися з тим, що їхня, вже незалежна, держава й надалі залишиться з колоніальним мовним статусом, такою собі невилікуваною калікою. Відповідальність за це становище, безперечно, несла українська державна влада з перших років незалежності. Наскрізь просякнута старорежимними стереотипами, вона не поставила одразу все на свої, властиві для незалежної держави, місця, що за втручання Росії і спричинило наростання конфліктних ситуацій в країні. От лише з колективною власністю на засоби виробництва влада розпрощалася напрочуд легко й поспішно: їй самій дуже хотілося збагатитися - кожному зокрема.

Усі ті повідомлення боляче ранили Зенонові серце, заважали зосередитися на роботі. Знав: якби хоч на йоту міг допомогти, негайно полетів би в Україну, але досвід усіх попередніх місій до нього переконував: часи, коли такі відвідини та дрібні фінансові впорскування щось там значили, давно минули. Сьогодні для України потрібна підтримка великих держав і в першу чергу дієва воля самого її народу. А їм, українській діаспорі, лишається одне: сильніше тиснути на уряди власних країн… Так-так, як же це він дозволив собі занедбати цю діяльність?! Негайно до громади!

Громада, народ, людство… Саме цьому багатоликому Сфінксу він хоче додати віку, чи ж правильно робить?.. Іще такому охочому до наживи, до брехні та чужої крові той вік визначила сама еволюція - рівно стільки, скільки він заслуговує. Але якщо з’явилися люди, здатні на таке відкриття, виходить, сьогодні людство цього заслуговує. Лише відомо: кожним відкриттям треба розумно розпорядитися. Так, уже вкотре заспокоївши власне сумління, Зенон узявся за роботу.

Але вже за годину сам собі зізнався: ні не доведеться йому сьогодні попрацювати. Власне, для кого він старається?.. Для «грошових мішків»? …Людська доля й без того несправедлива: егоїст і навіть злочинець живе довше, ніж той, хто жертвує собою заради інших! Законодавство, покликане реалізувати справедливість у суспільстві, було і лишається малоефективним. Воно звично пасує перед тими самими «грошовими мішками». Ідеологія їхнього «Правила двох крил» теж не має рецептів для конкретного випадку. І вихід бачиться один: людство обов’язково мусить створити набагато дієвіші закони та інституції для виховання наступних поколінь під гаслом совісті. Так вважає сучасний український філософ Семивіл, який проголосив: «Культ совісті врятує світ!». Авжеж саме людяність має. стати його основною релігією, бо одна лише любов - надто персоніфіковане, надто диференційоване та дозоване почуття. Любити всіх не можна навіть теоретично. Людство має прагнути лише до толерантного співіснування, а супроти черствої байдужості є співчуття - перша ознака совісті. Любов - часто сліпа і може згасати, а совість - ні. Раз прокинувшись у людині, вона вже ніколи її не покине і з віком лише посилюватиметься.

У дитинстві Зенон думав: старі люди згадують свої гріхи і каються лише тому, що починають боятися пекла, та пізніше на прикладі своїх батьків, на роздумах багатьох інтелектуалів, особливо на вченні Семивола переконався: з віком у людині прокидається якась нова (комусь закладена Природою, комусь - Богом) здатність з інших позицій глянути на власний життєвий шлях, на свої стосунки з оточенням. І що далі, то пекучіші проймають її докори сумління - стає прикро й боляче навіть за дитячі витівки. Тож совість не вибіркове почуття і не залежить від твоїх або чужих уподобань. Від неї нікуди не сховаєшся, і вона поведе тебе до самої смерті, а може, й далі… На тому Зенон весь здригнувся і наче прокинувся - знову повернувся до своєї сакраментальної теми: чи не посилює він своєю роботою антагонізм у суспільстві? «Правило двох крил» виступає за баланс між людською діяльністю та природою, але хто визначить оту межу, яку не можна переступати?!

І знову, як метеорит у небі, думка: авжеж людська доля несправедлива. Пам’ять нараз видала образ неповторної Квітки Цісик. Зенон тут же підвівся й увімкнув чудесний голос співачки. Як багато їй було дано! …Але не віку. Скільки митців, учених, письменників рано попрощалися зі світом! Неспростовне підтвердження висновку: природа еволюційно працює не з окремою особиною, а з популяцією. Але природа залишає і, може, навіть доручає роботу своєму найвищому творінню - мозку, наприклад, маніпуляції з матерією, космічний зв’язок, обмін інформацією.

РОЗУМ ДО РОЗУМУ!

Якось під час пікетування російського посольства Зенон зустрів знайомого однодумця Ореста, який прийшов зі своєю сестрою Надією. Їхня волинська родина належала до міжвоєнної міграційної хвилі й осіла в Канаді. Пізніше декотрі її нащадки переселилися до США, у Пенсільванію. Орест і Надія - одні з них. Сам Орест очолює місцеву філію «Двох крил» і дуже подивувався з пасивності Зенона в цьому русі:

- Ти нині маєш якісь інші переконання?

- Та ні. Просто був останнім часом заклопотаний щоденною роботою, тепер ось надолужую прогаяне.

- Приємно це чути. Бо вселюдський «птах», а отже й український, вельми відхилився вправо, і ми тепер мусимо вирівняти його курс. Чималої шкоди нашій справі завдають егоїзм, зарозумілість і збройна інтервенція назовні з боку великих держав, що заважає усунути конфлікти з ісламським світом. Думаю, для культурологічних впливів Заходу набагато ліпшим є приклад із Туреччиною, ніж з Іраком чи Лівією та Сирією. На жаль, епоха квантових комп’ютерів нічого позитивного тут не додала.

Зенон погодився, та про це вже не думав: його погляд знову стрівся з Надіїним, і в ньому він прочитав дещо приємне для себе. Тієї ж миті дівчина вирішила підкоригувати братову думку:

- Рано чи пізно науково-технічний прогрес поліпшить і людську мораль. Такий закон розвитку людства. - Як програміст комп’ютерів нового покоління, Надія ставилася до науки з особливим пієтетом.

- Якщо те людство раніше себе не вигубить, - спохмурнів її брат. - Пошуки нової зброї тривають.

А Зенон наче прокинувся:

- Рухатися вліво «птахові» ще довго заважатиме збережений в людській пам’яті кривавий експеримент Маркса-Леніна. Насильницьку колективізацію, ГУЛАГ і Великий голодомор ніколи не викинути з історії. Сумнозвісні революціонери жорстоко помилилися, обравши для свого соціального експерименту відсталішу країну і її виконавців. Культурологічні та світоглядні ідеї, методи їх втілення завжди поширюються з розвиненіших суспільств. І марним виявилося сподівання, що можна переплигнути з феодалізму в соціалізм, поминувши проміжну вищу стадію. Не врахувавши суворих уроків, людство отримало ще Пол-Пота.

