Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала. Гей, воли!

       Степан Руданський.

     Московська імперія була і лишається морем каламутної води, куди охоче бігли і досі біжать любителі ловити велику і малу рибу. Авжеж вони добре знають, що наука вже визначила критерії, в т.ч. територіальні параметри успішної країни, не знає лише пересічний громадянин Московії, тому і приречений животіти без просвітку на найбільшій у світі, даремно загарбаній земельній  площі.
     Тих любителів поласувати рибкою ми доволі бачимо в себе на різних щаблях влади і різної маєтності. Всі вони ще добре знають: для досягнення своєї глобальної мети – безперешкодно хлюпатися у московському морі – спочатку треба не допустити до влади національну силу тут, в Україні, силу, що єдина здатна жорстко вгамувати їхні безмежні апетити й укоротити загребущі космополітичні руки. Не знають лише – о парадокс! – затуркані московити, які на всі заставки проклинають українських націоналістів і підтримують своїх гіпотетичних експлуататорів, а тим, звісно, чхати на жертви з обох сторін.
     Що ж, то їхній клопіт. Але наш клопіт – неодмінно розібратися, чому не може опанувати владу на своїй рідній землі автохтонна  національна більшість – українці, бо маємо теж аномальне становище. Ми, врешті-решт, народ, нація чи лише для когось біомаса?! Стільки вже говорено про ту гідність навіть на гучних для світу майданах, а віз і нині там. Чуємо лише відчайдушні зойки наших берегинь.

      Олекса Палійчук.