КАПІТУЛЯЦІЯ | Друк |

                                                                                                                                                                                                             Хочеш знати насіння минулого –

                                                                                                                                                                                                             глянь на плоди теперішнього.

                                                                                                                                                                                                             Хочеш знати майбутню відплату – 

                                                                                                                                                                                                             глянь на справи теперішні.

                                                                                                                                                                                                              Сутра відплати за добрі і лихі справи.


Лікар Володимир Івченко сидів за столом і змагався зі сном. Була вже пізня година, пізня навіть за африканськими мірками. Раніше о цій порі він уже давно гостював би у Морфея. Раніше за ним щодня заїжджав Ігор, і вони удвох на його джипі добиралися аж на околицю міста – до гуртожитку. Ігор – будівельник, для Володимира перший приятель і, що тут особливо важливо, земляк. При тому земляк «у квадраті», бо обива виросли на Київщині. Тільки до Алжиру Ігор потрапив недавно – десь півроку тому, а Володимир уже зголосився на другий термін…

Засинаючи, лікар схилив на груди голову, та за мить спохопився. Е-е, ні, треба встати і вийти на подвір’я: там уже нема тої жахливої спеки. А може, прилягти на кушетці? Теж ні: незабаром почнеться черговий обхід. Учора прилетів з Києва ще один професор, а з ним ціла бригада вискокваліфікованих лаборантів. Чи то щось проясниться?.. Якби ж то. Йому вже так хочеться поспати в людських умовах!.. А тут щодня прибувають десятки тяжко хворих, і, що найгірше, ні він, ні його колеги не можуть навіть назвати діагноз. Події останнього тижня довели медперсонал лікарні до лихоманки: хворі один за одним стали вмирати. І задзвонили телефони, полетіли радіограми, спішно мобілізувалися санітарні служби країни. У всіх на вустах, в очах – велика тривога.

Володимир глянув на годинника: так, якихось 5 хвилин можна подихати свіжим повітрям. Він вийшов з-за столу, зробив кілька фізичних вправ і подався з кабінету. Африканська ніч зустріла його сторожко, ніби неохоче.

Минули ще три напружені дні – люди збивалися з ніг, до болю в очах вдивлялися в окуляри мікроскопів, та все намарно: смертоносний збудник епідемії не розкривав своєї природи. Професор Антон Ворон, що очолив дослідницьку роботу, нервував як ніколи. Знову зв’язалися з Києвом – спеціальним рейсом відправили зрізи уражених тканин. Там за справу одразу взялися два провідні інститути… Чекали, сподівалися, хоч добре розуміли: найпершу відповідальність перед населенням цієї країни несуть вони самі – ті, хто на місці, на передовій лінії.

У п’ятницю пополудні нова несподіванка: до кабінету Ворона влетів схвильований Омран – тутешній начмед. Тремтячими руками поклав на стіл газету, тицьнув пальцем у коротеньке повідомлення і, плутаючи англійські слова, заговорив:

– У Токіо те ж саме. Пишуть про загадкову епідемію, що вражає насамперед мозок. Такі ж симптоми: порушення інтелекту, мови і зору, епілептиформні судоми... Уже на чотирьох великих підприємствах!

У професора округлились очі:

– Коли почалося?

Омран лише розвів руками.

Отже – дорога до Токіо.

І наче зозулі, що стали відгукуватися на голоси одна одної, ЗМІ враз оповістили світ: незрозуміла епідемія вже лютує в Китаї, США, Великобританії, Франції, Італії, Німеччині. Потерпіли промислові центри на узбережжі Великих Озер і Мексіканської затоки, в басейнах Темзи, Сени, По, Рейну. Професорові Ворону вручили термінову телеграму: завтра він мусить прозвітуватися перед своїм урядом.

Про світові масштаби епідемії Івченко дізнавався уже в Токіо. Тут, як виявилося, вона встигла охопити ще десяток великих промислових об’єктів. Увагу привертало те, що майже всі вони виробляли хімікати. Таку ж «перевагу» хімічній промисловості нова пошесть віддавала і на Американському континенті, в Європі та, як пізніше зізнався Кремль, у Росії. Якби не її заразність, можна було подумати, що все те лихо від згубної дії на людський організм процесів хімічного виробництва і його продукції.

Тепер лікарі вже не мали сумніву: ЗМІ повідомляють про одну й ту саму хворобу – з одним обличчям та в міріадах своїх загадкових тіл. І то було все, що вони про неї знали. На людство наступав новий невідомий ворог, страшний у своїй силі і – як усякий ворог – нещадний.

У японській столиці Володимир мешкав уже понад тиждень. Одне з найбільших міст світу ковтнуло ще одну живу істоту, відкривши їй колоритні лабіринти свого великоутробного життя. Але придеснянському хлопцеві рідко випадало ними блукати: з ранку до вечора працював в одній з місцевих клінік. До того ж, почав відвідувати гіпнопедичну школу, де його взялися швидко навчити японської мови. Та попри всі навантаження на душі було сумно і тривожно: до лікарні щодня привозили близько двохсот хворих і майже стільки вивозили трупів. З іншим захворюванням сюди не приймали. Покинути лікарню щастило тільки тим, у кого виявляли інший діагноз. І така спеціалізована лікарня у місті була не єдина.

До Володимира доходили вісті про різку нестачу на заводах кваліфікованих робітників. Декотрі підприємці вже скорочували виробництво, закривали цілі цехи. Молодь боялася ставати на місця померлих. Містом та й усією країною ширилася чутка, що уражені цією пошестю об’єкти лишаються небезпечними довше, ніж після чуми. Все те призвело до крутого спаду громадського та політичного життя в країні: уряд заборонив маніфестації та інші масові зібрання. У столиці тимчасово закрили всі навчальні заклади, декотрі установи. Згодом, під впливом чуток і санітарної пропаганди, люди й самі почали уникати зустрічей. Завжди переповнені вулиці міста сьогодні спорожніли наполовину. Зате населення жадібно як ніколи потяглося до газет, радіо, телевізорів і гаджетів. Його інформували регулярно і подовгу. Це було чи не найкращим засобом боротьби з чутками і панікою.

Проте, як помітив Володимир, інформацію старанно готували: значно применшували число жертв, натомість докладно розповідали про розгортання боротьби з епідемією, про методи профілактики. По телебаченню і радіо дедалі частіше виступали наукові світила, священики. Володимир дивився на те все і не дивувався: що ж, людей треба і заспокоїти, і обнадіяти. Сам він мало не щодня телефонував професорові Ворону, з жалем дізнавався, що там теж без успіхів. Уже перемерли всі ті, кого він прийняв на стаціонарне лікування. Єдиним промінцем утіхи було повідомлення, що хворих прибуває «он на стілечки» менше. Видно, таки позначається  сувора блокада вогнища епідемії.

Нарешті у Володимира вільний день. Це означає: знову видався час ближче роздивитися країну. Дозволити собі таку розкіш пізніше він уже не зможе: післязавтра вступить у силу нове, ще серйозніше урядове розпорядження про обмеження руху та спілкування. Добре, що хоч минулого разу він надумався сісти у швидкісний поїзд і промчав уздовж Тихоокеанського узбережжя острова.

Без будь-якої цілі він зараз іде вузькою вулицею старого Токіо і, як той казав, дивиться та думає. Здавалося, небагато часу минуло відтоді, як він уперше побачив це місто, а воно вже йому не чуже. І що їх – Володимира та всю Японію – так хутко зріднило? Що він знав про цей народ раніше?.. Так, знав про його колоритну самобутність, високу національну свідомість, про його чіпку силу і розум, працьовитість. Але він його не бачив, не чув, як треба. Тепер же... Ага, ось що до нього наблизило Японію: її страждання, а його співчуття! Така людська взаємодія.

Володимир провів поглядом старенького дідуся з плетеним кошиком на руці, дівчину, що кудись поспішала, знову подумав: що не кажи, а симпатичний народ. І як він сьогодні мужньо тримається!.. Нараз в уяві постала Юріко. Вона разом з ним працює і до певної міри йому за потреби перекладає. Юріко по-жіночому тендітна, охайна, терпляча і невибаглива. Володимир уже не раз ловив себе на думці: отаку дівчину він повіз би в Україну. Навіть уявляв собі, як показує для враженої Юріко своє рідне село, Десну, як підводить її до матері. Шкода тільки... батько вже не благословить.

Згадка про домівку враз кинула до серця хвилю щемкої вини: а він же досі не написав матері. Не написав їй звідси, з Японії. Одразу в пам’яті і десь у середині єства сплив отой болючий страх... Якось напередодні від’їзду до Африки він глянув на материні руки, на її лікті і – зненацька відкрив для себе, що то вже руки досить старої жінки. Вмить йому стало страшно. Так само страшно, як рік тому від поетових слів. Їх він випадково почув з радіозапису. Читав сам поет – просто, неголосно, але так моторошно. І Володимир знав: йому, поетові, було ще страшніше, бо він уже став тим «крайнім». І, певне, для нього вже зблякла, попливла вдалину рідна Решетилівка... А другої не буде!

Володимир зупинив таксі і назвав свій готель. Їхав з думками: сьогодні ж напише листа матері, завтра зателефонує Ворону. По тому думкою знову заволоділа Юріко. Цікаво, що вона зараз робить? Певне, як завжди, клеїть, фарбує оті маски, обереги, сувеніри... Це для неї хоч і невеликий, та все ж підробіток.

А сьогодні надійшла нова лиховість: злощасна епідемія вже пішла на села. Терплять переважно промислові країни. Володимир приголомшений: що коїться?! Приголомшений цілий світ: чи не досить було СНІДу, лихоманки Ебола, пташиного грипу, ризику повернення чуми, холери та інших заразних страхіть!.. В американському штаті Луїзіана якийсь керівник секти зорганізував самогубство трьохсот сімей. У місті Орандж-Каунті штату Каліфорнія, де місцеві власті були найменше до цього підготовлені, міщани напали на адміністративний центр. Начисто розгромили ратушу, поліцейські дільниці, бібліотеки, спустошили крамниці. Пошесть перекинулася на поліцію та армію. Траплялося, екіпажі патрульних машин гинули у повному особовому складі. У світі відчутно забракувало психлікарень, в’язниць і крематоріїв.

