НАУКА ПАТРІОТИЗМУ, А НЕ ЩЕПЛЕННЯ ПРОТИ УКРАЇНСТВА | Друк |  e-mail

       Чимало свідомих українців сьогодні дивуються з каверзної ситуації: є незалежна держава Україна, відбувся пам’ятний Майдан-2004, а замість активізації національного відродження українство стало навіть втрачати свої важливі стратегічні позиції. Зокрема посилилися процеси замаскованої федералізації, в повітрі відчутно зависло питання т. зв. регіональних мов, що насправді є нічим іншим як намаганням його ініціаторів добитися права на законних підставах зовсім обходитися без української мови.
      Саме в їхніх головах, за активної підтримки зарубіжних центрів, зріє план остаточно вирізнити й відгородити певні регіони Сходу й Півдня України за духовною і політичною орієнтацією, в т.ч. за мовою. Таке відособлення, безперечно, є сприятливим грунтом для того, щоб у підходящий момент скинути з себе останні прикмети маскування й задекларувати названі регіони формацією на зразок Косова чи Карабаху, в кращому випадку вимагати автономії за кримським сценарієм.
      Чому ж так трапилося, що ми на шляху до національного відродження втратили власну ініціативу й наступальність? Чому так безславно програємо своєму внутрішньому противникові в інформаційному полі?.. Пояснення цьому є – просте і зрозуміле. Ми, українці, в особі своїх владних верхів не ведемо систематичної та послідовної роботи, спрямованої на елементарне виживання власної нації як етносу. Ті поодинокі виклики, що лунають «згори», практично виконують лише провокативну роль, тобто слугують своєрідним щепленням проти українства, коли мікродоза ослабленого штаму лише мобілізовує імунну систему противника. Коли на наш епізодичний кволий писк той відповідає постійним гучним галасом на весь світ, коли, впевнений у своїй безкарності, він із цинічним зухвальством заявляє: «Зачем мне знать украинский язык, если я знаю русский?!» (Це в українській державі!). Як дамоклів меч над нашими головами, зависли в українському повітрі загрозливі претензії та вимоги  натхненників і застрільників 5-ої колони.
       Вести роз’яснювальну роботу серед населення наші чиновники більше закликають, ніж це роблять. А коли щось і зроблять, то цей крок буде так обставлено і подано у вітчизняних засобах інформації, що про підвищення рівня свідомості чи бодай обізнаності громадян годі й казати. Наші журналісти так розуміють вислів «у суперечці народжується істина», що готові бездумно втілювати його навіть тоді, коли ця суперечка суперечить здоровому глузду. Вони навмисне садовлять поруч людей, які один одному перечать –  іноді клято і люто. Для більшого скандалу ще доберуть ту чи ту одіозну фігуру, якій у порядному товаристві не подадуть руки, якій українець може вслід лише плюнути. І чи багато почерпне з такої «повчальної дискусії» пересічний українець, якщо думки опонентів взаємознищуються?! Як за таких обставин, він, наприклад, подолає інерцію мислення і розширить свої знання про НАТО?.. Це називається «дискусія заради дискусії», і така практика аж ніяк не робить честі журналістові, який теж повинен дбати про свій авторитет.
      Чи не найбільшим абсурдом є штучно організовані в телестудіях «запальні дебати» довкола мовного питання, які лише тиражують безглузді нарікання на утиски російської мови в Україні. І то в східних та південних регіонах (!), коли кожному зрозуміло, що там треба захищати якраз українську мову… Ось вам яскравий приклад того, як практично реалізовується активність однієї сторони і в якому принизливому стані тримає нас уже традиційна пасивність другої.
       Громадян України постійно лякають вигадкою, ніби єдина державна мова розколює Україну. Тим часом логіка і досвід людства переконують якраз у протилежному. Щодо цього для нас дуже цінними є досвід становлення держави Ізраїль і роль у цьому процесі рідної для євреїв мови. Так, батько сучасного івриту Бен Ієхуда (Еліезер Перельман) стверджував: “Без живого розмовного івриту не може бути й мови  про відродження національної самосвідомості в країні”1. За його словами, єдність нації визначається саме спільністю мови, і «найважливішим елементом відродження єврейського народу є відродження івриту в якості щоденного спілкування»2. «Мова – ось той цемент, який зробить із народу націю»3. Істину цих слів він довів своєю титанічною діяльністю, з одержимістю фанатика поклавши своє життя на втілення високої ідеї, задля відродження держави Ізраїль.  
