Історик, філософ і письменник Віктор Платонович Петров (авторські псевдоніми В.Домонтович, Віктор Бер та инші) народився 10 жовтня 1894 року в  Катеринославі у родині священика. Його дитинство минуло в Одесі. 1913 року Петров закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 році – історико-філологічний факультет Київського університету. Історики знають Петрова як автора близько 300 наукових праць і низки прозових творів, а також як агента НКВС-КДБ. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями як у 30-ті роки, так і в повоєнний час. Він знався з Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.
    Уже протягом передвоєнного десятиліття він досяг відомих науці результатів у галузі археології та давньої історії України. Йому належить видана пізніше монографія «Етногенез слов’ян». У тяжкі для України роки, пов’язані зі справою вигаданої Спілки визволення України, Петрова у червні 1938 року заарештовують, але через два тижні відпускають. Саме той арешт, як вважають дослідники, вплинув на його політичні переконання і стосунки зі спецорганами, бо на противагу арештованим друзям-неокласикам, він далі працює науковцем, а в січні 1941року Петрова призначають директором Інституту українського фольклору.
    Другий рік війни приніс несподіванку: евакуйований в Уфу, Петров з’являється в окупованому німцями Харкові. Служить у київській адміністрації, працює редактором журналу «Засів», отримує чин німецького офіцера, згодом переносить свою діяльність за межі України: публікує статті на захист України, супроти комуністичного режиму в СРСР, викладає у наукових закладах переважно серед української еміграції. Петров знав німецьку мову, й у планах Москви було підсунути його німцям на посаду керівника підлеглої їм всієї України. І, очевидно, він був першим із тих подальших українських істориків та письменників, яким задля конспірації КДБ дозволятиме як своїм агентам публікації про переслідування української інтелігенції вже в офіційно розкритиковані сталінські часи.
     Допитливий читач може знайти у ВікіпедіЇ ще таке повідомлення: «Цікавим фактом діяльності Петрова під час Другої світової війни є його участь у конференції, влаштованій німцями стосовно питання винищення караїмів. На цій конференції аргументація Петрова щодо того, що їх не можна вважати євреями, оскільки караїми мали аристократію, допомогла врятувати караїмський народ».
    Показова метаморфоза Віктора Петрова у повоєнні роки. Після зникнення у Мюнхені 1949 року, де він викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету, після чуток, ніби його вбили чи викрали як не московити, то бандерівці, раптом виявилося, що він працює у московському Інституті історії матеріальної культури, а з  1956-го – уже в  киівському Інституті археології. Петров нагороджений орденом Великої вітчизняної війни I ст. Помер 1969 року, похований на Лук'янівському військовому цвинтарі.
     (За матеріалами Інституту історії АН України та инших джерел Вікіпедії).

     Олекса Палійчук.