Землетруси, вулкани, засухи і повені, смерчі, цунамі та сарана не давали людству оговтатись, перепочити. Трагічне для нього слово «Апокаліпсис» тепер уже запалахкотіло у всіх своїх зловісних кольорах і вимірах. Хтось помітив, що ніде більше не пишуть, не кажуть «природа-матінка», ніхто нею не милується, не  славить у піснях.

Уряди, науково-медичні центри уражених пошестю країн повсякчасно обмінювались інформацією, але що далі, то більш переконувалися: цього замало. Тоді за рішенням ООН було створено Міжнародний координаійний центр боротьби з епідемією. Оснащений потужними комп’ютерами останнього покоління, людський розум уперто захищав своє життя. Одразу ж після Генеральної асамблеї ООН відбулося засідання її Ради безпеки, де особливо гостро постало питання про охорону громадського порядку. Кожну країну представляв її найвищий керівник. Усі розуміли: паніка і викликаний нею хаос можуть погубити людство раніше, ніж сама епідемія. Розуміли, що тільки спільними зусиллями вони здатні гарантувати безпеку на всій Землі. І ті трильйони доларів, що їх світ шороку витрачав на озброєння, тепер надходитимуть у фонди комітетів порятунку.

Ще ніколи за людської пам’яті не зазнавала Земля такої глобальної катастрофи і ще ніколи так дружно не об’єднувалися перед спільним лихом її народи. «Весь той страх і недовіра, що раніше роз’єднували нас, видаються тепер нам якимось прикрим непорозумінням, історичним анахронізмом. І мені самому соромно так, як може бути соромно дорослій людині за свої негідні дитячі витівки»,– заявив на прес-конференції глава однієї з великих промислових країн. «У мене таке враження, немовби я ще тиждень тому був орангутангом або, щонайкраще, неандертальцем»,– зізнався якийсь американський сенатор. Такими і подібними заголовками рябіла всесвітня преса.

Хутко по тому почали просочуватися чутки, ніби уряд Великобританії серйозно обмірковує так звану ідею «патріотичного піднесення» і навіть пропонував її на останньому засіданні Ради безпеки ООН. Ішлося про те, аби злощасну епідемію оголосити ударом неземної цивілізації. Тоді, мовляв, на зміну людській депресії прийде почуття всепланетного патріотизму. Після того до будинку уряду одразу поспішили журналісти, але прем’єр-міністр рішуче це заперечив.

Підтвердились тільки чутки, що поширювалися в Японії: парламент, нарешті, узаконив масову розбудову підводних колоній. Так почали здійснюватися невеселі прогнози колишніх фантастів – хоч і за інших обставин, зате раніше, ніж уявлялося.

Новини за новинами... Світ уже настільки призвичаювався до великих змін, що на менш значні події мало хто звертав увагу. Такої долі, наприклад, зазнало повідомлення про те, що в Німеччині до влади прийшла Партія Зелених.

У той час, коли прм’єр-міністр Японії підписував рішення про будівництво підводних колоній, на одній із тихих паризьких вулиць зупинився новенький «пежо». З нього рішуче вийшов чоловік років тридцяти п’яти і попрямував до старовинного на вигляд будинку. За кілька хвилин він уже стояв у приймальні католицького архиєпископа міста і  шанобливо поглядав на різьблені двері. Нарешті вони відчинилися і до передпокою повернувся повнуватий, розважливий у рухах секретар:

– Його Еміненція чекають на вас.

Злегка почервонівши, відвідувач увійшов до кімнати і привітався. Затим неширокими кроками наблизився до господаря і, схилившись у поклоні, поцілував простягнену руку.

Кардинал осінив прибулого хресним знаменням і привітно запросив до крісла.

– Ну, сину мій, як почуваєтеся, як іде служба?

– Дякувати Богу, почуваюся добре і на службу не нарікаю. Завтра мало не кожна паризька сім’я святкуватиме Благовіщення. Піднесення у християн небувале. Єдине, на що волів би поскаржитися, – це на пасивність мерії та поліції. Їх мало зачіпає, що у місті побільшало п’яниць та повій. Ростуть, мов гриби після дощу, секти, які молитву до Бога поєднують з еротикою. Але наші успіхи набагато вагоміші, вони втішають нас та обнадіюють. Із 30 відсотків донедавніх невіруючих 20 – уже наші.

– Знаю і хвалю,– не спускаючи з гостя очей, кивнув господар.– Він був років на двадцять старший за співрозмовника і мав сиву, трохи хвилясту шевелюру.– Я обов’язково поговорю з мером щодо п’яниць, повій і сектантів.– По тому глибокодумно зітхнув: люди поспішають жити, але, якщо їх вчасно не спинити або не обмежити, дійде до повного безладдя. Ми ж не повинні потурати Сатані. Якщо і має настати кінець світу, то тільки тоді і так, як задумав Господь.

Священик знову почервонів і раптом натхненно заговорив:

– Світогляд простолюдина міняється на очах. Нарешті він добре зрозумів, що політичні теревені його не врятують – ні тут, ні перед Божим судом. Ваша Еміненціє! Уже весь народ готовий до великих перемін. Дайте лише згоду, і – завтра разом з вами молитиметься весь Париж – місто, в череві якого віками визрівали одні революції.

Зімкнувши вуста, господар орлино повів очима поверх голови співбесідника, але за мить опустив погляд на нього і поблажливо посміхнувся:

– Сину мій, а чи не звернутися вам зі своєю пропозицією до самого папи? ...Може, разом із ним почне молитися не тільки Париж?

Ревний священик зніяковіло опустив очі і знову почервонів, а кардинал зі співчуттям подивився на нього і пояснив майже з батьківським докором:

– Забудьте про ту Християнську республіку. Церква не може взяти на себе всю відповідальність за життя країни. Тому негайно остудіть свою гарячу голову і заодно подбайте, щоб це зробили всі інші такі, як ви,– кардинал замовк, а по хвилі зовсім лагідним тоном сказав: – Та ви не засмучуйтеся, сину мій. Свята Церква високо цінує вашу відданість. Зовсім недавно я думав про те, щоб трохи розширити ваші повноваження, але про те ми з вами ще поговоримо.– Його Еміненція ласкаво усміхнувся і вийшов з-за столу: – Вірте, я щиро зичу вам усього найліпшого.

Священик поспішно звівся з крісла і, прийнявши благословення, припав до превелебної руки.

 На вихідний Володимир запросив до себе Юріко пообідати. Зустрів її біля входу до отелю, по тому вони обоє піднялися до ресторану, де їх провели до замовленого столика. Сам ніяковіючи, всадовив зніяковілу дівчину в крісло і, щоб якось втягти її в невимушену розмову, сказав:

– Я так і не поцікавився, чи є у Токіо українська кухня.

– Не знаю. Рідко випадало ходити по ресторанах.

– Колись я обов’язково почастую тебе нашим борщем. Сам зварю.

– Не відмовлюся,– злегка всміхнулась дівчина.

За столом Володимир дізнався, що Юріко любить млинці з лососем, шпинатом і сиром. Щодо вин, то погоджується лише на сухе біле із содовою.

Продовжили розмову вже у номері Володимира. Юріко... Як тільки вона відрізняється од Ніни! Згадавши свою колишню подругу, Володимир задоволено відзначив, що її образ тепер уже не викликає в його душі ніякого щему. Ніна не захотіла чекати його з Африки. Напевне, для неї не було значної різниці, що Володимир, що Микола...

З цими думками Володимир просвітленими очима глянув на Юріко, але всупереч своєму настроєві сказав зовсім банальну річ:

– І не дуже поглядай на годинника: сьогодні вихідний. Ось наш Тедео одразу подався до бару, а згодом загляне ще кудись.

– Тедео поспішає жити: все одно, мовляв, незабаром кінець. А в інший день він просто не може напитися. Бо якщо прийде на роботу з нездоровою головою, його судитимуть.

– Авжеж. Кояма Хіромі1 – суворий керівник.

– Таким керівник і мусить бути, особливо тепер. Його поведінка – приклад для інших. І я добре знаю, щó він зробить, коли наступить безвихідь: сам покарає себе за власне безсилля. О, Кояма не буде дивитись, як помирають останні японці!

Не маючи що сказати, Володимир опустив очі, та хутко знайшовся:

– А от наш колега Кайоші відкидає будь-яку суєту. Як вірний буддист, він готується зустріти кінець світу зі спокоєм мудреця. Уже двічі повторював мені слова Будди: «Все зруйнується».

Володимир пригадав свою дискусію з японцем, який не так давно знову переконував його в перевагах буддизму. Одначе українець уперто знаходив парадокси й у висловлюваннях його вчителів: «Твоя релігія, як ти сам кажеш, виступає за розум, а чому тоді вона відкидає сумнів?.. Хіба тобі, сучасній освіченій людині, невідомо, що без критичного аналізу нема й розуму? Тільки сумніви породжують багатство варіантів, а відтак дають можливість знайти оптимальний спосіб виконання навіть заповітів Будди. І сам розум, цей наш здоровий глузд, ніколи не погодиться на глобальний експеримент, в основу якого покладено заперечення життя як найвищої вартості для всього людства. Якщо заперечується наше суєтне життя, розум одразу себе запитає: а що коли це помилка?.. Ні, я поважаю Будду, але життя сильніше від нього, сильніше від усіх пророків, які були і ще будуть на Землі. Така моя віра, і вона не ослабне навіть у цей тяжкий для всіх час.

Юріко ворухнулася:

– Кайоші занепав духом. Тепер чимало таких, як він, шукають заспокоєння чи втіхи у буддизмі, але є ще інші, наприклад, послідовники Товариства створення вартостей, яких не похитнула епідемія. У самій Японії, як і в інших країнах, буддизм набув своєрідних національних ознак. Він доволі мирно існує з найдавнішою тутешньою релігією – сентоїзмом та привнесеним християнством. Це різноманітні школи, для більшості яких дух вчення важливіший за ранні канонічні тексти.

