Тенденційність буває глуха і сліпа, та буває ще з цілеспрямованим розрахунком, яку іноді не відрізняють од ментальної. Прикладом останнього варіанту є інтерв’ю https://www.youtube.com/watch?v=HV95o6oZA-g де політолог Олексій Арестович описує деякі подробиці стосунків царя Петра І й гетьмана Івана Мазепи, згадує інші моменти нашої історії. Звісно, описує з позицій власного світогляду, переконання і заради мети – вплинути на українського слухача. Він заперечує звинувачення сучасної української інтелігенції на адресу Росії:  мовляв, Росію творила Україна, в них спільна історія, а коли так, то спільна й відповідальність. Та Арестович заглядає не у всі етапи «спільної» історії або просто мовчить про століття творення Російської держави німцями, імперії, яка перейшла на беззастережне копіювання Європи, особливо Німеччини, далі – Франції, Великобританії. Мовчить недарма: ця інформація  суттєво завадила б його висновку про спільну історичну  відповідальність і вину.
    Так, Росію творила Україна, прищеплювала їй християнську мораль, розбудувала в нїй вищу та середню освіту і до певної міри відповідає лише за часи свого реального впливу. Ба, може, Арестович ви́знає відповідальним іще незліченний потік європейських гувернанток, що інтенсивно творили Росію до 1917 року?.. Він також заплющує очі на те, що названі ним високочинні, селекціоновані вихідці з України вже тільки формально залежали від України, наприклад, Щербицький побоявся відмінити чи обмежити небезпечну для киян урочисту демонстрацію відразу після аварії на ЧАЕС. То, може, політолог ще наведе нам у рожевому світлі трагедію Павла Тичини?..
    Арестович виправдально пояснює заборону ще доімперською Росією української мови, мовляв, усі так чинили. Позитивно згадує Д.Табачника, який завдав чималої шкоди Україні, особливо на міністерській посаді. Не помічає шкоди для вітчизняної та світової науки типового для есесерівського режиму промосковського тлумача історії П.Толочка.
    Почавши з фрази «возьмём шире», він хутко перейшов на доволі вузьку банальність. Йому не до вподоби і без того скромний Закон про мову: посилається на багатонаціональність країни, тільки «забув», що переважний відсоток її населення складають автохтони українці. І, подивіться, яку створив логічну суперечність: критикуючи українську інтелігенцію за нібито марну і безпричинну звичку вважати Україну жертвою, пропонує Україні знову стати жертвою. Так, граючи словами про багатоваріантність, різноманітність життя і щастя від цього, він хоче, аби Україна пожертвувала своїм природним правом на власний шлях розвитку, щоб відмовилася од мети посісти гідне місце в колі рівних за потенціалом країн. Зауважу: я сам послідовно виступаю за розмаїття життя, але не за рахунок Батьківщини, не за рахунок втрати її великої мрії, тому категорично заперечую штучне створення «каші» з будь-чиїх егоїстичних інтересів, у якій буде блякнути і поволі зникати чудесний, віками створений мільйонами душ і сердець шедевр – неповторний образ України. Вважаю, майбутню вселюдську цивілізацію має складати якомога більше таких барвистих чудес, у числі яких вабитиме зір і слух моя Україна.
   Відомо, еволюція не жертвує стратегічними цілями заради дрібних індивідуальних інтересів, тим-то породжений чи активований якоюсь нацменшиною, зачумлений космополітизм не має майбутнього в нашій країні, оскільки українці дедалі більше розумітимуть, що там, де він не отримає належної відсічі, зникне назавжди цей священний для них шедевр, а згодом і вони самі, його творці.
   Позиція Арестовича теж типова як для космополіта: над ним тяжіють досі неподолані, шкідливі й для нього самого певні риси ментальності. Тенденційність у його судженнях настільки виразна й очевидна, що, як бачите, вступає у конфлікт з елементарною логікою, і цю позицію він уже навряд чи подолає.      
    Далеко не оригінальна сама його тактика: наприклад, за рахунок деяких вибіркових і пікантних, авжеж приємних для українців повідомлень, він викликає в них довіру й навіть прихильність, а тоді зі здобутих позицій завдає удару по націєтворчій українській ідеї, заперечуючи її доцільність узагалі, для чого йому, бачте, вже не треба й доказів. Отака проста й характерна для противників нашої самостійності технологія впливу!  
    Спочатку я приглядався до Арестовича, сподіваючись  на його ККД для країни, та, коли він висловився за поділ України на штати, де кожний мав би свою армію, зреагував короткою статтею «Від Вассермана до Арестовича» https://paliychuk.in.ua/index.php/statti/247-2018-07-17-16-07-45 і перестав ним цікавитися. По тривалій перерві якось трапилося на очі інтерв’ю, шо могло означати позитивний поворот у його світогляді, але то, виявляється, така в нього тактична маска, щоби приспати захисну систему пересічного українця. І – ось Арестович знову мені нецікавий, та не настільки, щоби пропустити цей підступний і безсердечний удар. Бо, лишень подумайте, наскільки треба було людині поховати в собі об’єктивність і совість, аби проігнорувати силоміць накинуте Україні кріпосне право, громадянську війну, воєнний удар по Україні, Голодомор, Сандармох, розстріли кобзарів і студентів у Харкові, сучасну агресію Росії та інші злочини, що постійно вершилися її живою силою та від її імені! А на всі часи непроще́нним її злочином лишається мобілізаційний примус українців убивати самих себе.

    Олекса Палійчук.