БЛИСКАВКА Б'Є У НАЙВИЩЕ ДЕРЕВО | Друк |

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Пристойно одягнений чоловік з елегантними манерами не відступався:

– Пане ректоре! Дозвольте повторити прохання: я волію бачити найздібнішу людину у вашому університеті.

– Відносне поняття, пане Флайте. Майже кожен посередній студент сьогодні може завтра здивувати своєю геніальністю.

– Прекрасно, пане. Саме таку людину, що могла б здивувати своєю геніальністю, я й шукаю. Тільки не того, хто заробляє відмінні оцінки виснажливим зубрінням обов’язкових завдань. За свою консультацію ви отримаєте щедру винагороду від нашої компанії.

Ректор на хвилину задумався, а тоді невпевнено промовив:

– Ну, хіба що отой дивакуватий Петро, якого не то всерйоз, не то жартома називають ясновидцем. Але прошу не звинувачувати мене за можливу помилку.

– Гаразд. Він буде першим у нашому виборі.

На тому гість чемно подякував керівникові університету й, отримавши в канцелярії адресу Петра Чумаченка, так само чемно попрощався. «Поки що складається непогано, – сказав він собі.– Мені навіть не довелося першому назвати ім’я потрібної людини».


– Біофізик Петер?

– Так, але поки що тільки Петер. Біофізиком, як пощастить, буду лише через тиждень.

– У тім, що ви успішно закінчите університет, я не сумніваюся. Прошу сісти. Мене звати Флайт, дипломований лікар, у даний час менеджер компанії African spiral. Мету нашої бесіди викладу дещо пізніше, а зараз хочу познайомитися з вами трохи ближче.

– Будь ласка, пане Флайте.

– Дякую. Скажіть, друже, чи правду кажуть ваші колеги, що ви умієте відгадувати результат ухваленого рішення або вже розпочатої операції?

– Що ви, пане!.. Авжеж друзі перебільшують і тлумачать це всяк по-своєму. Їх просто дивують мої швидкі висновки і тільки.

– Ви, бачу, скромний хлопець, але погодьтесь, хто має більше право відрізняти звичайне від незвичайного: один студент чи весь факультет?

– Відомо…

– Так от: коли більшість знаходить щось дивне, виходить, це дивне таки є. Для вас же воно може бути і не дивним – тут я погоджуюся. Та чи не могли б ви пояснити, на якому принципі грунтуються ваші «швидкі висновки»? Що це – інтуїція, зміна свідомості? Чи ваш мозок діє, наче машина майбутнього?

– Передусім, пане, я можу передбачати висновки дуже рідко і не завжди за власним бажанням. У ці хвилини незрозумілої мені ясності відчуваю (якщо можна так сказати), правильна ідея чи помилкова та який оптимальний варіант її втілення.

– А який відсоток влучань у ціль – ви ніколи не цікавилися?

Петро сором’язливо посміхнувся:

– Я ще не встиг помилитися. Хоча мені часто доводиться не виказувати своїх висновків.


Чорний континент

Так, скінчивши навчання, Петро підписав свій перший у житті контракт на дослідницьку роботу в компанії «Африканська спіраль», найбільша лабораторія якої знаходилася десь у Південній Африці. Незадовго по тому разом зі своїм вербувальником він і вирушив до місця призначення.

Флайт іще мав якісь справи у Парижі та Римі, тож його супутникові пощастило кілька днів розглядати знамениті місця обох європейських столиць. Із Рима вилетіли до Тріполі – на Чорний континент.

Африка. Саме пора нищівного сонця. Людей рятують корок, тінь, кондиціонери і вентилятори. Навіть тубільці не хочуть смажитися на сонці: з властивою лише їм спритністю знаходять прохолодні закутки і – наче поринають у сплячку. Відчутно дошкулила ця спека у у столиці Чаду Наджамені, колишньому Форт-Ламі, де наші подорожні зупинялися на відпочинок.

Пекельна Африка… Проте Петро жодного разу не спробував прогнати екзотику цього слова та óбразу. Дарма що під крилом літака щойно пропливала пустеля з пустель – німотна Сахара, де, як беззастережно твердить путівник, навіть у тіні спека може сягати 580С.

Потім були опустелені, за ними високотравні і рідколісні савани Центрально-Африканської Республіки з її типовою для континенту постколоніальною історією, і – враз хлопця пересмикнуло: пригадався сумнозвісний президент цієї країни Жан Бедель Бокасса – ритуальний людоїд, який вірив, що, поїдаючи супротивників і кращих людей, він забирає собі їхню силу та розум. Подальші спогади вже викликали посмішку з прикрим осадом: 1970 року, як лідера «Руху соціальної еволюції Чорної Африки», Бокассу запросив Л.І.Брежнєв. Там, у Кремлі, любитель людської плоті цілувався з генсеком КПРС та членами Політбюро, а пізніше навіть поділився з цього приводу оригінальними думками. Через три роки він відвідає Артек, де піонери йому влаштують святковий концерт, пов’яжуть галстука і вчеплять значка «Артек». «Цікаво, чи зберігається там у книзі почесних гостей його хвалебний запис на адресу молоді СРСР? – подумав Петро.– Думаю, навряд». Правда, тоді світ іще не знав про смаки і потаємні вірування африканського гостя.

Тим часом унизу вже потяглися тропічні вологі ліси багатої річками Республіки Конго з екваторіальним на півночі та субекваторіалним на півдні кліматом. Петро жадібно вбирав зі свого ґаджета інформацію і знову переконувався, наскільки високий потенціал Африки – сьогодні вже з трансконтинентальними лініями зв’язку і сучасними містами, з потужними електростанціями та комбінатами. Але вона має ще так багато «білих плям» для першого-ліпшого романтика чи вдумливого дослідника.

А то вже озера, болота, ліси і парки Республіки Замбія. Її плоскогір’я і знаменитий водоспад Вікторія. Напевне, маршрути пасажирських літаків навмисне проклали над ним у першу чергу для  розвитку туризму.

Не дуже відрізнялися б від неї ландшафти Республіки Ботсвана, якби не одіозна пустеля Калахарі з її червоними від заліза ґрунтами. «Калахарі» бечуанською мовою означає «знеможені спрагою», інші дослідники виводять цю назву з берберської – «болісна». Пустеля (по-місцевому Каррі-Каррі) захопила 600 000 км² і вторглася ще у Намібію та ПАР. Флайт, що весело бубонів про африканерок, на цьому слові заховав посмішку: дай боже, аби їм  не часто доводилося бачити цю прекрасну у Везельвула Калахарі. Та землі Ботсвани багаті на різноманітні корисні копалини, і це переважає будь-які негативні враження від пустелі.

Невеселі пейзажі Калахарі провели наших подорожніх у Південо-Африканську Республіку. Та про цю країну Петро отримав достатню інформацію раніше: коли цікавився головним її героєм Нельсоном Манделою. Тому вимкнув свого «інформатора» і задумки спостерігав за пісчаними дюнами та барханами, а пізніше – за масивами паркових та вологих лісів, які згодом поступилися широкому видноколу рідколісся. Затим ще якийсь час блукав поглядом по велетенських площах паркової, опустеленої і знову паркової савани аж доки на якомусь плато остаточно не склепив повіки.

Його розбудив Флайт:

– Вітаю: ми перетнули всю Африку з Півночі на Південь! Наближається наша кінцева зупинка Кнісна, але спочатку подивіться на Кімберлі – діамантову столицю світу.

