У ПЕЛЮСТКОВІЙ КРАЇНІ | Друк |  e-mail

      Вже цілий тиждень живе Оленка на дачі. Удвох з дідусем вони дружно порядкують у білій під високим черепичним дахом хатині. Та найбільше справ у них на подвір’ї – великій галяві, розбитій на квадратні, круглі і трикутні клумби. О, скільки тут квітів викохали дідусь і бабуся!.. Просто очі вбирають своїми барвами. Всіх назв їхніх і за тиждень не запам'ятаєш. Та Оленка вже трохи знає... Бо як же не знати, коли вона тут і сапкою, і грабельками, і лійкою орудує. Ще й дідусь не скупий на слова: розкаже, яку та чи та рослина землю любить, коли її висаджують і як від морозу оберігають.
      Незабаром зайде сонце. Оленка з дідусем уже полили квіти і спинились перед декоративним в'юнком, що розкішно зацвів кілька днів тому. Дівчинка знає: цю квітку називають іще «денною красунею», і знає, чому вона зараз не показує своєї краси. Авжеж, зготувалась до ночі. Стулила пелюстки, щоб нічна роса не змила пилку. Бо якщо той пилок не потрапить на іншу квітку, плоду не буде... і раптом Оленці на думку спало запитання:
      – Дідусю, дідусю! А якщо ні вітер, ні комахи не перенесуть пилку з квітки на квітку, тоді що?.. – і тут же хитро примружила око: – Може, це зроблять ельфи?
      – Може,– погоджується дідусь,– якщо їм не завадять якісь поганці.– Й окидає поглядом галяву, будиночок та дерева довкола. А тоді каже своє: – Гарний був день і гарний наступає вечір. ...0то дивись, Оленко, і дихай на повні груди – перед сном це дуже корисно.
      – Дідусю! А як добре, що завтра приїдуть тато й мама! Будемо всі разом тут гуляти – дихати на повні груди... І на річку підемо, правда? Шкода тільки: нема з нами бабусі,– дівчинка знає: бабуся поїхала в Карпати – пити якусь дуже потрібну їй мінеральну воду.
      Дідусь ласкаво посміхається і задумливо киває головою:
      – Так, Оленко, і на річку підемо.
      А дівчинка вже  спинилась коло  мальв, довго дивиться на них, потім легенько торкається квіток – заглядає всередину.
      – Ех... якби хоч одного ельфа побачити! Перед сном... Та насправді їх нема. Як шкода!
      Дідусь повертає обличчя до внучки: 
      – А я одного разу бачив ельфів, уві сні. Якось надвечір задивився на пишні троянди, а після того опинився в чудесній Пелюстковій країні... Може, й ти колись побачиш.       
      – Правда? От було б добре!
      Дідусь бере внучку за руку, і вони прямують до будиночка. Довкола поволі щезає надвечірня позолота, і тільки на вершечках дерев іще жевріють останні сонячні промені.
      Оленка вже давно лежить у ліжку і дивиться на потонулу в сутінках стелю. Інколи їй здається, що там, у м’якій напівтемряві, пропливають пишні сузір’я мальв і троянд, матіол та гвоздик... І тоді ніздрі дівчинки здригаються від їхнього п’янкого запаху, а вся вона так і полинула б за ними – туди, де серед чудесного лугу простерла до сонця руки сама королева ельфів.
