Коли понад десять років тому я гортав надані мені в архіві СБУ матеріали про ОУН-УПА, важко було не засмутитися: українці з одного боку винищували українців з другого. Й очолював, контролював це винищення та брав безпосередню в ньому участь байдужий до нашого горя і смертей москвин. А звіти з низових повстанських осередків нагору про сотні покараних на смерть «сексотів» лише посилювали гіркоту моїх відчуттів. Я знав: доцільності чи справедливості такої кари ніхто і ніде не міг гарантувати. З одного боку, повсюдно і тривалий час бойкотувати насильницьку господарську та ідеологічну політику переможця у 2-й світовій війні було неможливо, з другого, обиватель мав неписане одвічне право на елементарний спокій для себе, для своєї сім’ї.
     Водночас я знав, що на початку 20-го століття, коли загострилися відносини між провідними країнами світу, для бездержавної України з її численним населенням і великими багатствами лишалася тільки або ганебна роль колаборанта у тої чи тої сторони, або захист власних національних інтересів.
     На території Західної України, де чужі правлячі режими змінювалися протягом останніх поколінь, в українського народу виникли кращі умови для визрівання власної імунної системи, потужних паростків здорової національної еліти, яка чітко розуміла, особливо після Голодомору 1932-1933 рр., що порятунок для її народу тільки у власній незалежній державі.
     Поневолювач підло убивав наших провідників до цієї мети, але організований рух за  свободу набирав сили й нарешті окреслився у кількох політичних і військових організаціях. Серед них історія знає «Поліську Січ», «Українську Повстанчу Армію» Тараса Боровця (псевдо «Тарас Бульба»), яку той в 1943 році змушений був передати загонам ОУН-УПА (б). 1945 р. частина тієї сили відновилася і діяла до 1949 р. під назвою «7-ма Північна група УНРА».
     Найбільшою, проте, організацією була ОУН – спочатку єдина під проводом Андрія Мельника, а згодом ще друга (після розколу) під проводом Степана Бандери. Оскільки вони обидва - видатні діячі нашої національно-визвольної боротьби, то вельми сумними стали сторінки взаємного поборювання їхніх сил, які митрополит А.Шептицький всіляко намагався примирити. Одначе ненаситний Гітлер навіть гратися не захотів у якусь українську державу, тому нещадно стріляв і вішав наших патріотів з обох організацій.
     Як показала практика, більш рішучою, більш готовою чисельно й організаційно до відсічі ворогам стала ОУН-УПА (б). Тим-то їй і судилося понести найтяжчі втрати у боротьбі з ворогами. А їх було чимало: навіть розгромлена Німеччиною Польща відновила тільки на Волині у складі Армії Крайової цілу піхотну дивізію.
     Та які б тяжкі не були наші втрати, в той лиховісний час ОУН-УПА виконала свою історичну місію, а саме з жертовним героїзмом захистила честь рідного народу. За це їй шана і дяка на всі віки. Та, з огляду на історію нашого визвольного руху, ми зобов’язані пам’ятати наші трагічні помилки, щоб ніколи їх не повторювати. Маємо не шукати винуватця у ближньому, а твердо і назавше собі затямити: першопричиною наших нещасть був і завжди буде тільки ворог. Він і тільки він адресат нашої ненависті. Сьогодні, за агресії з боку Московії, ми, всі громадяни України, маємо це знати і бути єдині у боротьбі з нею, не протиставляючи одні патріотичні чи дружні нам сили іншим. Це можуть робити лише дрімучі невігласи або недруги.

     Олекса Палійчук.