Петро хутко припав до ілюмінатора... Ось вона, легендарна «Велика Діра» – шахта Кімберлі, результат натужної роботи кирками та лопатами 50 тисяч копачів, які з великого пагорба зробили глибочезну, площею 15 гектарів яму, викинувши понад 22 мільйони тонн породи і видобувши 3 тонни діамантів. Шахту з 1914 року вже не використовують, але вона на віки лишилася символом виснажливої людської жаги до збагачення і досі тримає славу найбільшого у світі рукотворного кар’єру.

А то вже була Кнісна. Стюардеса рівним голосом сповістила про кінець маршруту. Петро поволі ступив на східці трапа... День уже догорів, землею кралися африканські сутінки.


Кнісна

Відомий світу край чудових курортів з помірним кліматом. Це знаменита лагуна, що знаходиться між берегом та двома островами, які відчутно сповільнюють хвилю Індійського океану. Тут можна цілий рік засмагати і купатися, милуватися горами, озерами і прекрасними лісами, пити місцеве пиво й дегустувати устриці. То справжній рай Природи, який змушує туристів долати великі відстані, щоб тільки його угледіти і хоч не надовго ним насолодитися.

Флайт поселив Петра в розкішній віллі «Чарівний смуток», яка західною частиною прилягала до лісової гущавини. Вілла – це слово вживали швидше за традицією: на широкій, обгородженій довкола садибі розміщувався з десяток будівель різноманітного господарського призначення. Тут були їдальня, спортзал, басейн, дитячий майданчик, затишні альтанки – все необхідне для задоволення найперших життєвих потреб сотні білих та кольорових мешканців цього мініпоселення. Під віллу було обрано один з відрогів лісу, тому поселенці отримали готовий парк, а стороннє око – нічого, крім звичайного порогу хащів. За десять кілометрів від садиби пролягала центральна автострада, якою через дві години можна було дістатися столиці.

Тут, у цій віллі, і доручили Петрові очолити лабораторію, яка вже кілька років досліджувала природу телепатії, офіційно це називалося «Вивчення властивостей та функцій людського мозку». Призначенню молодого випускника на цю посаду ніхто й не здивувався. Знали: Флайт будь-кого сюди не привезе. Головний менеджер проекту завжди шукав талановитих, здатних нестандартно мислити людей.

Петро швидко опанував нові обов’язки. Він отримав необмежений доступ до всіх зібраних компанією секретних матеріалів з питань біокомунікації. І дуже здивувався, коли натрапив на сумнівне повідомлення про те, що за часів СРСР у Києві виробляли та випробовували генератори психотронної енергії. То були часи всеосяжної холодної війни між двома наддержавам, ба й країни Європи теж серйозно цікавилися можливостями людини на відстані навіювати свої думки. О-хо-хо, тут навіть скопійовано коротеньке інтернет-повідомлення про студентський вечір в їхньому університеті, під час якого він, Петро Чумаченко, дивував присутніх своїми відгадуваннями. Тепер зрозуміло, чому Флайт опинився у Києві та знайшов саме його... І хоч Петро не належав до фаталістів, нараз подумав: що ж, може, це його доля, і їй не варто опиратися.


Петро відкинувся у кріслі. Сьогодні з рушницею ходив у ліс, проте далеко його не пустили. Викликаний Флайт безапеляційно пояснив: «Ваше життя, колего, дороге не тільки вам, а й нам. Скажете коли – і ми організуємо справжнє полювання: уб’єте звіра, якого  захочете». Також Петрові не дозволили самому водити машину: його попередник, що не мав достатньої практики водіння, якраз і розбився, перебуваючи за кермом.

Думки Петра полинули на Батьківщину. Згадалася домівка, рідний будиночок, мати і зовсім ще юна сестра. Треба надіслати подарунки домашнім: його тут добре проавансували. Що обрати матері та батькові – знає досконало: їхні смаки вже не змінюються, а от сестричці... Хвилинку! Тут може зарадити його співробітниця Юлія. Авжеж вона не відмовить у такій дружній послузі.

Наступного дня до нього завітав непохитний оптиміст Флайт.

– То як вам, колего, Чорний континент? Вже окліматизувалися? Тільки, боронь боже, не подумайте, що я вас підстьобую до роботи. З цим не поспішайте. Відомо, праця без натхнення у нашій справі ніколи не принесе бажаного успіху. А от коли ви загоритесь, як-то кажуть, сповнитеся духом Божого промислу,– Флайт посміхнувся,– тоді самі приречете себе на муки творчості. А прийшов я запитати вас: може, треба когось замінити з прислуги чи зі штату лабораторії? Кажіть, не соромтесь. Може, вам не до смаку обличчя  і манери вашого третього асистента? – Флайт лукаво примружився.

– Дякую. Я всіма й усім задоволений. Зізнаюся, ніколи не міг і мріяти про такі умови для дослідника. Тому прошу передати керівництву компанії, що я не пошкодую сил в ім’я нашої спільної мети... – Петро розхвилювався,– Зроблю все, на що буду спроможний. Стосовно міс Юлії, то нехай вона і далі лишається моїм асистентом.

– Не хвилюйтеся, колего: все буде в порядку. Я передам керівництву компанії ваші слова. І доки ви тут, особовий склад лабораторії змінюватиметься тільки за вашим клопотанням. Таким був і лишається її статус. Разом з тим хочу дати вам практичну пораду: не витрачайте свого дорогоцінного часу на малозначні справи. Побільше використовуйте доктора Таксіса, не шкодуйте йому навантажень. Він хоч і не хапає з неба зірок, зате на диво ретельний і витривалий. Ваш попередник був од нього в захопленні. ...Жаль бідолаху: так по-дурному загинути! Після того випадку було й вирішено ввести додаткове правило: користуватися  послугами тільки досвідченого водія.

Флайт поїхав. Петро деякий час ходив по кабінету, перебираючи власні думки, і все ще дивувався своєму незвичному становищу. Правда, він і раніше любив помріяти про своє майбутнє, але це майбутнє розглядав як нескінченний ланцюг менших і більших досягнень. Все останнє – умови праці і власний комфорт – мало бути виправдане його успішними справами... Петро схаменувся і поглянув на годинника: ще за трохи до басейну прийде Юлія – треба не запізнитися. Хутко зібрався і широкими кроками подався з будинку. Ліпше з’явитися раніше від неї, щоб дівчина не подумала, ніби він навмисне чатував її з вікна, хоча пізніше все одно здогадається, бо «збіг обставин» так часто не повторюється.

Петро роздягнувся, але не поспішав купатися. Походивши, зробив кілька вправ на дихання за йога-системою і лише тоді пірнув у воду більше для того, щоб намочитися: хай дівчина подумає, що він тут уже давно. І сам собі посміхнувся: одвічні невинні хитрощі, коли хтось комусь подобається. Тільки-но вибрався з води, як мусив шукати вітальне слово: дівчина уже роздягалася.

– Послухайте, Юліє! Чи не сподобаються вам кілька цілющих рухів, що їх я запозичив у йогів? Вивчити дуже легко, а на організм впливають вельми корисно. ...Вдихаємо та видихаємо на три фази. Ось так. Бачите, наскільки збільшується вміст легень? Тут вам і черевне, і грудне, і ключичне дихання... Не заперечуйте, ліпше спробуйте.

– Я не заперечую,– всміхнулась Юлія: їй подобалася простота молодого шефа.– А скажіть, скільки ви можете пробути у воді, не дихаючи? Кажуть, ніби йоги здатні тут на чудеса.

– О, то вже їхня вища освіта. На жаль чи на щастя, ніколи не перевіряв на собі.

– Коли так, то прошу показати ще раз оте трифазне дихання.

Одначе «дихати» їм швидко набридло, і Юлія запитала:

– А який стиль плавання визнають йоги?

– Кріль, дорога міс Юліє.