– Якщо не помиляюся, це один з різновидів «сінко-сюке» – нових релігій?

– Так. Модернізований буддизм. Але є об’єднання, наприклад, Сока гаккай, Риссьо косей кай, Рей ю кай, що навіть не вважають себе релігійними, а лише мирськими.

– Тоді зрозуміло. Оновлені не виступають проти земних благ і обіцяють порятунок не десь у потойбічному світі, а просто тут, на Землі. Вже самі їхні слова «створення вартостей» суперечать буддійським постулатам про марність людських зусиль. Вони із запалом будують картини порятунку і «вічного безхмарного миру», який, мовляв, принесе планеті істинне вчення. Бо ж усі нації об’єднаються в одній всесвітній федерації, і, звісно, саме Японія, що породила такого великого реформатора буддизму, як Нітірен, стане центром «Третьої цивілізації», в якій зникне суперечність між ідеалізмом та матеріалізмом, капіталізмом і соціалізмом... Ні, я ніколи не погоджуся на виняткову місіонерську роль окремих країн та їхніх культурних діячів. Навіть найкраще вчення стає шкідливим тоді, коли перекриває шлях до людської свідомості іншим думкам.

Юріко знову ворухнулася:

– Твої заперечення торкаються минулого деяких шкіл буддизму, які під час війни підтримали чи були змушені підтримати уряд. За це вони пізніше попросили вибачення. Та інші течії буддизму, скажімо, та ж Сока гаккай, що виникла на базі школи Нітерен, не мали нічого спільного з японським егоцентризмом і навіть зазнавали переслідувань за те, що відкинули державний мілітаризм. Тепер Сока гаккай охоплює близько 10 млн. сімей в Японії, а з 1975 року вже діє Міжнардне об’єднання її національних товариств з відділеннями у 192 країнах світу. Але якщо тебе цікавить практичне застосування будизму в Японії, то раджу звернути увагу на школу «Дзен». Принаймні саме її назвав найбільш японською англійський дослідник Ч.Еліот. Що це таке?.. Зішлюсь на слова великого Судзукі: «Дзен-буддизм не релігія і не філософія, це спосіб життя, який забезпечує людині гармонію з самим собою та оточенням, який позбавляє тебе страху й інших негативних емоцій, який веде до абсолютної свободи і повного духовного самовираження». На цю тему тобі чимало розкаже наш працівник Арікава Ічиро.

Володимир глянув на Юріко, але та більше нічого не каже. Наче застигла, і це змушує хлопця схаменутися: хтозна, може, вона сама активна буддистка?.. Зрештою, навіщо я затіяв ці диспути?! Ввечері я буду її уявляти собі в зовсім іншому світлі. Вона передусім жінка!

З Ічиро Володимир бачився лише в дні, коли працював у лабораторії. То був приємний чоловік років тридцяти, рухливий, завше заклопотаний. Навіть не вірилося, що цей міцно прив’язаний до буденних справ токієць буде морочитись такими абстракціями, як філософія та релігія. Однак Ічиро встигав усюди: в клініці енергійно керував однією з дослідницьких груп, а якоїсь вечірньої пори чи у вихідний десь у кав’ярні запально дискутував зі своїми опонентами. Правда, останні події значно вплинули на форми його громадської діяльності, але не на суть. Свою аудиторію він помітно розширив за рахунок періодики, телевізії та інтернету. Якось наприкінці обідньої перерви Юріко підвела до нього Володимира і цим започаткувала їхнє близьке знайомство. Відтоді Ічиро доволі часто навідувався до отелю. Як і Юріко, він міг сісти в попутну санітарну машину, траплялося, в ній приїжджали всі троє.

На відміну від Кайоші Ічиро не ставив собі за мету навернути українця до буддизму. І це не було його тактичним ходом, навпаки, він сам вважав, що кожен великий народ має доволі власних мудреців, і його мораль просто неможливо розвивати без вітчизняного досвіду. В цілому ж принципи гуманізму та демократії визначаються загальним рівнем земної цивілізації, а отже, вони єдині для всього людства і, зрозуміло, не потребують розмежувань чи протиставлень.

 Дзен-буддизм – істинний шлях. Володимирові вже доводилося чути і читати про це віровчення. У середині XX століття воно хутко поширилося на освічені верстви Європи й Америки. «Дзен» – у японців останній щабель восьмиступеневого шляху до порятунку від перероджень-страждань. У VI столітті ченець Бодхідхарма вклав у нього особливе значення: це всеосяжне просвітління, миттєве пізнання всієї істини під час найвищого сплеску інтуїції. Сам Бодхідхарма дев’ять років сидів перед білою стіною, доки на нього не зійшло «саторі» – таке просвітління. Володимир знає, описаний стан справді можливий. Якось він переконався у тім сам, хоч і не сидів перед білою стіною і не вдавася до медитацій. Пояснив його собі дією ще невідомих законів фізики. «Випадково під’єднався до якогось таємничого інформаційного поля»,– вирішив по тому. Не раз намагався це повторити, але нічого не виходило.

Ічиро зацікавився тим випадком і попросив розказати, за яких обставин це трапилося.

– Незадовго після прочитання брошури про дзен-буддизм. Повертався я тоді додому в електричці і, можливо, десь на межі дрімоти це трапилося. На мить відчув, що водночас перебуваю скрізь і скрізь усе знаю. Як тільки вийшов з того стану, одразу й забув конкретний зміст осягненого. Наче вимкнувся з електромережі. У свідомості лишився тільки спогад і гіркота від втраченого щастя та ще від того, що не міг ні з ким поділитися цим блаженством. А далі вже були роздуми невігласа. Людину сформувало довколишнє середовище, і вона всебічно з ним пов’яана – з планетою, ноосферою, Всесвітом і ще з хтозна-чим. Отож саторі – це спорадичний миттєвий контакт з іще нез’ясованим інформаційним енергополем. Ось чому людина відчуває, що існує скрізь і все знає. Але чому цей стан такий короткий і солодкий?.. Тут можна тільки гадати.

– Зауваж: це трапилося вже після того, як ти прочитав про саторі, отже, у твоєму мозку вже утворився посил на пошуки цього психополя, виникла певна готовність до контакту.

– Так, але оскільки я звичайний грішний чоловік, не проходив жодних буддійських практик, щоби сподобитися на саторі, виходить, це явище існує незалежно від буддизму. Останній є тільки шляхом до нього, осягненим чисто в емпіричний спосіб, тобто сам буддизм у цьому випадку – лише психотерапія... За браком часу вони не змогли продовжити дискусію на цю тему. Кожен сказав собі й опонентові: далі буде.

Наступного дня щойно Володимир переступив поріг ординаторської, його очікувальним поглядом зустрів керівник групи Іто Юкайо:

– Володю-сан, вас просить до себе професор Кояма Хіромі.

З Коямою Хіромі, під чиєю рукою вони всі тут працювали, Володимир бачився не так уже й часто, проте добре знав його як ученого і громадського діяча. Разом зі своїм перекладачем Юріко він тут же піднявся на десятий поверх, де був кабінет професора. Той зустрів їх з традиційною японською люб’язністю, але хутко перейшов до справи:

– Урадзіміру-сан, усі наші провідні працівники отримали від свого уряду надзвичайно таємну інформацію. За її розголошення – сувора кара. І кожний з нас у тім розписався. Вам, я вважаю, так само необхідно знати ці дані. Але ми не можемо вас поінформувати через те, що наш уряд не має повноважень вас карати за порушення обітниці. Отже, зверніться, будь-ласка, до свого посла: не знаю, на яких умовах, але, сподіваюся, він про все вам повідомить.

У посольстві не стали заперечувати.

– Ми в курсі ваших справ,– кивнув головою посол.– Але спочатку ознайомтеся з вимогами. Може, вам не підходять умови, на яких держава Україна довіряє своїм громадянам цю сувору таємницю. Правда, вони не такі жорсткі, як тутешні, одначе... – Посол простяг Володимирові невеликого синюватого аркушика і по паузі звів очі: – То як?

– Я згоден, Олексію Трохимовичу.

– Тоді розпишіться ось тут.

Володимир розписався. А посол мовчки одімкнув сейфа і дістав просту канцелярську папку. Розв’язавши її, поклав перед лікарем папір, на якому виднівся короткий текст, а під ним густі колонки цифр. І вже по тому:

– Добре розберіться. Обчислення в мільйонах.

Володимир із хвилюванням узяв аркуша. То були щотижневі зведення  про людські втрати від досі нерозкритої епідемії – в кожній ураженій країні зокрема та на всій планеті загалом. Обчислення в мільйонах!.. Володимир подивився ще раз і – вжахнувся: це вже стількох людей не стало на Землі! І раптом гостро відчув: то вже стільки нема його земляків по планеті!.. Володимир насилу опанував себе і знову дивиться на папір. Ось друга графа: побічні жертви... А ось – він боїться глянути – дані по його країні...

Але засекретити можна тільки зведені цифри. З різних джерел світ дізнавався про все нові перемоги епідемії. До того ж, про її темпи поширення та локалізацію мусили знати ті, хто з нею боровся. Тому до клініки нарешті стали привозити карти зі зловісними коричнево-рябими та зовсім коричневими плямами. Їх періодично розвішували на стіні та суворо забороняли фотографувати. Страшні то були карти: за кожною плямою стояли масові поховання людей. Тихо плакали жінки, винувато опускали очі чоловіки.

Усі ті рябі та коричневі метастази невпинно розповзалися по земній кулі, не визнаючи ні водних, ні гірських перешкод. Ось у Великому Лондоні вони перекинулися на машинобудівні заводи, у Ланкаширі – на центри атомної промисловості... Із Парижа – на місто Ле-Буше, де видобувають металевий уран, на нафтопереробні заводи під Марселем. Ось густо вкрили Рурський, Ахенський і Саарський басейни. Смертоносне ластовиння геть спотворило обличчя США. Вже рябіє вся їхня промислова Північ, Індустріальний Схід, басейни Ґалф і Мідконтинент на Південному Заході... Буквально за останні дні коричнева зараза опустошила заводи вилучення урану 235 в Ок-ріджі, Портсмуті, ядерний комбінат-могильник «Савана-Рівер». Її слідів уже побільшало в країнах Піренейського півострова, Персидської затоки, Індокитаю, Африки, Латинської Америки. Нарешті Кремль повідомив про жертви в Росії. У самій Японії епідемія поширилася по всьому Тихоокеанському промисловому поясі від Токіо до Нагасакі, особливо знівечила урбанізовану зону Токайдо з районами Канто, Токай та Кінкі, густо поплямувала промислові об’єкти майже всіх префектур, що на північ від Токіо. Вона ніби навмисне обирала найзаселеніші місця. Людство опинилося в смертельній небезпеці.

