ФАКТОР ВАНДЕЇ | Друк |  e-mail

            Вандея – департамент на заході Франції. Під час Великої Французької революції і в наступні роки була центром реакційних заколотів, підтримуваних Великобританією. Пізніше термін «Вандея» стали вживати для позначення вогнищ контрреволюції. (З довідкової літератури). 

            Нещодавно довелося мені почути телерозмову Миколи Вересня з Віталієм Коротичем, тепер нібито громадянином Російської Федерації. Що ж, заради справедливості скажемо: багато в чому поет має рацію. Зокрема й щодо крайнощів у нашому суспільному житті. Справді, крайнощі нам не потрібні. І, здавалося б, чому не погодитися з паном Віталієм? Але не можу. Не можу ось так безсторонньо констатувати наші суспільні болячки. Бо ж, відомо, що дужче тобі болить, то голосніше кричиш. Зрештою, кричить уже весь народ – упродовж віків. Он скільки пісень на захист рідної мови мусили витворити українці! Напевне, можна було б спрямувати енергію на щось веселіше, якби... якби не ота вікова наша рана. Якби не отой спадок насильницької русифікації, не оте страхітливе знекровлення нашого національного організму. Якби не ота творена нашими недругами зловісна Вандея, що, мов ракова пухлина, міцно засіла в тілі України.
            Не хочеться нам лягати під ніж історії, не хочеться вже сьогодні лишатися неповноцінною нацією – і край. Отож не варто дивуватися з наших, можливо, комусь і докучливих криків. А кричить наша національно свідома інтелігенція найбільше про долю рідної мови. Бо не тільки знає – всіма природними фібрами відчуває: яку смертельну небезпеку для народу несе її втрата, ба навіть послаблення її позицій. Як наголосив колись класик: «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема».
            Але щось практично змінити патріотичний інтелігент, на жаль, не може. От і воює на словесному фронті, нині переважно на сторінках скромної за накладом «Літературної України». Що вдієш, мусимо відриватися від інших справ, мусимо полишати інші задуми і боротися за рідну мову в рідній, уже незалежній державі.
            І сьогодні питання національного відродження, отже, й мовне питання для нас куди важливіше, ніж соціальне. Можна впевнено сказати: в історію України золотими літерами впишеться не той державний провідник, який зробив дешевшим хліб чи цукор (хоч і це потрібно), а хто переламав ситуацію, хто відродив націю, її честь, її мову.
            Тепер щодо слова «націоналіст», яке чомусь не подобається панові Коротичу. Що тут сказати? Порівняймо себе з громадянином країни, де нема потреби закликати співвітчизників любити і захищати рідну мову. Спробуймо хоч на мить глянути на себе збоку. Уявімо собі, чи зверталася б у Польщі польська тележурналістка до людини іншої національності, яка давно проживає і працює у Польщі, не польською мовою? Навряд чи таке можливе. А от українські журналісти це роблять. І, розповідаючи про вибори у Придністров’ї українською мовою, телеведуча  називає тамтешнього мешканця «Пйотр Денисенко». Інша – переходить на російську, щоб звернутися до Віталія Кличка – українця, який очолив окремий партійний список кандидатів у народні депутати України. А дехто навіть тиражує через телеефір заклики до ліквідації нашої державності. Що ж, маємо і таку інтелігенцію.
            Але не сподіваймося, що ці особи можуть якось пояснити своє «аркодужне перевисання». Просто – вони такі «культурні». От і підлаштовуються, скажімо, під Дмітрія Кісєльова, який приїхав працювати на українській телестудії та, як бачимо, «ні в какую»: спілкуватися нашою мовою не бажає.
            А послухайте, як ото наша ситуативна еліта (далеко не національна) іноді вичавлює з себе україномовні тиради... Навіть хочеться поспівчувати: «поступлення» (коштів), а не «надходження», «примінення», а не «застосування» чи «використання».