– Кріль?.. Тоді рушаймо!

Юлія плавала добре, Петро теж не відставав. Вони вже встигли потомитися, коли хлопець запитав:

– Удвох плавати набагато цікавіше, егеж?

– Так, містере Петер.

– Отже, плаватимемо?

– Так.

Хлопець ледве стримався, щоби полегшено не зітхнути. Як добре, що Юлія розумна дівчина: вона не вдалася до банальної фрази на зразок «тут купаюсь не я одна». Він розумів: то ще не перемога, до успіху далеко, але починається все добре. І він докладе зусиль, аби не зіпсувати стосунків, не втратити цю славну дівчину.


Видіння

Тепер Петро зустрічався з Юлею частіше, ніж про те могла мріяти пара молодих людей. Розкішна вілла «Чарівний смуток» стала для нього другою домівкою. Хлопець забув і думати, що існує якась компанія і десь є начальство, якому він зобов’язаний своїм новим становищем. На все хотілось дивитися з позицій власних духовних потреб. Це давало неабияке моральне задоволення. Чого йому більше хотіти?! Він має все потрібне людині: цікаву роботу, колектив, подругу і зовсім не сумує за товкучкою міста. Навпаки, він зараз відпочиває від неї.

Сьогодні Петро домовився зустрітися з Юлею в себе на веранді. ...Стояло африканське надвечір’я. Петро дивився на крони могутніх дерев і думав про щось своє, коли почулися легкі кроки дівчини. Як радісно стрічати друга! Він їй завше посміхається, Юлія теж не супиться. З перших їхніх побачень дівчина швидше за інтуїцією відчула в ньому хорошу людину, і пізніше Петро не дав їй жодної причини розчаруватися. Так зародилася їхня дружба.

– Візьми руки ось так за голову і дивись на мене згори,– попросив він.– Ти нагадуєш мені  якусь легендарну героїню, знайдену в заповітній печері далекої Африки, та чиїм серцем лишилося заволодіти.

– І як ти думаєш це зробити?

– Не залізом і кров’ю, а перстом Божим і магічним словом.

– Давно вживаєш такі фрази?

– Кажу дурниці відтоді, як зустрів тебе,– Петро враз посерйознішав: – Юліє, ти одержуєш вісті з Австралії?

– Батько зрідка пише. Він радий, що я тут непогано заробляю, і сподівається через рік побачити мене вдома.

– Давно померла твоя мати?

– Вісім років тому.

– І батько більше не одружувався?

– Ні. Так і живе самотнім.

– Ти казала, що твоя мати була українка.

– Так, вона українка, і сама я напівукраїнка. Мама часто згадувала Україну, гарно співала і розповідала мені малій такі чудові казки... Тож мені не раз хотілося попасти гусей у маминій Україні. Мама згадувала, що їй ніде не було так весело, як на їхньому сільському вигоні, пізніше на вечорницях.

– Скажи кілька українських слів.

– Соловейко. Со-ло-вей-ко, гай, кохання.

– Що це означає?

– Як гарно попросиш, скажу іншого разу.

– Може, й заспіваєш?

– Може, й заспіваю. І покажу тобі свою колекцію українських літогравюр, але теж іншого разу.

– Добре, нехай усе буде іншого разу.

Петро провів дівчину до її корпусу. Повертаючись до своєї кімнати, він несподівано для себе сказав тоном Флайта: «Починаємо закохуватися, колего?»... По якійсь хвилі він узявся відтворювати в уяві образ Юлії. Нараз це йому вдалося напрочуд легко. Немов жива, раптом постала дівчина перед його очима. Яке чітке тривимірне зображення! Такого ще ніколи з ним не траплялося. Петро намагається зберегти в уяві це видіння. Ось Юлія нахиляється над якимись картинками. Ось бере одну з них до рук, на ній зображено в літогравюрі Тараса Шевченка. Ось бере другу – Софіївський собор у Києві, третя – пам’ятка про Голодомор 1932-1933 років, далі – фігуральне зображення якогось птаха... і несподівано все щезає. Петро відчуває, що втомився від цієї напруги, та збудження лишається. А разом з ним лишається впевненість, що все те відбувалося насправді, що він бачив живу Юлію в її кімнаті. Довго не міг заснути тієї ночі.

Вранці, коли стрівся з Юлею в лабораторії, сказав:

– Тепер моя черга прийти до тебе з церемоніальним візитом. Не заперечуєш?

Дівчина зашарілася, та через мить з викликом глянула йому у вічі:

– Голосую «за». О тій же годині, що стрічав мене вчора.

– А знаєш, Юліє, коли ти пішла, мені несподівано явилася ти в реальному своєму вигляді. Я чітко побачив, як ти розглядаєш свою колекцію. Як по черзі береш літогравюру із зображенням Тараса Шевченка, Софіївського собору, пам’ятки Голодомору і якогось птаха.

– Овва! Я справді їх розглядала. І саме в такій послідовності,– дівчина майже з острахом подивилася на Петра.– І птаха була: фенікс, який символізує відродження.

– Зачекай! Та це ж незаперечний телепатичний ефект! – запалився Петро.– Я сьогодні ж перегляну твої літогравюри. Цікаво, наскільки вони відповідають моєму видінню.

Надвечір Петрова здогадка підтвердилася: за графічним виконанням літогравюри нічим не відрізнялися від тих, що він побачив у своїй кімнаті. Телепатія справді існує!.. Треба негайно повідомити Флайта і всі сили кинути на створення психотронного посилювача і передавача.

Телепатія. Петро з усіх боків добирався до суті цього поняття.. Намагався знов уявити Юлію, одначе ефект не повторювався. Скоріш за все то був випадок спонтанної телепатії, коли передача образів чи думок відбувається підсвідомо, тобто без волі передавача і приймача. Таку телепатію перевірити експериментально не можна, але вона є. Отже, мав рацію англієць Майєрс, кажучи: "Телепатія як властивість розуму, безперечно, повинна існувати у Всесвіті, якщо безтілесний розум у Всесвіті взагалі присутній". Такий потужний зв’язок виникає за певних умов, думає Петро, як ото між ними обома в годину зближення споріднених душ. І чи нема тут чогось спільного зі стрес-синдромом, коли, скажімо, під час небезпеки людина ламає залізне пруття, що не під силу трьом атлетам, або мати, не відчуваючи болю, мчить крізь полум’я з дитиною на руках? Стрес-синдром також не виникає з нічого. Людина не розламала б ґрат, якби зовсім не мала мускульної сили й отого бодай підсвідомого бажання. Отже, для того, щоб отримати потроєний ефект, треба мати що потроювати. А раз потроєння можливе, то чому не можна посилити й телепатичний зв’язок, адже базу для цього теж маємо. Кожна людина володіє телепатичною силою, лише її потенція настільки слабка і розсіяна, що в буденному житті практично не спостерігається. Одне слово, створення спеціального механізму-посилювача – цілком реальне завдання. Лише треба розгадати вид енергії та спосіб її творення. Якісь апарати з функціями приймача і передавача тут непотрібні: ними є самі абоненти.

Для Петра почалися дні напруженої роботи. Не минуло й кількох тижнів, як він запропонував Флайтові одразу дві програми паралельних досліджень: а) регуляція синтезу і розпаду компонентів мозкових клітин; б) створення механізму для посилення біокомунікативних можливостей людини. Фактично йшлося про вже згадуваний психотронний генератор. Одразу по тому до нього навідався дещо збуджений Флайт – схвалив обидві програми і ще раз вказав на потребу дотримуватися суворої таємниці, оскільки шпигуни конкурентів безсовісно нишпорять по всіх-усюдах і, ймовірно, вже зацікавилися зниклим київським випускником. Адже сьогодні лише дурень не полює на інформаційних просторах світу – кожен розраховує  вивідати щось корисне для себе чи своєї фірми, організації, країни.