      Але замість лугу несподівано постала школа. Та сама, куди Оленка недавно ходила на підготовчі заняття. 3’явилось і шкільне подвір’я, і великі фігурні клумби на нім, рясно вкриті розмаїтим квітом. А вона, Оленка, стоїть перед високим дротяним парканом як тоді, вперше,  дивиться на всю ту красу – очей не відведе. І раптом бачить, як з одної, другої, третьої... мальв, що поблизу, вилетіли крихітні чоловічки і почали весело пустувати на сонечку. То стрімко злітають угору, а тоді перекидаються у повітрі, ловлячи один одного за руки та ноги, то безстрашно пірнають донизу – на квіти і траву... Мерехтять на сонці прозорі крильця ельфів, і в кожного з них таке миле, привітне личко... Раптом – десь із завалених сміттям кущів – почали лізти через паркан якісь потворні сірі істоти. Вони більші від ельфів, мають злі обличчя, а на спинах – номери. Поганці тримають у руках сачки і прутики. Перелізши через паркан, вони спочатку обережно скрадаються в густій траві, а тоді швидко перебігають заасфальтовану алею і кидаються до ельфів. Поганці хитають стебла квіток, несамовито б’ють прутиками по пелюстках, махають сачками, намагаються на льоту збити або впіймати ельфа. То тут, то там ельфи собі знаходять різноманітні гілочки й, орудуючи ними, як шпагами, вступають у бій з противником. Ось один  ельф підхоплює таку гілочку і, набравши висоту, стрімко налітає на крайнього поганця, що з номером 10 на спині. Змах рукою – і той, зі спотвореним від болю обличчям, хапається за забите плече. Знову змах – і поганець хутко вибігає геть крізь розчинені шкільні ворота. На обочині тротуару він на мить зупиняється, дивиться на світлофор і, незважаючи на червоне світло, перебігає вулицю. Ельф же застиг у повітрі – терпляче дожидається зеленого світла.
      І все тоте бачить Оленка, наче й собі летить за ельфом через вулицю, пробирається за ним крізь листя каштана. Бачить багатоповерхові будинки по той бік вулиці і поганця, що, важко сопучи, повзе по ринві. Ось він дістався другого поверху і – якраз навпроти відчиненої квартирки – заховався за трубою. А ельф, випустивши його з поля зору, марно літає перед вікнами. І раптом звідкись згори чується неприємний металевий голос:
      – Десятий! Алло,  десятий! Позаду тебе підкріплення: у квартирі дівчинка запалює сірники. Дорослих нема.
      Стурбована Оленка зводить догори обличчя і бачить на вершині каштана гніздо, в якому, перехилившись по пояс, сидить поганець-спостерігач. В одній руці він тримає підзорну трубу, в другій – рупора... Дівчинка опускає голову і знову шукає очима десятого... Еге! Той уже встиг скористатися з поради: граючи зміцнілими м’язами, прудко вискакує з квартирки. У руці він тримає запаленого сірника. А тут якраз мимо пролітає ельф. Поганець користається моментом – ураз кидає на нього сірника. Ельф скрикує: в одну мить обгоряють його прекрасні крильця і сам він безсило падає на клумбу у квіти. Звучить сумна мелодія. Оленка дмухає на ледь живого ельфа і плаче...
      Непомітно для себе дівчинка знову опинилась на шкільному подвір’ї. Тут ельфи уже встигли потіснити своїх ворогів, і ті навіть подрібнішали – зморщились, мов печені груші. Ось найближчий до Оленки захисник завзято наступає на якогось поганця, що задкує за ріг будинку... Слідом за ним поспішає на той бік школи і дівчинка. Там, бачить вона, стоять неподалік два хлопчаки - один років дванадцяти, другий – її ровесник. Обидва курять.
      – Салаго, як держиш?! – то старший зверхньо повчає молодшого.– Завтра ще принесеш п’ятдесят копійок.– І випускає під кутом униз густу хмарку диму.
      Забачивши хлопчаків, поганець хутко підскакує до них, однією рукою хапається підліткові за черевика, другою – ловить у сачок дим. І відразу   вирісши на добру половину свого зросту, кидається до ельфа – витрушує дим на нього. Той, мов підкошений, падає на землю. А поганець зухвало береться в боки і співає:
                                                                                                                                   Хто погане діло зробить, 
                                                                                                                                   той поганцеві підсобить.
                                                                                                                                   І якщо ти хлопець бравий,
                                                                                                                                   стань хутчій у наші лави!