            Гай-гай, коли ж то заясніє світло в кінці тунелю?! Що обіцяють тобі кольорові революції, Україно? Чи тільки легким переляком відбулися творці твоєї Вандеї?.. Схоже на те, що тепер почуття переляку охопило вже самих революціонерів: он як стали боятися змін! А Вандея тим часом уже оговталась, осміліла і – перейшла в контрнаступ. Тож хоч би як називалась та революція – помаранчева чи гарбузова, одне очевидне: результатом її першого потужного прориву наше командування не зуміло скористатися. Революційне полум’я згасає, як згасає все, що вчасно не отримало розвитку.
            Сумна таки наша доля. Нам завжди чогось не вистачало. Завжди бракувало витримки дійти до кінця, до фінішу. Знесилений особистою трагедією, Богдан Хмельницький замість того, щоб передати гетьманську булаву сильнішому, пішов на кабальну угоду. Леонід Кравчук, який так блискуче використав історичний момент, раптом ні з того ні з сього позбавляє щойно народженого незалежного українця його національного імені в найважливіших громадянських документах. Та ще й хутенько віддав ядерну зброю замість того, щоб  оголосити Україну лідером ядерного роззброєння і таким чином отримати для держави неабиякий політичний капітал. Принаймні можна було не поспішати з вивезенням тактичного арсеналу. Це забезпечило б Україні куди надійніші позиції на весь період її державного становлення. Може, тоді не виникло б і проблеми з Тузлою, менше втручався б сусід у наше внутрішнє життя.
            Про другого президента годі й казати. Але після обох Леонідів державне кермо опинилося в руках Віктора Ющенка – людини, за яку ми стояли горою. Тож чи отримає тепер наше національне відродження новий поштовх, друге дихання?.. На жаль, відчутних змін поки що нема. Чи ми просто їх не бачимо? Та все ж не можу втриматись від запитання, адресованого теперішньому президенту: Вікторе Андрійовичу! Ви не заперечуєте, що захист рідної мови – один з найперших обов’язків держави?.. Тоді чому Ви призначаєте на високі посади людей, в чиїх сім'ях ця мова не знаходить належного пошанування?
            І як можна подолати власну Вандею, коли між нами такий розбрат, коли червоточать такі примітивні амбіції?! Коли не маючи харизми, спонукувані лише марнославством, чіпляємо свої прізвища на клоновані партії, непевні блоки. Коли по-фарисейськи ховаємося за портретами вітчизняних класиків.
            Сьогодні Верховна Рада України і телестудії стали постійними аренами для всеукраїнських політичних конкурсів. Це конкурси амбітних залицяльників до потенційного електорату. От лише про національне відродження, про відродження рідної мови чомусь не йдеться.
            Наближаються вибори. З усіх можливих джерел, мов лавини  з гір, на виборця вже ринули потоки політичної реклами, замовні і незамовні коментарі, рейтингові дослідження, тести. Величезні портрети зі штучними посмішками промовляють до нас із дорогих бігбордів: голосуй за мене – я кращий! Та ми не впали з Марса і не вчора народилися: знаємо, хто є хто. Ми вивчили уроки історії, тож пам'ятаємо і Переяславську раду, і СРСР. Пам’ятаємо розстріли, голодомори, тюрми і концтабори. Але в першу чергу це має пам’ятати творець і носій слова – журналіст. Бо такі поняття, як свобода слова та святий обов’язок перед Батьківщиною, – зовсім не антагоністи. І нема у світі професії, що знівелювала б чи нейтралізувала б цей обов’язок. Нема і не буде.
            Вандея на півдні, Вандея на сході, Вандея поміж нас. Якщо хочемо вижити як народ як нація – мусимо здолати Вандею за всяку ціну. Щоб стояти у рідному домі на обох ногах, щоб самим вершити власну долю, щоб світ нас поважав.

Олекса Палійчук.
______________________________________________________
Опубліковано в газ. «Літературна Україна», № 4 від 2 лютого 2006 р.