«Дейзі»

Після тої розмови Флайт наказав підкинути його до Йоханнесбурга. Тут, у фінансовому центрі країни, він відпустив шофера і зайшов до якогось банку, а незадовго по тому вирушив до аеропорту. Звідти його шлях проліг до столиці іншої африканської країни.

Коли звичайна пасажирська машина підкотила до президентського палацу, сторожовий патруль, що знаходився на останньому поверсі, зафіксував, як з неї вийшов міцний рудуватий чолов’яга років п’ятдесяти з портфелем у руці й попрямував до розкішних воріт. Чотирьом вартовим, які його зустріли, він показав перепустку і звелів доповісти про своє прибуття. Старший офіцер уважно розглянув усі документи, другий обстежив портфеля і кивнув третьому. Той звично відкозиряв і пішов до телефону. Через кілька хвилин Флайта провели до високого кабінету.

Оточений двома охоронцями, гість поштиво привітався з господарем офісу, що підвівся йому назустріч. Вартовим було наказано вийти. Флайт залишився віч-на-віч з білим диктатором чорної країни Ейбом Сімсом. Той наказав принести кави і простяг дорогу сигару:

– Смаліть, пане Флайте.

– Дякую,– гість узяв сигару.

– Не дякуйте, краще звеселіть доброю новиною. ...Що там носите в мішку? – Сімс кивнув на портфеля.– Доповіли, ніби не бомба.

– А що сказав би ваш офіцер, якби в ньому було креслення бомби? – Флайт напівфамільярно  вишкірив зуби і поспішив додати: – Пане генерале, тут є все, що ви звеліли принести поки що смертному своєму слузі.

– Не викаблучуйтесь, бо відберу Лотті. Вона, кажуть, не тільки дзвінко співає, а й доволі славна тілом.

– О, пане генерале, благаю! – Флайт удавано трагічно заламав руки.

– Ну, ну, старий розпуснику, не візьму – вгомоніться. Одначе Лотті  все одно заїздить іще десяток після вас, якщо ви не одержите відстрочку у Господа Бога чи милість у свого патрона... То що маєте нового? Викладайте!

– Хлопець уже працює, і, скажу, досить плідно. Ось тут я зібрав усі дані його біографії, смаки й уподобання, відгуки та власні спостереження.

– Послухайте, Флайте, я не перечу вашому вибору, але чи не поспішили ви доручити керівництво лабораторією всього-на-всього учорашньому випускникові. Погодьтесь, було б надійніше, якби він мав якусь практику.

– По-перше, талановиті і водночас досвідчені науковці вже при ділі і навряд чи погодяться везти свої родини в африканські джунглі.. По-друге, для нашої мети потрібна людина, яку ще не скували зашкарублі стереотипи. Бо чому ж досі наука тут нічого не винайшла протягом кількох століть?.. Або це неможливо, або яйцеголовим бракувало свіжого погляду, нестандартного підходу. За вашу ідею міг узятися тільки непростий науковець, скажу, навіть авантюрного мислення. І таким є Петер – людина з особливими природними здібностями. Щойно він запропонував дві сміливі програми, про що, власне, я й приїхав сюди вам повідомити. А ще: він натуральний телепат.

– Гаразд, гаразд, Додаткові кошти потрібні?

– Поки що вистачає, пане генерале.

– Тоді працюйте. Як-то кажуть, мусимо встигнути до смерті. І поки я тут, витисну з цієї чорної країни скільки зможу. Бо хтозна, що нас чекає попереду. Ви правильно порадили купити землю і заснувати компанію в іншій країні, тим більше, сьогодні вона завдяки покійному Нельсону Манделі має добру славу, а відтак доволі стабільна. Тож ідіть, Флайте, стежте за роботою, а ваш протеже повинен мати все, щоб не нудитися. Бо ніщо так не калічить дух, як проклята нудьга. Не заважайте йому своєю присутністю, але пильнуйте за всіма людьми, за всіма процесами. Не для когось – для себе стараємося. Між іншим, який він до жінок?

– Хлопець скромний. Над такими все життя тяжіє одна спідниця. У нього, здається, щось клеїться з асистенткою.

– Добре, добре, Флайте. І хай поки що йому буде невтямки, на кого працює. Коли отримаєте щось цікаве, негайно повідомте. Тільки я не хочу слухати звіти про всілякі мітохондрії, нейрони та синапси. Мені потрібен позитивний результат, підкріплений експериментально. Усвідомили?.. Бажаю успіху! До побачення.


Який же все-таки вид енергії?.. Петро збуджено заходив по кімнаті. І раптом зупинився: звідкись узявся і наростає незрозумілий дрож, за ним яскраве відчуття особливого моменту... солодкуватий щем у сонячному сплетінні та безмежна ясність у голові, наче він став центром Всесвіту. І ось вона, розгадка!.. Петро з усіх сил вчепився у спалах свого прозріння, намагаючись нічого не випустити з уяви, не забути. Триматися, пам’ятати, доки не виробиться хай найкоротша домінанта, а тоді вже допише на папір... Так народилося велике відкриття.

Наступного дня він зателефонував Флайтові.. І коли той прожогом увійшов до кабінету, з якимось несподіваним для себе спокоєм сказав:

– Звершилося. Як ви і хотіли, я загорівся і сповнився духом Божого промислу: вчора дістав з небес інформацію про нову енергію та принцип дії довгожданого генератора.

– Розповідайте.

Петро коротко виклав суть свого відкриття. Несподівано для нього Флайт задумався. Затим діловито спитав:

–  Чи справимося самі з технічним завданням?

– Авжеж. Тільки деталі будемо замовляти в різних країнах світу.

Вражена відкриттям, Юлія не встигла скласти щодо нього власної думки, але як працівник лабораторії, що працювала в заданому напрямку, не лишалася байдужою. Ба навіть запропонувала назву майбутньому генератору: Дейзі, що в нас означає квітка маргаритка. В Англії – Око дня. Для давніх греків це була перлина. У Німеччині її пов’язують із коханням. Найсприятливіші умови для неї в Європі. І Петро погодився на таку назву, адже його Батьківщина – європейська країна.


Флайт знову мчав до свого шефа. Освічений і досвідчений, він добре відчував важливість моменту. Навіть Петрові, сьогодні захопленому своїми кресленнями, не приходило до голови, як може здибити планету його відкриття. А Флайт здогадувався, Флайт передбачав і тому не на жарт захвилювався. Він тепер міг стати злощасним пророком для всього людства. Десь у глибині його свідомості ворухнулося відчуття власної вини за те, що могло відбутися. Він попросив зупинити машину, вийшов на повітря і запалив сигару... Нараз в уяві постав генерал-президент Ейб Сімс зі своїм прямим запитанням: «А ти забув, хто тебе зробив мільйонером?» ...Флайт поволі, навмисне поволі докурював сигару. Зрештою, чого він хвилюється? Хлопчина ще нічого не створив. Його може спіткати невдача. А коли й досягне успіху, то для винаходу знайдеться і мирне застосуваня. Чому він має дивитися на це крізь чорне скло? Зовсім нездорове упередження, аж ніяк не сумісне з його практичним оптимізмом. Хіба лякалися своїх відкриттів творці пороху? Он уже ядерна енергія служить мирним цілям. З тією втішною думкою Флайт сів до машини і намацав у кишені магічну перепустку.