 Володимир швидко опановував японську мову. І цим він завдячував не лише методиці гіпнопедії. Маючи від природи добру пам’ять, жадібно вбирав лексику оточення, преси, телебачення. Особливо багато значила для нього допомога Юріко, зустрічі з якою ставали дедалі частішими і тривалішими.

«Юріко-тян»,– так ласкаво він усе частіше звертається до дівчини. От лиш сьогодні вона не прийде: має купу домашніх справ. Хлопець із зусиллям одривається від звабливого образу, бере зі столика і розгортає на закладці недавно взяту в тутешній бібліотеці книжку. То давні японські легенди про релігійні чудеса. Читаючи їх, бачиш і неакбиякі контрасти. З одного боку, набагато вищі, ніж язичницькі уявлення, філософсько-етичні прнципи моралі, з другого – примітивний егоїзм самих проповідників буддизму. Ось у сутрах Великої Колісниці мовиться: «Платити помстою за помсту – все одно що запалювати сіно, а платити за помсту добром – все одно що заливати полум’я водою»,– Чудово! Або: «Хто не виконує синівського обов’язку, провалиться в пекло, а вірні йому вознесуться до Пречистої Землі».– Добре! І: «Гріховною стає жінка, яка заради краси тіла не годує своїм молоком рідне дитя». «Ого! – дивується Володимир,– Уже в IX-XI віках траплялися такі матері!?» Вчить Будда і жаліти тварин: «Звір нижчий за достоїнством від людини, але він так само, як людина, любить життя і ненавидить смерть»,– мудро!

Поширювати божі заповіді – головне покликання всіх ченців. Одначе, переписуючи і тлумачачи сутри, вони не забули подбати про власні корпоративні інтереси і на віки застерегли їх божим словом: «Я спасу того, на кому чотири тяжких гріхи: убивство, крадіжка, розпуста, обман. Я спасу того, на кому п’ять смертних гріхів: убивство батька, убивство матері, убивство пустельника, поранення тіла Будди, розкол громади, але не спасу того, хто відбере у ченця». Не уник покарання – переродився мавпою і якийсь цар тільки за те, що повелів: «Не має бути стільки багато ченців!».

Володимир уже зібрався відкласти книжку, як погляд спинився на черговій не менш промовистій настанові: «Просторікувати про гріхи ченця – означає калічити віру багатьох, породжуючи сумніви, і спотворювати Священний Шлях. Через те бодхісатва хоче, щоб говорили про чесноти ченця, а не про його гріхи»... От тобі й раз! А про те, що гріховодний ченець перший нівечить Священний Шлях і своїм прикладом сіє зневіру серед інших, бодхісатва говорити не хоче. Коли так, то він анітрохи не ліпший від грішного ченця і, певна річ, так само не покладе живота за Будду. Але Володимир визнає: це не затьмарює значення самого віровчення. У буддизмі є свої великі плюси, і його «чотири високочесні істини», «Десять уроків» корисно знати всьому світу, в т.ч. українцям.

Врешті-решт Володимир закрив книжку з твердим наміром лягти спати. Він повільними кроками пройшовся по кімнаті, розправив руки – й аж тепер відчув, як натомився за цей день.

Кажуть, чоловік звикає до всього, в тому числі до горя. Навіть передчасна людська смерть, коли дивишся на неї щоденно, хвилює тебе дедалі менше. Найперше це стосується лікарів, солдатів, криміналістів. Що ж, так, очевидно, і має бути. Інакше психіка індивіда не витримала б, він просто не зміг би існувати, не кажучи вже про те, що виявився б нездатним виконувати свої обов’язки. Всесильний закон самозбереження постійно впливає на нашу психіку і її зв’язок з емоціями, якимось незрозумілим чином витісняє негативні образи з поверхні свідомості – рятує нас. Але ж за вимогою того ж самого закону індивід мусить збирати і накопичувати свій життєвий досвід, утримуючи його десь «на стику» зі свідомістю, у неї «на підхваті». І тут, під дією асоціативних подразників, нам не уникнути проривів. Що більше гіркого досвіду тяжіє над нами, то сильніше він тисне на нашу свідомість, то частіше і глибше її травмує. Тоді ми говоримо про наші болючі спогади, тоді нас переслідують моторошні сновидіння. «Ніщо не минає безслідно,– відповідають мудрі,– то людська плата за життя».

Володимир з натугою перевернувся уві сні. Щойно він за повелінням Будди переродився мишею і розпочав новий цикл свого життя. Зіщулившись у якійсь задушливій нірці, миша з жахом дивиться на вулицю величезного міста. Довкола, куди сягає зір, важко хиляться і з гуркотом падають височенні будівлі. З-перед них урозтіч кидаються люди – намагаються відбігти якомога далі. Проте їм не щастить: у кожного під ногами завалюється земля і поглинає навіки. Так, звідкись миша знає, що опинитись під землею – для людей не порятунок, а кінець. «О, як добре, що я не людина!» – втішно думає вона і від того перестає тремтіти. Навіть нірка вже не видається їй такою тісною. Сіре звірятко перестає оглядати вулицю і відомими тільки йому ходами мчить до однієї кімнати: там залишився ласий шматочок, і його трба завчасно перенести якнайглибше...

Опинившись на обжитому людьми місці, миша раптом непокоїться. Якісь болісні спогади нагадують їй, ніби раніше все було не так, ніби її саму з отими небезпечними людьми щось єднає. Невдовзі захотілося потрапити ще до сусідньої кімнати. І тільки-но вигулькнула з кутка, як оторопіло застигла: ось воно – ліжко, полиці з книжками, стіл, на ньому статуетка Будди... – все до запаморочення знайоме, рідне. Силкуючись розгадати таємницю, миша розпачливо закрутилася на місці і врешті-решт вибухнула – стала людиною. Чудеса!.. А за столом уже сидить Ічиро й терпеливо тлумачить: «Великі учителі минулого, які йшли в авангарді цивілізації, мусили кожен у свій час вирішувати морально-етичні проблеми людтва. І, певна річ, робили це єдино можливими на той час засобами й методами. Хіба міг Будда якось інакше заборонити мільйонам темних людей чинити насильство, як не оголосити його гріхом?! Чи міг дієвіше спонукати людей гуманно ставитись до тваринного світу, як не застерегти, що кожен із них сам колись був і ще побуває в шкурі отого нещасного «молодшого брата»?! О, я впевнений, Будда не заперечував би, щоб ми ці проблеми сьогодні вирішили краще!». І раптом хтось схлипнув. Володимир роззирнувся, але в кімнаті більше нікого не побачив.. Знову схлипнули, й аж тепер стало очевидним: то плаче на столі Будда. «Усе зруйнується»,– тільки й встиг вимовити він, бо лице його враз спотворилося від болю та розпуки. «Ні, ні!» – швидко схоплюється Володимир.– Цього не трапиться! У нас є воля до життя!».

Юріко принесла квіти, і – скромну Володимирову оселю одразу сповнив цілющий запах. Але то ще не букет: лише мистецтво ікебани сформує рослини в прекрасний за барвами і композицією символічний ансамбль. А Юріко вміє це робити з дитинства. Не минуло й п’яти хвилин, як готовий букет уже красувався на столі поруч із задоволеним обличчям дівчини.

– Я його називаю «Надія». Надія моя і твоя, надія для всіх живих на планеті.

– Дякую, Юріко. Ти справжній митець і своїм подарунком зовсім розвіяла мій учорашній сон.

– Що за сон?

– Я бачив моторошні сцени кінця світу, навіть Будда плакав у мене на столі. «Усе  зруйнується»,– проказав він, а я закричав: «Ні!.. У нас є воля до життя!»

– І надія.

– Так, і надія – всупереч кошмарному сну. Та забудьмо про нього: я сьогодні маю радість: отримав листа від матері. Виявляється, наші села стоять цілі та здорові, люди терплять незручності лише від суворого карантину. І ми з тобою, дівчинко, відзначимо цю втішну звістку: зараз же замовлю твої улюблені млинці і ще дещо.

 Через два дні на дисплеї Володимирового комунікатора з’явилось обличчя Ігоря. Земляк мало говорив про епідемію в Алжирі, знав: цю інформацію друг отримує від самого Ворона. Ігор більше цікавився японцями, їхнім умінням триматися під ударами жахливих випробувань, цікавився особистим життям Володимира. Він уже знав про Юріко, бачив її з комунікатора, одначе сам досі лишався самотнім. Ігор вельми шодував, що не може бачити їх обох «в тілесній іпостасі», бачити Токіо та його людей. «Я і сам тут мало що тепер бачу,– сумно подумав Володимир і підійшов до полиці, заставленої екзотичними дрібничками: – Треба втішити земляка якимось сувеніром». Після деяких міркувань узяв до рук фігурку Шоусина – одного із семи богів щастя, покровителя медицини, цілителя від тяжких недуг. І ще додав Хоттея – другого бога щастя, який дарує веселощі та добробут, виконує заповітні бажання... А третього сувеніра порадить Юріко.– І вмить уявилася дівчина, згадалися її заспокійливі, схожі на колискові, слова: «Не журися, Володю. Ми ще не раз прийдемо з тобою в гай до вічнозелених криптомерій, вдихнемо запах жоржин і троянд. Побачимо розквітлий міскант на косогорі, лотос і червоних коропів у ставку. Почуємо, як стрекочуть цикади, а сама я заграю тобі на сямісені». Та зараз нема поруч Юріко, і ці спогади можуть викликати лише приступ хандри. Щоб їй запобігти, Володимир увімкнув радіо і – вже укотре натрапив на щотижневий екологічний урок для школярів.