- Так, у гіршій печі гірші пекарі і гіршого спечуть пирога, - погодилась Надія.

По закінченні пікету всі троє домовилися тримати постійний зв’язок. Того дня з російського посольства до них ніхто не вийшов. Акція, що мала нагадати Росії не втручатися у внутрішні справи України, мети не досягла.

Що далі, то частіше в уяві хлопця виникав образ Надії, і нарешті трапилося те, що мало трапитися: він запросив її до себе послухати пісень Ніни Матвієнко та Квітки Цісик. І коли дівчина погодилася, з хвилюванням став її чекати. Жодною роботою вже не цікавився, лишались одні приготування до побачення.

В умовлений час зустрів гостю на зупинці метрополітену, і тільки-но її побачив, одразу відчув гарячий приплив крові до щік. То був красномовний знак: дівчина йому сподобалася. І значно сильніше, ніж Дарка.

- То ти Зеник чи Зіньо? - одразу засвітилась вона невимушеним усміхом.

- Зіньо. А ти Надя чи Надійка?

- Відгукуюся на обидва варіанти.

Згадавши про обов’язки господаря, Зенон хутко опанував себе і взяв ініціативу у свої руки:

- Я мешкаю тут поблизу. Підемо?

-  Підемо.

Теперішня роль дивака з постійною потребою критися прирекла хлопця на певне усамітнення, тож йому навіть не спало на думку запросити дівчину до першої-ліпшої кав’ярні. Так нові обставини невблаганно змінюють людині її поведінку та звички. Зенон добре усвідомлював цю небезпеку, але закони діалектики брали своє. На щастя, Надія не надавала значення дріб’язковим умовностям, і їхнім стосункам наразі ніщо не загрожувало, але що буде далі? Як на неї вплине людська думка?.. Цей острах терзав хлопця що далі, то більше. «Вона просто ще нічого не знає, бо нікому підказати», - думав не раз. Та проблема вирішилася сама по собі. Надія виявилась розумною і допитливою подругою. До того ж, вона була фахівцем з біоінформатики, і її знання нерідко ставали в пригоді Зенонові. Через місяць хлопець уже називав її своїм незамінним помічником у дослідницькій роботі. Лише раз вона спитала:

- Ти кажеш: раз людство спромоглося збагнути якусь таємницю, то воно цього заслуговує, а як же оцінити пекло Хіросіми і Нагасакі?

- Такою, на жаль, була страшна, але не обов’язкова плата за проникнення у таємниці атома. Якби своєю працею розпоряджалися тільки самі вчені, ці трагедії не відбулися б. Результатом роботи кращих умів світу скористалися нижчі за інтелектом і мораллю особи.

Надія тепер жадібно ловила будь-яку інформацію, що стосувалася проблеми подовження життя. Унікальні випадки зі зворотним фізіологічним процесом у людському організмі стали для неї священним знаком Вищого розуму про можливу милість для нашої цивілізації. Треба лишень наполегливо працювати і власними гуманними вчинками заслужити цього подарунка Долі. Свою роботу вона успішно поєднувала з обов’язками волонтера у найближчому доброчинному Товаристві і ніде не минала увагою знедоленого прохача на вулиці.
Правильно вимагає Закон життя: не смій втрачати надію - особливо якщо ти маєш час надіятися. В цьому особисто переконався Зенон і заспокоївся. Тепер його зовсім не хвилювало, що дівчина почує від людей. І коли про цю загрозу якось нагадала Марта, безтурботно відповів:

- Вона ж, певно, знає, що всі віддані науці люди - одвіку диваки.

Марта лише всміхнулася:

- Що ж, тоді я підтримую гасло «Розум до розуму!»

Через два місяці Зенон і Надія побралися.

Весільну подорож молода пара спланувала таким чином, аби спочатку відвідати свою історичну Батьківщину. Досі кожен із них про це лише мріяв, а тепер, нарешті, трапилась реальна нагода. Відтак обоє відчували неабияке хвилювання, що іноді межувало з ейфорією.

- Нарешті ми побачимося з Семиволом, - сказав Зенон. - Та ще багато чого побачимо.

- Найперше - Канів, Тарас Шевченко, - зауважила Надя. - Зенон Гребенюк Другий не заперечує?

- Не заперечую.

Дружина зрідка вживала таке звертання - без іронії, вже як усталену родинну ознаку. Про неї розповіла свекруха Ярина під час перших же відвідин її у Брукліні:

- Батько його, Максим, дав йому ім’я - на честь першопрохідника нашого і вояка Зенона. А прізвище передалося по прямій лінії. Зіньо тим вельми пишався, особливо коли пішов до школи та почав різні кнжки читати, в Інтернеті багато про Україну знаходив. Тоді й почав себе називати: «Я, Зенон Гребенюк Другий». Сестру ще маленькою до того імені привчив. Бувало, питає її: «Знаєш, хто я такий?» І вона відказувала: «Знаю. Ти Зенон Гребенюк Другий» - «А хто Перший?» - «Сотенний Української Повстанчої Армії Зенон Гребенюк». Часом і ми, дорослі, перебуваючи в доброму настрої, так сина називали…

Вони вже оформили всі належні документи і збиралися придбати авіаквитки, як раптом прийшла неприємна звістка: Україна без будь-якого попередження закрила кордони. Згодом надійшло скупе офіційне пояснення: «через внутрішні обставини». Причина з’ясувалася дуже хутко: в Україні повсюди відбувалися стихійні заворушення. Працівники посольств і супутники передавали картини масових людських зібрань у різних регіонах країни. Опозиція і влада намагалися взяти їх під контроль, але поки що без успіху. В українському повітрі гостро і страшно запахло революцією. Хто її очолить і поведе?..
Сьогодні до них навідався Орест, і Зенон отримав нагоду поділитися своїми думками та, може, вплинути у цьому сенсі на свого шваґра. Відомо, занурений в організаційні питання свого відділення «Двох крил», той мало цікавився філософією Семивола, от лише добре пам’ятав його вже крилату фразу: «Хліб і ніж завжди були разом, але братами - ніколи». А ще Орест, подібно до Зенона, шанував усіх великих учителів людства. Тож після того, як вони обговорили політичну обстановку в Україні, Зенон навмисне перевів розмову на Семивола, а тоді взяв його монографію і почав цитувати: «Я навіть не сумніваюся, що, проповідуючи любов, Ісус Христос мав на увазі насамперед совість - поняття, ще мало поширене і повнозвучне в ті часи. Його послідовники надто зациклилися на одній словесній формі і таким чином формалізували слово «любов», позбавивши його глибинної суті. Тим часом якраз походження слова (со-вість) свідчить про те, як повільно розвивалося у людській свідомості і набувало повносилого змісту означуване ним поняття».