Ейб Сімс зустрів його люб’язно, проте слухав з награною іронією. Диктатор явно маскував свій інтерес до винаходу. Наприкінці вирік:

– Авжеж хай працює над тим, до чого має натхнення. Ви ж повинні організувати мені з ним зустріч. Виступати інкогніто вже не буду: мене всі знають за портретами. Але він про це мусить мовчати. Скажете йому, що я один з акціонерів компанії, уповноважений контролювати роботу лабораторії, і це роблю через вас. Ще раз наголосите йому на збереженні таємниці, видасте заохочувальний гонорар і пообіцяєте в разі успіху долю в компанії. А ввечері ми з вами навідаємось у моє улюблене кабаре.

«Який артист! – не без захоплення подумав Флайт.– Як володіє собою! Тепер він хоче взяти винахід під особистий контроль. Що ж, заради цієї мети сам і заварив цю кашу. Отже, Петер мусить знати, хто тут хазяїн, кому треба віддати готову роботу». Потім, уже в кабаре, Флайт усі події дня підвів до одного висновку: «Ейб Сімс вартий того, щоб на нього працювали такі люди, як я, але треба бути насторожі».


Петро знав: нововідкриту енергію необхідно добре вивчити. І то за допомогою надчутливих приладів, а таких ще не було й у зародку. «Енергія-мі», як на перших порах дослідник назвав свою знахідку, могла таїти в собі ще всілякі інші властивості. Деякі з них він передбачав, та цього було замало. Отож він знову взявся за розрахунки і креслення, поклавши всі рутинні справи лабораторії на Таксіса. Флайт у свою чергу старався, як міг. Замовлення на деталі генератора він розмістив на кращих заводах США, Німеччини та Японії.

Ейб Сімс наказав ще раз подвоїти Петрові зарплатню, та хлопець і без того працював з неослабним піднесенням. В усіх його діях і навіть думках відчувалася нетерпляча пожадливість, наче у наступну хвилину він не встигне зробити того, що зараз. Його колеги й особливо Флайт, з подивом спостерігали, як «дух Божого промислу» велично ширяв над африканськими просторами.

Юлія занепокоєно стежила за своїм другом. Сама лікар, вона усвідомлювала, наскільки йому сьогодні потрібен унормований режим дня  Зрідка дівчині щастило відірвати дослідника від роботи, і вони удвох вирушали до басейну, гуляли тінистим парком. У такі години Петро силкувався викинути з голови свої формули і думати про земне життя, небо, Юлію, згадував Україну, рідних і близьких. В особі Юлії він знайшов усе, чого можна було хотіти: кохану людину і вірну, турботливу подругу.


Міс Іветта – краса Америки

Коли минає півроку для всіх персонажів повісті, багато що може змінитися: події поширюються в інші краї, додаються нові фігуранти, кожен із власними амбіціями, інтересами та примхами. Наприклад, сьогодні, 23 червня, ЗМІ всіх країн видали сенсаційне повідомлення: міс Іветта Бенуа – королева краси США французького походження – покинула батьківщину, аби помилуватися пейзажами Африки. «Я хочу  їздити на могутніх слонах, стріляти у небезпечних хижаків. Хочу поцілувати маленького бушмена. Ха-ха! По вінця екзотики!»,– таке коротке інтерв’ю весело дала вона репортерам, сходячи на борт літака, що вирушав до Чорного континенту.

А ще через місяць усі газети, радіо- і телеканали захлиналися ще більшою сенсацією. Одні з подивом, інші з патріотичним обуренням галасували, що міс Іветта, жінка вишуканої грації та пластики, неперевершена квітка вроди більше не повернеться до Америки. Суперзірка вийшла заміж за чоловіка сорока років, за некоронованого правителя африканської країни Ейба Сімса. Знаменитий комік «Голівуду» і майже наречений красуні Айк Вуд на знак протесту зажадав грати ролі Отелло, тільки попрохав, щоб замість живої Дездемони йому клали душити синтетичну копію, бо за себе він уже не ручається. Ще більшого горя завдало йому широко розтиражоване зізнання колишньої пасії, що вона безтямно кохає свого чоловіка і президента, ба навіть влаштовує йому сцени ревнощів. Геть виснажений Айк звелів покласти себе в катафалк і під траурну мелодію провезти під вікнами посольства її нової батьківщини. «У США навіть страждають красиво!» – таким висновком американські медіа прощалися з темою «Міс Іветта – краса Америки».


Натуральна Іветта не лукавила. Тепер уже місіс, вона палко виціловувала свого законного чоловіка. Яка дорога і рідна для неї кожна його рисочка! Його усміх, порух очей, брів!.. Іноді їй дуже виразно здавалося, що на її голову от-от звалиться якесь нещастя, і вона навіки втратить свого коханого. Гнітючий страх тоді сковував свідомість жінки, що змушувало її ще міцніше стискати в обіймах дорогу людину. «О Ейб! – млосно шепотіли її вуста.– Віддаю тобі свою душу, дістань з грудей моє серце!.. До тебе я жила бездумною і байдужою сарною, тепер я звідала, що таке кохання. ...Дорогий, любий, чи не вкрадуть тебе у мене?.. Я дуже боюся».

Сімс лежав поруч, дивився на розпластану дружину і подумки дивувався, яке сильне почуття він розбудив у цій жінці за допомогою генератора «Дейзі». Так, він щасливий та

ощасливив іншу людину. І разом з тим як вона страждає, як боїться за своє щастя!.. Недарма кажуть: кохання – це радість і мука. Сімсові стало шкода Іветти. Доведеться припинити сеанси навіювання. Вистачить уже того, що є. Дружина буде йому вірна до смерті: вдруге людина так горіти не зможе.

Він далі зачудовано дивився на дружину, з благоговінням спостерігав, як на його очах відбувається найвище таїнство природи – пломеніє жіноче кохання. І досі незнане, животрепетне почуття святості сповнило його єство. Сімс нахилився і поцілував дружину.

– Ти мене теж кохаєш, Ейб??! – рвонулася до нього жінка.

Сімс заплакав. І вмить йому став огидним весь його клопіт з Африканською конфедерацією. Вмить здалися важкими і ненадійними стіни палацу. Захотілося жити десь на безлюдному затишному острові лише удвох з Іветтою і з таким же священним трепетом чекати від неї діток... На тому здригнувся: що?.. Безлюдний острів? Хижка над морем? Чи, може, ще конура у бідняцькому кварталі?.. О, ні, то хвилинна слабкість. Йому потрібні  влада і почесті. Тільки так. Бо що він тоді значитиме поруч із цією земною богинею, з цим еталоном краси?! Тільки сильним він буде вартий Іветти Бенуа. І взагалі не дурень вигадав: кохати – то королеву, красти  – то мільйони.

Зненацька в глибині його душі ворухнулась неспокійна думка: а чи справедливо він заволодів цією знаменитою красунею?.. Та враз відігнав її залізним аргументом: чоловіки одвіку борються за жінку. Одні застосовують грубу силу, другі – гроші, треті – хитрощі. Він теж скористався правом на конкуренцію і застосував неабияку власну енергію. Без нього, Сімса, не було б самої лабораторії, не було б ні Флайта, ні Петера, не було б «Дейзі». Він творець дива, садівник, що виростив чудесний плід кохання. У серці жінки здійняв бурю, яка от-от закрутить і ним самим.

