КИЇВ

Осяяний промінням слави,
золотоверхий, величавий,
ген-ген розкинувся довкола
на вічних пагорбах і долах
мій рідний Київ, місто-сад,
моя столиця. Святоград.
Йому тополі і каштани
клечають вулиці, майдани,
милує око сам Дніпро;
для нього стелиться метро...
Йому поклав любов і труд
наш мудрий люд, красивий люд,

ДОРОГА УКРАЇНО

Краю мій рідний, моя Україно,
скрізь я торкнуся тебе неодмінно.
Гай защебече мені солов'їно –
знаю, це ти, дорога Україно.
Поле заманить мене безгомінно –
знаю, це ти, дорога Україно.
Хвилі до мене примчать білопінно –
знаю, це ти, дорога Україно...
Завше і скрізь я всім серцем незмінно
буду любити тебе, Україно.

РІДНА УКРАЇНА

Є в нас люба спільна мати
для дідуся і маляти,
то безсмертна Батьківщина,
всім нам рідна Україна.
Є в нас віщий мудрий знак –
стародавній наш родак,
між усіх своя одміна,
Божий карб на видноті,
тож несе його Вкраїна
у короні й на щиті.
Іменитий, величавий,
означає герб держави.
Іменитий і простий,
сяє тризуб золотий.
Є священний диво-птах
в синьо-жовтих кольорах;
нас ніколи не покине,
хоч летить на всіх вітрах.
Він веде вперед вождя,
він присяга, він суддя.
Бачить нас крізь мури-стіни
і – спитає, чи козак...
Онде прапор України –
честі нашої маяк.

КОМАНДИР

Космонавт я, славний ас.
Вилітаю ось на Марс.
…Ви б хоч трохи, дядю, схудли –
я туди узяв би й вас.
Ну, гаразд.
Хай це буду тільки раз.
Я беру вас і тепер
за цукерку «гулівер».
Он сідайте на стільця…
Е, на вас нема лиця.
Так злякалися?.. А й справді!
От пішли дорослі дяді!..
І не смійтесь – це не жарт.
Я рушаю! Раз, два…Старт!
А-ля-ля-а-а…
Віддаляється Земля…
Ледве світиться здаля-а…
Що-о?.. Нікому не вставати!
Командир тут, дядю, я!!
Р-р-р… чах-чах.
Ми вже сіли – ох і ах!..
Тільки хто це вийшов з хати
і гукає на весь сад?..
Ех, вертаймося назад:
бабця прати починає, –
чули? – виварку шукає.
Бабця теж хоробрий ас:
прилетить хоч і на Марс.
Перетрусить всю планету
і знайде мою ракету.

ЖУК

Ось навпроти суне жук –
видно, злюка з перших злюк.
Уступімося з дороги,
бо ще візьме нас на роги.

ІВАН-КОСМОНАВТ

Ми обидва друзі:
я і сивий коник.
Є у мене шабля,
в нього – срібний дзвоник.
Я сьогодні вранці
на коні отому
з молодечим свистом
вилетів із дому.
Не питав дороги:
що нам скелі-кручі
і бурхливі ріки,
і ліси дрімучі!
Не спиняли бурі,
ні густі тумани:
там із ворогами
б’ються два Івани.
Перший – то Царевич,
так мечем і крушить,
другий – Син Селянський,
що довбнею глушить.
Ось я вже на місці…
– Биймо лиходіїв! –
і – собі рубати
найстрашніших зміїв.
Покладу одного –
знову небезпека,
знов перед очима
клацає пащека…
Ой кипіла січа!
Ой було!..
А ще я
допоміг зловити
відьму і Кощея.
Там же відчинили
не одну темницю
і знайшли царівну,
узяли жар-птицю…
– Хто ти є, герою?
Де у тебе рани? –
глянули на мене
разом два Івани.
– Ет, лише дряпнуло,
тим я не журюся.
Хто ж такий?.. Іваном-
Космонавтом звуся.
Навіть тато й мама
почали так звати,
бо я дуже хочу
в космосі літати.
Як піду до школи –
вчитимусь відмінно
і, ким хочу, стану,
стану неодмінно.
А тоді і  в мене
буде кінь просити:
жару дай поїсти,
полум’я – запити.
Ой же ж тоді стану,
ой же ж тоді вийду
боронити правду,
побивати кривду!
– Добре, тезку, добре.
Вчись по правді жити.
Правда, наче сонце:
буде вік світити.
Як мені потисли
руку два Івани,
глянув я: мій коник
знову дерев’яний.