- Ти хочеш сказати, що Ісус Христос навмисне оперував поняттями, більш відомими широкому загалу?

- Авжеж. Заглиблюватися в якісь складні сентенції він не міг, бо мусив доступно переконувати пересічного слухача, тобто дієво боротися за нього зі своїми ідеологічними противниками. А ті, як ти знаєш, не вельми шанували єретика. «Фарисеї та книжники» навіть намагалися безбожно скомпрометувати його в очах майбутніх поколінь. Згадай євангеліє від Матвія чи від Марка, де Ісус Христос нібито не хотів вилікувати доньку хананеянки, пояснюючи: «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого». Та ще: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам». Він нібито погодився лікувати дівчину лише на умовляння своїх учнів… Ти помітив підступний розрахунок фальсифікаторів?.. Напиши, що відмовився зовсім - ніхто не повірить. А от коли його вмовили - чому б ні. І багато купилися на цю фальшивку, навіть проповідники християнства, які знали його кредо: «Для мене нема ні елліна, ні юдея», тобто для нього всі рівні, бо ж і своє епохальне слово він адресував для всіх народів світу.

- Практика позбуватися «єретика» не новина для людства. Маємо ще свіжі приклади, коли непокірних або підозрюваних у непокорі і компрометували, і катували, і вбивали, тіла ж їхні ховали у потаємних місцях, щоб їм не віддавали посмертну шану.

- А тут закласти фальшивку в розмножувані тексти і переклади було неважко, адже учні та інші сучасники Христа повмирали, не залишилося жодного оригінального документа. Злої ж волі та вигадки у «фарисеїв і книжників» не бракувало. Так і показували, мовляв, бачите: ваш бог бував гірший за просту совісну людину, навіть за своїх учнів, які умовляли його вилікувати нещасну хвору дівчину… Та повернімось до «любові». Семивіл і каже, що любов різнолика. Це слово охоплює багато понятійних значень, фактично слугує показником різного ставлення до людей, до явищ, процесів, предметів. Ним означають власні і чужі риси характеру, інтереси, уподобання і смаки. Неприємної для себе людини ти не любиш, приємну - любиш. І любиш гарну пісню, добру погоду, смачну страву тощо. Філософ упевнений: Ісус Христос проповідував саме те, що ми сьогодні називаємо «гуманізмом», простіше - совістю...

Їхню розмову зупинила Надя:

- Досить філософії! Час обідати.

Вже сідаючи за стіл, Орест раптом підсумував:

- Коли ти такий ревний прихильник Семивола, то чому не створиш якогось… скажімо, товариства його імені?

- Я над цим думаю.

ПАРАДОКСАЛЬНА СИТУАЦІЯ

Знову приголомшливе повідомлення: несподіване гучне вбивство у США. За інформацією поліції, жертвою терориста-смертника став не хто інший як сам Голова Ліги Крейдерман. Дуже хутко кілька ісламістських організацій заявили про свою причетність до «акту помсти». Ця новина глибоко спантеличила Формана: навіщо?! Саме ліберал Крейдерман завше закликáв усі сторони конфлікту до миру і взаємоповаги. Тепер буде ще гірше: конфронтація спалахне з більшою силою… Що ж, людство ще раз переконається у безперспективності тероризму.
Форман сідав у машину, коли до нього, мило посміхаючись, підійшла елегантна жіночка… і вмить вихопила пістолета. Мільярдер інстинктивно зажмурився, тієї ж миті почув кілька приглушених пострілів. Одразу дві пари сильних рук увіпхнули його до власного автомобіля. Там уже лежали мертві його водій та охоронець. Машина стрімко рвонула з місця.
У всіх ЗМІ ще на різні голоси дивувалися, як терорист зумів пройти охорону Голови Ліги, що за своєю міццю не поступалася президентській, та Форман уже того не чув. Його нову реальність творили тісна без вікон кімната і схожий на жовчного деспота чоловік із невиразними рисами обличчя. Предмет розмови та ціль допитувача вказували на те, що викрадачами були не ісламісти. «Навіть не завдав собі клопоту якось назватися, - подумав Форман. - Хоча кому потрібна ця вигадка?!» Тим часом допитувач показав кілька кінокадрів, на яких Форман побачив себе на вході до центрального офісу Ліги.

- Не заперечуєте?

- Ні.

- Тоді розкажіть про свої справи з Крейдерманом.

- Я ж мав якось опікуватися своїм бізнесом. Ото і всі справи.

- Пане Форман, аби не витрачати дарма нашого з вами часу, скажу відверто: я тут не збираюся з вами грати у піжмурки. Або ви купите у мене своє життя за важливу інформацію, або живим звідси не вийдете. Для нас нема різниці, що два трупи, що три. Ми знаємо: ви багата і відома людина, але нас це не колише. Мій особистий ризик має належним чином компенсуватися, але тільки інформацією. Тому даю вам добу для роздумів і ні на годину більше. Гляньте на свого годинника.
Пригнічений Форман автоматично глянув на годинника і опустив голову. Допитувач, не попрощавшись, вийшов з кімнати. «Ісламісти своєї мети досягли, а це гієни, які собі захотіли поживитися з резонансного вбивства, захотіли вивудити для себе щось корисне, - подумав Форман. І по хвилі: - Але ж вони спостерігали за будинком Голови раніше, виходить, це був не приватний інтерес, не звичайне бажання добути цінну інформацію та вигідно її продати. Схоже на те, що тут діє розвідка чужої країни, і відкупитися я не зможу. …Це ж треба було такому трапитись! Наче якась містична відплата за того Гребенюка».
Чекати цілу добу не було сенсу. Тим агентам справді нема різниці: два трупи чи на одного більше. І Форман вирішив здатися, але наполегливо зажадав гарантії, що викрадачі дотримають слова і його відпустять.

- Пане Форман, ваша інформація досить цікава, хоч залишається невідомим, наскільки винахід Галбрейта покаже себе на ділі. Та що б там не було, ми її приймаємо і вас відпустимо. Гарантій з печаткою тут, самі розумієте, бути не може. З нашого боку вам надалі ніщо не загрожує. Тепер маєте боятися та оберігатися своїх. Бо ваше зникнення і поява без супроводу викличе у Ліги та ФБР неабиякі підозри.

- Так, - покірно погодився Форман і мало не заплакав.

- Хочете - переправимо вас до іншої країни?

Форман лише махнув рукою:

- Все одно знайдуть, та й що я там, голий, робитиму?

- Ну, а в кінці, як той казав, запитання на засипку: що ви знаєте про експансію провідних світових економік в Азійсько-Тихоокеанський регіон?

