ВІРШІ | Друк |

СТРУМОК

Малий струмок долиною біжить.
Малий струмок підстрибує, звивається,
то грає, то дзюркоче, то бринить
і сотнями очей нам усміхається:
– Весна, школярики! Прийшла весна!
Озвався птах, земля заворушилася,
й – до чого вже кріпуча і тісна –
моя темниця крига розступилася!

Невже так буде завтра і щодня?!
Невже я вільний?.. Просто аж не віриться,
що знову вітерець переганя,
що сонечко в мені іскриться-міниться.
Я, граючись, до річки побіжу.
А з нею – аж до моря сивогривого
і всім-усім довкола розкажу
про свято Волі у струмка щасливого.

* * *

Може, завтра я буду міряти
схили гір електронним посохом,
альфи-бети на карту сіяти
і моргати до зір філософом.
Гідним учнем явлюсь Амосову,
козаком засвищу на тракторі,
тільки зараз пробачте босому:
я біжу від лозини матері.
Перший старт у коноплі дядини...
Ох ти чорт з будяками клятими:
скільки всякої тут я гадини
перемацав своїми п’ятами!
І зітхала прим’ята грядочка:
лопухи, бережіть півонію –
він сьогодні дорослим дядечкам
зіпсував таку церемонію!..
Був нормальним та ще й відмінником,
а от, бач, наробив їм срамоту –
закричав безголосим півником
про якусь там нечесну грамоту.

* * *

Спитав я у сусіда бідного,
чи відчуває він  провину
за втрату мови, слова рідного,
бо ж вік не кидав Батьківщину.
«Я не назвав би це провиною, –
сказав сусід.– А щодо втрати...
важливо, щоб ти був людиною;
живуть, он, якось же кастрати».

* * *

Окей, голубчики. Ми вам дамо
цілком цивілізоване ярмо
та ще примарну самостійність.
Але, даруйте за прицільність,
«общепонятний» вам пропишемо –
пардон, каліками й залишимо.

* * *

«Життя грунтується на парадоксах.
Якщо не віриш – прочитай»,–
і вмить завів у комунальних боксах
іще не бачений пекельний рай.
Так виникало все, що «нада»:
скорботний сміх, брехлива правда,
Заможні злидні, скута воля –
скажи, парадоксальна доля?!

ЯРЧУКИ

Ярчук – собака з вовчими зубами
або собака з ярчати (першого щеняти),
якого боїться  нечиста  сила.

Народне  повір’я

Були такі... Вони не знали ляку,
як не чекали на спонуку пастуха:
самі хапали за хвоста чортяку
і рятували чоловіка од гріха.

Були такі і є, а ще їх більше буде,
видючих і стійких, недремних сіромах,
готових битися з агентами облуди
на всіх можливих, найхимерніших фронтах.

Я серцем чую ті великі зміни,
коли з могутньої державної руки
повсюди стануть в обороні України
відкриті і таємні наші ярчуки.

ЗАБУДЬ  ЖАЛІ

Доволі скиглити, забудь жалі.
Відкинь потоки злої піни.
Всі наші думи, наші мозолі –
для щастя неньки України.

Пильнуй Вітчизну, вівтарі святі,
але спали гниле вереття.
Знай: лиш в її великому житті
закладено твоє безсмертя.

Учись, юначе, в місті і в селі,
навчайся правди, а не страху.
Не рви коріння з рідної землі,
та кроною живи без даху.

Незламний будь у чесній боротьбі,
шукай дорогу, а не нірку.
І вогник, що підсвічує тобі,
обернеться на вірну зірку.

Мікробайки

ЛІСОВА  ІДИЛІЯ

«Що?! В моїй роботі хиби?!» –
Лев рикнув і став на диби...
Пес лиш гавкнув: «Пане Робот,
заберіть його під хобот!»

ГОРОБЕЦЬ

Нижче стріхи край загати
Горобець хвалив Орла:
«Ну і крила тобі, брате,
мудра матінка дала!
Вір, мені сповна відомо,
що то значить молодець,
і своє вагоме слово
ще докине Горобець».

