САДИМО ДЕРЕВЦЯ

Садимо деревця –
від душі, від серця.
Садимо деревця –
кожне хай прийметься.
Кожному без ліку
і дощів, і сонця!
Кожному довіку
мати оборонця!

НУ І ЩО Ж!..

Ну і що ж, ну і що ж,
хай іде великий дощ.
Ми піднімемо сукенки
і ось так пробіжимось
через луг і вигін всенький
по калюжах –
ось так,
ось!

ВІДГАДАЙ

– За городами у лузі,
гей, ковалики живуть.
Добре нам уже відомі,
хоч нікого не кують.

Це людина?
– Ні!
– Тварина?
– Ні!
– Це птаха?
– Ні! Така собі комаха!

За городами у лузі
славні коники живуть.
Добре нам уже відомі,
хоч нікого не везуть.

Це тварина?
– Ні!
– Це птаха?
– Ні! Така собі комаха!

– За городами у лузі
ще й корівоньки живуть.
Їх ніколи не доїли,
здавна божими зовуть.
Це тварина?
– Ні!
– Це птаха?
– Ні! Така собі комаха!

– За городами у лузі
жовтобрюшечки живуть.
І стрибають, і літають…
ну, кого ж то так зовуть?
– Це комашка.
– Ні. Це пташка.

ЧЕРЕДА

На городі нашому
просто з гарбуза
вироста корівонька,
з огірка – коза.

Гарбузе-негарбузе,
ти який на зріст? –
і втикаю прутики –
ноги, роги, хвіст.

Отепер чимало вас
на межі стоїть,
тож махну лозиною:
гей, на пашу йдіть!

На-на, на-на, Лисонько,
миню-минь, пасись...
Ти куди зібралася?!
Стій! Ану вернись!..

Отака вдалася нам
славна череда,
тільки що не мукала,
ну, це не біда.

Добре, що напаслася,
не ламала ріг.
Мукали і мекали
ми за них усіх.

ПОКАРАННЯ

Ви бачили, друзі, як щойно зі школи
ішов першокласник – сусіда наш Толик?
Ішов і спинився посеред дороги –
нового портфеля жбурнув собі в ноги.
Напевне, був дуже на нього сердитий,
бо став ще й лозиною бідного бити.
Лупцює, лупцює – спочине хвилину
і знову рішуче заносить лозину.
Цікаво нам стало; підходимо ближче:
«Толюню, чого це твій прутик тут свище?».
Скривився школяр – от-от бризне сльозою,
тоді показав на портфеля лозою:
«Сьогодні туди, мов сорока-злодійка,
залізла разом зі щоденником двійка».

ГОСПОДАР

Це кожний вам скаже, кого б не спитали:
найкращий господар у класі Віталик.
Щодня, щоперерви йому не сидиться –
усе порядкує в шафах на полицях.
І бачиш – рівненько стоять поливалки,
на місці книжки і м’ячі, і скакалки.
Віталик огляне тобі діловито,
чи витерто меблі, чи квіти полито.
Як фокусник, він із якоїсь комірки
зненацька дістане дві чисті ганчірки,
«Ходімо, робітнику!»– весело скаже
і звідки береться порядок, покаже...
Та ви-но зайдіть, коли буде нагода, –
відразу побачите, хто в нас господар.

ГОЛОС НАТИ

Ми всі «боліли» з різних місць,
«Давай, орли!» – гукали.
Та наші хлопці, як на злість,
безбожно програвали.

Скінчилась гра – затих майдан.
Мовчить, як серед ночі.
От-от заплаче капітан,
«орли» ховають очі.

Що ж, хай тепер самі кричать
уже спортивній долі.
Щоб так продути: аж «нуль – п’ять!»
і на своєму полі!..

Та враз, як пісня, продзвенів
тоненький голос Нати:
«Ах, то пусте! За п’ять голів
ми можем сто віддати!

Ми тих районних задавак
ще взуємо в калоші.
Лиш потренуємося, так?..
Авжеж, мої хороші».

ХТО ВОНИ?
1.
Той, що з вусами, придбав,
той, що з гребенем, украв.
Той лишився без хлібини,
той – без гарної пір'їни.
2.
Як прийдеш в її оселю –
дасть найкращого коктейлю
і не склянку, а відро.
Їй самій за те добро
лиш траву зелену косять,
ба і в хату не запросять.
3.
Цілий вік служив людині:
то для неї щось тягнув,
то носив її на спині... –
завше вірним другом був.
Він і досі їй за друга,
тільки рідко тягне плуга.
4.
І не пташка, а літає,
і не зайчик, а стрибає.
Ляже вам і так і сяк;
він, як дзиґа, він котючий
і – хоч круглий, мов їжак,–
зовсім-зовсім не колючий,
всередині порожняк.
5.
Хоч він порохом не пахне,
та у небі гуркотить.
І... як гахне, як тарахне –
аж у хаті все бряжчить.

КОЛОСОК

Колисали колосок
сім вітрів, сім колисок.
Теплий дощ його купав,
чистий промінь витирав.
Та прийшов залізний ніж
і сказав собі: «Ріж! Ріж!».
Колоска ще потовкли,
ще мололи , ще пекли.
Знов прийшов залізний ніж
і сказав собі: «Ріж! Ріж!»...
Прощавай, наш колосок!
Щез твій тихий голосок.
На столі тепер мені
скибочки пахтять смачні.

ВЕЛИКА ГРА,
або
ЯК ТВАРИНИ ГРАЛИ У ФУТБОЛ

Раз на вулицях опівдні
загукали дружно півні:
"Гей, ви сонні чи голодні?!
Киньте спати, киньте їсти:
зустрічаються сьогодні
дуже сильні футболісти –
двір Левка і двір Петра.
Буде гра, велика гра!"
Щойно сонце притомилось –
загуло село, змінилось.
То численний свійський звір
покидав затишний двір.
Вирушали з прапорцями,
із дудками, бубонцями,
із цукерками і квасом...
А на вигоні тимчасом
готувалися гравці –
добре знані молодці.
Он уже Баран із Цапом
до воріт пішли неквапом.
І туди ж захисники:
вівці, свині, індики...
Ну, а це що за тварини
розминають ноги, спини?..
Гуси, кури і коти;
їм у наступ треба йти.
Судить гру суддя справдешній,
сам Шарко – розумний пес.
Помагають Жук і Рекс,
кожний, звісно, нетутешній.
Ось команди вже готові,
замовкають на півслові,
очі вперли у Шарка,
всі чекають лиш свистка.
"Ф'юр...р...р!"– і вмить Гусак цибатий
взяв м'яча, як на лопати,
і пустився до воріт.
"Чорта з два!– вереснув Кіт. –
Не такі легкі дороги!"–
спритно кинувся в обхід
і лапатому – під ноги...
Це спинило Гусака.
Він одразу поточився
і наліг на Індика.
Та Індик був зух* мужик:
так відпер, так розкрутився,
що, мов яструб, опинився
враз на тім'ї Кабана.
Аж умився той сльозою
і так тріпнув головою,
що звалив з ніг Барана...
Вже нікому з футболістів
не стоялося на місці:
треба "наших" виручати,
треба винного шукати...
Через мить з усіх кінців
позбігалися гравці.
Знай кричать, докупи збились.
А тоді... враз повалились.
Повалились-закрутились
роги, вуха і хребти,
шиї, крила і хвости,
лапи, ратиці, копитця...
Ну таке, що й не присниться.
І дарма свистить суддя:
"Гра скінчилась!
Нічия!!"