       Знання державної мови титульної нації нікого не українізовує. Це ще й міжнаціональна мова різних етносів, що населяють Україну. І якщо такою вона досі не є, то обов΄язково повинна стати. Я не збираюся українізовувати росіянина чи когось іншого, але він має знати мову держави, в якій живе і яка його захищає, тобто знати мову своєї Батьківщини. В одному лише твердо переконаний: ми обов΄язково повинні натуралізувати зросійщеного етнічного українця, який проживає на своїй історичній землі. А зробити це можна, лише повернувши в його активне життя рідну мову, мову його попередніх поколінь. Українська дитина має незаперечне природне право на свою неоціненну, творену віками культурну спадщину рідного народу. І навіть батьки не сміють її відлучати від цього набутку. Такого закону вимагає від нас не лише історична справедливість, а й наша подальша доля. Вважаю, цю думку треба повторювати доти, доки вона не стане набувати ознак реального втілення.
       Багато прикладів можна навести з практики національного відродження народів, а отже, відродження їхніх мов зі здобуттям  державної незалежності. Та найбільше захоплення викликає знову ж таки досвід Ізраїлю: «На рубежі XIX і XX століть відбувається небачена в історії людства подія – відродження мертвої мови. Мертвими заведено вважати  мови, які не слугують для щоденного усного спілкування, які нікому не є рідними з дитинства, навіть коли ці мови (як латина й санскрит у середні віки) і далі використовують у писемності та літературній творчості. Мова, якою ніхто не розмовляє, мертва. А мертві, як відомо, не воскресають. Так вважали всі. Одначе неможливе трапилося: мова, що протягом 18 віків існувала лише в книгах і молитвах, стала знову живою розмовною мовою цілого народу. Ентузіазм і національна самосвідомість здійснили те, що вважалося  немислимим» (А. Довгопольський).4
       Хто хоче дізнатися про це більше, нехай загляне до Інтернету. Та, оскільки не всі можуть ним користуватися, про досвід народів, що повернули собі природне обличчя і гідність, варто говорити у всіх засобах масової інформації так само часто, як роблять це, маніпулюючи антитезами, недруги української мови або просто ледарі.
       На щастя, мова наша цілком не вмирала, тим-то повернення українцеві натурального обличчя потребуватиме від держави набагато менше зусиль і коштів. Потрібна лише достатня воля з боку тих, хто реально творить державну політику в Україні. Бо саме по собі нічого не зробиться. Це наше завдання №1, і його ми повинні відверто тримати в українському «повітрі». Тримати, не боячись повторень, оскільки наклади патріотичної періодики просто мізерні порівняно з іншими за спрямуванням виданнями.
       Ми часто запитували себе: де та державна Програма всебічного національного відродження, що забезпечила б нам гідне місце в колі інших народів?.. Та на цьому наші риторичні запитання чи-то пак побажання й закінчувалися, бо ми самі, зізнаймося, дуже мало тиснули на державних «слуг» усіх рівнів.
       Зрозуміло, молодій державі, яка не має традиційного досвіду у справі захисту національних інтересів, можна багато чого вибачити, але декотрі наші керівники занадто вже довго сидять на ослячій лаві: так тяжко дається їм ця наука. А може, вони просто не хочуть учитися?.. Бо щось підозріло легко переплигують з адміністрації попереднього Президента до Секретаріату наступного… Еге, не смійтеся: вони можуть сказати, що, навпаки, так швидко вчаться.
       Дехто твердить: от, мовляв, за Кучми не виникало таких проблем, скажімо, ніхто не вимагав собі права на регіональну мову тощо. З тим аж ніяк не можна погодитися. Річ у тім, що за Кучми ніхто й не ворушив це баговиння під назвою «статус-кво». Але тут ворушити замало – необхідно безперервно і наполегливо, з нарощуванням зусиль і темпів, реалізовувати державотворчу політику всіма ланками виконавчої влади на всій території України без винятку. Наша влада мусить навчитися перемагати, а не лише дражнити  українофоба. Інакше буде отримувати описану вище протидію і багато зайвих проблем.
       Нема сумніву: більшість із нас не хоче, аби Україна лишалась калікою. А коли так, що заважає нам собі мобілізуватися та перейти в контрнаступ?! Це означає, що скрізь і завше ми повинні нещадно викривати облудну фразеологію наших недругів, якою вони звикли прикривати свої недобрі наміри. У повітрі й на землі має постійно звучати наша велика правда, наша світла мета.

                                                                                              Олекса Палійчук.
_______________________________________________________
Опубліковано в газ. "Літературна Україна". № 13 від 03 квітня 2008 р.