МОВА І НАЦІЯ | Друк |  e-mail

Батько позбавив дитину її природного права — виховуватися чи навчатися рідною мовою. Чули? Не десь там у діаспорі, а таки на своїй українській землі. Скажіть, це нормально? А як щодо моралі?.. Чи мають батьки право позбавляти дитину її нату¬рального етнічного вигляду і стану? Того образу, який протягом тисячоліть творили і берегли численні покоління її предків?! Перервати, убити на своїй історичній батьківщині та у власній сім'ї цей процес успадкування неоціненного національного скарбу може сьогодні тільки надто недалекий тип наших співгромадян. Український народ не для того здобував незалежність, аби законсервувати жахливі наслідки багатовікового гніту, наслідки заборони рідного слова.     

      Звичайно, ми з розумінням ставимося до представників тих найближчих попередніх поколінь, які під нещадним пресом русифікаторських режимів уже втратили рідну мову. Ніхто й не забороняє їм користуватися тепер уже зручнішою для них чужою мовою (хоч ми знаємо приклади і зворотних метаморфоз), але батьки мають усвідомити, що тепер, в умовах.незалежної України, їхня дитина вийде на новий, вищий, ніж у нього, і нормальний для всього світу, рівень власної честі та гідності.
      Наші недоброзичливці із сусідньої держави та їхня креатура в Україні постійно атакують нас вимогами надати російській мові статус державної (офіційної), посилаючись і на тутешніх російськомовних українців. Розрахунком керуються простим: змусити нас постійно захищатися, виправдовуватись і вже не думати про розширення україномовного ареалу. Бо ж відомо, хто невпинно атакує, довго тримає фортецю в облозі, той у виграші, той врешті-решт добивається успіху. Ми ж не тільки не звикли до контрнаступів, а навіть захищаємося дуже кволо і несміливо, після глибоких реверансів та запевнень у своїй толерантності і дружбі. Замість того, щоб так само постійно і голосно нагадувати про мовну долю українців у Росії, замість того, щоб відповісти дуже зрозумілою там фразою: „Чья бы корова мычала, а твоя бы молчала".
      Більше того, аби не виглядати смішним і жалюгідним у своїй безпорадності, наш високодержавний чиновник сам поспішно знаходить втішне і заспокійливе, як йому здається, пояснення для власного народу, мовляв, то не офіційна позиція російської влади, а лише погляди окремих політиків тощо. Хоч давно уже не таємниця, звідки там „ростуть ноги".
      Престиж української мови великою мірою залежить і від того, хто й на якому рівні, де нею спілкується. Якщо високий посадовець приїжджає, скажімо, до Донецька і там виступає лише російською, він таким чином дає зрозуміти, що і його слухачі цілком можуть обходитися без української. Намагаючися сподобатись аудиторії, він чомусь „забуває", що хоч донеччани не всі розмовляють українською, розуміє її кожен.
      Звісно, подібне словоблуддя тільки дратує національно свідомих громадян, а менш свідомих насправжки дезорієнтує, заважає їм тверезо оцінити ситуацію і належним чином відреагувати. Авжеж, усі ті ниці хитрощі аж ніяк не додають авторитету нашим посадовцям, зате додають зухвалої настирності і надії на успіх сусідові. Напевне, він ще й добряче глузує, спостерігаючи, як покривджені „родичі" запобігливо „замазують" його неправедні діяння, демонструючи таким чином свій уже класичний страх перед „старшим братом" та параліч власної волі. Тож як тут не пригадати народний вислів: „Ти йому плюй в очі, а він каже: дощ іде".
      Ця вже спадкова фобія у верхах серйозно компрометує нашу державу перед усім світом, деморалізує навіть тих державних службовців, які потенційно готові протистояти зовнішньому натиску. Відсутність же у поглядах і намірах нашого керівництва чіткого й твердого курсу на відродження української мови, безперечно, екстраполюється на все суспільство, породжує в ньому нестабільність і провокує мовні конфлікти.
      Чому в україномовній школі вчитель може роками викладати біологію російською і не завдавати собі клопоту вивчити українську? Інший, хоч і погодився викладати свій предмет українською, то лише на цей обов'язковий відрізок часу — урок. На перерві та поза школою він уже російськомовний, чим наочно демонструє учням своє ставлення до української мови. Хоч добре знає, яку важливу роль у навчально-виховному процесі відіграє особистий приклад учителя (як, до речі, й командира в армії), але йому, бачте, дозволено на це начхати. Ще гірша ситуація з українською мовою в дитсадках.
      Недостатній, а почасти зовсім відсутній контроль за мовним режимом у навчальних закладах, як і в державних установах, розбещує їхніх працівників, дає їм змогу не лише ухилятися від прямих обов'язків, а й вишукувати пояснення та причини своїх лінощів, тим самим втягує їх у протиборство з українською мовою. Бо ж легше і простіше заперечити мову, ніж її вивчити.
      Найзручнішим викрутасом тут слугує міф про якусь антигуманну українізацію, мовляв, не треба поспішати, силоміць нічого не вийде і т.п. Цей міф повторюють кільканадцять років і, будьте певні, повторюватимуть іще п'ятдесят, якщо перекладати проблему на нащадків. Іноді так хочеться побачити це „насильство", коли, скажімо, телефонуєш до україномовної загальноосвітньої школи, а тобі відповідає російською секретарка — дівчина, яка щойно скінчила цю школу і, безперечно, вивчала українську мову. (Кажуть, шкільний секретар — візитка школи). То що — директор знайшов незамінного спеціаліста?..