«Он воно що! - подумав Форман. - Я таки не помилився: це чужа розвідка, і зрозуміло, чому вона спостерігала за будинком Голови». Але повідомити на цю тему він нічого не зміг:

- Я не належав до мозкового центру Ліги, тому більшого, ніж у засобах масової інформації, нічого не знаю.

Напевне, йому повірили, бо запитувати перестали. Уже з чужої машини, його справді висадили неподалік якоїсь бензозаправки і люб’язно попрощалися.

Та Форман не вірив у щирість своїх викрадачів: навряд чи вони викреслили його зі своїх планів. Імовірно, захочуть використати для контакту з Галбрейтом. От тільки для цього йому треба вціліти і лишитися на волі. О, яке то жахливе становище, коли небезпечною стає тобі рідна країна!.. Знову на думку спав отой покалічений з його вини хлопець, і це вже був не простий спогад, а гостро вколов докір, що вказав на тяжкий гріх супроти людської природи. Форман гірко всміхнувся: до чого парадоксальна ситуація! Він так турбувався про збереження таємниці відкриття, а щойно сам розкрив її чужій, може, навіть ворожій державі!.. Ні, то навряд чи збіг обставин - скоріше, кара від невідомих вищих сил. То чи ж є для нього якась покута, рівнозначна скоєному гріхові?

Форман іще кілька хвилин постояв у задумі, а тоді поволі рушив до найближчого телефону.

БАЛТИМОР

У Зенона та Надії святковий день. Здається, навіть Сонце вранці заграло, як на Великдень: в Україні під великим тиском народу нарешті змінилася влада. Президент зрікся своєї посади, і країна почала готуватися до нових виборів. Тимчасовий владний орган спішно робив перестановки у силових структурах. Тепер усі могли полегшено зітхнути: обійшлося без кривавих зіткнень. Хай тобі щастить, Україно!

- Ось вона, чудова нагода відсвяткувати цей день на природі! Збираймося! - Зенон пригорнув дружину за талію і поцілував.

- Куди поїдемо?

- До води. В українців здавна був добрий звичай змивати з себе не лише гріхи, а й сліди тривожних думок.

Та хоч місто стояло на річці, воно мало настільки насичену інфраструктуру, що дістатися до найближчого пляжу можна було не раніше, ніж через годину. Тому дружина задоволено додала:

- Ще й прокатаємося залюбки.

Надії подобався Балтимор з його прекрасною внутрішньою гаванню Іннер Харбор посеред музеїв, галерей, крамниць, першокласних ресторанів і готелів, розважальних закладів і майданчиків. Розташований на західному березі Чесапікської затоки, за 65 кілометрів од Вашингтона, Балтимор справедливо вважався найбільшим містом у штаті Меріленд і зажив собі слави великого промислового, торговельно-фінансового, наукового та культурного центру, важливого порту в країні. Його населення з околицями налічувало близько 3 млн. чоловік, переважно афроамериканців.
Подружжя Гребенюків мешкало у північній, малоповерховій частині міста, заселеній заможнішими білими людьми. Обоє щиро пишалися своїм містом. Ще б пак, у ньому стільки багато визначних і потрібних людині місць: монумент Вашингтону, собори, університети, коледжі та бізнес-школи, художній інститут, консерваторія; опера, театри, Національний акваріум, картинна галерея, парки і стадіони, іподром. Із десятків музеїв міста Надія виділяла мистецькі та дім-музей Эдгара По. Так-так, у Балтиморі деякий час жив і помер відомий представник американського романтизму, автор знаменитих оповідань-жахів, один із зачинателів детективу і предтеча наукової фантастики Едгар Аллан По. Нарешті, у списку міст-побратимів Балтимора ви знайдете українську Одесу.
З недавнього часу Надія взялася вивчати історію місцевої української громади. Вона не пропускала жодного її зібрання, які відбувалися переважно в залі української греко-католицької церкви святого Михайла. Але найбільше, звісно, її поглинала спільна робота з чоловіком; думки про її сенс не полишали молоду жінку навіть тут, на пляжі. З одного боку, вона розуміла потребу людства у наукових досягненнях, з другого, поділяла чоловікову тривогу щодо застосування цих відкриттів. У їхньому випадку це було далеко не просте питання про розподіл інтелектуального продукту. Постійно непокоїла думка, як реалізувати право суспільства на значне продовження віку, на омолодження.
Зенон відгадав причину заклопотаного вигляду дружини і запропонував:

- Піди поплавай іще. Або приєднайся он до того веселого гурту, що розважається з м’ячем.

- Облиш… Мені знову пригадалися сенсаційні випадки з італійкою та японкою. Долучився до них і китаєць У Дечень, інші. Так, сама природа вказує на можливість і доцільність нашої праці, але я клято не хочу, аби мільярдер чи високий чиновник міг собі дозволити таку розкіш, а середній американець - ні. Тисячі людей звернулися тоді до японки, щоб та пояснила, яким чином вона з 75-річної бабусі обернулася на квітучу молодицю, здатну народжувати дітей. А тепер уяви собі, як збуриться вся країна, планета, коли стане відомо, що віднині це не випадковість, не примха природи, а реальна спроможність конкретної наукової установи!? Ти ж мене прекрасно розумієш…
Зенон зітхнув:

- Авжеж розумію. Ми про це вже говорили і не раз. Добре знаю, наскільки наше відкриття корисне людству, насамперед астронавтам. Досі фантасти і вчені змушені розглядати як порятунок у міжпланетних подорожах лише анабіоз або, що вже вельми фантастично, «кротові нори» та часові «міхурі». А тут назріло таке щасливе рішення!.. Напевне, де застосувати наше відкриття, має вирішувати держава чи навіть якийсь всепланетний координаційний центр, хоч я дуже сумніваюся, що гроші і тут не знайдуть лазівку для свого хазяїна. Втішає мене тільки тверде переконання: наша технологія подовження життя сьогодні набагато ліпше прислужиться людству, ніж відцифрована копія чийогось мозку в комп’ютері чи в силіконовому тілі.

- От-от, у світі, де все продається, де самою державою керують найбільші багачі, доля будь-якого відкриття наперед вирішена.

- Що ж, тоді у нас залишиться один вихід: звернутися до твого брата. На щастя, у нас доволі активно діє рух «Два Крила». Певна річ, найліпшим варіантом було б не поспішати із застосуванням цієї технології та знайти спосіб його здешевлення. Але… - Зенон підвівся і взяв дружину за руку: - Ходімо купатися!

- Гаразд. Ходімо.

Незамінна для життя субстанція приємно оповила обидва людські тіла, миттю сповнила їх живлющою свіжістю, та вона не змогла надовго вимкнути тривожні думки. Бо неможливо позбутися клопоту, якщо ти сам спричинився до його появи.

ГРА

Тим часом у головній квартирі Ліги відбувалася конфіденційна розмова двох з особливими повноваженнями людей.