ЗАЙЧИК

«Я так ніколи ще не прозрівав.
Обтяв, ось, кігті, і – тепер щасливий!» –
до Зайчика не йшов, а танцював
підпилий Вовк із гілкою оливи.

Той Зайчик був таким уже своїм
і так смачненько пахнув – щирий, любий,
що Вовк, не розмикаючи обійм,
згадав, які ще добрі має зуби...

А був у Зайчика, розказують, талант,
бо диво знав якесь мережано-троїсте.
Тепер від нього залишився бант,
червоний бант – єдине мокре місце.

РЕП’ЯХ

Не дружить з голохвостими Реп’ях:
ну що йому за користь від невдах?!
От інша справа хвіст багатий,
нехай брудний, та волохатий.

ПЛІТКА

Ця Плітка, свіжа і на силі ще міцна,
забути не могла свою природу.
Того й метнулася гадюкою до дна,
щоб скаламутити прозору воду.
І вмить вернулася назад: «Якби знаття,
то прихопила б ще якесь знаряддя»...–
її відкинуло бетонне покриття,
непробивне для всякого тут гаддя.

ГАЛЬКА

Хвалилась Галька прибережна:
«Моя краса беззастережна.
Я кругла, з полиском, обтічна,
це вам не каменюка пересічна».
Їй відповів сусіда Камінь,
весь кособокий, шрам на шрамі:
«Мала! Твоє гладеньке ложе
і кузьки втримати не може.
Не проросте на нім насіння,
брат Мох не випустить коріння.
Всі одвертатимуть носи
від непотрібної краси».

НЕСУМІСНІ  РЕЧІ

У Гната під вікном  ця дія відбувалась.
Йому,  ледачому, із року в рік
Свиня хазяйновито забиралась
у розгороджений квітник.
Там їла досхочу, барложилась, гуляла,
і – до четвертих роковин
вона завиграшки «зорала»
всю клумбу запашних рослин...
Авжеж, тварина виросла, набрала тіла,
та от біда: смердить, як і смерділа.

Ой Гнатку, Гнатку! Чом не злазив з печі?
Бач, квітка й рило – несумісні речі.

ЖАБЕНЮКИ

Якось два Жабенюки,
вперті і хоробрі,
підступались до ріки,
мружилися в обрій.
Не спиняло ні зело,
ні сльоза на оці –
так цікаво їм було,
що на тому боці.
Берег наче не крутий,
квіточки, ген, білі...
Видно, мулу там – їж-пий,
лежаки із лілій.
Може, там, хе-хе, ще є
добра господиня,
що покаже їм своє
класне баговиння...
Ет, що баяти, коли
нас чекає діло.
Нумо, друже, попливли:
сонце вже пригріло.
Раптом чують: «Ви куди?! –
то, як грудомаха,
виповзає із води
мудра Черепаха.
Усміхнулася обом
і закоротила:
– Всі ми ходим під хвостом
тата Крокодила.
Він вам совість і мета,
зимне і гаряче.
Онде гладить живота
і за всіх нас плаче».
Затряслись Жабенюки
(десь і змокли трохи),
а тоді у два боки
скочили, як блохи.

* * *

Під страхом вічної Пітьми
ніхто не сміє зупинятись.
Сам Бог розсипався людьми,
щоб разом з ними розвиватись.

Нас зупиняли лжебрати
і всі прежадібні сусіди.
Нам затуляли світ, роти,
а відкривали тільки біди.

У чад затруєних ідей
нас гнали чорні ворожбити
і вчили, як нам із дітей
нових безбатченків ростити.

У морі зла без берегів
нас били сцілли і харібди.
Нам шкодив кожний, хто хотів.
Нас обсідали дармоїди.

Та ми народ. Ми ще живі,
бо досі мали що втрачати.
У нашій сивій голові
ще зріють Божі постулати.

Народ не спишеш до калік:
він ще прокинеться великим.
Таким і йтиме вже повік –
не двоязиким, не дволиким.

АНАРХІСТ

Гей, тремти, поріддя кволе:
йдуть ватаги з сіл і міст!
Їх на бранне Гуляй-поле
кличе вітер-анархіст.

Має вітер дужі крила.
Молять небо вітряки:
«Ой же ж вихор! Ой же ж сила!
Ой розтрощить на тріски!»