Думки Сімса перекинулися на Африку. Незабаром він володітиме цим континентом. Але то не межа його помислам: він володітиме світом. Для цього йому не знадобляться ні ракети, ні лисяча дипломатія. Його легіони не топтатимуть чужих земель. Завойовувати інші народи?.. О, ні, сьогодні це було б нерозумно! Численні конфлікти з підкореними народами, вулкани шляхетних емоцій, де кожен кращий розум нації твій ворог. Створюй і безперервно латай всесвітню державну машину, морочися з численною бюрократією, де за кожну відповідальну одиницю, за кожну важливу справу мусиш сам хвилюватися... Ні, цей клопіт йому зовсім ні до чого. Нехай країни утримують себе самі, хай вишукують собі який завгодно соціальний лад і розвиваються винятково власними силами. Він, Ейб Сімс, лише триматиме їх під контролем свого авторитету. Він знову чинитиме як творець.

Його невидима влада нікому не видаватиметься тягарем. Усі знатимуть, що Ейб Сімс ніколи не помиляється, бо всі справи завше закінчуватимуться так, як радив він. І саме тут, на континенті, він зведе місто, що не матиме собі рівних. Неписаною столицею людства, Всесвітнім центром культури назвуть її туристи, письменники, історики. А якщо судитиметься планеті колись приймати в себе космічних прибульців, то успіхи земної цивілізації вони пізнаватимуть саме тут. Хроністи і його біографи писатимуть: існує легенда, що великий Ейб Сімс збудував це місто на честь безмежного взаємного кохання з прекрасною дружиною Іветтою Бенуа. Самі ж африканці матимуть усі підстави назвати його своїм Батьком,  і  таким він залишиться у пам’яті багатьох поколінь, а може, й навіки. Цьому   є одна назва –  безсмертя.


«Дейзі» супроти «Присцілли»

– Пане генерале! Доповідає полковник Отто Нойман ...У першому бронеполку третьої дивізії та в десантній групі «Цезар», що дислокуються на кордоні Західного сектору, відбувається щось незрозуміле. Солдати цих підрозділів покотом валяться на землю. Спроби дізнатися в чім справа жодного результату не дали. Кожен, хто ступить на відстань двісті метрів до противника, не втримується на ногах. Протигази не допомагають. Посланий гелікоптер мав приземлитися в заданому районі, але так і завис над землею. Пілот, очевидно, став бездіяльний, і гелікоптер якщо досі не впав то неодмінно впаде.

– Кажете, «неодмінно впаде»?  Браво, пане полковнику, який блискучий висновок!.. І це каже мій офіцер, німець – представник войовничої нації!.. То ми з вами блазні чи офіцери!? Я вас запитую!! ...Що ще ви додумалися спробувати? ...Зачекайте, а вас, бува, не зачепило? Дайте рапорти командирів. Так-так... лежать хлопці. Пане полковнику, наказую вам особисто: з цієї хвилини ламайте голову над тим, які причини цього злощасного явища. Зрозуміло? Приступайте до обов’язків! ...Ад’ютанте! З’єднайте мене з генералом Мак-Донелом. Оповістіть генштаб, що сьогодні через півтори години у нас нарада,– генерал занепокоєно роззирнувся.

Отто Нойман, не поспішаючи, котився на своєму джипі і вголос міркував: яка ж то зараза посунула на бідолашну Африку – мор, невідомі гази противника чи якесь космічне лихо?.. Безпілотники фіксують лише кілька металевих потвор, які час від часу виповзають із глибоких нір… Як же дістати хоч одного солдата для обстеження? Посилали собак – ті теж наче позамерзали… Стривай, професор Ґанах має японського робота, який вміє ходити і носити його онуків. Кру-у-гом! Молодець Отто. Так думати може тільки німець.

Ґанаха він застав у робочому кабінеті. Порозумілися дуже легко. Незабаром джип, як навіжений, понісся до місця розташування десантної групи «Цезар». У машині сиділи два живих й один рукотворний пасажир. Ось і спостережний пункт. Полковник прийняв рапорт у молоденького лейтенанта і запитав:

– Далі не посунулося?

– Ні на крок, пане полковнику.

– Прекрасно. Покажіть нам місце найближчого доступу до когось із лежачих, зручне для огляду. Машина під’їхала ще кілька метрів, і з неї витягли на світ штучного велета. Лейтенант покликав чергового лікаря. Професор швидко налаштував робота на піший хід. Затим ретельно вивірив азимут і натиснув кнопку «пуск».

– Залізний чоловіче!

– Так, пане професоре!

– За двісті сорок метрів од тебе лежить людське тіло. Піди й обережно принеси його сюди. Виконуй!

– Так, пане професоре.

Робот, наче міфічний циклоп, загупав своїми ножищами. Всі зацікавлено спостерігали. Ось він наблизився до солдата, зігнувся, взяв його собі на руки і з цією ношею подибав назад.

– Залізний чоловіче!

– Так, пане професоре.

– Обережно поклади людське тіло!

– Так, пане професоре.

Лікар прикипів до тіла… Згодом випростався:

– Щось подібне до анабіозу. Треба відвезти до клініки. І то негайно!

Ще ніколи столична клініка не дарувала стільки уваги одному пацієнтові як зараз. На тілі знерухомленого мулата зосередилися кілька десятків очей. Всі знали: президент нервує і вимагає результату. Тож коли консиліум дійшов остаточного висновку та зробив офіційний запис у протоколі обстеження, на столі Ейба Сімса пролунав довгожданий дзвінок. Так генерал довідався, що його солдати перебувають у стані штучно викликаного анабіозу. В організмі обстеженого жодних слідів отруєння чи впливу інших відомих медицині чинників не знайшли. І все-таки потрібно було думати. Таке невідкладне завдання поставив президент.

Сам глава держави в задумі сидів за столом, ворушачи в губах зелену сигару… І треба, щоб отаке трапилося! Ще вчора він вважав себе щасливим обранцем долі, покликаним змінювати карту Землі, і – на тобі!.. Який жахливий випадок! Чи не фатальний для нього?.. Що спіткало великого Бонапарта, Гітлера?! Невже це неминуча відплата небес за недозволену розкіш, так образно змальована в народній творчості, де непогамовні амбіції уможливлює лише підписана кров’ю угода з дияволом?.. Дурниці. Олександр Македонський не знав поразок, лише випадковість – якась пропасниця – звалила молодого генія війни. Великий Чингізхан – завдяки особистій хоробрості та розуму – став володарем півсвіту. Аж до природної смерті. …Ні-ні, то не воля небес, а результат власного уміння перемагати. Отже, йому треба захищати здобуте. Йому треба воювати. І він знає, з ким.

Сімс міг покластися лише на самого себе. Він увійшов до кімнати «11-А» і подивився на «Дейзі» очима засмученого коханця: «Моя дорога квіточко, я мушу перемогти». І враз піймав себе на думці, що почав сприймати цей чудесний апарат як щось одухотворене. «Напевне, ще язичники отак шанували свого ідола,– подумав собі,– але ж «Дейзі» справді на це заслуговує… Ану ж, далекий пане президенте, дозвольте взятися за вас першого»…


На противагу Сімсові президент США сповідував класичні сімейні традиції, що вельми цінували його виборці. Він любив обідати у себе вдома, як ото зараз, цієї погожої днини в колі своєї сім’ї. Він уже брався за фрукти, коли несподівано для себе здригнувся, наче бойовий кінь. Ще за мить поспіхом схопив квітчасту таріль і пожбурив її об підлогу. На звук розбитогого фарфору стурбовано заглянула пані президентова і – вжахнулася: її чоловік старанно, зосередившись на своїх довгих ногах, танцював твіст. Пані не пригадує, щоб її чоловік коли-небудь захоплювався танцями, тому й не дивно, що так незграбно танцює, але ж чому він танцює взагалі, тут і тепер? Так серйозно і вперто? Ще й гарну таріль, йолоп, знищив!

– Мері! Мері! Швидше сюди!..