Посилаючись на дослідження авторитетних наукових установ та закладів, диктор сумним голосом розповідав про згубні для природи сучасні принципи людської діяльності, про катастрофічну розтрату ресурсного потенціалу планети. Учні мають запам’ятати: нераціональне використання природних багатств уже призвело до зникнення багатьох видів рослин і тварин. Так, за даними ООН, 75 % популяцій промислових видів риби на межі повного зникнення. А ще мають знати про шкідливе забруднення людиною води, повітря і грунтів, та що головні забруднювачі – міста і промислові центри. Диктор знову просить запам’ятати: концентрація пилу в місті у 150 разів вища, ніж над океаном, і в 15 разів вища, ніж у селах, а вийшовши на вулицю, треба мати на увазі: велика кількість автомобілів спричиняє руйнівну для людського організму загазованість.

Наскільки нагальні ці проблеми, Володимир мав наочний досвід, спостерігаючи життя одного з найбільших у світі міст. Хоч із різних джерел він знав: у двадцятому столітті становище Токіо було не кращим, а в дечому й гіршим. Так, тепер воно не найвелелюдніше на планеті, вже тут не чути мотоциклетної тріскотні зухвалих босодзоку2, стишився рекламний крик потужних гучномовців, але місто досі знемагає від численних промислових підприємств, автомашин і смогу, від гуркоту багатоярусної магістралі... Все те він встиг побачити у череві ще безпечної на вигляд японської столиці, але вже приреченої на виснажливу боротьбу за виживання. Може, весь її гіпертрофований від урбанізації лик був вершиною потворної міської краси, її шалений темп – апофеозом технічного безумства, останнім циклом приреченого на смерть машинного життя?.. Незбагненно. Страшно.

Знову забрався в болото песимізму, думає Володимир, так може і засмоктати. Бо знає: сучасний Токіо – це приклад успішного втілення динамічного урбанізму, де пластична архітектура вдало гармонізує з комунікаційними шляхами, де хмарочоси не витісняють, не знищують старих кварталів і зберігають храми. Це результат поширення ідей геніального Кензо Танґе, який зумів знайти архітектурні рішення, що забезпечили дух вітчизняних традицій будівництва і простір для подальшого розвитку архітектури з урахуванням сейсмічних небезпек.

Володимир вмикає телевізора: що тут у нас?.. Ні, цю драму театру «Кабукі» він уже бачив, а ось... хлопець насторожився: «За даними космічної системи «Meteosat», учора величезна пилова хмара, піднята циклоном в Аравії, пройшла через Багдад, Тегеран, хребет Копетдаг і досягла Ашхабада. Вона значно більша від своєї попередниці, яка подолала той самий шлях 1975 року,– і тут же на екрані появилась видима з висоти величезна лавина піску і куряви, що неухильно сунула вперед, вируючи  своїми великими і малими потоками. Неважко було уявити, який мертвотний слід вона залишає після себе.– А сьогодні менша пилова хмара, одначе доволі нищівна, утворилась на Прикаспійській низовині і рушила на Україну та Північне Передкавказзя. У цьому регіоні подібні бурі спостерігали в 1928, 1960 і 1969 роках. Кожна з них переносила від 9 до 15 мільйонів тонн речовини». Далі диктор зазначив, як легковажно людство руйнує зелений щит планети, і наскільки почастішали від цього випадки пилових бур... Та Володимир уже вимкнув телевізора і почав набирати номер матері: він мусив почути її голос.

Володимир підійшов до вікна – розсунув міскантові штори, настіж прочинив кватирку. В пам’яті ще стояли щойно почуті материні слова: «У нас все в порядку. Будь обережний ти». О, він добре знає оте «все в порядку»! Але від серця відлягло: буря не зачепила центральних районів України, взагалі, про жертви не повідомлялося, хоч збитків і клопоту не бракувало.

 Цього разу Юріко попросила Володимира порозмовляти з одним чоловіком, який дуже не хоче афішувати цю зустріч.

– Гаразд. ...Це він?

Перед ним стояв інтелігентний на вигляд японець років сорока п’яти. З усього було видно: прийшов він у важливій справі і тільки намагається бути спокійним. Зустрівши його живий погляд, Володимир подумав, що то, певне, художник чи композитор, одне слово, людина творчої праці.

– Біолог, а нині письменник-фантаст Накаяма Хідео,– відрекомендувався незнайомець.

Володимир теж назвався і запропонував гостеві сісти. Він уже сам добре розумів японця, але вирішив залучити до розмови свого перекладача, тому запитально подивився на Юріко.

– Накаяма-сан запевняє, що знає причину виникнення епідемії, знає, у чім корінь зла. Він навіть звертався зі своїми міркуваннями до наших урядовців, відомих екологів, медиків, але ніхто не хоче сприймати його всерйоз. Кажуть: фантастика.

– Кажуть: колись напишете про це у своєму науково-фантастичному романі, тільки не тепер,– підхопив біолог.– Насамперед хочу сказати, що сам не належу до жодної політичної партії. Я просто активний гуманіст. Мене також не цікавлять політичні переконання пана Івченка, як не цікавить, з яким політичним ладом буде країна, що візьме до уваги мої докази. Головне: допомогти Японії, допомогти людству. Вважаю, треба оприлюднити саму думку, ідею, зацікавити нею інші уряди, народи, хоч особисто мені дуже прикро, що мене не почули тут, у рідній Японії. Бо хто ж, як не ми, зазнав жахів Хіросіми і Нагасакі?! Хто стільки часу їв радіоактивну рибу?!.. Але моїх висновків боїться монополістичний капітал, Через те він затулив рота одному чоловіку, що підтримав мене, що було взявся за справу... Доктора Комацу Текумі спочатку залякали, а потім купили. Недарма народна мудрість каже: багач – як попільниця: що повніша, то брудніша,– біолог розхвилювався, та, усвідомивши це, замовк.

 Щоб якось заспокоїти співрозмовника, Володимир співчутливо закивав головою, проте зовсім не знав, як поводитися далі: рятівна для людства ідея все ще лишалася таємницею. По короткій паузі біолог заговорив знову:

– Ця жахлива епідемія не випадок. Випадкового у Природі нічого не буває: все зумовлено, все спричинено. І появу пошесті спровокували ми самі, бо змусили Природу захищатися. Та, як видно з наслідків, для неї це вже боротьба за життя. Тому і створила цю непереможну зброю – епідемію. Якщо нам і вдасться її ліквідувати, краще від цього не стане. Тоді вона створить нову, ще страшнішу зброю. А ми навіть не знаємо, чи це остання її атака. Може, за нею послідує ще Єллоустонський супервулкан у США, спроможний сам знищити півсвіту. Наступний удар покінчить з людством уже напевно і швидко.

– Чому ця епідемія не могла вийти з якоїсь лабораторії, що створює біологічну зброю? Адже сьогодні переважає саме така думка, і є вже певний результат: на всій планеті почалось тотальне знищення бактеріологічної та хімічної зброї.

– Я радий за цей результат, але для чуми і холери ще не було лабораторій. Принаймні на Землі.

– Чому ви думаєте, що цим засобом покарання мала стати саме епідемія, мор? – спитав Володимир.

– Зупинити згубну активність людини Природа могла двома шляхами: створити нову, досконалішу, істоту або застосувати вже перевірений, та цього разу потужніший, засіб. На перший їй уже не лишила часу сама людина, отож у хід було пущено другий засіб.

– А ви не припускаєте, що це покарання людству від Бога?

– Погоджуюся. Для людства ці два поняття «Бог» і «Природа» давно взаємозамінні. Може, Природу справді рятує сам Бог чи Вищий розум, чи якась набагато старша цивілізація, здатна контролювати землян... Нема суттєвої різниці.

– До чуми, яка забрала третину населення середньовічної Європи, теж спричинився людський фактор?

– Авжеж. Повною мірою. Крики тисяч дітей, жінок і чоловіків, що горіли у полум’ї інквізиції, не могли без відплати щезнути в космосі.

– І що – має перемогти епідемія?

– Ні. Має перемогти Природа. Сподіваюся, нікому не треба доводити, що її загибель – то вже безсумнівна смерть для людства, тому вона неодмінно мусить перемогти. Бо горе нам, якщо станеться навпаки. А якщо виживе Природа, люди зможуть почати нове життя навіть з якогось одного племені, навіть з нуля, бо Сонце буде живити Землю ще кілька мільярдів років. А може бути й так, що то вже останній у неї оборонний засіб. Ну, тоді чимдуж тікаймо з поля бою!.. І подивіться: народ не чекає, коли яйцеголові винайдуть йому вакцину, народ уже почав відступати. Якщо поцікавитеся демографією, то переконаєтеся: у всьому світі почався перетік населення з міст у села. Бо епідемія менше їх зачіпає і зовсім обминає ліси. Звідси висновок: нам треба рішуче переглянути принципи свого активного життя, тобто перебудувати економіку, поліпшити мораль. Тільки так ми доведемо своє право на подальшу еволюцію. А зараз – негайно згорнути всі згубні для Природи виробничі процеси. Садімо повсюди ліси! ...Я тут підготував докладний план такого відступу для кожного регіону світу, виходячи з його природних умов, характеру економіки і чисельності населення. Прошу дати йому хід, бо мене забанили в інтернеті немилосердно.

– То ви категорично за капітуляцію людства перед Природою?

– За беззастережну.

– І пропонуєте припинити пошуки? Перестати досліджувати цю епідемію?

– А ви просунулися хоч на дюйм? Тим часом скільки втратили!.. Будь ласка, шукайте. Але здоровий глузд вимагає пошукати й іншого варіанту.

Володимир подякував і взяв у Накаями флешку, хоч наразі сам не знав, що буде з нею робити. Він та Юріко ще трохи порозмовляли з гостем і провели його до виходу.

– Думки нашого гостя правильні, і, я впевнеий, для урядів давно перестали бути таємницею,– підсумував Володимир.– От лише ніхто не хоче перший здавати у цій всесвітній катастрофі свою важку та хімічну промисловість.