                                                                                                                                   Тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
      Оленка схлипує і біжить до нерухомого ельфа, та несподівано прокидається. Звісно, вона ще довго переживала б свій сон, якби її раптом хтось не поцілував. Ласкаво-преласкаво. Оленка розплющила очі й побачила над собою мамине обличчя.
      – Доброго ранку, Оленко! Ось ми й приїхали.... Ну, вставай, раз уже прокинулася, зробимо зарядочку, вмиємось... А тоді подивимося, що нас чекає на сніданок.
      Та коли Оленка   нарешті сіла за стіл, усі помітили, що на їжу вона не звертає уваги. Очі її немов прикипіли до якоїсь далекої точки.
      – Ти про що думаєш, Оленко?
      – Ой мамо, який же я сон бачила!.. Цікавий і страшний.
      – То розкажи нам.
      – Ні, не можна, бо більше таке не присниться.
      – Гаразд, Оленко, не розказуй,– уважно подивився на внучку дідусь, а тоді перевів погляд на маму і всміхнувся.
      Після сніданку вся сім’я вирушила на річку. Дідусь ніс вудки, тато – речового мішка. Оленка ж неначе й забула про свій сон: тримаючись за мамину руку, весело крутила головою на всі боки. І коли поруч заблищала річка, вона аж застрибала від захоплення: ой-ой, скільки лілій! Лиш от дідусь був невеселий. Низько опустивши голову, він про щось зосереджено думав.
      – Ти чимось стурбований, тату? – співчутливо запитав його син.
      – Та як тобі сказати... обдумую свій черговий хід ...З директором тутешньої фабрики вирішив повоювати: надто вже річку нашу забруднює. Ох, яку природу губить!.. А вчора я навіть мертву рибу бачив. У Великій Луці.
      – Ого!.. Тоді треба бити у всі дзвони!
      – Сьогодні ж заїду в редакцію,– рішуче звів голову дідусь.– Хай трублять тривогу на весь район.
      І тут позаду почулись неприємні тріскучі звуки. То річкою нахабно мчав моторний човен. Коли ж він порівнявся з людьми, Оленка помітила, як човняр низько насунув собі на брови картуза.
      – Він що – боїться сонечка? – спитала дівчинка.
      – І сонечка, і наших очей,– відповів дідусь.– Адже в нього на лобі написано: браконьєр.
      – А хто такий "браконьєр"?
      – Той, хто порушує закон: полює тоді, коли це заборонено. Через нього не народиться багато риб, тварин і птахів.
      По кількох хвилинах усі вражено зупинились. Перед ними, неподалік стежки, валялися покинуті банки й пакети з-під їжі, питва, використаний разовий посуд, навіть розбиті на друзки скляні пляшки.
      – Яке неподобство! Просто дикунство! – обурилась мама.
      – То були теж губителі природи,– сумно пояснив Оленці дідусь.
      – Грубе безкультур'я,– суворо додав татко.
      Дівчинка спохмурніла і задумалась. А тоді раптом згадала про свою таємницю – притулилась до дідуся:
      – Дідусю, дідусю!..
      – Що, внуцю? – нахилив той до неї вухо.
      – Я дуже хочу, щоб мені знову приснились вони. Тепер я їм обов'язково допоможу.
      – Ш... ш...– приклав пальця до вуст дідусь.– Май надію.– Тоді показав рукою на річку: – А знаєш, там, у ліліях, теж бувають в о н и. До речі, запам’ятай: лілія так само стуляє на ніч пелюстки. Ще й для того, аби зберегти в собі тепло.
      Розташувалися на крутому березі. Таку кручу дорослі чомусь називали "гривою". І відразу кожен узявся за приємне для себе заняття: дідусь і тато – за вудки, мама – за ілюстровані журнали. А щодо Оленки, то та хутенько майнула на барвисті луки. Авжеж, там вона і собі знайде приємне заняття.