Та, побачивши батька, донька анітрохи не злякалася:

– О, як залізно!.. Молодець, татку!  Ось так, ще отак спробуй. Дивися!

– Боже мій! – закричала дружина і мати.– Ви всі збожеволіли! …Мері, заради бога, перестань! Хіба не бачиш, з батьком щось коїться?!

Донька схаменулася: а й справді, чому це батька потягло на танці, ще й за обідом. Он і таріль розбита…

– В чім справа, ма?

– О, дорога дитино, хіба ж я знаю,– мовила мати і залилася слізьми.

А батько тим часом змінив темп і пронизливо заспівав. Тепер з його горла почали безперервно вилітати уривчасті крикливі фрази.

– О, гіпл шейк! – щоразу  волав президент, очевидно не знаючи всього куплета. Іноді він посміхався й улесливо підморгував невидимій партнерці, то з чисто молодечим запалом блискав навкруги очима.

Місіс президентова вхопилася за голову:

– Доню, замкни двері, бо може увійти служниця!

Тим часом ноги в президента підкосилися. Він повалився на бік, усе ще здригаючись на підлозі. Піт росою виступив на його обличчі... Та враз усе змінилося: президент заспокоївся і лише уривчасто дихав. Його дружина кинулась хустинкою витирати чоловіку бліде чоло.

– Едді, ти, певне, захворів. Треба відпочити. Постарайся заснути,– заспокійливо промовляла вона, гарячково міркуючи, як таємно звернутися  до найвіддаленішого лікаря.

Одначе хворому не спалося: він лише удавав, що спить, бо весь внутрішньо здригався від чужого наказу, що свердлив йому мозок: «Ти, жалюгідний пігмею, запам’ятай на все життя: Африка має стати єдиним цілим. І горе тому нещасному, хто втрутиться у її справи. Така воля небес». Президент був змушений слухати і жахатися доти, доки не замовк цей  страшний настирливий голос.

О, так, усе зрозуміло: він щойно поплатився за «Присціллу». Президент рвучко схопився, несподівано різко гримнув, щоб його не затримували, і наказав спішно викликати у Білий дім генерала Дайсона. «Присцілла»… На біса йому здалася та генералова іграшка! Слава Богу, його країні ніщо не загрожує. То навіщо він дав дозвіл на застосування цієї ненажерливої машини?.. Негайно наказати, хай заберуть її з берегів Африки. Генерал, звісно, брикатиметься, мовляв, так вдало випробували нову секретну зброю і нічого не здобули. Але я йому скажу: ша! Випробували і досить. Наша політика будується на принципах гуманізму… Цікаво, чи вже знають «небеса» про його нове рішення? Чи танцюватиме він іще після вечері?.. Ах так, генерал казав, що «Присціллою» керують по радіо, значить, вона ще сьогодні замовкне, і він більше не танцюватиме… А якби його змусили танцювати перед аудиторією чи перед усією країною? О Боже! – президентові стало моторошно від одної цієї думки.

Через годину солдати Сімса, що лежали на кордоні Західного сектору, почали самі зводитися на ноги. Президента США «небеса» залишили у спокої: «Дейзі» перемогла.


Природний обовязок

Петро збирався пірнути у воду, коли несподівано підійшов Флайт. Він не мав наміру купатися, але, помітно було, вельми хотів поспілкуватися.

– Ваша «Дейзі» творить чудеса. Бачили, як організовано всі керівники африканських країн зголосилися будувати Велику Африку?

Наша «Дейзі»,– уточнив Петро,– Ви впевнені, що то саме її заслуга?

– А то ж чия інша!

– То, може, об’єднання материка піде всім африканцям на користь?

Флайт посміхнувся і дістав свого ґаджета:

– Ще не все. Маю цікаве повідомлення: якийсь мексиканський професор заповзявся переконувати світ, що Африка і Південна Америка – одне ціле, тож мають утворити конфедерацію. Мовляв, до цього зобов’язує сама глибинна природа цих континентів, адже багато мільйонів років тому вони становили єдиний суходіл. Розійшлися тільки через рух літосферних плит.– Флайт знову подарував багатозначну посмішку і попрощався, не давши Петрові часу на відповідь. Надійшла Юлія.

Флайтові слова потрапили в ціль. Уже в кімнаті Петро кинувся шукати інформацію на цю тему, докоряючи собі за відрив од суспільного життя країни і світу. «Сидів тут, мов щур,– картав себе він,– а тут он що відбувається!.. Без сумніву, Ейб Сімс уже використовує телепатичний генератор, задовольняючи свої гіперамбіції».

– На кого ж я працював?! Кому так легковажно передав своє творіння! – Петро не заспокоювався, не могла його втішити і Юлія.– Чому замовкла моя хвалена інтуїція!..

– Напевне, до того спричинився психологічний вплив диктатора. Пам’ятаєш, яким одухотвореним ти повернувся від нього, як гарно відгукувався про його розум, гуманізм і силу волі?

– Так, він справив на мене сильне враження. І я вирішив: це зразковий керівник держави. …Не інакше, як приспав мою пильність, можна сказати, загіпнотизував.

– Бо він сам неординарна особистість. Ти ж за своєю роботою не бачив просвітку. І не звернув уваги на те, як легко він скорив серце Іветти Бенуа. Я сама тоді не надала цьому шлюбу значення. Подумала, що красуня спокусилася на високий статус і багатство. Сімс уже тоді скористався генератором.

Наступного разу вже Петро шукав зустрічі з Флайтом. Його він знайшов за надто прозаїчним заняттям: той з вудками сидів на березі місцевого ставка і курив свою звичну сигару. Хлопець одразу схвильовано заговорив:

– Питання справді тривожне. За гіпотезою німецького вченого А.Вегенера, ще раніше, до відділення Південної Америки, були дві частини суходолу – Лавразія і Гондвана, а 200 мільйонів років тому, в середині мезозойської ери, існував лише один великий праматерик Пангея. Викопні зразки рослинного і тваринного світу підтверджують цю думку. Ось так, забираючись у далеку давнину і шукаючи єдиного цілого, можна захотіти підкорити весь світ. А в тім, що Сімс обізнаний з цією вже теорією, я не сумніваюся: за його плечима  Оксфорд.

Цього разу Флайт не посміхнувся. Він перестав смалити сигару і діловито спитав:

– То що ви пропонуєте?

Петро розгублено мовчав. По тому спромігся на фразу:

– Сімс нізащо не віддасть генератора.

– Авжеж не віддасть, і викрасти його ми не зможемо.

– Якщо сказати, ніби треба щось підзарядити чи оновити?

Флайт похитав головою:

– Ви надто добре його проінструктували, а він чоловік не дурний.

– Так, не дурний,– скрушно зітхнув Петро.

Запанувала гнітюча пауза. І раптом Флайт перемінився:

– А якщо вам дати дублікат «Дейзі», точнісіньку її копію, що ви зможете зробити?

– А це можливо?.. О, тоді ми виправили б становище.

– Це дуже відповідальна операція. Не збережемо в таємниці – злетять наші голови. Тут уже треба обійтися без Юлії.

– Згоден.

– Тоді приготуйтеся зібрати другу «Дейзі». На щастя, я, маючи більший життєвий досвід,  замовив деталі у двох примірниках. На випадок, якби про це дізнався Сімс, у мене було готове пояснення: такі важливі апарати не виготовляють в одному примірнику, бо мало що може вийти з ладу, зіпсуватися.