Той день розпочався для Володимира як усі попередні токійські дні, коли йому доводилося чергувати у складі виїзної групи. Такий же стурбований голос повідомив телефоном про характерні для епідемїї симптоми і благально попросив не баритися. Удвох із санітаром-водієм Като вони хутко підхопили вже готове спорядження і побігли до машини. Їхати мусили у бік аеропорту «Ханеда». Скоро вони повернули на досить вузьку вулицю і, трохи покривулявши, спинилися біля нічим непримітного будинку. З нього вийшли два чоловіки та послужливо відчинили машинні дверцята. Володимир подякував і ступив на тротуар. Санітар одразу підхопив ноші – поніс до будинку, а Володимир, хвилину розім’явшись, узяв медичну валізу і собі рушив за ним... та раптом відчув різке запаморочення й нудоту. Втрачаючи свідомість, важко опустився на землю...

Отямився він у невеличкій ледь освітленій кімнаті. І тільки-но розплющив очі, як перед ним виросла чиясь маловиразна постать. Вона спочатку вперто двоїлася і гойдалась, але врешті-решт окреслилась чіткіше і набрала вигляду ще досить молодого – босого, у простому кімоно – парубка.

– Що зі мною трапилось? Де я? – ворушачи малослухняним язиком, спитав Володимир.

– Мені не велено з вами розмовляти,– відповів парубок.– Якщо хочете, вас вислухають інші люди.

– Де вони, ті інші?.. Давай клич їх,– все ще кволим голосом проказав Володимир і опустив повіки. Коли знову розплющив очі, побачив: навпроти маячить той самий парубок:

– Сказали, що порозмовляють трохи пізніше – коли до вас повернуться сили. Дали вам випити цього коктейлю і порадили заснути.

– Гаразд, вип’ю і засну.

Коли він прокинувся, з горішнього віконця ледь-ледь пробивалося світло, а за ним спостерігав усе той же парубок. До Володимира поволі поверталися думки?

– Ти якудза2, кобун?

– Мені не велено з вами розмовляти. Зараз вам принесуть сніданок, а по тому я вас відведу до старших людей.

«Авжеж якудза,– подумав українець,– Не знаю лише, з якого синдикату, в якого оябуна на побігеньках. І хлопчина старається недарма: може стати «синком», навіть «братом». Тепер для нього нема надійнішої опори, як мафія, що стала йому рідним домом. Вона дає йому хліб сьогодні і дасть завтра».

 Перед Володимиром сиділи два чоловіки – один літнього віку, другий значно молодший. Старший доволі чемно розпочав:

– Урадзіміру-сан, ви, мабуть, здогадались, чого тут опинилися?

– Не знаю, де, і не знаю, чого.

– Поясню. Як це не прикро, але ми змушені були затримати вас у справі нашого співвітчизника Накаями Хідео. Маємо певні відомості, що він вам передав матеріали своїх досліджень, поширення яких вельми небезпечне. Уявляєте, що може накоїти розголос його теорії? Не тільки в нашій країні, а й у всьому світі зчиниться жахлива паніка через виголошену ним безвихідь для людства. Уряди можуть втратити контроль над масами, і тоді хаос знищить нас усіх раніше, ніж оця смертоносна пошесть. У кращому випадку розваляться демократичні держави, де населення звикло давати волю своїм настроям. І це буде найстрашніший удар з усіх тих, які досі зазнавала земна цивілізація. Наша культура відкотиться далеко назад або століттями животітиме на жалюгідному рівні. Так-так. це буде затримка в розвитку, схожа на вашу середньовічну трагедію за часів монголо-татарського іга... Накаяма Хідео – небезпечний фанатик, він з упертістю параноїка намагається переконати суспільство, що нинішня епідемія – наслідок антиекологічної діяльності індустріальних комплексів. Певна річ, недогляди та прорахунки тут були значні і в кожній країні, але не можна відбивати у людства волю до подолання епідемії, сіяти в їхніх душах і головах зневіру. Отож ви мусите якомога швидше повернути нам ці матеріали. Не забувайте і про те, що, взявши їх від нашого громадянина, ви вчинили, м’яко кажучи, нетолерантний вчинок щодо країни вашого тимчасоого перебування. Накаяма Хідео – японець, і тільки Японія має право вирішувати долю його творчості. До речі, компетентні фахівці розглядали його викладки і визнали їх невчасними й тенденційними.

Тепер уже не було сумніву: бідолашного біолога «пасли» цілодобово, і робили це, судячи з тутешніх умов перебування, далеко не державні  службовці. Він був у руках якоїсь великої корпорації, що не гребувала скористатися послугами місцевого клану якудзи. Одначе Володимир вирішив не виказувати своїх висновків, лише так само чемно заперечив:

– Судячи з Конвенції про захист прав людини та основних свобод, з інших міжнародних документів на цю тему, які підписала також Японія, не маю вини перед вашою країною. Навіть за умови, що я взяв ці матеріали від вашого громадянина. Дослідження шановного пана Накаями Хідео не становлять для вашої держави військової чи економічної таємниці, він має право не лише пропагувати, а й реалізовувати свої ідеї в будь-якій країні, тим більше, коли ваш уряд йому відмовив. Та мені дивно, що не тільки пан Накаяма, а й ви наївно думаєте, ніби світ не знає про ці ідеї. Раз він їх уже публікував в інтернеті, то тільки ледачий не зберіг їх собі на згадку. Інша справа, що ніхто не поспішить ними скористатися.

Літній чоловік посміхнувся:

– Та ми це добре знаємо. Але нам буде неприємно, якщо хтось візьметься трубити про ті заклики на цілий світ. І знову доведеться викидати з усіх сайтів цю ахінею. Такий галас може ослабити нашу економіку, знизити попит на продукцію багатьох підриємств. Чи ви хочете, щоб розпалені цими «дослідженнями», натовпи громили офіси промислових компаній? Чи щоб людство потерпіло поразку в боротьбі з епідемією?.. Він же прихильник такого фіналу.

– Накаяма каже: не можна перемагати Природу, а не епідемію.

– Та цікаво, як же ви самі розпорядилися отриманими документами?

– Я їх відіслав знайомому експертові.

– Певна річ, на електронну адресу і в Україну?

– Авжеж.

У розмову раптом вступив молодший візаві:

– Івченко-сан, ми з вами почали миром і хочемо так само миром скінчити.

«То вже ритуальний постріл угору, на дорогу»,– зрозумів українець і посміхнувся:

– Я не збираюся на вас нападати.

Йому теж посміхнулися зі словами:

– Гаразд, Івченко-сан, ми порадимося...

Тим часом Юріко не знаходила собі місця: зник Володимир, і не просто зник. Санітар, що з ним виїжджав на виклик, каже: лікаря, скоріш за все, викрали, бо, коли він повернувся до машини, там його вже не було, як не було і стрічальників. Не гаючись, дівчина знайшла Ічиро, та він уже знав про цю неприємну пригоду.

– Ми його шукаємо,– відповів їй.

– Ти знаєш, цей українець – порядний чоловік. Він глибоко поважав нас і навіть більше: полюбив Японію так, як тільки можна полюбити іншу країну. І врятувати його – справа нашої людяності та честі. Звісно, його співвітчизники не сидітимуть, склавши руки, але нам щось зробити набагато легше: ми знаємо власну країну, своїх людей.

– Так, ліпше знаємо і більше можемо, та офіційними шляхами тут успіху не доскочиш. На сьогодні вже відомо: державні органи його не затримували, і в лікарнях та моргах його нема, тож заспокойся: він живий. А розшук триває. Мусимо виходити на мафію: без її рук тут навряд чи обійшлося. Викрадачам добре заплачено, або вони сподіваються отримати викуп.

– От-от, якраз я й хочу сказати: треба діяти не лише за казенними прописами. Нехай ці шляхи будуть несподівані не так для виконавців, як для замовників.

На щастя, діяти не довелося: в розчинених дверях постав не хто інщий, як сам Володимир:

– Все обійшлося. Якісь промислові магнати не хочуть, аби натовпи громили їхні офіси,– тільки й сказав довгожданий прибулець.

Вакцину супроти епідемії шукали в різних лабораторіях світу, за неї було обіцяно безпрецедентні винагороди, але все марно. І люди перестали на неї сподіватися. Коли нема порятунку згори, він приходить знизу. Юрби не пішли громити офіси промислових компаній, а, гнані першим інстинктом самозбереження, тікали туди, де можна було сховатися. Міста ріділи, з економіки випадали цілі галузі, й уряди країн уже не могли зупинити цього переселення, навпаки, змушені були спішно розширювати лісонасадження, створювати парки живої природи, суворо заборонити отруєння річок та водоймищ. Не наукові лекції та заклики авторитетів – наочна практика переконувала людей: епідемія не проникає в гущу лісів, не знищує тварин.

У лісах біженці селилися невеликими громадами, самоорганізовувались, творячи власні елементарні закони та правила співжиття. І це відбувалося по всій планеті, де лютувала пошесть, і навіть там, де її ще не було. Якось одразу для всіх стало очевидним, що найкращий малопотужний двигун – це кінь, віл, осел, верблюд, а під час і собака. Що куди приємніше торкатися животрепетних губ коня, ніж мертвої обшивки автомобіля. Що Природа сама тобі дасть енергію вітром, водою, сонцем, землею, деревом. Людство прийняло ультиматум Природи.

Ліс – то порятунок. Місцеві органи влади, що так довго знемагали від безпорадної метушні, тепер скрізь, де тільки можна було, садили ліси, кущі, сади. Для цього навіть зривали бетон й асфальт, зносили вже мертві підприємства. «Яка іронія людської долі! – не втримався один метр класичної філософії.– Колись людина викорчовувала та випалювала ліси під оранку, щоб вижити. А тепер, навпаки, садить ліси, щоб  вижити!» Фатальне гасло «Назад у печери!», що колись зрідка смішило і тільки дражнило безпечне суспільство, уже підступало до свідомості землянина  всією своєю грізною гіперболою. Тепер проста хатина десь у лісистій місцевості коштувала більше, ніж гарна квартира у промисловому місті.