      Окремо варто сказати про мову нашого телебачення і радіо. Не знаємо, кого це більше стосується — Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення чи Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, та можемо запевнити: читати україномовні титри під озвученими російською фільмами ніхто не буде. Бо всі в Україні добре розуміють російську і не стануть відволікатися від подій на екрані. До того ж, важко встигати увагою за швидкоплинними рядками. Тоді постає запитання: навіщо?.. Якщо у такий спосіб хтось вирішив „підлататися" до україномовних передач — збільшити для звіту їхній час, то, даруйте, це справжнє окозамилювання.
      Цікаво, чи організовує якась із названих установ курси підвищення мовної кваліфікації для тележурналістів? Бо мало не з усіх телеканалів щоденно слухаємо ці незугарні кальки з російської „постраждали" (від катастрофи), „тим не менше" та інші. А закінченням „у" в родовому відмінку настільки зловживають, що вже довелося почути і „до хлібу", „до Києву".
      І чому з цього приводу мовчать або говорять дуже тихо наші фахівці, що обіймають відповідальні посади в наукових та навчальних закладах?.. А скільки вже ми надивилися на цих штучно дібраних двомовних парочок — ведучих?! Так, усьому світові демонструємо своє каліцтво, неповноцінність рідної держави.
      ...Ні-ні, про Ксюху і море слухати з телеекрана вже не будемо. Ліпше увімкнемо радіорекламу. Тут, аби привернути увагу „пересічного" українця, не тільки навмисне застосовують російську мову (з неабияким українським акцентом), а й відверто імітують безбожний суржик.
      Одначе ситуація, що склалася довкола мовного питання, не триватиме вічно. Отримавши набагато вільніший доступ до інформаційних джерел, українець неухильно прогресуватиме у всіх аспектах індивідуального та суспільного життя. Рано чи пізно його почуття власної гідності розвинеться до такої міри, коли жоден сусід, жодна п'ята колона не зупинить його на шляху до відродження рідної мови.                            
      Але та частина українців, яких ми сьогодні ще не можемо назвати національно свідомими, теж не самотня. Про їхнє майбутнє, про той згадуваний поступ найбільше зобов'язана дбати наша владна верхівка. Пам'ятаймо це повсякчас і вимагаймо від неї ефективних дій. Кожний з елітної номенклатури мусить врешті-решт визначитись, куди ступити, бо стояти на двох крижинах, що розходяться, довго не зможе. Небагато вигадають і ті недоброчесні політики, які у гонитві за голосами виборців безсоромно заграють із несвідомим, ледачим, а то й агресивним прошарком населення, обіцяючи йому другу державну (офіційну) мову.
      Відродження української мови, як і національне відродження в цілому, має стати першочерговим завданням і щоденним клопотом для державних органів на всіх рівнях, особливо у східних та південних регіонах. Це надзвичайно важливе питання стратегії і тактики для Президента, Кабінету Міністрів та відповідно — Генпрокуратури, РНБОУ і СБУ, які зобов'язані захищати нас як від зовнішньої облоги, так і від внутрішнього розтління. Бо що можна казати про безпеку нашого народу, про захист його національних інтересів без захисту його найпершої ідентифікаційної ознаки — рідної мови?!
      Пам'ятаймо і те, що ми не амеиканські аборигени, які не знали коня, колеса та вогнепальної зброї, коли зустріли конкістадорів, які побачили в іспанських вершниках мало не богів із ручними громами та блискавками. Навпаки, якраз ми розбудовували освіту й науку нашому сусідові, збагачували його духовний світ.
      Невміння нашого керівництва тримати гідність держави на належній висоті позначається не лише на мовній ситуації в Україні. Суверенна держава досі перебуває в ролі малюка, якого постійно кривдить на вулиці старший хлопчак. Іноді трохи поскиглити — ось що найбільше можемо собі дозволити. Але ж маємо доволі показовий приклад зовсім іншої поведінки. Гляньмо хоча б на прибалтів, які не сидять без нафти і газу, хоч перші особи їхніх держав і не витоптують стежок до Москви. Тим часом їх набагато менше, ніж нас.
      Щоб не допустити сумних наслідків консервації нашої бездержавності, ми насамперед мусимо рішуче вдосконалити законодавство, зокрема чітко виписати  правові пріоритети дитини. Як батько не має права забрати в дитини життя чи її фізично скалічити, так само він не має права скалічити її духовно. Це означає: коли українська дитина проживає   на  своїй   історичній батьківщині, то ні батько, ні мати і ніхто не може відібрати в неї її багатовікового спадку — рідної мови. Тобто в цьому питанні домінує  право дитини, оскільки йдеться про її особисту долю, а не про долю батьків.
      На жаль, за чотирнадцять років незалежності надто мало зроблено для натуралізації українця, для відродження його рідної мови. Саме тому таким справедливим був по телебаченню коментар Дмитра Павличка, який зіслався на приклад відродження національної мови у Чехії… Знову-таки: учімося!

     Олекса Палійчук.
___________________________________________________________
Опубліковано в газ. «Літературна Україна». №44 від 10 листопада 2005 р.