Флайт належав до тих егоїстичних холостяків, які самі люблять ходити в гості до жінок, а не запрошувати їх до себе. Тому, заради конспірації, саме в його помешканні Петро збирав другу «Дейзі». Й одразу, лише взявся нею керувати, відчув, як паралельно в його свідомості зародилася протилежна думка: а ти певен, що робиш правильно? Тобі не шкода витрачених зусиль і таланту?.. Але Петро рішуче відганяє цю думку, навіть припускає, що то може впливати на нього через генератор Сімс. Петро знає: людство безапеляційно засудило всіх навіжених диктаторів і геніїв, що маніякально прагнули чи будуть прагнути заволодіти світом. Він одягає шолома, старанно налаштовується на координати Ейба Сімса, хвилину зосереджується на ньому і – починає перший сеанс прямого навіювання загальнолюдської моралі…

Вже того самого дня Сімсом заволодів маловиразний неспокій, відчуття нез’ясованої провини. У поганому настрої він повернувся додому і не міг пояснити дружині його причини. Зате наступного дня він уже твердо знав, щὀ йому заважає жити: його почали діймати докори сумління. У пам’яті президента широко розгорталися картини його життя, і на передній план чомусь випливали тільки випадки і моменти, коли він повівся не найкращим чином. Далі було ще гірше: невтішні спогади оберталися на справжню муку, що забирала у нього сон і апетит. На тлі цих роз’ятрених гріхів тепер безглуздими і нікчемними видавалися йому всі намічені плани і потуги. Нарешті в його свідомості чітко окреслилася головна причина його щоденних страждань – «Дейзі», проклятий телепатичний генератор…
Президент натиснув на кнопку виклику. У дверях, мов олов’яний солдатик, виструнчився ад’ютант.
– Хто сьогодні чергує з кур’єрів?

– Капітан Мантейфль і старший лейтенант Вернер.

– Викличіть капітана,– Сімс узяв ручку і папір.

Капітан Мантейфль іще здалеку відкозиряв президентові.

– Капітане Мантейфль, візьміть цього листа і відвезіть на віллу «Чарівний смуток». Ось повна адреса.

– Так, пане генерале.

Сімс покинув свій кабінет. У кінці коридора він підійшов до протипожежного щитка – узяв звідти лома  і рушив до кімнати «11-А».

– Привіт і прощай, квітко диявола! Це вирок без права на помилування.


Якраз у ті самі години карався сумнівами Петро. Ота паралельна думка все настирливіше заволодівала ним, викликаючи дедалі нові заперечення, альтернативні докази. Яка різниця, щὀ стало поштовхом до задуму Сімса! Здогад Вегенера? Ну й нехай. Бажання заволодіти світом? Теж нехай. Історія науки багата прикладами, коли навіть малозначуща дрібниця призводила до великого відкриття. І Сімс не вічний, а сподіване об’єднання людства відбулося б назавжди. Чи не про такий керівний центр Землі віками мріяли футурологи і фантасти? Уже не виникали б ніде масштабні війни; завдяки всепланетній координації, за оптимальними законами зростала б розумна економіка. Ніхто і ніде не помирав би від голоду. Доступнішими стали б освіта, медичне обслуговування. Більш розвинені суспільства могли б ефективніше поширювати передові ідеї. Тож хіба не сама доля звела його із Сімсом, утворила пару потрібних один одному людей, щоб виконати епохальне завдання?!

Петрові хотілося заплакати: може, якраз тому не опиралась його інтуїція, що «Дейзі» вже була на часі, була потрібна людству для його подальшого розвитку? То що – в його особі перестраховник переміг винахідника? Перемогли рутина, страх перед новизною, перед еволюційним стрибком?.. На цьому тлі пригадалися слова Сімса: «Вітаю вас, герою!.. Ви гідний нащадок міфічного Прометея. Той викрав для смертних людей вогонь, а ви здобули для них чарівну силу – дивовижну квітку». Петро гірко всміхнувся: і «нащадок» власними руками знищив ту силу!.. На душі стало як ніколи боляче. Прометеєві за те орел щодня клював печінку, то хай би ж і його, Петра, щодня гризли докори сумління. Він мусив прийняти цю сувору долю... Та знову втрутилася перша думка: ти вчинив правильно; не варто шкодувати за принадною помилкою, за втраченими зусиллями… Петро витирає з чола піт: його вже до краю знесилює боріння цих взаємозаперечливих тез. Він розуміє: то марні та руйнівні муки, що можуть скінчитися божевіллям. Розуміє, що їх неодмінно треба припинити, але не знає як…


Петрові не спалося. Він з самого ранку помчав до Флайта, щоб висловити йому свої застереження. Та було вже пізно: Флайт знищив «Дейзі-2». Убитому горем винахідникові показав листа від Сімса:

– Він теж це зробив. Кається перед усім світом і нами в тому числі. Закриває лабораторію, сплачує її працівникам великі суми.

Петро попросив, щоб його відвезли до столиці. У місті він відпустив на годину водія, а сам зайшов до супермаркета, після нього, роззирнувшись довкола, ступив до малопримітної крамнички і купив пістолета. Все йшло за планом: він без пригод повернувся на віллу і пообідав у їдальні. Та в його помешканні вже чекали Флайт і два охоронці.
– Не передбачено статутом,– тільки й пояснив йому Флайт, безцеремонно відбираючи пістолета.
Коли вони лишилися в кімнаті удвох, Флайт майже батьківським тоном заговорив:
– Яким би унікумом ви не були, затямте одне: Петро Чумаченко міг і не народитися на світ чи вмерти ще в пологовому будинку, а людство не перестало б існувати. Згодні?.. Це означає: необхідні глобальні зміни відбулися б і без вашої участі. Одне слово, те, що має статися, станеться неодмінно. Може, трохи пізніше, але станеться. Ви ж молодий,  обдарований чоловік, у вас прекрасна подруга – майбутня дружина. Ви мусите виконати свій природний обов’язок – народити і добре виховати майбутніх дітей. Ось для цього у першу чергу живіть. Зрештою, ви здоровий, повноцінний чоловік, а не якась там холерична, схильна до істерики шмаркачка. Відомої нам «Дейзі» більше нема, і нема причин за нею шкодувати. Для об’єднання людства існують інші шляхи – достойніші, гуманніші. Цей аргумент і візьміть собі на озброєння супроти будь-яких непродуктивних думок. Та я знаю: цю розв’язку ви переживете гідно, бо виросли з міцного народного кореня. Наш Петро – козак, син України.

Петро кволо посміхнувся, а Флайт продовжив:

– Ще скажу наостанок: ні ви, ні людство нічого не втратили. Ваша праця не була марною. Якщо зуміли відкрити нову енергію, то зумійте знайти їй корисне застосування, наприклад, у медицині. Маємо приклад: людству згодилася не атомна бомба, а мирна атомна електростанція. Тож спрямуйте свій розум по цій спіралі. Давайте створимо добру «Дейзі», що за своєю дією цілком відповідатиме назві квітки. Пам’ятаймо: у багатьох монастирях світу цю маргаритку вважають квіткою Пресвятої Діви Марії та переповідають про неї легенди. Сам я завтра ж буду у Сімса і постараюся схилити його до нового проекту. Якщо переконаю, наша лабораторія працюватиме далі.

Та ось прийшла Юлія, і це найкращим чином завершило стосунки двох чоловіків. Уже на повну посміхнувся і збадьорився Петро. Перехопивши цю посмішку, заспокоївся сам Флайт. Тепер він не сумнівався: усе буде добре. Відомо, природа і час – найкращі лікарі від усіх неприємностей, особливо для молодих та люблячих. Дасть бог, Африка залишить у них ще й приємні спомини. З цією думкою Флайт попрощався і пішов до себе. У пам’яті сплив афоризм: «Блискавка б’є у найвище дерево».


Олекса Палійчук.


Березень 2014 року