ДРУЗЯКА

Мимо Гальчиного двору
ми сьогодні йшли з Тарасом.
Ох і злющий там собака!
Величезний, бреше басом…
Я все ближче до паркана,
а Тарас: – Куди?! – гукає.–
Цей друзяка службу знає –
враз штанята "полатає".

НЕ РУШ!

Джміль я, джміль –
хай знає кожний.
Не метелик і не хрущ.
Я працюю, я серйозний.
Не чіпай мене.
Не руш!

МОРОКА

У нашого Бусла
манна каша згусла.
Просто захолола,
просто так і згусла.
Плачуть бусленята,
дивляться на тата:
– Зовсім захолола,
зовсім-зовсім згусла!
Каже всім Сорока:
– От кому морока!..
У бідного Бусла
манна каша згусла.

ЦЕ ЧОТИРИ

Не підходьте ви до нас – раз.
Не поможуть вам слова – два.
Не беремо вас до гри – три.
Ви мурашника розрили…
Прощавайте! – це чотири.

АЛЛО!

Знову літечко прийшло,
знову їдемо в село.
Гей, дідусю і бабусю,
зустрічайте нас,
алло!

Хай стрічають у селі
ячмені і картоплі,
гречка, соняхи, ожина,
і порічки, і малина,
полуниця запашна,
вишні, сливи і черешні,
мак, цибуля і, нарешті,
лопухи та бузина.

Хай стрічають у селі
козенята і кролі,
каченята і курчата,
кошенята, цуценята,
ластів’ята і джмелі.

Знову літечко прийшло,
знову їдемо в село.
Гей, дідусю і бабусю,
зустрічайте нас,
алло!

ДЕСЯТЬ БУКВ

Я вже знаю десять букв.
Я сама їх написала
і сама порахувала:
рівно-рівно десять букв.
Чуєш, Рекс-патлате вухо,
чуєш, кицько Нявкотухо,
чуєш, дятле, – тук-тук-тук –
написала десять букв!
Обіцяю: завтра зрання
сяду знову за писання.
То наука непроста:
мушу я всі букви знати,
щоб скоріше написати
до бабусеньки листа.

ЕГОЇСТ

Не торкни його за вухо,
не візьми його за хвіст –
глянь на Рекса, Нявкотухо:
він сьогодні е-го-їст.

ГРАД

Град, град...
Він усе січе підряд.
Він ламає колоски,
обриває пелюстки,
навіть хміль і виноград
в землю кидає назад.
Ой ти, град!
Нащо родишся такий:
крижаний,
упертий,
злий?!
І чого ідеш ти, град,
як тобі ніхто не рад?!

СЕКРЕТ

Відкриваю свій секрет:
я малюю п’ять ракет.
Це космічні кораблі
мчать від нашої Землі
до незвіданих планет.
Ось попереду одна,
бач, найбільша, головна.
Від усіх вона відмінна,
має назву “Україна”.

ЗА СЕЛОМ

Як цікаво за селом!
Скільки дива тут кругом!
Онде – світла і барвиста –
в небі райдуга повисла.
Ген – у тиші далини
мерехтять ясні лани.
На просторих луках бродять
довгі череди корів
і вже попаски підходять
аж сюди, до чагарів.
Ось метелики літають
по зеленому лужку –
так, неначе кривуляють
у кумедному танку.
Тихе кукання зозулі
долинає звіддаля,
довгі ноги, мов ходулі,
чорногуз переставля.
Ну, а там що в оцю мить
галасує і шумить,
в’ється хмарою над гіллям?..
То «вороняче весілля».
От цікаво за селом!
Скільки дива тут кругом!

ДЗВІНОЧКИ

Ох, то знову хлопчаки!..
/Знаєм їх слідочки/.
Обережно:
ми квітки,
голубі дзвіночки!
Не лети учвал сюди,
чобітьми не гупай.
Краще – тихо підійди.
Нахились.
Послухай.