      Справді цікаво  було тут, на річці. Дівчинка то підкрадалась до легеньких жовтобрюшок, які погойдувались на очеретинах, то бігала за метеликами, що смішно підстрибували у повітрі, то збирала квіти. Час від часу вона приносила дідусеві якусь нову рослину і до подробиць розпитувала про неї. Так Оленка дізналася, що лопухом, пухівкою, кмином та росичкою люди лікують багато різних захворювань, серед них і застудні. А при укусах комах та гадюк допомагають кульбаба, череда трироздільна, подорожник великий, буркун і гадючник в'язолистий.
      Добре набігалась Оленка на річці і через те рано захотіла спати. Тут же, на кручі, й заснула – біля мами на пухнастому простирадлі... І відразу зазвучали музичні акорди, під які виникла велика заплава, всіяна  квітами і листом лілій. На воді стоїть моторний човен, а в нім зігнувся уже знайомий Оленці чоловік. Тільки тепер його картуз сидить на потилиці, а на лобі великими літерами написано: БРАКОНЬЄР. По-злодійському оглядаючись, чоловік хутко вибирає з води густу сітку, повну тріпотливої риби. І раптом бачить Оленка: з-під найближчого прибережного куща вискакує пара маленьких істот, що затято б’ються на прутиках. Авжеж, то ельф і поганець. Перший, безперечно, бере гору над другим, який відступає в напрямку до човна. Обидва швидко перескакують з одного листка лілії на інший. Ось поганець опинився зовсім близько від човна, ще мить – і він, підплигнувши, повисає на зігнутій очеретині, тоді розгойдується – вискакує на облавок і, мов за рятівника, хапається за браконьєра. Це відразу ж додає поганцеві сили. Зміцнілий і бадьорий, сплигує він тепер з човна та біжить до ельфа. А той уже зготувався захищатись.
      Оленка щодуху кинулась йому на допомогу, та раптом спотикається. Падаючи, вона встигає помітити, як з-за купи сміття вигулькує інший поганець. Він зловтішно посміхається і показує дівчинці кінець рибальської волосіні, якою щойно перетнув їй шлях:
      – Що –  допомогла?.. Захистила?.. Ото більше не пхай носа до чужого проса. Бо я такий... Можу вилізти до тебе навіть з-під подушки. Ха-ха!
      – Це моє "просо"! – гнівно кричить Оленка.– Ти губиш мою природу!.. І я тебе не боюся!
      Та поганець її не слухає. Знову бридко посміхається, ба ще й починає співати:
                                                                                                                                   Нащо нам зелене віття?!
                                                                                                                                   Нащо нам трава у лузі?!– 
                                                                                                                                   Ти лиши нам купу сміття – 
                                                                                                                                   запишись у наші друзі. 
      Несподівано долинає кволий, проте досить чіткий голос:
      – Ельфе! Залиш цього негідника. Швидше лети до Великої Луки: там готується щось жахливе.
      Це течія поволі несла великого знесиленого ляща. Почувши ті слова, ельф стрімко шугнув угору і взяв напрямок на схід. За ним, звісно, полинула й Оленка... Та ось і Велика Лука. Тут річка трохи вужча і має форму міцно натягнутого лука. На її березі і знаходилось підприємство, що викидало у воду густу, чорного кольору рідину.
      Коли ж ельф, а за ним й Оленка, спустилися нижче, їхнім очам відкрилося справді жахливе видовище. У тому місці, де відходи стікали в річку, весь берег обліпили полчища бридких поганців. І то, виявляється, були ще не всі: у табір щохвилини прибували нові потвори, які відразу поспішали до стічної труби. Тут вони ставали навкарачки, лягали на животи і губами всмоктували у припасені соломинки сморідну рідину.
      Побачивши цю картину, ельф миттю повернув назад і щодуху помчав уже над знайомими Оленці берегами. Ось він поминув заплаву, узяв дещо ліворуч і, бачить дівчинка, полетів до їхньої хатини. А тут на галяві, якраз у розпалі свято: ельфи справляють весілля. Майже всі вони повиходили на пелюстки квіток і звідти милуються чудесним таночком, який під троїсту музику виконує в повітрі молода пара. Натхненно кружляють жених і наречена, сліпуче зблискують на сонці їхні золоті корони. Пишно і яскраво розпустилися квіти...
