Уважно слухаю Олексія Арестовича... От якби ще він трохи повільніше говорив і раптово не стишував голосу, а то не завше встигаєш почути останній склад слова. Сьогодні тема: «Україна – це метелик, який сидить на верхній антені «Титаника». Оригінально, правда ж?.. Інтерв’юер щедро підкидає гостеві запитання, і той охоче відповідає. Як слухач, я то погоджуюся з ним, то заперечую. Зокрема погоджуюся, що Росія не зацікавлена у широкомасштабній війні з Україною, бо не має достатньо війська, щоб зламати нас у такій же широкомасштабній партизанській війні, а тому доволі успішно використовує цей «вузькокоридорний» тиск, на який ми поки що не можемо відповісти належним чином. І так же само недостатнім, а то й безпорадним буває реагування нинішньої української влади на інші міжнародні політичні виклики!
   А як не погодитися з тим, що нам у своїй державотворчій і науково-господарській діяльності бракує стратегічного мислення? Що нема тої «могучої кучки», того «паротяга», який успішно рухав би нас уперед, бо всі ми один одного постійно поборюємо. І в занепаді наші космічні дослідження тощо. Правильно! А вся причина, мовляв, у нашому хуторянському світобаченні. Ми не маємо перед собою якоїсь величної спільної мети, що єднала б нас. Як і угорські, наші націоналісти теж дурні... Овва! Стоп-стоп! Оминувши пріснопам’ятного Столипіна і його хутірну політику, закинемо автору використання сумнозвісного кліше, яким завше послуговувалися загарбники наших земель, що самі оголошували себе метрополіями для нас, і навіть ті, чиї дєрєвні досі виглядають набагато убогішими від наших сіл та хуторів. А хутірне бачення сьогодні демонструє в Україні хіба що спантеличена частина «русинів», яка, принизливо горнучись до мадярського світу, забуває про те, якого вона роду-племені і кому має завдячувати навіть своїм іменем.
    В іншій темі О.Арестович бачить сучасну Україну, поділеною на два застиглі ворожі табори, начебто вони й географічно протистоять один одному, начебто і в сім’ях нічого не змінюється. А так: одні – то національна шароварно-хутірна культура й відповідне мислення, за другими (у москальсько-імперські часи) були і космос, і кібернетика, і важке машинобудування. Але, бачте, «доповзли» перші… І якось чоловік забуває, що саме та совкова імперія нищила генетику, нищила і катувала вчених усіх рівнів і галузей, була новою тюрмою для народів. Забуває, що нас уже ділили творці кривавої утопії Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін. За національною ж ідеєю визволення він, як заворожений, не бачить мабутнього для України - ні кібернетики, ні космосу, а відтак заперечує бажання селянського хлопця Олекси у своїх фантазіях вільно подорожувати безмежним Всесвітом і спілкуватися з братами по розуму. Бо в нього лише хутірна уява та мислення.
    Багато сучасних проблем України пан Арестович цілком об’єктивно пов’язує з процесом нашого росту. До них він долучає й ускладнення в стосунках України з близькими західними сусідами. Але тут уже треба бути послідовним: якщо Україна не має лишатися «телям», якого всі можуть безборонно кривдити, то навіщо відкидати її новий мовний закон, що спричинив ті ускладнення? Тим більше, коли він надзвичайно компромісний. Може, Арестович хоче його бачити значно жорсткішим?.. То нехай скаже – багато українців його підтримають. Поки що у його висновках як експерта і політолога констатуємо доволі сумбурну еклектику, а це, певна річ, не може не впливати на вагу його тверджень.
    На закінчення означеної теми нашого аналітика зовсім понесло. Він воліє бачити Україну поділеною на штати, кожен з яких може мати власну версію історії, навіть свої збройні сили, але всі працюватимуть на головну ідею, наприклад, освоєння супутника Сатурна. Це вже називається повний «зашквар». Адже українці, на відміну від населення США (без індіанців), є автохтонами і становлять близько 80 відсотків населення країни, тож навіщо вибивати з-під них природний ґрунт для єднання?.. І українці таки мають величну мету для свого поступу – це Українська Самостійна Соборна Держава. І багато з них уже розуміють, а з часом розумітимуть усі, що тільки національне відродження дасть їм силу, добробут, шану у світі. Тож і в космос тоді їм відкриється заповітна дорога, і соціал-демократичні ідеї в гуманістичному розвитку допоможуть урівноважити егоїстичний інтерес приватної особи з громадським інтересом. До речі, як я уявляю боротьбу з цією проблемою в цілому світі, можна довідатися з н-фантастичної повісті «Зенон Гребенюк II» (профільний сайт «Аргонавти Всесвіту»).
   Як бачимо, О.Арестович готовий бачити Україну з будь-яким цивілізаційним трендом, тільки не як розвинену національну державу, і це, закономірно, викликає запитання, а ким тоді він себе вважає? Українцем?.. Навряд. Усе те підводить нас до думки, що чуємо представника тих, хто вже традиційно боїться життєво необхідного Україні національного відродження і чинить у цьому гібридний опір. А коли так, нам з паном Арестовичем не по дорозі, хоч мені імпонують деякі його думки, як, скажімо, про загальнолюдське благо і сакраментальну роль у світі готового іти на смерть солдата.
   Прощаючись, внесу суттєву поправку у твердження пана Арестовича: ми, українці, ще не «доповзли» до своєї мети, але неодмінно «доповзем», і нас ніхто не відлучить від усіх цивілізаційних процесів людства. А ще ми всі маємо пам’ятати, що без національного відродження нам завжди бракуватиме як не сорому, то честі.

    Олекса Палійчук.