Що ж ти, вітре-соколочку,
там, у полі, здобував?..
Дер на матінці сорочку,
з ніг, поранену, збивав.

Я і досі тут журюся:
бракувало нам голів,
не дала тобі матуся
власних шкіл і вчителів.

* * *

Свиня десь квітку може знищити без тями,
ми – зрити всі, що на планеті, квітники.
Та все одно Природа грає нами,
і аж ніяк не навпаки.

МАРШ  ПЕРЕВЕРТНЯ

Дайте таку мені музику,
щоб ноги в’язались у вузлику,
щоб вуха під  шапку ховалися,
щоб губи кривились-плювалися,
а мозок чманів, як у телепня, –
я назву її «Марш перевертня».

Треба такої музики,
щоб відлітали ґудзики,
щоб від її амплітуди
собака тікав до буди,
і щоб усі телепузики
враз одягали підгузники...
Годі! – кудись на белебень
помаршував перевертень.

До шевченкіани


* * *

Який вогонь тоді горів!
А ви мовчали, козаки й опришки...
Як Він кричав,
ненавидів,
жалів!
І вмер – Ян Гус без Яна Жижки.

* * *


Все ті ж підніжки, ті ж раби...
Як били ми, так і б’ємо лоби,
аби комусь довести власну вірність –
старий бюстгальтер на стару покірність.
От тільки шитий іншими нитками,
та ще... нові на ньому плями.

* * *

Музика серця, думка жива
ллються такою бурхливою річкою,
що будь-яка віртуозна строфа
була б її хвилям тісною кліткою.

* * *

Якби апостоли поетами родились,
якби злітав піснями їхній глас,
лише б тоді ми остаточно роздивились,
хто є великомученик Тарас.

* * *

В чім сенс життя? Де спить твоя зоря?
Чого боїться кривда чи наруга?..
Є відповідь. Спитай у Кобзаря:
Він розв’язав цю квадратуру круга.

* * *

Щоб не вдаватись до містерій,
скажу одне:
якщо є інший світ,
поля тонких матерій,
не може Він і там
забути наших бід.
У невідомих нам рядах
за Україну сльози ронить
і на невидимих фронтах
її сьогодні ще боронить.

* * *

І стогоном дніпрових вод,
і зойком вірної калини
Тебе послав духовний код
на чесний вівтар Батьківщини.
Ти всьому світові явив
як син, як світоч огнеликий,
чому Тебе народ створив,
який дав хрест нести великий!
Твоя любов і вища ціль –
то наша сонячна Жар-птиця.
І Твій невигоєний біль –
то наша рана-кривавиця.

- - - - - - - -

ПОВІК БЕРЕГТИМУ

Вона промовляє до мене кругом
у звичному будні і пишному святі…
Живе Україна моя за вікном,
живе Україна в моїй рідній хаті.

У мене портрет Кобзаря на стіні.
Є прапор і герб, вишиванка святкова.
У мене звучать українські пісні,
звучить українська матусина мова.

Я іншої нині не знаю мети,
як бути собою і вчитись сумлінно,
аби, коли виросту, міг присягти:
«Повік берегтиму тебе, Україно!»

УКРАЇНСЬКА АБЕТКА

Жила в неволі Україна,
в імлі принижень і страхів,
здавалося, неповноцінна:
не має власних крил, шляхів.
Її точили «короїди»
усіх мастей на всі смаки.
На неї ласились сусіди –
і чужаки, і свояки.
Гуртом тягнули з неї сили.
Як здобич, до останніх крих
її кроїли і ділили
на торжищах своїх брудних…
Та вже звільнилась Україна.
Вже забриніла від жаги
її душа-краса нетлінна,
свідома власної ваги.
Її вже сили не покинуть
на все життя, на всі віки.
Ярма їй більше не накинуть
ні чужаки, ні свояки.

ТО УКРАЇНА

Чуєш – озвалась дивна країна?..
То моя ненька, то Україна.
Змалку я вчу її мову, пісні,
часто я бачу її уві сні,
повну скарбами божого віна.
Знов нетерпляче я глобус кручу,
знов піднімаю завісу-парчу,
золототкану, злоточервінну
і – зустрічаю там Україну.