- Пане Роуз, ви самі добре розумієте, що в цей непростий для нашої організації час, коли ще не обрано Голови, ми просто не маємо права на бездіяльність. Ось днями зіткнулися з новим агресивним викликом. То добре, що Форман в усьому нам зізнався, а могло бути зовсім інакше. До речі, які останні його примітні кроки ви зафіксували?

- Він переказав зі свого доброчинного фонду по чималій сумі на молитовний храм і тому скаліченому ним хлопцеві з NIA.

- Не дивно. В його становищі цілком прогнозовані дії.

- То, може, проблему зніме серцевий напад?

- Е-е, ні. Тоді ворог уже точно використає невідомі нам підходи до Галбрейта, ліпше посильте нагляд за Форманом і ще раз його проінструктуйте на предмет чужих завдань, можливо, щось додайте до нашої гри чи вдоскональте її. Те саме стосується і ролі директора Інституту.

- Але, пане Дайсоне, якщо нам і вдасться нейтралізувати чи ліквідувати злочинну групу, яким чином уникнемо розголосу про саме відкриття?

- Не уникнемо. Та якийсь час можна заперечувати і навіть висміювати таке повідомлення, а далі… мусимо знайти вихід. Хтозна, може, навіть почнемо заробляти на цій справі великі гроші, бо до нас помчать найбагатші клієнти з усього світу; декотрі шейхи одразу подобрішають. І плебсу доведеться проковтнути цю гірку піґулку.

- А Ліве крило?..

- Ми так чи інак перебуваємо у перманентному протистоянні. Що вдієш: закони діалектики!

- Поліції чи ФБР і далі нічого не повідомляємо?

- Поки що нічого. Ми ж з вами дбаємо про таємницю. А от переформуватись і вийти на досконаліший рівень роботи мусимо обов’язково.

На тому аудієнція у керівника внутрішньої служби безпеки скінчилася.

Приблизно о тій порі, та в іншому часовому поясі, президентові великої країни поклали на стіл чергову інформацію. В числі різних секретних новин значилося і коротке повідомлення про винахід Галбрейта, отримане від завербованого аґента чужої розвідки.
Здавалося б, нічого надзвичайного для безпеки країни, але для пристаркуватого чоловіка воно одразу набрало великого значення. У високому кабінеті дуже хутко постав керівник зовнішньої розвідки країни.

- Передайте нашому аґентові подяку і пристойну грошову винагороду, підвищіть його в чині та накажіть зробити все, аби ми одержали технологію цього методу. Підключіть до операції інші відділи; особисто ви пильно стежте за всіма процесами, щоб у жодному разі не зірвати завдання. Ви ж добре знаєте, як грубо вони працюють…

Коли залишився наодинці, одразу сів за комп’ютера і вибрав кілька імен. Чому він нічого раніше про них не чув?.. Це вже непорядок. Ах так, він сам колись доволі скептично поставився до повідомлення, шо в його країні провадять дослідження з подовження віку. Найбільш обнадійливими тоді вважали стовбурові клітини, але він категорично не захотів про це й слухати: довелося б нищити людський ембріон та ще й виникав ризик захворіти на рак. Здається, він тоді навіть іронічно висловився на цей предмет. Нічого собі… А на моніторі вже зарябіли віднайдені сайти.

У 75-річної японки Сей Сенагон із міста Фукуока раптом ні з того ні з сього почали рости нові зуби, зникала сивина, розгладжувалися зморшки, все тіло ставало пружним й еластичним. Вона забула про свої хвороби і набрала вигляду 30-річної жінки. Згодом у Сей Сенагон відновився менструальний цикл, і вона, кинувши свого старенького чоловіка, вийшла заміж за 40-річного банківського працівника…

97-річна італійка Роза Фароні, що мала 15 правнуків и 16 праправнуків, на момент прискіпливого медичного обстеження здивувала учених виглядом дівчини, молодшої від своєї 30-річної правнучки. Всі її аналізи, інші фізіологічні показники - теж як у молодої. Вона тепер вживає протизаплідні засоби, щоб не завагітніти. Роза ніколи не вдавалася до косметики та пластичних операцій, і, як сама каже, курить, випиває більше ніж треба.

Американка Тіна Дженкінс ровивається дуже повільно. У 35 своїх років нічим не відрізнялася від однорічного немовляти. За підрахунками фахівців, такими темпами Тіна досягне повноліття у 2388 році.

Російський вчений китайського походження Цзян Каньчжен добився разючих успіхів тим, що впливав електромагнітним полем молодого представника виду на старого. Таким чином він довів можливість лікування самої ДНК.

Росіянин В’ячеслав Клімов  перестав старіти після двох клінічних смертей і нині має вигляд молодшого на 15-20 років.

У 97-річного китайця У Дечена з міста Хенян, який останні 2 роки не вставав з ліжка, несподівано  проросли  два нових зуби і стало темніти сиве волосся…

І навпаки:

Алекс Альвідас у 21-річному віці за якихось півроку обернувся на 75-річного діда. Саме генетична хвороба прогерія спричиняє передчасне старіння організму…

Президент заплющив очі і відкинув назад голову. По якійсь хвилині встав і повільно пройшовся. Ще за хвилину подумки сказав передусім собі: «Нікому не треба бути самовпевненим: це пряма дорога до невігластва, - і додав: - Може, людство вже наблизилося до того, щоби подовжити свій продуктивний вік. Адже коли це диво можливе у принципі, наука рано чи пізно його опанує практично. Справді було б непогано, навіть доречно, бо з пенсійним забезпеченням у країні що далі, то сутужніше. І надто скромний відсоток молоді навчається бюджетним коштом»… Аякже, на те він і Президент, щоб мислити державними категоріями. Що - й краплі особистого інтересу? Ну, не без того… І, певне, цій думці він ледь помітно всміхнувся.

Форман не помилився: викрадачі запланували йому класичну шпигунську роль. Усе пішло, як у банальному сценарії без жодної авторської знахідки. Сьогоднішній гість навіть не вдавався до натяків про можливі контрзаходи в разі незгоди на дальшу співпрацю. Ніби інакше й не могло бути, посланець майже урочисто повідомив йому конспіративне ім’я, по тому діловито розтлумачив найближче завдання, передав засоби для зв’язку з резидентом і - тепло попрощався. «Вивчили мою психологію, - скрушно зітхнув Форман. - Що ж, такий уже я народився… Тепер мушу все переказати своїм. Тут маю теж спеціальні засоби для зв’язку та друге ім’я».
За оперативним планом чужої розвідки, Форман мусив обережно вивідати, що знає Галбрейт про його викрадення, притому нічим не видати свого зацікавлення чи занепокоєння. І він уже приготував свою відповідь противникові: Галбрейт наразі нічого не знає, не підозрює. Та розраховувати на таку наївність протилежної сторони свої професіонали не могли і почали грунтовно обмірковувати відповідний до ситуації хід.
Форманові ж не лишалось нічого іншого як з острахом чекати і студіювати спеціальну літературу, отриману від прикріпленого до нього інструктора. Але йому страх як тяжко читалося і ще тяжче запам’ятовувалось, бо налягали зовсім інші, просто виснажливі, думки. То сувора реальність невблаганно стверджувала: почалася небезпечна для нього, - може, навіть смертельна - гра.