ДОБРЕ ЖИТИ У СЕЛІ

Добре жити у селі,
як засяють на столі
всі скарби, що із комори,
із горища та обори
попросилися на світ.
Як для тебе славний дід
носить рибку на обід
і грибочки, і горішки,
і медок у стільниках,
а бабуся – просто в ліжко
повну чашку молока.

ЗАЦУКЕРИЛИСЬ

Мама хусточку дістала
і докірливо сказала:
– Кожна з вас, мої дівчата,
мусить бути акуратна.
А то смокчете цукерки
і не глянете в люстерко.
Ось на щоках і на носі!
Ось на шиї, на волоссі –
зацукерилися зовсім.

У КАЗКУ

Нумо швидше, коню,
з нами вирушай
у чудесну казку,
в таємничий край.
Де ховає мавок
лісове шатро,
де жар-птиця губить
вогняне перо.
Де гойдає хвиля
човник золотий…
Повези нас, коню,
повези, гнідий!

ЛІСОВИЧОК

Хто це ходить по росі
день у день,
день у день –
срібний дзвоник у руці:
дзень-дзелень,
дзень-дзелень.

– Прокидайтесь, квітоньки,
нумо враз,
нумо враз!
Розтуляйте пелюстки
в добрий час,
в добрий час!

То дідусь Лісовичок
день у день,
день у день
будить росяний лужок:
дзень-дзелень,
дзень-дзелень.

СПОРИШ

Не виходь на сонце, гей, спориш!*
Бо від спеки хутко там згориш.
Обминай усі стежки, дороги,
бо потрапиш там комусь під ноги.
Відповів зелений наш герой:
– Я не той, мій хлопчику, не той,
хто ховається у тінь, за ріг,
хто боїться сонця і доріг.
Ти на це інакше подивись:
ти у мене стійкості повчись.
____________

* Лікарська рослина, може рости
на стежках і грунтових дорогах...

ВЕСНА

Я з весною розмовляю.
Помовчу – і знов гукаю:
– Бач, трава зазеленіла,
чуєш, річка зашуміла,
пісня лине над полями,
небо кличе журавлями –
то настала вже весна!

І підтакує луна:
– Вже весна-а!..

ТРАМВАЙ

Сьогодні я сонний, валюся із ніг,
бо спати минулої ночі не міг.
Лиш очі заплющу, і вже – ай-ай-ай! –
женеться за мною по місту трамвай.
Я вправо, я вліво, сховаюсь за дім,
а він, як собака, по сліду моїм.
Очиськами-фарами аж пропіка
і грізно гуркоче: «Зловлю шкідника!
На вікнах моїх ти розмазував джем,
по спинках сидінь малював олівцем!»
Даремне прошу я: «Спинись! Не займай!» –
женеться за мною по місту трамвай.
Даремне татусь мій над вухом гуде:
«Синочку, трамвай лиш по рейках іде!»
Та тільки-но вимовив я: «Вибачай.
Повір, більш не буду...» – спинився  трамвай.

М’ЯЧИК

І я бачив, і він бачив:
полетів угору м’ячик.
Полетіти полетів,
а вернутись не зумів.
Цілий двір уже годину
мружить очі на хмарину,
що все далі відплива
чи не з м’ячиком, бува.
Всі-усі, крім тітки Варки,
їй одній не видно хмарки,
їй лише б сухий куток,
довгі спиці та клубок.
Гей ти, м’ячику смугастий!
Що – не знаєш, як упасти?
Чи солодкий бачиш сон?
Чи потрапив у полон?..
Та озвалась до малечі
тітка Варка – вже надвечір:
«Ну, як тільки м’ячик ваш
не сподобався вороні,
то його шукайте аж...
аж на тому, ген, балконі».
Ой ви, тітко, тітко Варко!
Вам ні холодно ні жарко,
не лякають вас хмарки...
Чом раніше не сказали,
не звели в той бік руки?!
Видно, вгору не літали
ще ні разу вам клубки.

НА КОНИКУ

Через леваду
по срібній росі
їдем на конику.
Їдемо всі:
Галя, Наталя,
Сашко і Роман.
Коника нашого
звати Каштан.
Їдемо, їдемо
аж до гайка.
Пісню співаємо
про козака.