Влада кожної країни намагалася взяти бодай під поверховий контроль ці поселення, та скрізь отримувала рішучу відсіч. Усі нагадування про потребу зберегти цивілізаційні досягнення людства ефекту не досягали. І нарешті такі доброчинні місії припинилися. «Нікуди вони не дінуться,– мудро вирішили столичні чиновники,– прийде час, і вони якщо не самі, то їхні діти прибіжать до нас за культурою, за наукою та сучасними технологіями». Одначе влада мусила якось упорядковувати цей переселенський рух: за допомогою своїх служб розподіляти площі розселення, давати на це дозволи, усувати конфлікти.

Тепер уже цілий світ довідався: в амазонських джунглях є плем’я, що має імунітет до сказу. Дуже авторитетними стали екстрасенси і шамани, вчителі східних оздоровчих систем і практик. Вони все частіше виступали по телебаченню і радіо. Курси з їх підготовки виникали мало не в кожному місті, на них валом пішов клієнт, переважно молодший медперсонал. Церкви, яким влада заборонила лякати біблійним Армагедоном, щоденно закликали мирян до молитов і щирого покаяння, раз по раз демонстрували чудеса явління і зцілення, та належного ефекту не досягали: люди це чули протягом століть і вже помітно адаптувалися.

 Всепланетне переміщення населення руйнувало міждержавні об’єднання, конфедерації, навіть федерації. З найширшим відлунням посипалася Британська співдружність. І якось дуже хутко у світі перестала домінувати англійська мова. Спочатку заговорили про власну гідність німці, одразу за ними французи, тоді – іспанці, італійці, шведи... З великим полегшенням ліквідували її обов’язкове вивчення у школах слов’янські країни. Чи не найголосніше заявляли про це українці, які мали найбільший досвід боротьби за життя рідної мови. І якщо колись англійський агент міг із посмішкою описувати японську мову, то тепер, навпаки, на адресу англійської поширювалися всілякі глузливі епіграми та висловлювання, що вмить ставали крилатими. Уже всі побачили і переповідали один одному, яка-то немелодійна, нечітка і недзвінка, просто груба і важка англійська мова та який безглуздий її правопис, кепкували з англійців, що у них якісь обрізані язики, раз не дістають усіх куточків рота… Африканські та південо-американські країни, в яких досі офіційними вважалися чужі мови, одразу ухвалили закони про особисту самоповагу і гідність корінного народу. Без упину лихоманило російську громадськість: навіть столиця не могла визначитись, яка насправді рідна для неї мова. Тим поодиноким речникам, які ще виступали за єдину міжнародну мову, терпляче, мов дітям, пояснювали, що їхня думка – то рудимент асиміляційного примітивізму, бо сучасний, розвинений гомо сапієнс має знати не одну мову для міжнародного спілкування. І, зрештою, в ім’я справедливості не можна лишати панівним наслідок вікового колоніального насильства. Одне слово, почався широкомасштабний бунт слова, який переріс у всесвітню мовну революцію. Справді, необхідність мовної уніфікації практично відпадала сама по собі: тепер завдяки передовим технологіям перекладу різномовні громадяни могли спілкуватися навіть із власного телефону. Популярною на всіх континентах стала пісня «Ти мені рідна мовою!».

Володимира ці глобальні зміни втішали і дещо насторожували. З одного боку, він як прихильник культурологічного розмаїття виправдовував право кожного народу на власний ренесанс, та, з другого, остерігався можливих ізоляіціоністських перегинів і втрати зв’язків, що забезпечують розвиток загальнолюдських гуманістичних ідеалів. У кожному разі, вважав він, для всіх має лишатися чийсь особистий життєвий приклад, конкретне позитивне досягнення іншого народу. І широкий доступ до всіх тих вартостей може забезпечити лише реальна демократія. Отже, право кожної країни – це ще і право кожного її громадянина. Який має бути вплив розвиненіших країн на відсталіших – теж не просте питання. Принаймні  до прикладів не належать збройні втручання, після яких множаться міжусобиці, і число людських жертв невпинно зростає.

 Володимир несподівано захворів. На зараження начебто не схоже, проте й легковажити не варто. Лежить у лікарні, попередній діагноз: запалення легень. Його часто навідує Юріко, забігає Ічиро. Гарячка владно маніпулює його самопочуттям і снами, іноді відпускає. Ось він бачить себе та Юріко на лузі, неподалік рідної хати. Дівчина у легкому кімоно, довкола помережана квітками трава... А ось біля криниці стоять дві сусідки, зачудовано дивляться на них обох, ледь чутно перемовляються: «Ого, яку заморську красуню привіз Володька!» – каже тітка Ганна. «Шамаханська цариця!» – без усякого єхидства додає тітка Марина. Вона колись дуже любила читати казки – Володимир це пам’ятає... Та раптом кудись поплив зелений луг, і він, Володимир, дивиться на нього збоку, не розуміючи, що відбувається. Раптом здогадується: то не живий луг, то якась декорація. Усе на ній – траву і квіти – зробила своїми руками Юріко. А он ті дві ляльки – то вони обоє. Пливе-віддаляється штучний луг, потворно зморщується його поверхня – Володимирові стає страшно і тужно, з’являється гострий біль у правому боці... А там, удалині, піднімається вже зовсім пласке і розпливчасте зображення лугу і, перевертаючись, падає. Все довкола і він сам щезає. Пітьма.

 На щастя, хвороба тривала недовго: Володимир уже на ногах і тим дуже  задоволений. Днями на його електронну адресу надійшов лист від Накаями Хідео. Біолог і фантаст перебував у бадьорому настрої: «Я радий, що все складається найкращим для людства чином. Якщо так триватиме далі, то зможемо надіятися на щасливе продовження нашої долі. Природа нас не знищить, а лише покарає, провчить, а отже, змусить по-новому, розумніше організувати своє життя на цій планеті. Ще – готуйтеся до великої подіїї. Незабаром ви дізнаєтеся ім’я мого друга, який  втілив у життя ідею геніального Ніколи Тесли. Відтепер природну, «присутню у всьому світі», енергію людина зможе отримувати в будь-якій точці Землі. Сам я у відносному порядку. Певний час, на «вимогу громадськості», перебував у психлікарні, але вцілів і не здався».

– Бачиш, який оптиміст наш Хідео? – показує Володимир його листа Арікаві Ічиро.– Чоловік не зрікся своєї віри в Природу, і це не може не викликати повагу. З ним чи без нього, а сталося саме так, як він передбачав. Людство капітулювало собі на щастя,– і тут же відповів на листа: «А як же фантаст в особі пана Накаями Хідео буде освоювати космос? Без важкої промисловості це не зробити». З ходу й отримав відповідь: «Шкідливі виробничі процеси я перенесу на безлюдні планети». – Викрутився,– сміється Володимир.– Але вісті вельми втішні. Наскільки легше тепер стане Природі! І багато офісів тепер закриються самі по собі... А що думає видатний представник школи «Дзен»?

Ічиро церемонійно стулив перед собою долоні:

– Ніяких догм, ритуалів, баєчок про пекло і рай, ніяких самозречень та розумувань. Треба відкинути досвід, заглибитися в себе, самому досягти стану Будди.

– Зовсім відкинути досвід? – мов уперше почув, щиро дивується Володимир.– Якщо треба для хворих або перевтомлених людей як тимчасову психотерапію, то я «за», але із застереженням: це не надовго.

– Дзен – справа на все життя, інакше він не виконає своєї рятівної місії.

– І для всього суспільства?

– Так.

– Моя логіка, мій здоровий глузд заперечує такий глобальний експеримент. Занадто ризиковано: що – коли це помилка?!

– А що таке логіка, глузд? Це той же наш розум, вважай, досвід, інтелект, який завів людство у безвихідь, який у кінцевому результаті нічого, крім лиха, йому не дав. І особливо небезпечний у своєму кількісному об’єднанні. До сьогодні на засоби знищення людини працювали величезні колективи, на їхню продукцію затрачували величезні кошти. І що маємо?.. Зло виросло до катастрофічних розмірів. Це тобі наочний глобальний приклад, супроти якого нема заперечень. Одна наука не зробить людину кращою. Ось чому ми не визнаємо її авторитетів.

– Науку, людський розум контролює совість. Це теж надбання людського суспільства, на його зростання і поширення так само працюють чимало колективів – митців, письменників, різноманітні товариства і навіть самі науковці.

– Але на що більше витрачають зусиль і коштів? Чия бере гору?.. Безконечні війни і масові жертви. Виникали моменти вже найвищого ризику, наприклад, Карибська криза. ...Тисячі ядерних боєголовок досі націлені на найбільш залюднені місця. Отож наука не може ефективно вдоскононалити людину. Треба докорінно переробити її мораль, духовну сутність.

– Згоден. Світ повинен докорінно переглянути систему виховання, аби постійно не балансувати на грані життя, але знову ж таки ми цього не досягнемо без розуму. Інакше доведеться погодитися з твердженням декотрих гностиків II століття, що світ і його людей створено помилково.

– Це ще раз доводить мою правоту. Ваші ранні християни зуміли пізнати лише початок одного і того ж восьмиступеневого шляху до порятунку. Що далі – їм невідомо.

– Відомо. І про це свідчать Євангеліє з Хенобастіона та Євангеліє істини, про які згадано вже 175 року. Йдеться про той же інтуїтивний спосіб пізнання всього сущого, про внутрішнє одкровення у собі Бога, яке звільняє людину від страху і туги. Вони теж замінили сліпу віру містичним просвітленням. Як пише автор: «Маленькі діти володіють знаннями батька», або: «Люди забули, звідки вийшли і куди можуть повернутися», «Пізнаєш істину і – ти станеш вільним... Ходить же вона в символах та образах і доступна далеко не всім». До речі, є там і дуже важлива для всіх нас думка, що рятувати людину, допомагати їй ніколи не гріх, що відпочинку в цій справі не може бути. Звісно, буддизм виник на 500 років раніше, тож міг мати влив на формування християнства. Щодо розуму взагалі, то він неодмінно розвиватиметься далі, значно поліпшить людську мораль і відкриє нам ще багато таємниць мікро-та макросвіту.

