Солодко й почесно вмерти за Батьківщину.
Горацій.

    Сьогодні ми доволі часто чуємо про те, що у наших військкоматах вже немає черг, нема охочих іти воювати з агресором, навпаки, потенційні захисники Вітчизни починають ухилятися від цього почесного обов’язку. І десь на підсвідомому рівні розуміємо, чому так сталося: Росія тепер постає якимось невиразним, чисто умовним агресором, вона більше партнер у торгівлі, в науці, ще й миротворець! Такому усвідомленню посприяла сама наша влада та її численні адвокати. Їхні заклики та практичні дії розмили образ ворога. Якщо «Гендель понад усе!», то який сенс іти вмирати? І за кого вмирати? За тих, хто наживається на цій війні?.. Логіка природна і незаперечна, логіка смертельна для існування нашої молодої держави і для нашого етносу взагалі. Тяжкий гріх, в якому наступні покоління звинуватять нинішню київську владу, очевидний і незаперечний.
    Якщо Президент обіцяє нам рятівний референдум щодо вступу до НАТО, а водночас Мураєв на своєму телеканалі активно переконує телеглядача, що Україна має бути позаблоковою, нейтральною державою, то якого втішного результату слід чекати від такого референдуму? Що, так важко збагнути цей дисонанс на всіх верхах й у всіх спецслужбах?! Після тих та подібних неподобств пересічний українець тре собі лоба на предмет, чи має він власну незалежну державу і хто ним керує?.. У нього опускаються руки і гасне віра в перемогу. Посилюються невідступний біль і туга за марно втраченими тисячами життів у тривалій боротьбі з жорстоким агресором.
    А яку виховну історію українського народу він бачить для сучасників та нащадків, дивлячись в Одесі на величний монумент, споруджений вкрай аморальній імператриці Катерині II, тяжкій своїй гнобительці, кріпосниці?.. Так примітивно замилювати очі українцям, так лукавити, посилаючись на її роль в заснуванні міста, вже не вийде: маємо необмежене поле для інформації – інтернет. Подякувати їй за дозвіл селитися в Україні, за офіційну назву «єврей» замість «жид» варто було в якийсь інший спосіб, а не топтатися по нашій історичній пам’яті та гідності. Це ж Україна, а не Ізраїль, де є чимало вулиць на честь Шварцбарда - убивці Симона Петлюри!.. На закінчення хочу спитати шановну аудиторію: то ми хочемо міжетнічного миру в Україні чи ні?  Коли хочемо того миру і спокою, не робімо з нашої Вітчизни каліку!

    Олекса Палійчук.