ЖИТТЯ НЕ ТЕАТР

Приїхала Марта. Про щось шепотілася з Надією. По тому підозріло звеселіла, пожвавилася. Навіть стала поглядати на брата із задоволеним виглядом, що можна було розтлумачити як певне її досягнення чи посвячення в неабияку таємницю.

- Повернувся Томко? Чи зірвала джек-пот… уві сні? - поцікавився Зенон.

Сестра лише обдала милостивою посмішкою. Проте мовчала недовго:

- Ти часом не знаєш такого письменника, як Павло Однолько?

- Ні, не знаю.

- Даремне: він з України.

- В Україні багато письменників - знати про всіх неможливо.

- Він фантаст. Я познайомилася з ним через Інтернет.

- Зрозумі-і-ло, - протяг Зенон. - І які враження?

- Прекрасні. Він оригінально мислить, неодружений.

- Я радий за тебе. Успіхів!..

Та, коли залишився сам, одразу відшукав у «всесвітній павутині» того Однолька. Егеж, справді мислить незвично: «Ми лише фантасти-письменники, та аж ніяк не наукові фантасти, бо не маємо глибоких наукових знань. Тож продукцію нашу - фантастику - теж не варто називати науковою. Науковою фантастикою насправді є недоведені теорії та гіпотези вчених, ото саме їх треба називати науковими фантастами». І найпершим серед таких в Однолька фігурує знаменитий вчений Стівен Хокінг, за яким Всесвіт виник із нічого. Хоча, подумав Зенон, твердження Однолька більш логічне, ніж оригінальне.
За пошуком у темі «Українська фантастика» він вийшов на чільний сайт «Аргонавти Всесвіту» і - не стримався від захоплення: «Яке багатство тем! Який політ людської думки!» Та ще відзначив доладну побудову сайту. І то за таких складних для української літератури умов!.. Як читач, Зенон низько вклоняється його творцям.

Сьогодні погожий недільний ранок. Цього дня Зенон сподівався почути що завгодно лише не таку суперщасливу звістку. Ой же ж Марта! Його сестра справді знала неабияку таємницю і так успішно перевела мову на фантастику!.. Виявляється, тепер у нього виникли зовсім нові обов’язки - пильно берегти вагітну дружину. Тому видалася дещо дивною позиція самої дружини: «Все в міру. Хай це тебе не відволікає од головної роботи». Та хутко подумалося: «А таки міцна у мене жінка. З нею мені пощастило». І ще додалася думка: «То нічого, що досі не вийшло відвідати Україну. Дасть Бог, побуваємо там усі троє».
А Марта уже відверто його втішала з якоюсь властивою тільки жінкам не то опікою, не то поблажливістю:

- Та не хвилюйся, Зіню. Все буде добре: ви ж у цьому світі не самотні. Он як приємно збадьорилася одна і друга майбутня бабця!

- Вони вже знають?.. То я дізнався останнім?

- Так було треба. Ти мав отримати достовірну інформацію.

Зенон розчулився мало не до сліз і сердечно обняв сестру.

Якщо життя - за Шекспіром - театр, то ролі в ньому надто різні. Але насправді життя не театр, бо в ньому реально сміються, плачуть, накладають головою. Так, людство охоче повторює вдалі порівняння як художній інструмент, бо це допомагає образно висловитися і, взагалі, цікавіше жити. Але кожний з нас усвідомлює різницю між метафорою та реальністю, інакше довелося б відмовитися від здорового глузду і забути слово «насправді».
У Формана стрімко розвивалася своя історія. Він із великим страхом у серці передав чужинцям підготовлені спеціалістами Ліги результати спостереження. В розшифрованому вигляді адресат прочитав: «Об’єкт поінформований про небезпеку. Посилив технічну охорону. Зі мною підтримує стосунки у попередньому режимі. Наскільки це щиро - визначити не можу». Саме так навчав його інструктор: пиши «не можу» - хай противник сам робить висновок та відповідає за нього.
Форман і справді не знав, наскільки Галбрейт поінформований про його пригоду і нову місію. «Напевне, так треба», - здогадувався він, тому й не запитував. Його ж відверто виказаний непрофесіоналізм добре йому прислужився: противник навіть не спробував доручити неофітові наступне, куди важливіше, завдання. Десь там аналітики вирішили: якщо служба безпеки Ліги проґавила убивцю свого Голови, то за такий короткий час після того вона не ризикне взяти на себе нову серйозну відповідальність і звернеться за допомогою до державних органів безпеки США. А така відповідальність у неї і не лише в неї незабаром виникне…Куй залізо, поки ще гаряче - хто тільки і де не поспішав брати до своїх рук «молота»! Не минуло й місяця від Форманового звіту, як ЦРУ довідалося про ще небувалий «касетний» терористичний акт, що готується супроти Сполучених Штатів Америки. Вибухи мають відбутися у великих містах країни, саме на важливих для населення життєвих об’єктах. У числі загрожених міст числиться і Балтимор. Джерело інформації було надійне, агент повідомляв й орієнтовну дату масштабної диверсії. За справу негайно взялося Управління по боротьбі з тероризмом ФБР та його Група экстренного реагування.
Певна річ, Форман про це нічого не знав і потроху почав заспокоюватись. Але якось у Вашингтоні, під кінець робочого дня, його перестрів незнайомий високий чоловік і, назвавши пароль, наказав провести його до директора NIA Галбрейта. Форман запанікував: що робити? Як повідомити своїх?.. Насилу вичавив із себе:

- Наскільки я знаю, він сьогодні вже не буде в офісі.

- А я знаю: буде! - враз посуворішав гість і промовисто засунув руку до кишені.

