Як і слід було чекати, після перемоги ПР на передній план у телевізійному просторі вийшли жінки від влади. Їхні політичні портрети і розглянемо сьогодні, беручи до уваги численні усні та письмові коментарі наших громадян. Зауважу: я принципово ігнорую всілякі образи, висловлені у тій чи тій формі на їхню адресу.
    Отже, перед нами народні депутати України від ПР вельмишановні пані Ганна Герман, Інна Богословська та Олена Бондаренко. Перше, що впадаає у вічі, це, безперечно, приємні на вигляд обличчя кожної з них. Про таких кажуть: «Бог їх на красу не скривдив». Але для них, як і для всіх нас, є чинники, які можуть значною мірою попсувати враження від баченого. Якщо для чоловіків таку небезпеку становить втрата чоловічих рис, то жінкам у першу чергу слід ревно пильнувати власну жіночність. Тут я не можу не пригадати свою колишню начальницю, яка полюбляла казати: «Спочатку я жінка, а вже потім директор». І справді: їй щастило поєднувати у своєму образі одне і друге.
    З незапам’ятних часів, навіть в епоху матріархату, жіночність була головною силою жінки, секретом її магічної влади. Разом із материнством ця природна зброя забезпечувала жінці почесне місце як у сім’ї, так і в суспільстві, творила гармонію та порядок, необхідний для виживання всього людського роду. Правда, траплялося, що саме жінці доводилося більше ніж треба доповнювати слабкого чоловіка або й зовсім його заміняти, і тоді вона мусила набувати чоловічих рис, що перечило її природі, губило саму жіночність. Ця доля не обминала ні простих, ні коронованих осіб.
    Сьогодні ж, у вирі складних для України громадсько-політичних процесів, найбільшою загрозою для наших жінок стала публічна політика. Тут, за моїми спостереженнями, глядачі і читачі висувають на передній план пані Ганну Герман, яку називають особистим адвокатом Віктора Януковича. Вийшовши на політичну сцену, ця кмітлива жінка з самого початку обрала собі спокійний та розважливий тон виступу, що мало засвідчити статечну розсудливість речника. Разом із закликом до примирення і спільної роботи це створювало б цілком позитивний образ мудрої благодійниці, яка щиро хоче добра для всіх сторін протистояння, але, зрозуміло, на позиціях її, Ганни Герман, тобто за програмою ПР та Президента Віктора Януковича.
    Одначе, задавшись такою метою, наша акторка досі не відчуває, що сильно переграє свою роль, що її мова, позбавлена природних емоційних відтінків, (і за відчутної тенденційності) лише дратує слухача своєю штучною тональністю та явним розрахунком. До того ж, тепер наші громадяни у своїй більшості вже мають власні політичні переконання, тож їх мало цікавить, який ти розумний чи винахідливий промовець, бо своє ставлення до тебе вони визначають за тим, якою мірою ти захищаєш їхні інтереси і, певна річ, на кого працюєш, на які ідеали.
    Зважаючи на географію свого походження, пані Ганна повинна ще представляти прихильників ПР із Західної України, а це дозволяє їй висловлювати певні національні сентименти. Проте навіть цей мінімум викликає лють у печерних українофобів. На її адресу сипляться грубі лайки в Інтернеті, вимоги негайно звільнити «западенку» тощо.
    Не маючи морального права сумніватися в щирості патріотичних помислів пані Ганни, зауважу одне: поки що здобутків на цій ниві не видно. Більше того, в задекларованому протистоянні з Дмитром Табачником вона однозначно потерпіла поразку. Зізнаюся, особисто мені було дуже прикро і навіть образливо за таке невдячне поцінування відданого «адвоката» порівняно з відвертим нашим недругом, який реально шкодить не лише українству, а й самому Вікторові Януковичу.