      І раптом над галявою поплив тривожний передзвін. То загойдалися, задрижали голубі дзвіночки, на які опустився прибулий ельф. І відразу замовкла музика, забігали, заметушились маленькі чоловічки, захитались од їхніх швидких рухів голівки  квіток. А на вершечку таволги вже з’явилися три молоді ельфи – у червоних накидках  з бойовими сурмами в руках...
      "Ой-ой! – аж затрусилась од хвилювання Оленка.– Бідні ельфи! Їх же набагато менше! – І хутчій побігла до хати – розчинила одні двері, другі: де дідусь?.. Наче пташка в клітці, метається дівчинка, в розпачі заламала руки: що робити?! Але на порозі вже виріс дідусь – у білому костюмі, чисто поголений, при орденах та медалях. У руці він тримає розгорнуту газету.
      – Дідусю! На ельфів чекає велика біда!
      – Знаю, Оленко, знаю. І вже готовий,– дідусь бере внучку за руку, виходить на ґанок – піднімає над головою газету. Зацікавлена Оленка заходить наперед дідуся і зводить догори очі. На газетній сторінці вона бачить карикатуру: якісь два чоловіки виливають у річку брудні помиї. І в їхніх руках не то стічна труба, не то якесь бездонне відро. А над малюнком – великим літерами напис: ГУБИТЕЛІВ ПРИРОДИ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ!
      „Ага! – зраділа Оленка.– Дідусь таки виконав свою обіцянку – хай тепер начуваються”.
      Ставши на місце, вона знову повертаєтеся обличчям до галяви і тут же помічає, як у їхній бік гойднулась найближча квітка, а з неї до лівої дідусевої руки довірливо потяглась крихітна ельфова рука . Ще мить – і вона надійно лягла на велику дідусеву долоню. Не встигла здивована Оленка кліпнути очима, як відбулось нове чудо: ельф одразу виріс у кілька разів. Тут же до нього плигнув другий ельф, до того підлетів третій... і незабаром усі клумби зарясніли від ельфів, що, тримаючись за руки, на очах росли й наливались новою силою. А на цю картину задоволено дивився Оленчин дідусь – колишній командир роти капітан Кравченко, нині всіма шанований пенсіонер Микола Петрович. Ось він зачекав іще хвилину, а тоді врочистим голосом звернувся до клумб:
      – Мирні і веселі ельфи! Вірні друзі природи! На вашу пелюсткову країну іде ворог. Вам треба захищатися. Захищатися вміло, організовано. А відтак – слухай мою команду!! Жінок і дітей, всіх небоєздатних, негайно переселити на найближчі дерева!
      І ельфи одразу кинулись виконувати наказ. Оленці видно, як неподалік пролетіла маленька красива жінка з немовлям на руках, за нею друга, третя... Там – на зеленому листку – два ельфи обережно переносять когось із немічних, і коли нарешті з цим було покінчено, дідусь подав нову команду:
      – Загонові з перших двох клумб приготувати важкі метальні засоби і зайняти обидві калини біля арки!.. Всім останнім озброїтися сосновими голками. Для особистого захисту взяти листки брусниці або чорниці, мучниці, рути пахучої!.. У бій іти тільки за моєю командою „в атаку!" і з тих квіток, що я назву. Дійте!!
      І тільки-но ельфи виконали цей наказ, як ураз почувся барабанний дріб. За хвилину, на дорозі з’явились і перші зімкнуті ряди поганців, кожний з них мав за поясом прутика, на плечі сачка і в руці соломину. Над їхніми шеренгами розвивались якимось дьогтем пописані полотнища: ЙДЕМО РОБИТИ БОЛЯЧЕ! БИЙ КРИЛАТИХ! БИЙ ГАРНЕНЬКИХ І ПАХУЧИХ!.. Наблизившись до галяви, поганці гримнули пісню:
                                                                                                                                    Наша сила, сила чорна –
                                                                                                                                    неосяжна, непоборна –
                                                                                                                                    відбирає у природи 
                                                                                                                                    щохвилини землі й води. 