Він посадовив Формана до свого автомобіля, де вже сидів один чоловік, і впевнено рушив знайомою йому дорогою.
За сотню метрів до університетського містечка NIA на них чекав ще один спільник. Він теж сів до машини; усі мовчали. Тільки вже як зупинилися, Високий глянув на Формана і навмисно буденним голосом сказав:
- Спокійно. …Ведіть!
Коли всі увійшли до приміщення, Форман безпорадно озирнувся і дістав з кишені хустинку. Неслухняними ногами ступив до камери біометричного контролю. Слідом за ним втиснувся Високий і став за плечима. Форман витер пальця й, стримуючи тремтіння руки, приклав його до сканера. Тієї ж миті об’єктив пристрою висвітив йому сітківку ока. Затим почувся голос контролера: «Скільки проводите осіб?» Високий поклав Форману руку на плече, і той з жахом відчув на своїй шиї його холодні пальці. «Три особи», - слухняно відповів Форман. Контролер підтвердив параметри ідентифікації та назвав номер ліфта. Коли ж усі четверо ввійшли до кабіни і Форман натис на потрібний поверх, двері зачинилися з якимсь незнайомим звуком. Тут же на пасажирів зусібіч ринув газ, що миттєво знерухомив кожного…

ВАГОМА ЗАСЛУГА

Начальник служби безпеки Дайсон перебував у благодушному настрої. Він щойно повернувся з Вашингтона, де в головній штаб-квартирі ФБР брав участь у підсумковій нараді щодо останніх балтиморських подій. Зараз у його кабінеті сиділи педантичний Роуз і насторожений Форман.
- Я вас запросив для того, щоб ознайомити з реальною ситуацією в наших справах і поінформувати про деякі подробиці недавньої історії, які з певних причин залишалися комусь із вас невідомими. Перше: після повідомлення про серію запланованих терористичних актів на території США питання безпеки набуло загальнодержавного значення, і за справу взялися ФБР, ЦРУ та інші спецслужби, - Дайсон глянув на принишклого Формана, подумки всміхнувся і повів далі: - Але інформація про так звані «касетні» теракти виявилася фальшивою: ворог навмисне її запустив для того, щоб відволікти увагу наших оперативних сил безпеки від свого справжнього об’єкта нападу - NIA. - Помітивши, як нетерпляче завовтузився Роуз, начальник зупинив на ньому погляд: - Ви хочете щось сказати?
Помічник на мить зам’явся і зніяковіло проказав:
- А як же ми дізналися, що то була дезинформація?
Начальник посміхнувся:
- Відстаєте від новин, пане Роузе: американського громадянства сьогодні попросив їхній аґент Альфред, що мав конспіративне ім’я Лорнет.

Форманові було не до запитань, він лише подумки спромігся на репліку: «Тепер цього Лорнета використають на повну котушку».

- Друге, - Дайсон майже урочисто закінчив: - аґентурну мережу недружньої країни повністю ліквідовано. Тепер наш Інститут з проблем старіння може працювати спокійно. Надалі його безпекою опікуватиметься ще й ФБР.

- А мені що робити далі? - нарешті спитав Форман.

- Все, що робили раніше, тільки вже без усякої гри та ризику.

Форману відлягло од серця. І він уже не задумувався, чи то йому простили вину, чи він сам її спокутував. Головне - тепер йому не загрожуватиме рідна країна. Тож якого більшого щастя йому треба?!

- І третє: тепер уже ніщо не зіпсує нам особливо важливої події - виборів нового Голови Ліги, - закінчив Дайсон. - От і все.

Вибори відбудуться вже наступного тижня, і Форман знав: найбільші шанси перемогти у фінансового магната Елінгтона, який уже тривалий час утримує найвищий рейтинг серед своїх конкурентів. Його кредо сановиті виборці знають напам’ять: «Ми ініціативні, стійкі, відповідальні. Ми рушійна сила прогресу. Багатство - наш прямий закономірний продукт й інструмент, наша природна заслужена винагорода». Форманові теж до вподоби ця думка, але сьогодні вона його менше цікавить, як і те, хто незабаром очолить їхню всесильну організацію. Форман відчуває: про нього цілком справедливо можна сказати «вигорів». У такому стані він і покинув центральний офіс Ліги.

Майже водночас у згадуваній нами великій країні так само відбувався дотичний до описаних подій діалог. Її президентові знову доповідав начальник зовнішньої розвідки:
- Всі потуги наших «друзів» довкола потрібного нам Інституту геронтології припинено. З цим успішно справився наш аґент Лорнет. Сподіваємося, америкоси тепер широко залучатимуть його до роботи у своїх спецслужбах. Отже, матимемо цінне і надійне джерело інформації. Головної мети досягнено: віднині ми самі будемо добувати інформацію про діяльність Інституту.

- Це вже вагома заслуга. Вона варта ордена. - І за мить президент розсміявя: - То вони хотіли викрасти директора Інституту?! З робочого кабінету?..

- Дýрні, - охоче підтримав його начальник.

- Ми ж мусимо діяти обережно, делікатно, нічим не видаючи свого зацікавлення… До речі, минулого разу ви розповідали про того хлопця, якому «промивали» мозок, щось про нього зібрали ще?

- Так, ми спостерігаємо за ним. Схоже на те, що йому добряче пошкодили голову. Не дивно: у світі ще нема настільки досконалих технологій, щоб можна було застрахуватися від помилок. З часу тої операції хлопець не опублікував жодної наукової статті, жодного коментаря. Він уникає контактів з оточенням, тому не вельми помітний своїми дефектами. В цілому сам себе обслуговує, живе на пенсію, його дружина - програміст, працює на підприємстві, зовсім не пов’язаним з нашим питанням. Нещодавно зверталася в жіночу консультацію: завагітніла…

- Ну, це діло нехитре, - посміхнувся президент.

- На мою думку, увагу до колишнього помічника можна трохи послабити і зосередитися головним чином на директорі Інституту і його дослідженні.

- Авжеж, авжеж, вашим фахівцям на місці видніше. Тому - бажаю успіхів!..

Залишившись на самоті, президент знову не стримав бажання сісти до комп’ютера. Останнім часом він робив це доволі часто - з цікавістю дилетанта блукав по всіляких статтях, що стосувалися безсмертя чи бодай значного подовження людського віку. Саме людського: йому вже були непотрібні досліди на черв’яках та мишах, як непотрібні міфи про біблійних довгожителів чи середньовічних алхіміків. Людські клітини, хромосоми, мітоходрії, гени… іноді він просто упивався повідомленнями про найменші обнадійливі успіхи вчених із різних країн. Найцікавіші для себе матеріали позначав у закладках, писав до них потаємні коментарі. Навіть було шкодував, чому не обрав собі професію, що дозволила б йому робити ось такі епохальні відкриття, але шкодував недовго. Бо зненацька встрявала інша думка: а чи мав би тоді я ось цей кабінет? Чи мав би отой солодкий привілей карати і милувати?.. О, ні, ні. Він нізащо не помінявся б долями з тим директором Інституту Галбрейтом, якого насправді можна викрасти, якщо діяти розумно, і, певна річ, аж ніяк не помінявся б із тим бідолашним хлопцем, якого так безжально скалічили… Не помінявся б ніколи. Адже якого ще більшого успіху в житті можна досягти?! Йому і так запаморочливо поталанило.

