КОЛИ КІЛЬКІСТЬ НЕ ПЕРЕХОДИТЬ У ЯКІСТЬ | Друк |  e-mail

Буває навіть гірше: та сама кількість перешкоджає зробити якісний вибір. Схоже, бачимо й у наслідках «дивовижної» діяльности т. зв. науково-експертних рад, причетних до закупівлі та видання літератури державним коштом. Такі ради створено при Міністерстві культури і туризму України, а також при Державному комітеті телебачення та радіомовлення України, де чисельність першої сягає 25 осіб, а другої — 34. І яких тільки представників така рада не зібрала у своєму складі! Просто квітуче розмаїття посад і спеціальностей. Здавалося б, ось він, широкий спектр суспільної думки, як тепер модно казати, волевиявлення народу.

Але ж ні: «не так сталося, як гадалося»… Що чисельніший загін «експертів», то більшим стає їхній смаковий різнобій. Та й чи всі вони можуть бути експертами щодо конкретної книжки? Особливо коли йдеться про певний літературний жанр, скажімо наукову фантастику чи історичний твір… Тут і не кожний письменник може дати слушну раду. Для цього треба мати належний досвід, чуття і розуміння, а отже, моральне право впливати на долю книжки та її творця — автора. «Не числом, а вмінням»… — недарма вчить нас народна мудрість, що звучить на устах мало не всього світу.

У такій експертній раді тоне думка самої бібліотеки. Її участь у прийнятті ухвали зводиться до мінімуму. Тим-то посилити роль бібліотечної системи в цьому питанні я пропонував у своїх листах ще урядовцям Оксані Білозір та Миколі Томенку. Правда, тут варто подумати й про відповідний рівень причетних до справи бібліотекарів. Бо колись мені випало почути й таку відповідь: «А хто там, у селі, ту фантастику читає?!» Так, я тоді вперше звернувся до бібліотекарів зі своїм збірником науково-фантастичних творів «На дорогах Всесвіту». Під робочою назвою «На поклик привида» цю книжку раніше рекомендував до друку рецензент, відомий письменник і публіцист Михайло Слабошпицький. Після описаного «реагування» бібліотекаря я зателефонував до кількох перших-ліпших обласних та міських бібліотек і почув зовсім протилежну думку: «Звичайно, ми візьмемо таку книжку. Молодь любить читати фантастику».

Авжеж. У багатьох містах навіть діють клуби любителів наукової фантастики, але кого вони переважно читають?! До речі, цього року в Києві відбувся міжнародний конвент (форум) наукової фантастики, де, на превеликий свій сором, я не почув про жодну книжку вітчизняного україномовного автора. А маємо стільки талановитих фантастів старшої і молодшої генерацій, які пишуть українською!.. Хто з відповідальних функціонерів забув про них чи не захотів подбати?! Сподіваюся, мої земляки досі пишуть, нехай і до шухляди. Не вони винні, що Україна сьогодні терпить гострий дефіцит у цьому жанрі.

Сучасний, з широким кругозором бібліотекар не може не знати, що в розвинутих країнах існує потужна і популярна серед населення науково-фантастична література. На її ґрунті тамтешній кінематограф постійно створює такі ж цікаві, рушійні для людського розуму і душі фільми. Та, очевидно, до експертної ради Мінкультури потрапили інші керівники обласних бібліотек, які чинять за принципом: «Сама ніколи ту фантастику не читала, то й підтримувати її не буду».

Книговидання, закупівля… Знову постають оті, не проти ночі згадувані, експерти… А запропонованих назв, тобто окремих книжок, ого скільки! Лік іде на тисячі. Тож мимоволі і поспівчуваєш експертам: справжні бідолахи. І про яку серйозну їхню об’єктивність можна казати? На чому вона ґрунтується?.. Адже самих книжок наш експерт не читає. І взагалі, якщо він повинен дати оцінку кожній книжці, то, леле, залишається подивуватись, як у нього ще вистачає терпіння проставляти підписи?.. Авжеж, буде поверховий (я вже не кажу суб’єктивний) висновок, залежний не лише від уподобань експерта, а й від його порядности та уміння вгадувати. То чи корисна така «цифeрна» показуха, де всі мають судити про все, де навіть покликані до ради фахівці виявляться безпорадними у морі різнопланових назв?