– А чому ти впевнений, що розвиватиметься саме розум, а не щось інше, скажімо, телепатія, або виникне зовсім нова властивість?.. І невідомо коли та як поліпшиться людська мораль, а балансувати зі страхом далі, час від часу ризикуючи вступити у Третю світову війну, як ти сам кажеш, нікому не хочеться. Чи треба нагадувати, що розум завше служив і досі служить владі, її далеко не зразковим вершителям. Найвиразніший тому приклад – трагедія Хіросіми та Нагасакі.

«Побиває мене Ічиро,– сумно подумав Володимир.– Але майже підсвідомо відчуваю: щось тут негаразд». Опонент же тим часом немов скористався хвилинною непевністю Володимира:

– Додай і те, що «дзен» робить людину духовно незалежною. Такою вона має бути не лише за розвиненого суспільства, а в природі взагалі. Бо що б то було, якби життя одного індивіда цілком залежало від волі іншого?! Такий стан суперечив би виживанню цілого виду. Правда, на зорі свого існування людина мусила до певної міри поступатися власною свободою, бо могла вижити тільки в колективі, але такі жертви давно уже непотрібні. Не маю тут на увазі залежність меркантильну чи якусь родинну, коли, скажімо, смерть дитини може призвести до божевілля і навіть смерті її матір. Не належать до обов’язкових і щоденні життєві контакти, союзи та компроміси. То вже буденні внутрівидові зв’язки.

І раптом Володимира осінило:

– Скажи, будь ласка: якщо для людини мало важить розум, то чи могла вона досягти саторі ще за первісно-общинного даду?

Ічиро на мить задумався, а тоді впевнено сказав:

– Вважаю, могла б, тільки досягти цього стану було б їй ще важче, ніж теперішній людині, і діапазон того саторі відповідав би розвитку її сучасників. Первісні люди більше покладалися на власну сенсорику.

Та Володимир не здавався:

– Якби не розум, людина не змогла б опанувати заповіді самого Будди, дожити до наших днів і посісти панівне місце на Землі. Такий ще спротив розуму виголосив філософ Кастанеда. Аби пізнати реальність, каже він, треба відкинути весь життєвий досвід, набутий від самого народження. Тоді виникає запитання: а як же ти зможеш пізнати ту відктриту реальність? Ти ж мало відрізнятимешся від овоча.

– Ну, порівняв!.. Його герой ніби «крутився» коло буддизму, але свої видіння і здогади ловив, наче кайф, після якоїсь «травки», яку йому давав пити учитель – чаклун із Мексики – або ще бив по спині і таким чином переміщав його в стан підвищеної свідомості... Я не дочитав Кастанеду до кінця і за тим не шкодую,– на тому Ічиро позіхнув, Володимир – теж. І дискутанти попрощалися.

 Юріко вивчає українську мову. Каже: раз я тебе вчу – вчи і мене. Робить успіхи: вже без акцента вимовляє кличну форму «Володю». Сьогодні вельми догодила своєму другові – знайшла невідому йому статтю про Василя Ярошенка. Тут, у Японії, Володимир заходився ще збирати матеріали про знаменитого українця , який певний час мешкав у Токіо, навіть було закохався у місцеву дівчину. Володимир задумав скласти бібліографічний список творів Василя Ярошенка і матеріалів про нього.

На жаль, це ім’я вже призабули, та не всі: культурний світ пам’ятає видатного українського мандрівника з Обухівки, що на Слобожанщині. Знає як педагога, етнографа, музиканта, класика японської літератури, викладача есперанто. У Національному музеї сучасного мистецтва в Токіо  відвідувач може побачити його портрет, написаний японським художником Накамурою Цуне. В рідному селі знаменитому українцеві відкрито музей.

У чотирирічному віці Василь втратив зір, та надзвичайна допитливість хлопця і наполегливість проклали йому дорогу до навчання у великий світ. Він побував у Берліні, вчився у Москві, Лондоні, жив і працював у Японії, Китаї, Індії, Бірмі, Туркменії, подорожував Чукоткою. Знав європейські та східні мови. Писав переважно легенди та казки мовою есперанто, українською, японською, російською. Кращими його книгами називають "Пісні перед світанком" та "Заради людства". В Японії виходили тритотомні збірники Василя Ярошенка, професор Такасуті Ітіро видав монографію про письменника.

Помер Василь у рідній Обухівці 1952 року на 63-му році життя. Його бібліотеку і багатющий архів одразу було знищено. Український читач знає твори свого видатного земляка головним чином завдяки публікаціям у Японії та Китаї.

 Сьогодні свято – нове і велике, його дуже хотіли, та мало хто вірив, що воно настане. І от надійшла сенсаційна звістка: ООН майже одноголосно зобов’язала всі ядерні країни знищити атомну зброю. Лише невелику її частину залишать для захисту Землі під суворим контролем Ради безпеки ООН. На честь знаменної події українське посольство започаткувало культурологічну програму «Пісня і слово зближують нас». Запрошення отримали Володимир, Юріко та Ічиро. На вечорі звучали українські і японські пісні, твори Василя Ярошенка, Юріко грала на сямісені.

 Біолог і фантаст Накаяма Хідео торжествував. Не те слово: торжествував разом з усім світом. Йому звідусіль слали вітальні телеграми. І так підтвердилися Володимирові слова про те, що його матеріали нікуди не пропадали. Накаяма знову вийшов на зв’язок з українцем і велемовно йому подякував. «Даремне,– відповів Володимир,– у тім нема ніякогісінької моєї заслуги. Перемогла Природа».

А то вже, напевно, так збіглося, що за тиждень по тому, 6 серпня, місто Хіросіма зробить свій традиційний внесок у книгу пам’яті про 140 тисяч «невинно убієних» своїх мешканців 1945 року. Через три дні ще більшу атомну бомбу США скинули на менше місто Нагасакі, поцілили якраз у район проживання християн, де миттєво знищили близько 74 тисяч і поранили 75 тисяч цивільного населення. Всього, з урахуванням ще померлих від ран та радіаційних захворювань, в обох містах померло близько півмільйона чоловік. Японія стала першою і єдиною країною, що зазнала ядерних ударів.

Володимир і Юріко вчасно прибули до Хіросіми; тут, у міському Парку миру, неподалік епіцентру вибуху, вже зібралося близько 100 тисяч люду.

– Це майже удвічі більше, ніж буває зазвичай,– пояснив їм стрічний поліцейський.

– Авжеж, коли ця загроза перестала висіти над світом, людина особливо гостро відчуває, як трагічно не пощастило її співвітчизникам,– пояснив Володимир.– Недарма уряд зробив виняток – не обмежував цього зібрання.

Та ось ударив поминальний дзвін, який хвилиною мовчання стиснув людські серця. Саме тієї миті, о 08:15 за місцевим часом, безпечний виконавець чужої волі американський льотчик Енола Гей скинув атомну бомбу на японське місто.

По тому виступили прем’єр-міністр, мер Токіо, і вперше вони не закликали держави усунути ядерну загрозу для світу. Володимир взяв Юріко за руку:

– Чуєш?.. Ось вона... безсмертна віра у життя!

Урядовці, громадські організації, дипломати і школярі поклали вінки з білих та жовтих квітів.

Після поминальних заходів, як традиційний символ миру, в небо злетіла зграя білих голубів.

Уже в дорозі до Токіо Юріко запитала:

– Володю, а ти знаєш про те, що через 22 роки по хіросімській трагедії на її річницю приїжджав онук президента США Гаррі Трумена – того, що наказав скинути атомну бомбу? ...Денієл Трумен тоді заявив, що вважає своїм обов’язком зробити все можливе, аби їм ніколи більше не довелося застосовувати такі бомби. Одначе розпочав цю думку словами «не беруся критикувати діда».

– Ось та «увертюра» й характеризує міру його співчуття.

– Декотрих японців той приїзд вельми розчулив.

– Розумію. Схожої готовності прощати набув у своєму менталітеті й український народ.

Їхати до Токіо на швидкісному поїзді «сінкансен» чотири години. І є час не лише для розмов, а й для роздумів. З голови обом не виходить пам’ятник дівчинці Садако, що стоїть майже в центрі парку. Від атомного бомбардування міста дівчинка захворіла на лейкемію. З легенди вона дізналася, що можна подолати хворобу, виготувавши тисячу паперових журавликів. Уже в лікарні Садако з натхненням узялася за роботу. Вона гаряче молилася і майструвала їх з різних кольорових клаптиків паперу, проте встигла зробити лише 644... 25 жовтня 1955 року вона померла у 12-річному віці і стала ще одним символом великої скорботи японського народу, вічним докором своїм убивцям.

Після деякої мовчанки Юріко спитала:

– Як ти вважаєш: людство вистоїть супроти епідемії? Ми виживемо?

– Якщо відкинемо споживацький спосіб життя, якщо заживемо в гармонії з Природою – так, виживемо. А для цього кожна країна має грунтовно перебудувати свою економіку. Сьогодні саме до таких дій нас жорстко змушує Природа.

– То хай живе капітуляція?

– Атож. Капітуляція перед Природою.

За вікном швидко змінювалися пейзажі. Витвір людського розуму, потужний суперекспрес легко поглинав непорушну відстань. «Невже комусь доведеться починати все спочатку? – думав Володимир.– Навіть таку охайну та працьовиту Японію не оминула пошесть!.. А навіщо ж тоді потрібна вся та уречевлена таблиця Менделєєва, якщо з нею нічого не робити? Адже людина – інтелектуальний правонаступник самої Природи, її законний маніпулятор. Може, цього разу невдалий?.. Он скільки одного сміття лишає вона після себе! На суші – повсюди звалища, в океані – цілі острови з токсичного пластику! Надто безпечний, просто легковажний гомо сапієнс».


____________

1 У японців на першому місці прізвище, не ім’я.

2 Субкультура в Японії з 70-х рр. до кінця XX століття. Байкерівські, почасти напівкримінальні, угруповання.

3 Майже легальна японська мафія, де кобун – названий син, оябун – названий батько. «Сина» приймають до клану за спеціальною церемонією з чаркою саке.