Для українського суспільства сьогодні це обіцянка переманити окупованих наших громадян своїм кращим життям. Такого свята злуки доведеться чекати хтозна скільки, але ми вже звичні: он як терпляче дожидалися комунізму! Цю ідею охоче поширюють вороги і безпосередні винуватці наших територіальних втрат. Завдання мають втихомирити наші емоції, заспокоїти нас. Хочуть, аби ми понадіялися на майбутні покоління, а самі перейшли у сплячий режим. Так і пригадується колишнє повідомлення в періодиці про італійський Клуб ледачих, заснований на принципі: «Не роби того сьогодні, що можна зробити завтра. Не роби того сам, що може зробити хтось». 
    Одне слово, агресорові дуже хочеться призвичаїти нас до нового статусу загарбаних ним земель. Не знаю, скільки набереться людей в Україні з дитячим рівнем наївності, що повірять у нав’язувану ідею, бо практика не дає прикладів для таких надій. Он Японія досі не може отримати назад своїх островів, а Німеччині не повернено Кенігсберга, дарма що організація і рівень життя у цих країнах набагато вищий, ніж у Росії. Тим часом декотрі наші керівники твердять, що ми вже здатні себе захистити, мовляв, з цією метою і вигравали час, покірно здаючи Крим. То чого б і справді не захищатися? От лише мусимо навчитися це робити, як слід. Учитися мусимо всі: від головнокомандувача до рядового, а то ж куди годиться: стільки убитих, поранених та полонених!  
    З потужною високоточною зброєю теж не безвихідь. Наразі її можна купувати на світових ринках, а далі самі виготовляймо; для цього маємо достатній науковий і ресурсний потенціал. Більше того, я впевнений, наші «яйцеголові» здатні винайти зброю, якої не знає світ, їм треба лише створити належні умови. Одним краснобайством та вояжами «по закордонах» перемоги не здобудемо. Світ поважає того, хто сам себе поважає. І приклад такої самоповаги має показувати у першу чергу наша національна еліта, свідома свого патріотичного обов’язку. Коли я чую, що Україні треба висунути свого Пілсудського, то готовий відповісти: першою має його шукати українська еліта. На жаль, в Україні це головним чином гола, безправна інтелігенція, не здатна на силову дію.
    Повноцінна еліта не буде і вставляти палки в колеса потенційному всеукраїнському лідерові, головнокомандувачеві. Якщо мені скажуть, що такого серед українців нема, я твердо заперечу: є, хоч навмисне його не називатиму. Хай кожен подумає і сам зробить висновок, зважаючи на те, що ми у стані війни з небезпечним противником.Цей стан зобов’язує державну владу застосовувати всі свої установи, відомства та служби для боротьби з ворогом. Агресорові не можна лишати жодного каналу впливу на свідомість наших громадян. Тому видається більш ніж дивною діяльність в Україні Церкви, що підпорядкована ворожій країні та живе за її інструкціями. Маємо приклади відвертої агресії з боку її священиків. То вони агітують паству супроти незалежної України, то відмовляються  відспівати полеглого бійця АТО чи навіть заводять сайт, де славлять Гіркіна, ДНР і ЛНР. Але так відкрито діють не всі, і я дуже сумніваюся, що професіонали СБУ не знають,  що багато наших ворогів працюють в УПЦ МП конспіративно. Я впевнений: там їх набагато більше, ніж у російському посольстві та консульствах. Ще 2004 року УПЦ МП зухвало втрутилася в політичне життя країни, підтримавши кандидата у президенти Віктора Януковича. Відтоді московська креатура в її складі лише міцніла і множилася.
    Сучасна українська влада досі не вжила ефективних заходів, щоб конструктивно змінити становище. Нас переслідує вже закорінена у свідомості звичка промовчувати, поступатися тощо, а це стимулює нападника розвивати свій наступ. Століття неволі обернули нас у доволі специфічне суспільство, і лише двадцяте, особливо двадцять перше століття внесло у нашу долю суттєві корективи. На жаль, теперішня влада помітно відстає від зрослих, підвищених Майданом, духовних і соціальних запитів  нашого народу, що загрожує подальшими конфліктами всередині країни й особливо небезпечне під час війни з агресором. На предмет церковних стосунків для порівняння наведу приклад, як чинили з українською Церквою по-сусідськи: «В Росії Богородська єпархія УПЦ Київського Патріархату мала Богоявленський собор з великим комплексом споруд, в яких розташувалися Православна гімназія (середня загальноосвітня школа), Ліцей мистецтв, Духовна семінарія, велика бібліотека з читальною залою, безкоштовний медичний пункт, дві безкоштовні благодійницькі їдальні та велике підсобне господарство. Але восени 1997 року все це було захоплено священиками РПЦ МП за допомогою 100 московських ОМОНовців, які вночі вигнали з території собору не тільки українців, але й росіян, серед яких були гімназисти, семінаристи, духовенство і парафіяни УПЦ Київського Патріархату». (Короткий нарис історії Української Православної Церкви. Вашої Всесвятості – недостойний Адріан, митрополит Дніпропетровсько-Криворізький (Україна) та Московсько-Богородський (Росія). 30 грудня 2008 року). http://mamajeva-sloboda.ua/publ.php?id=65

    Олекса Палійчук.