                                                                                                                                    Ми готові скрізь і завше 
                                                                                                                                    поховати сонце ваше, 
                                                                                                                                    клени ваші, квіти-ружі 
                                                                                                                                    в захіміченій калюжі...
      Військо поганців уже вступило на головну алею і Оленка аж затремтіла від хвилювання, та тут дідусь гучно скомандував:
      – Увага, калини! Зготуватись до бою!.. В атаку – вперед!!
      І відразу з калин злетів чималий загін ельфів, які парами закружляли над передніми шеренгами противника, кидаючи на його голови сучки, шишки та інші тверді предмети. Поганці ж відчайдушно замахали прутиками і сачками, почали дмухати в соломини, випускаючи вгору тоненькі струмочки бруду. Але нічим не можуть вони дістати повітряних бомбардирів. І ця безцільна метушня помітно порушила їхні бойові порядки, затримала просування.
      А тут уже звучить наступна команда:
      – Калини! Повернутись на вихідні позиції! Поповнити бойові запаси!.. Петунії і троянди! Чорнобривці і маки! Гвоздики, бальзаміни й орлики! Портулаки, настурції та сальпіглоси! Вся велика клумба! До бою!!
      І цілі рої ельфів хутко злетіли з багатьох клумб – вишикувались на головній алеї. Кожен із них у лівій руці як щита тримав цупкого листка, у правій – як списа – соснову голку.
      – В атаку – вперед!!
      І пішли в бій стрункі ряди ельфів. Ось вони вже сходяться з противником... Той струминками отруйного бруду намагається їх зупинити, але даремно: ельфи надійно прикрилися щитами та й соломини в багатьох поганців уже порожні. За мить розгоряється запеклий рукопашний бій, що охопив  майже всю головну алею.
      Кріпко б’ються обидві сторони. Затято. Від ґанку – військо ельфів, од воріт – військо поганців. І поки що ніхто не перемагає. Пильно дивиться, на ту битву дідусь і ніби чекає якоїсь хвилини. Та ось вона, видно, настала. Бо раптом розправив дідусь плечі і дзвінко скомандував:
      – Мальви і гайлардії! Орхідеї, півонії та кларкії! Сокирки, в’юнки і півники! Айви і чубушники! Вейгели, азалії та ломиноси! Весь квітучо-зелений живопліт! До бою!!     
      Вмить із крайніх клумб, рабаток і кущів злетіли рої ельфів – вишикувались на бічних алеях.
      – В атаку – вперед!!
      Дружно і красиво пішли на ворога ельфи. З усіх бічних доріжок та стежин, мов колючими їжаками, вп'ялись у потворне військо і відразу внесли сум’яття в його ряди. А дідусь командує знову:
      – Увага, калини! У спину противникові – вогонь!
      І знову піднявся у повітря загін бомбардирів – ударив по поганцях біля арки та за нею... І нарешті не витримав ворог: подався назад, а тоді враз заметушився, загаласував і – кинувся тікати.
      Все: битва скінчилась, галяву очищено від поганців. Дідусь весело гукає у бік дерев:
      – Славні ельфи! Небезпека минула! Можете далі гуляти весілля!
      – Жених незабаром повернеться! – усміхаючись, собі кричить Оленка і від щастя заплющує очі. А коли розплющила – близько-близько побачила перед собою дідуся. Як і завжди усміхненого, мудрого.
      – Ой, дідусю! Який же ти молодець!! – радісно кинулась до нього дівчинка. А той підхопив її – гойднув раз-удруге та й посадовив собі на плече. І вже звідти Оленка знову побачила річку, луки, поля...– аж до самісінького обрію. І вже тепер зрозуміла: вона щойно прокинулась.
 
      Олекса Палійчук.