ЗАПОВІТИ І БОРГИ

Марта насилу приховувала своє хвилювання і гордість водночас. Ще б пак, вона й Однолько доспілкувалися до справжнього побачення! Павло прилітає післязавтра, і, що там казати, всі знали: це будуть оглядини. Авжеж хвилювалася й Мартина мати, до того ж, потенційний зять частенько передавав вітання «високоповажній пані Ярині», не забував і Зенона, Надію та Ореста. Який уважний хлопець! Дарма що фантаст…
Правду кажучи, всі його вже бачили під час телеперемовин та з відео, але попереду щось значно більше - ймовірне одруження. За таких обставин у декого виникало й запитання: а що він тут робитиме? Для україномовної фантастики небагато знайде читачів. Тоді Марта з апломбом заявляла: «А я можу переїхати до України. Хоча він і там живе не зі своєї фантастики: має багато спеціальностей». Маляр, штукатур, сантехнік та інженер-будівельник - справді, до письменника-фантаста шлях у 35-річного Павла був тривалий. А хіба він міг бути коротким? Відомо, фантастами не народжуються, та й у школі такого не навчать.

А ось вам і Павло... Він зійшов з літака й одразу приязно заусміхався назустріч. Худорлявий чорнявий чоловік з ледь помітною сивинкою на скронях та м’якими манерами, ну як він міг не сподобатися Марті?! А сподобався Марті - вважай, сподобався усім. Маючи таку опінію, гість протягом тижня успішно справився з образом галантного кавалера і легко витримав іспит на члена родини Гребенюків з усіма його правами та обов’язками. Звісно, сама поведінка кавалера свідчила про те, що він сам дуже цього хотів.
Як і сподівалися, гостювання завершилося одруженням. Павло встиг отримати благословення від батьків. Обоє сяяли від щастя, збуджено гомоніли родичі. Вони вже одноголосно вирішили: молодята почнуть своє подружнє життя у США, і то в помешканні Ярини, а далі, мовляв, буде видно. Лише тепер усі дізналися, що Марта подавала від імені Павла спеціальну петицію до USCIS, щоб йому дозволили в’їзд для укладання шлюбу.

- Ну ти ж і відчайдуха, - похитала головою Ярина.

- Ми про це заздалегідь домовилися. Адже для неімміграційної візи Павло мав подати до нашого посольства у Києві певні документи, пройти медогляд, співбесіду тощо.

- Що ж, ти досягла чого хотіла. Якщо це твоє, дитино, щастя, то бережи його, а я молитимуся за вас обох, - на тому Ярині пригадалися недавні синові слова: «Я радий, що на мою сестру віднині впливатиме національно свідомий чоловік».

Із перших годин свого перебування в США Павло мусив пізнавати новий для себе спосіб життя, його особливості. Вони тут на кожному кроці - такі відмінні од українських, часто несподівані. І хоч він морально готувався до зміни середовища, все одно доводилося час від часу запитувати своїх нових родичів, ба навіть іноді ніяковіти. Певна річ, і сам не уник запитань. Найбільше цікавився Україною Зенон, як ото зараз:

- Мені досі дивно, чому у вас так стрімко виникли скоробагатьки. Чому так покірно чи спокійно ваші громадяни віддали їм суспільні засоби виробництва, землю? Хіба можна вважати юридично і практично захищеними ці ваучери, паї, коли користувач платить за ними скільки сам захоче або не платить зовсім?

- А вони що - ті засоби виробництва, ту землю мали?.. Комуністичний режим убив у людині почуття власника. Її найвище право щось мати зводилося до скромного автомобіля у місті та корови і домашньої птиці в селі. Навіть невелику городню ділянку влада завше могла забрати у селянина. Тому люди і не вважали ці багатства своїми, а відтак не вельми шкодували за ними. Якщо колись у їхніх дідів забирали особисту землю-годувальницю, то виникав збройний спротив, тепер же - тільки одні ремствування на кухнях. Бо нема у тебе землі - нема й любові до неї. Не маєш фабрики - то чого переживати, коли її хтось за домовленістю з начальством «прихватизує»?.. Через те мало не всі наші скоробагатьки мають завдячувати передусім комуністам, які так славно забезпечили їм багатство без конфліктів з народом. Отим безсердечним «хірургам», що по живому різали, ґвалтуючи саму людську природу.

- І насильно впроваджували первіснообщинний лад, тільки, - Зенон іронічно посміхнувся, - на вищому етапі.

- Ага, на «вищому». Це коли на того ж воза з кінною тягою почати класти сучасні речі. Далеко заїдеш?.. Принцип як рушійна сила не змінився!

- Гм… тут можна тільки поспівчувати, - сказав Зенон і вирішив змінити тему: - То ви з Мартою вже визначилися, коли завітаєте до нас у Балтимор?

- Ще ні, але обіцяю: незабаром скажемо.

З вирішенням цього питання не забарилися.

- От на перші вихідні й поїдемо, - відповіла Павлові Марта. - Наших господарів цей час влаштовує. - І вже грайливо додала: - Чув, Павлусику?.. До речі, я так і не визначилася з твоїм домашнім іменем. Погоджуюся з його латинським значенням, що ти «маленький», «малюк», але як тебе має називати українка?.. Тут я дістала близько 20 ласкавеньких іменнячок, та обрала тільки дев’ять. Найперші з них Павлик, Павлусик, Павка - ти згодний?

Павло засміявся:

- Називатимеш за настроєм. Напевне, у тому списку є і неласкавенькі імена.

- Інших нема.

- То й добре. Я згодний, - поцілував дружину Павло. - І зупинився поглядом на вікні. Там широко розкинувся малознайомий світ з чужою історією, з чужими традиціями, планами і потребами. Одразу якийсь острах, з виразною ноткою туги, зазміївся у нього в серці і хмаркою ліг на обличчя. Він одірвав погляд од вікна і подивився на Марту.

- Що з тобою, Павлику?.. Ти так дивно глянув на мене. …Щось чи когось раптом згадав?

- Так, згадав. Згадав, що є у мене Велика Мати-Україна, перед якою я до скону лишаюся боржником.

- Не журися, любий, - пригорнулася до нього дружина. - І я з тобою… теж її довічний боржник. Таким був заповіт мого батька.

Павло мовчки обняв дружину і притулився до неї щокою: так, їх поєднали ще заповіти і борги.

Та враз випростався:

- Ти ж пам’ятаєш нашу домовленість: я не залишуся тут, якщо не зможу бути кориснішим для мого народу, ніж був на Батьківщині?

- Пам’ятаю, Павлику. Твої дороги - мої дороги. Довіку. Такий закон природи і моєї совісті.

Павло взяв дружину за руки і опустився на коліно:

- Дякую.

_________________________

[1] Прирівнюється до ступеня кандидата наук в Україні.