У взаєминах зі світом сьогодні ми сприймаємо як нещадний фатум реальності, за якої кожний народ у першу чергу захищає власні національні інтереси, і лише можемо мріяти, щоб історично пов’язаний з нами той чи той сусід заради миру керувався гуманістичними критеріями, забезпечуючи такі прості для розуиіння поняття як справедливість і совість. Нам дуже хочться сподіватися на чиюсь об’єктивність, щирість і солідарність, дарма що самі переконуємось на тих же європейських країнах, як можуть забуватися власні ли́ха і страждання від ворога! Тим-то в стосунках з ними фактично лишається одна дипломатія з невиразною надією на співчуття.
     Також маємо непрості внутрішні стосункки з нацменшостями, що в часи нашої вікової бездержавності мало від нас залежали, а нині відчутно не можуть, ба й не хочуть увійти в генплан націєтворчого народу. Розуміємо, наскільки їм складно долати багатолітні звички, тож готові допомагати. Але  категорично відкидаємо антиукраїнські руйнівні дії у потугах перешкодити національному відродженню України, чим би не керувалися їхні автори: меркантильним інтересом, вузьким егоїзмом, невідредагованим менталітетом.
     Отож пропоную щиру розмову про нашу спільну історію, з якої і довідаємося, чи здатні ми бодай на щирість і самокритичність. Як можемо розпочати цей діалог?.. Наприклад, ми, українці, критично розглядаємо втрату державної незалежності з часів України-Русі, юдеї – з епохи діаспори й синагогальної системи громад чи від наступного розселення в межах Римської імперії та кодексу Талмуд (взагалі, вибір вільний). Звісно, думки чи коментарі осіб, що з кон’юктурних причин втратили або навмисне ховають як свою, так і чужу національність, не пишемо.

     Олекса Палійчук.