ПОЛІТИЧНІ ОБРІЇ: УТОПІЯ ТА РЕАЛЬНІСТЬ | | Друк | |
Останнім часом декотрі замовні і незамовні політологи просто закочують очі під лоба, вишукуючи в небі провісників політичної сили, яка влаштовувала б усі прошарки нашого населення. Лише така, мовляв, потуга об’єднає і врятує Україну. Замовні мають завдання втокмачити народові, що нікого кращого від теперішньої влади сьогодні все одно не знайти, інші – просто не хочуть їх бачити. Це своєрідний різновид особин, які завжди ходили до тих чи тих «варягів» із проханням: «Прийдіть і правте нами!». Якісь зачаровані лінзи на очах, а може, потемки в душах їм щоразу заважали бачити достойних людей у себе вдома. Повірити у порядок вони могли тільки за присутності «німця з нагайкою». Якщо послухати таких політологів, якийсь велемудрий, синтезований нашим суспільством месія об’єднає совка і прогресивного демократа, колабораціоніста і патріота, багатія і бідняка, ледаря і трудівника, п’яницю і непитущого, зведе до спільного знаменника різнополярні політичні партії. Він проголосить прийнятну для них усіх ідею та організує її втілення. Це буде нова, бачте, сила, нова позиція і житейська філософія. Але парадокс: творячи цю нову силу, суспільство має орієнтуватися на старі і то незмінні реальності. Так наче совок і колабораціоніст у масі своїй і надалі лишатимуться суб’єктами нашої історії. Чи, може, хтось думає, що перевертень – то довічне прокляття для України? Так не буває. Інакше ми досі не вийшли б із первіснообщинного ладу. І цього не хочуть розуміти проповідники міфічного об’єднання країни, які фактично відкидають процеси суспільного виховання і розвитку, орієнтацію на кращі людські ідеали, на ті вартості і можливості, які дала українцеві незалежність. Як для них, так і для нас усіх це досі незнайомі рушії історії, бо Україна ще не мала влади, яка б на весь розмах задіяла крила державної незалежности. Хоча ми маємо наочні приклади, де народи в успішному злеті таки це зробили. Якби перший президент Чехословаччини Томаш Масарик орієнтувався на вкрай онімечених співвітчизників, його країна ще досі відмивалася я б од чужого лайна. Гіпотетичній політсилі конче доведеться об’єднати українських державників з їхніми антиподами, скажімо, з такими, як директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Юрій Пахомов, який (переклад – О.П.) офіційно заявив: «Мені здається, що основна проблема України не в неправильних стратегіях, а в генетиці українського народу, в якій закладено негативне ставлення до держави. Соціологічні дослідження, проведені Національним інститутом стратегічних досліджень, свідчать про те, що українці із задоволенням сприймають, коли країною командують не вони, а хтось інший, в даному випадку нехай це будуть росіяни чи європейці». Йому тут же заперечив навіть прем’єр-міністр Микола Азаров: «Не буду нагадувати про те, що Росія років триста була фактично під управлінням німців. Що ж торкається бажання українців потрапити під зовнішнє управління, то я з тим не згодний» (КОМЕНТАРИИ: Coments.ua). Он яких ще директорів-дослідників годує на свою голову сердешна Україна! Але справді є проблема, яку наші депутати вже сьогодні можуть і повинні вирішити спільними зусиллями. Це виробити й узаконити єдині для себе правила політичної боротьби, тобто правила пристойної поведінки в парламенті та поза ним, аби своїми бійками та гризнею не скидатися на тих тасманійських дияволів, яких бачимо з телеекрана. Українці не можуть сподіватися на утопічні сили з неоглядного майбутнього, які поєднали б непоєднуване. Вони самі і вже сьогодні зобов’язані творити власну долю. Для цього мають доволі відомих і невідомих нам патріотів, спроможних на передових принципах ефективно організовувати суспільне життя. Але успіху не досягти без широкої патріотично-виховної роботи з усіма прошарками населення, без постійного нарощування умов для духовного прозріння тих, що досі перебувають у полоні свого невігластва чи байдужості. Дати дієвий поштовх такому просвітницькому процесу може новий Майдан або влада. Бо жодна боротьба за незалежність не має сенсу без її головної мети – національного відродження в країні. Влада, що не виконує цього завдання, є безпорадною або чужою. Коли її інституції байдуже спостерігають за тим, як у державних та приватних дитсадках не виховують рідною (державною) мовою, як несвідомі українські батьки, що втратили рідну мову, уподібнюють собі власних дітей і тим самим чинять над їхньою природою велику наругу, то – скажіть, будь ласка, – де тут присутність незалежної Української держави? А щодо питання, чи є сьогодні відомі нам особи, що як потенційні державні керівники навели б лад у країні, пропоную нашим ЗМІ, особливо електронним виданням, провести опитування на теми: «Кого ви хочете мати Президентом України, Головою ВР, Прем’єр-міністром, Головою СБУ, Міністром внутрішніх справ?..» – перелік необмежений.
Олекса Палійчук.
___________________________ Опубліковано в газ. "Українське слово". Випуск №38 за 21– 27 вересня 2011 року.
|