КОТИКИ

І пухнасті, і легенькі,
і сріблясто-білі,
спали котики маленькі
на вербовім гіллі.
Котики, котики –
лапки під животики.
Котики-коточки –
всі немов клубочки.
Молока із пластівцями
я взяла сьогодні:
може, котики без мами
і сидять голодні?
Прокидайтесь, котики,
умивайте ротики:
йде Орися-мати
вас погодувати…
Тільки що за чудеса?
Де мої коточки?
На вербі нова краса –
шелестять листочки

МИ У КАНЕВІ БУЛИ

Ми у Каневі були.
Ми ракетою швидкою,
ну, звичайно, річковою,
вci туди пливли.
I як тільки допливли,
то відразу поспішили
на ту кручу, до могили,
де cтepir Дніпра i нас
кам'яний Тарас.
Там були, мабуть, годину:
клали квіти i калину,
i китайку на граніт.
А задуманий мій дід
мовив, ставши на коліна:
«Ти, наш батьку, брате, сину,
вчиш любити Україну,
вчиш любити цілий світ».
А тоді нас підхопила
чемна жінка, просто мила,
каже: «Людоньки, ходім
у музей, Шевченків дім.
Там усе, що буде в силах,
покажу вам, розповім».
...Ну i дім! Оце так дім!
Весь живий поет у нім.
А людей...– нема де стати,
i всім хочеться, yciм,
про Тараса більше знати.
Я стояла, не крутилась,
мовчки слухала, дивилась,
а тоді шепнула враз:
«Тату, чули?.. Тату!.. Мамо!
Ми ж говоримо так само
i співаємо так само,
як i він, Тарас, дорогий Тарас!»
I така я рада стала,
засміялась, запишалась,
мов одразу підросла.
Так би й пісню заспівала,
коли б тут одна була...   
I сказала я тій жінці
/а почули всі кутки/:
«Ми з Тарасом – українці,
ми з Тарасом – земляки!»

ПАГІНЕЦЬ

Молодець пагінець –
росте не питає;
чує: стеля (камінець),
натис, і – немає.
А зігнись він у ріг –
могила в неволі.
Так його застеріг
житній рід у полі.
Застеріг, наказав,
востаннє торкнувся:
«Поки сонця не дістав –
щоб і не хитнувся!
Добре, синку, це затям,
коли хочеш жити,
бо віднині будеш сам
їсти і родити».
Молодець пагінець –
росте не питає;
чує: стеля (камінець),
натис і – немає.
Він бадьорий, гінкий,
має чистий голос.
Не дивися, що малий, –
добрий буде колос.
А якийсь там рубець –
пусте для героя…
Молодець пагінець!
Рости на здоров’я!

Для татусів і мам

ТАКА ГРА

Підступаючись до мами,
бабця сплеснула руками:
"Доню! Як це в тебе сало
так одразу "шпіком" стало?!
Глянь: домашнє, із села!
п'ять хвилин, як привезла!..
Чи ж не в мене ти зростала?!
Чи ти мало з'їла сала?!
Мо' за розум узялась –
до науки потяглась?.."
Так бабуся примовляла,
а секрет у чім – не знала.
Тільки ми, її внучата,
хоч і звемось "дітвора",
добре знали: в мами й тата
це така хитрюща гра.
В них не шафа - шифонер,
не світильник, а торшер,
не полиці - антресолі,
не вбиральня... ну, доволі
/є й коротше слово - бра/.
Ось така культурна гра!
Ми, звичайно, пристаємо
до цієї словогри,
тільки часто програємо -
спробуй тут поговори!
От недавно загадали
вправу начебто легку:
що сьогодні подавали
на вечерю в дитсадку?
Я відказую культурно:
їли рибу з гарнітуром.
Мама в сміх: "З яких це пір
гарнітуром став гарнір?!"
Тут і тато вслід за нею...
аж зігнувся в животі,
так, неначе в лотерею
виграв зуби золоті:
"Оце гумор! Оце мова!
Ну й загнула! Ну й дала!..
А щоб ти була здорова!
Як ти настрій підняла!"...
Що ж, їм легко розібратись
(он аж лиса голова!),
Нам же – трудно з ними гратись
у такі... слова.