Після століть неволі та пам’ятних визвольних змагань ми вже могли остаточно переконатися, що для успішного досягнення свободи і заможного життя українцям просто необхідно те, чого бракує найбільше і в першу чергу – здорового націоналізму. Його недостатність виразно позначилася на участі близьких нам білорусів.
    На жаль, у своїй боротьбі за незалежність українці не мали достатньої підтримки з боку сильних держав, не було її зовсім і поруч. Не встигали ми оговтатися й осмислити причини попередньої поразки, як нас поневолював наступний сусід. І ми дедалі більше втрачали святе і найдорожче – ознаки своєї ідентичності, насамперед мову і мораль. Бо, коли Київ міг впливати на Москву, він поширював свою культуру, а коли нами заволоділа Москва, вона почала поширювати свій спосіб життя. До слова, мої односельці довго дивувалися й обурювалися, що при́йшлі 1939 року «совєти» кажуть на старого діда «ти». У нас було навпаки: моя мати навіть у третій особі однини казала «тато чи мама робили, пішли». Пам’ятаю, колись Анатолій Погрібний з жалем писав на сторінках «ЛУ» про втрату цього українського цивілізаційного феномену.
    Сьогодні не́други нашої ідентичності, керуючись власними егоїстичними інтересами, намагаються під різними соусами і приправами законсервувати наслідки злочинного імперського та комуністичного насильства. З цією метою вони безцеремонно застосовують різноманітні методи впливу на аудиторію, зухвало препарують об’єктивність, широко користуються відсутністю реальної влади у руках автохтонної більшості. Захопивши всенародні активи-гроші, а відтак засоби масової інформації, вони тепер називаються олігархами і фактично є господарями країни. Наче нерозумним дітям, вони призначають нам чергового вітчима керувати внутрішнім і зовнішним життям, усілякими засобами оберігають од зв’язків із рідним батьком. А в тому їм уже традиційно слугує простоволоса і закучерявлена брехня.

     Олекса Палійчяук.