«Сьогодні головні війни ведуться не набоями, а ідеологією та словами. Тому встановлення цього пам’ятника є інформаційним терористичним актом проти української державності. Відповідно, його потрібно так і розцінювати – як акт агресії» (Віталій Капранов. «Новий погляд»). http://www.pohlyad.com/news/n/27558

    Так прокоментував відомий письменник та видавець встановлення у Харкові пам’ятника російському імператорові Олексанлрові III. І це дуже цікавий збіг обставин: колишній одесит Лянгерман хоче знести пам’ятника нашому світочеві Івану Франкові у Відні, а Гурвіц встановлює памятника нашій душительці Катерині II в Одесі. Постає пам’ятник російському цареві Олександрові III у Харкові, де містом керує Кернес. Боюся, після того «збігу» число охочих будувати міжетнічні мости значно скоротиться. Відповідно це впливатиме і на політичні долі Яценюка та Кличка, яким начебто байдуже, хто і чиї будує чи руйнує пам’ятники. Бо здоровий глузд й елементарний інстинкт самозбереження неодмінно підкажуть українцеві, що керувати його державою має політик, який дієво боронить українські інтереси і передусім українську ідентичність, українську історичну та сучасну правду. Даруйте, але одної матеріальної вигоди в Європейському Союзі мені недосить. Я зовсім не хочу, хай і безвізово, блукати її просторами безликою істотою чи новітнім перевертнем. Не хочу, аби мною як пішаком грали чужі товстосуми і вказували, кого я маю шанувати, кому ставити пам’ятники у своїй країні. 
    Сьогодні різноманітні соціальні служби просто змагаються у визначенні рейтинговості наших провідних політиків. Більшість із них твердить, що перемогти Віктора Януковича у майбутніх президентських виборах не зможе тільки Олег Тягнибок. Мовляв, Схід і Південь України дадуть керівникові «Свободи» найнижчі показники. Може, воно й так. На жаль, рівень національної свідомості наших громадян прогресує дуже повільно, і переконливої вершини в найближчому майбутньому навряд чи досягне. То як же бути і на що, на кого сподіватися?
    Безперечно, в Арсенія Яценюка є знання й управлінський досвід, останнім часом він помітно виріс і змужнів як політик. Сьогодні його принципова позиція, чітке наснажливе слово відкривають в його особі вже справді народного трибуна, який уміє запалити аудиторію, якого хочеться слухати. У Віталія Кличка – воля і витривалість, а в Олега Тягнибока – вразливе українське серце, яке не може не зреагувати на парадоксальний пам’ятник Катерині II в сучасній Одесі чи на мізерний відсоток українців у нібито українському парламенті. А реагувати треба обов’язково: он уже наш колишній співгромадянин замахнувся на Івана Франка, далі під удар можуть потрапити Тарас Шевченко та інші борці за волю України.
    Як ми знаємо, Яценюк підтримував Гурвіца, а нині Кличко тримає його у своїй партії. Кожна партія – зібрання політичних однодумців, тож в українця виникає справедливе запитання: а що буде після вашої перемоги? На який український дух чи навіть сентимент можна розраховувати?.. Тим-то свідомий українець найбільші надії покладає на партію «Свобода», і саме їй треба вести інтенсивну просвітницьку роботу серед різних верств населення України, аби відновити у ньому природне, здорове почуття національної гідності.
    А дуже активній частині юдейського етносу, може, варто було б заснувати власну, етнічно окреслену, партію на зразок відомого нам Бунду чи інших? Бо в які політичні кошики вона не клала б свої яйця, вилуплюється одна добре пізнавАнна пташка. І в її голосі та рухах чітко проявляється «специфічний» інтерес та вже традиційний перманентний спротив українському національному відродженню. На жаль, ці достойники обрали принцип не сполучених посудин, а противаги. Їм вельми сподобалося розхитувати нашого спільного човна. Дуже шкодую, що вони досі не простудіювали статтю Леоніда Шульмана «Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства». http://lib.rus.ec/b/308756/read).
    Але на сучасному етапі гостро стоїть питання «Як бути? Як перемогти?» Тут, безперечно, має рацію  видатний наш провідник Левко Лук’яненко, який вважає, шо сьогодні найвищі шанси у Віталія Кличка. Тому, я думаю, українство обов’язково його підтримає у другому турі супроти Віктора Януковича, і в першому – якщо вибори відбуватимуться в один тур. Картина може змінитися лише за однієї умови (що малоймовірно): якщо нинішній Президент ліквідує злощасні антиукраїнські пам’ятники, усуне з державних посад нетолерантних до українства осіб, наприклад, одіозного Д.Табачника, і зобов’яже чиновників відповідати українською україномовним громадянам тощо. Це, без сумніву, додало б йому кілька мільйонів українських голосів.
    Отже, висновок один: хто б не переміг у майбутніх виборах, його влада не стане справді українською без участі таких захисників України, як Олег Тягнибок, як його ВО «Свобода». Це означає, що всі три опозиційні політики повинні до кінця йти разом і вистояти перед усіма можливими спокусами, які вигадливо пропонуватиме суперник чи недруг. Також гостро відчуваю, як цьому тріумвірату бракує ще одної важливої для України сильної постаті – Анатолія Гриценка. Не повторімо помилки, що дала право похвалитися Д.Медвєдєву перемогою у грі ФСБ супроти України, коли та захотіла вступити до НАТО. Відомо, для перемоги завжди застосовують широкий арсенал джерел, заходів та прийомів, і найперший з них – це спроба розколоти керівництво противника. На жаль, наш третій Президент дуже файно заковтнув цю наживку – заходився воювати з прем’єр-міністром і врешті-решт став нашим черговим українським нещастям.
    Чи може бути толерантним до України чужоземний бізнесмен, фінансист, банкір, інвестор? Чи може він поважати її найперші вартості, національне обличчя, гідність?.. Так, безперечно. Приклади цьому є. Коли ви зайдете до будь-якого відділення «Приватбанку», будете приємно вражені тим, що банк говорить з українцем його рідною мовою. Вся настінна ділова наочність, у т.ч. сучасна електронна, виконана доброю українською мовою. Працівники банку відповідають мені українською, телефонують теж українською. Знаю, наскільки сильно зросійщені кияни, і не сподіваюся від усіх належної свідомості, але бачиш: є певні вимоги до них як працівників банку, є розсудлива в цілому банківська політика стосовно України. Я далекий від захвалювання: відомо, є і буде ще над чим працювати, але факт очевидний: щось уже робиться практично, є позитивний почин, і, сподіваюся, керівництво Приватбанку й надалі працюватиме над поширенням української мови у своїх офісах.
    Цьогорічний Майдан показав усьому світові справжню силу і прагнення нашого народу, а також засвідчив єдність нашої опозиції, що вельми тішить і обнадіює. Не здати ці рубежі, закріпити й розвинути успіх – найперше завдання для всіх громадян України незалежно від їхньої національності та соціального статусу. Бо всі-усі вони хочуть і можуть жити по-європейськи.

    Олекса Палійчук.