Та уявімо собі, що ті кілька фахівців — приміром історики — раптом «зачепилися» за бажану для них назву чи тему і «проголосували» позитивно… Це щось змінить? Аж ніяк. Їхня думка знівелюється більшим числом нефахівців. Бо рекомендацію експертів формує ця більшість.

Зміни можуть відбуватися лише в окремих випадках, тобто коли вмикаються потужні важелі впливу.

Тим часом суспільство — і не тільки наше — випрацювало іншу, перевірену віковим досвідом, практику — елементарний поділ праці. Маю на увазі відповідальне фахове рецензування, де для певної тематики буде досить і кількох авторитетів, де рецензент усвідомлюватиме власну, а не «колгоспну» відповідальність за свій підпис. Якщо, скажімо, мою історичну повість колись читали і позитивно оцінили знаний фахівець з історії давнього слов’янства Михайло Брайчевський та доктор філології, професор Степан Пінчук, то хтось інший повинен же мені, хай і скромному історикові, довести, чому він проти. Тут коротка відповідь чиновника — «Експертна рада не схвалила» — мене аж ніяк не переконає, не задовольнить. Та й хоч би кого це стосувалося: завжди легше пояснити і відповідно сприйняти відмову, якщо вона логічно і компетентно обґрунтована.

Книги з готовими рецензіями фахівців можуть подавати самі видавці. Та якщо це мало влаштовуватиме державного замовника, варто хоч розподілити завдання експертам за тематикою. Розглядаючи меншу кількість назв і тем, вони забезпечать вищий коефіцієнт своєї корисної дії. Не треба всім розписуватися за все. Скажімо, навіщо таким експертам Держтелерадіо, як ведучий ТРК «Студія 1+1» В’ячеслав Піховшек чи технічний директор телеканалу «Інтер» Анатолій Черній, брати на себе відповідальність за оцінку книжки, над якою роками працював історик, вивчаючи десятки джерел та спеціальних монографій, статей?.. Справді, не можуть не подивувати мотиви людини, що погодилася стати «крайньою» в цій мало не трагікомедії. Ану ж не вгадав — «зарізав» книжку, взяв гріх на душу? І що тоді? Як після того спатимеш?..

Щойно дізнався: експертна рада Мінкультури відхилила твори Олени Теліги, Олега Ольжича. …Якесь дрімуче нерозуміння духовних потреб сучасної України! Додам: і інтелектуальних. Бо те саме, уже втретє, вона зробила з моєю книжкою «На дорогах Всесвіту». Я повинен обуритися чи бодай подивуватись: як так?! Більшість творів, що її склали, вже було опубліковано в періодиці — журналах, альманахах, колективних збірниках, і в кожній редакції запропонований рукопис читали по 3–5 чоловік (хто ж собі ворог?!). А тут, не читаючи, відмовляють… Та я вже не обурююся і не дивуюсь. Лише змиритися з таким ставленням до україномовної фантастики не можу. Знаю і відчуваю: тут потрібна справді наукова організація праці, потрібне належне розуміння важливости питання і, вочевидь, дієва ротація членів експертної ради.

Та попри все я повинен добрим словом згадати столичних бібліотекарів: ще маючи змогу самостійно купувати літературу у видавця, вони це зробили відразу, тільки-но книжка вийшла друком, тобто 2005 року. І не помилилися: як повідомили мені з міської Центральної бібліотеки для дітей ім. Тараса Шевченка, «книжку читають гарно, переважно учні 7–8-х класів».

Пишучи цю статтю, я не ставив собі за мету завдати комусь прикрощів. Хотів лише показати інший, на мою думку, більш кваліфікований, спосіб вирішення проблеми та обґрунтувати власні висновки щодо малоефективних підходів у справі забезпечення нашого читача україномовною літературою вітчизняних авторів. Підходи, на які ще досі накладають відбиток цей «неправильний» соціалізм і «дикий» капіталізм.

Олекса Палійчук.

______________________________________________________________________________________
Опубліковано в газ. "Українське слово". № 37 (12 - 18 вересня 2007 р.). Вип. 3 (16 - 22 січня 2008 року).