    Справді, чи багато щирих прихильників здобуде нинішній Президент України, тримаючи на міністерській посаді особу, яку гріють ось такі фантазії: «Индустриальный восток Украины сокрушит заробитчанский Запад в гражданской войне... После окончания гражданской войны ее инициаторы (которые после поражения удерут за океан) могут обнаружить, что то, о чем они лживо плачут сегодня, стало исторической реальностью и на пространстве от Дона до Карпат не осталось ни одного носителя мовы, а шароварно-трембитная культура перешла в разряд археологических". (Євген Іхельзон. УП) http://blogs.pravda.com.ua/authors/ihelzon/48ea2819ec338/  Читаємо ще таке повідомлення: «В 2010 г. (Д.Табачник – О.П.) заявил, что трактовка Голодомора как геноцида в школьных учебниках является бредятиной и будет удалена из учебников. Протестовал против выделения из бюджета 1 млрд. гривен на строительство мемориала жертвам Голодомора». Хоча він же 2004 року в Стокгольмі на Міжнародному форумі «Попередження геноциду: загрози і відповідальність» запевнив: «Ми будемо добиватися визнания міжнародним суспільством Голодомору як акту геноциду проти українського народу» (Info Online) http://cenzoriv.net/index.php?name=articles&op=read&art=63&cat=60
    І те, що Віктор Янукович мусить терпіти названого шкідника, викликає в українця серйозну підозру, що не Президент є суперадміністратором в Україні, а хтось інший. І для того «іншого» Дмитро Табачник значно цінніший, ніж Віктор Янукович.
    Інні Богословській теж нема чого нарікати на Бога: ставна і гарна молодиця. Але якраз вона найбільше втрачає жіночності через свій непогамовний азарт шалено атакувати опонента – наче перед нею стоїть не опозиціонер, а її смертний ворог. Тому хочеться сказати: «Пані Інно, та, уявляючи одну з таких жінок, незабутній Павло Тичина колись елегійно зітхав: «О панно Інно, панно Інно!» Знаючи вашу політичну історію, ще хочу додати: «Годі. Перестаньте вже боятися тої влади: ви давно заслужили на прощення. А то їй ваша роль так сподобається, що експлуатуватиме довіку».
    Олена Бондаренко… Ну, хоч портрети для Лувру з неї пиши! Як на мене, просто магнетичне обличчя: хочеться бачити в ньому щось загадкове від Джоконди… і раптом це настирне втручання у мову опонента, цей безапеляційний тон, металевий командирський голос… Тож як тут не  заволати: «Чого, чого ви ходите на ці «півнячі бої»?! Навіщо там убиваєте свою незрівнянну жіночність?! Подумайте: який рівень тих «дискусій»! Там кожен вимагає, щоб його не перебивали, але сам перебиває, там жодна сторона ще ні разу не визнала своєї помилки, тільки одне: «А ви самі колись те і те вчинили, а ви самі той і той закон проголосували!»…
    Жінка має бути ще слабкою. Як мовив колись мій земляк, кожна повинна мати свій «магніт». Неодмінно. Так нас розділила і водночас поєднала сама Природа. Чоловіки і жінки будуть гармонійно доповнювати одне одного незалежно від того, які модерні течії виникатимуть у суспільстві. І сьогодні я знаю лише одну жінку з високого політикуму, якій вдалося успішно поєднати ці дві риси – слабкість та силу, не втративши своєї жіночності. Не гнівайтесь, шановні пані, але це Юлія Тимошенко.
    Якими різними не були б наші долі, всі ми не відаємо, що буде завтра, але я твердо знаю: кожний з нас наприкінці свого життя у потаємних думках себе запитає: «А чи справді на святий вівтар поклав я свої кращі роки? Чи справді високі сповідував ідеали?»… Ці роздуми та, можливо, каяття для молодших громадян прийдуть іще не скоро. Та найважливіші запитання можна і треба поставити собі вже сьогодні.
    На закінчення я прошу вибачення у всіх згаданих тут і незгаданих жінок за свою думку, за свою правду. Знаю, виникали не зовсім приємні психологічні моменти, але я відчував непереборну потребу висловитися з користю для декого особисто і для загальної справи.

   Олекса Палійчук.